Життя прожити - не поле перейти!.. Частина друга

                ЧАСТИНА  ДРУГА
                *****

ТЯЖКИЙ ШЛЯХ З УКРАЇНИ, ЧЕРЕЗ СИБІР, ДО АРАЛУ…
                *******

                Глава 1

     Так почалося моє, доволі складне, життя і льотна праця в Приаральському регіоні, в Кизилкумській пустелі. Після кількох днів ознайомлення та вводу в стрій, ми були включені в екіпажі для виконання пасажирських та спец рейсів. З перших же польотів ми відчули, на повну, принади місцевого життя та побуту. Вильоти завжди були заплановані рано вранці – їдальня в аеропорту ще не працювала, поверталися літаки додому пізно ввечері – їдальня вже не працювала. Тільки дякуючи місцевим комендантам аеропортів, куди вилітали наші пасажири, ми іноді отримували пиріжки або доброї рибки, щоб підкріпити наші молоді організми, а для угамування спраги нам завше приносили до літака айран, шубат (кисломолочні напої). Ми, як молоді люди – без потрібного досвіду, ввечері заходили в ресторан, щоб вгамувати голод – що завжди припускало вживання конячку або горілочки, а закінчувалося все це далеко за північ в гуртожитку, та ще й при первісних умовах життя.

     Не зважаючи на такі тяжкі умови життя та побуту (що то значить молодість, повнота життєвих сил і снаги), мені подобалась моя льотна праця, кожен день приносив нові, яскраві, незабутні враження. Авіація, в тім регіоні, була основним засобом комунікації. Перевозити доводилося і пасажирів, і вантажі, і пошту, і свійських тварин, обслуговували протичумні станції, відділення яких були розташовані по всій Кизилкумській пустелі, включаючи територію космодрому ”Байконур ”, виконували спецзавдання санавіації, евакуюючи хворих і поранених, останки загиблих вояків. Одного разу навіть довелося допомагати медсестрі приймати пологи – немолода, тяжкохвора казашка (з тяжким запаленням легенів) народила в польоті десяту дитину (хлопчика)!..

     Через те, що мені і моєму товаришу Валерію не сподобалося життя в гуртожитку аеропорту (дуже шумно, веселі п’янки, безсонні ночі), ми вирішили винайти приватне житло. Такий дім нам, настійно пропонувала хазяйка нашого гуртожитку, між іншим – наша добра приятелька, кримська татарка – Апа Айше, з якою ми потоваришували з першого нашого знайомства, після обопільних сповідей про своє життя. Але повертаючись спогадами до тих часів, зараз розумію, як нам пощастило з порадницею. Дім, який вона нам порадила, був збудований зі справжнього українського саману, побіленого вапном, щирим українцем – зі старовинного козацького роду. На стінах намальовані соняшники та мальви. Справжня українська хата-мазанка під солом’яною стріхою. Увесь двір, обнесений тином, заріс травою – шпоришом. Коли ми підійшли до цього дому і постукали, до нас вийшов сивий, кремезний, зі справжніми українськими вусами дід. “Що Ви хотіли, хлопці? – запитав. – Та от бажаємо у Вас жити”. Він назвався дідом Іваном, так ми познайомилися і одразу стали його друзями.                Потім він повів нас в дім, в кімнатах було охайно, а прикрашені вони були, як в українській хаті.

     Стеля зі сволоками, на яких висіли пучечки сухих трав та польових квітів. Справжня українська піч, на якій можна спати, а біля неї кілька рогачів для чавунів. Уся піч розписана півниками та квітами. Нагадала мені хату мого діда Гордія, в селі Андріївці, поблизу Диканьки, на Полтавщині, де я влітку відпочивав на канікулах, разом з братами та сестрою. Біля печі дубовий, різьблений лежак, на якому лежала його жінка Марія. Він попередив раніше, що хазяйка лежить вже два роки після тяжкого інсульту, не розмовляє, не ходить, тільки іноді мугиче, якщо щось потрібно. Одразу ж домовилися про умови проживання, нас цілком задовольняло все в цьому гостинному домі.

