Вiсiм мiльярдiв дядечок Лю

Коротше, ми тут нерозважливо пішли в наступ, уяви не маючи, проти кого поперли, і через це скоро всім нам жаба цицьки дасть.
Та й хто нас підзудив іти у той наступ дурний? Чи не варт було б замиритися та й ходити по-сусідськи один до одного по чарці перекинути? Так ні...
 
Добре, все ж таки краще емоції кудись у шухляду засунути, та й викласти цю халепу трохи докладніше. Щоб і самим стало зрозуміло, що до чого і чому.

Так от, з ким ми маємо справу на цій землі? Я маю на увазі - на Землі, з великої літери. Ясно з ким, з природою.
Чому з «ким», а не з «чим»? Та «з чим» сказати вже й язик не повертається, бо ж занадто вона премудра.

Ну от наприклад. Я радий був би позбутися всіх і жити собі десь робінзоном, щоб оці писки не бачити навколо. Обридло, чесне слово. Постійно відчуття, що ти від когось залежиш. Для мужчини таке відчуття іноді так в кишки впивається, що мужчина від цього йде та й напивається, пробачте за риму.

А живи собі на тихій луці під деревами, та в хижці, та рибки собі влови, моквочку ото висмикни, земельку струси та з’їж... Так ні.
Ця премудра природа змушує нас жити вкупі. І залежати від чортової уйми інших двоногих істот.

І з жалем констатувати, що той славнозвісний Робінзон таке собі життя більш-менш стерпне налагодив тільки завдяки всякому знаряддю та інструментам, які встиг з корабля розбитого на берег перевезти.
Вже не кажучи про всі його знання, якими він користувався аби якось прожити. Теж не на пальмі вони виросли і на голову впали. Також інші двоногі його всьому навчили і до всього привчили.
Тобто був начебто незалежним, залежачи від них усіх.

Коротше, висновок – сумніший за сумнішого: без людей ти не людина. Оце такий закон природа нам прирекла, і спробуй його порушити... Кара Божа, чесне слово.

І от, живеш вкупі з усіма і тільки й дивишся, як та природа з нас глумиться. Ну, те, що змушує нас все отримувати від цієї купи, то ще так-сяк можна з цим примиритись. Але ж мусиш і на них працювати. «На благо суспільства».
Отакого ярма на шию бідного трударя накинути...
Ну, не посперечаєшся...

А загалом, підсумувавши, бачимо, що два закони ми маємо від природи, двома ланцюгами вона нас прикувала один до одного: мусимо отримувати і мусимо давати. А якщо ні, – то на себе й нарікай.
Коли навіть встигнеш вмерти, не діставши тим ланцюгом по чому попало, - так діти тебе колись згадають, «незлим, тихим словом».

Ну, щодо отримання, то особисто я згоден. Хай дають, я ще й комору до хати прибудую, щоб було куди складати. Та й усі ми, власне, згодні.
Відразу як засвітить щось собі отримати, – ось воно вже мені й моїм здається, а коли не попало мені, то так, неначебто твоє прямо тобі з рук забрали.
А от якщо з боку закону природи на це отримання подивитись, то тут вже не жарт: взяв не по мірі своїй, - то вже кому суд людський, кому совість, а кому й нащадки суддями будуть.
Не минеться.  Без терміну давності.

А от давати... тому ж суспільству...
Тут вже як у відомому жарті про гроші в борг: береш чужі і на якийсь час, а віддаєш – свої і назавжди. І хто судитиме, – дав ти все, що повинен дати, цьому збіговиську, що суспільством зветься, чи так, аби очі замилити?
Тільки сам собі й суддя чоловік.
 
А що я? Я б і радий іноді попрацювати на громаду, і зробити все як годиться, але ж я не сам. У мене ж внутрішній голос є, який, куди не повернись, а він: «Ти що – каже, - здурів? Ти ще мало зробив для них? Тобі що, більше всіх треба? А здоров’я – ти про нього подумав?»
Та крім цього причепи ще й жінка ж є: «Ти де це лазив? На «общєє благо» час прохвинькав? А я? А діти? А ти вже місяць як обіцяв...», ну і так далі.

Тобто, що не кажи, а другий ланцюг у нас занадто гумовий. Розтягується безсовісно і робить з усіх нас юрму егоїстів, яким жорсткий закон природи: «як не вкладатимеш в суспільство – всім капець», - ні шию нам ярмом не натирає і ні в руки кайданами, ні в печінку совістю не в’їдається.
 
Проте хай би вона, та природа, мене самого за це їла, бодай подавилася б, - а то ж кругову поруку влаштувала. Ти чогось не доробив, гвинтку не догвинтив, - а та гвинтка не тобі гикнеться, а десь на краю землі комусь у це саме угвититься і прокляттями та злістю по всьому світові відлунням піде.
А потім син твій колись, полаявшись з усіма, править додому та й думає, - і чого це люди такі всі злі поставали?..

От і смажить нас усіх, без олії, на цій землі, як на пательні, через ті гвинтки. Ну, ясно що не гвинтки винуваті, а закон тієї премудрої природи, щоб жити усім вкупі. І як це не гидко, – залежати від усіх.
Ми ж так вже обсіли землю павутинням наших зв’язків, що ніяким віхтем її не зметеш.
 
І що далі, то гірше.
Якщо раніше я залежав лише від того дядечка Лю, який в своєму занюханому Дзиндзяні якомусь склепав щось на третій зміні, щоб це «щось» мені на голову впало, то тепер цих дядечок Лю вісім мільярдів на мою голову.
 
Смажимося, одним словом. А далі що буде, то краще вже й не загадувати.
І при цьому, що дивно, і не відчуваємо як нас загнуздало. А навпаки, наче віжки насправді в нас у руках, і ми собі «цоб» та «цабе», - і один на одного, і на землю, і на природу. І в захваті бойовому від того, що наступаємо і наша бере...
На кого «наступаємо»? На Природу? Тю...