     Дід виділив нам окрему кімнату, запропонував, при потребі, недороге харчування, а те, що він вміє добре, смачно готувати, ми змогли оцінити вже цього ж дня. Коли ми розмістили свої особисті речі і повідомили йому, що один з нас родом з Полтави, а інший з Житомира – одразу заходився накривати стіл, щоб пригостити нас обідом. Дід Іван пригощав нас по-українські – хлібосольно. Був і смачний, справжній український борщ, і вареники з капустою та картоплею зі шкварками. Все це запивалося смачною брагою. Тільки дід одразу попередив – поки будемо сидіти за столом, все буде добре, а от вкладати спати нас прийдеться йому – самостійно до ліжок не доберемося, дуже ж міцна бражка. Сиділи та розмовляли до самого вечора. Як я вже відмічав – в домі було затишно, відчувався приємний, запашистий дух польових квітів, трав.

     Сидячи за столом та смакуючи такі знайомі нам страви української кухні, запиваючи все це бражкою діда Івана, розчулився – серце стискало від спогадів, від туги за рідною Полтавою. Дід розпитував за наші родини, як стали льотчиками, чому не літаємо вдома, на Україні, а в цій чортовій, проклятій пустелі? Поспівчувавши нам, сам почав розповідати, щиро про своє тяжке життя, злу долю, що спіткала їх і досі держить у своїх цупких кайданах. Мене вразила до глибини душі драма та нещастя, які спіткали та понівечили велику сім’ю простих, працелюбних селян. Після, здавалось би, справедливого повалення жорстокого до простого, бідного селянина, царського режиму, селяни опинились між ковадлом та молотом робітничо-селянської влади.

     Весь час не давала покою думка – як же то сталося, що вихідці з кріпаків, а потім звільнених трудяг-селян опинилися за тисячі кілометрів від рідних домівок, від рідної України, з клеймом ”ворог народу”. З великої родини (тринадцять трударів), які жили разом, єдиною господою – зосталися в живих тільки дід Іван та його хвора, кохана жінка – Марія. Єдиним злочином цієї знищеної сім’ї було те, що вони не сприйняли комуністичних, утопічних ідей більшовиків. Ну, не міг селянин, який своїм кривавим потом та тяжкою, рабською працею зміг побороти злидні, голод та створив якесь, хай і невеличке господарство – віддати все те в спільне з чужими людьми господарство, в чужі – часто-густо невмілі, ліниві, а іноді і злодійські руки. Зараз то відомо, що в ті часи дехто, прикриваючись комуністичними гаслами, за допомоги зброї та каральних органів захоплювали керівництво в колгоспах.
 
      Народився він на зломі віків – 1900-го року, в сім’ї нащадків кріпаків, на Черкащині, неподалік від Золотоноші. З самого народження – з матір’ю в полі, яка працювала з ранку до вечора на панських полях, городах. Коли виповнилося десять років був залучений до роботи у пана на скотному дворі. Праця була важка, а їжа не дуже ситна, іноді доводилося красти варену картоплю, яку варили для свиней. Одного разу навіть отримав батога, коли піймали на крадіжці. Так було – за будь-яку провину, карання батогами на панському подвір’ї. Для такої екзекуції, збудований поміст і під час цієї вистави зганяли всіх вільних робітників. Час од часу, терпець поневоленого люду уривався і тоді селяни повставали, а на допомогу панам прибували жандарми, війська. Він добре пам’ятав бунти 1906-го – 1909-го років. Їх сім’я з ентузіазмом сприйняла звістку про повалення царської влади, вигнання панів, кінець рабської праці на пана.  А після встановлення Радянської влади в 1920-му році і роздачі землі, їх сім’я, яка налічувала тринадцять працездатних дорослих та семеро дітей, отримала великий наділ землі.

                Глава 2

      Одразу, загальними зусиллями, з несамовитою працею почали відбудовувати свій хутір. Збудували окремі будинки для старшого брата Павла, в якого росли дві доньки та синок, для молодшої сестри Тетяни, яка також мала двох доньок, окремо будиночок для батьків і звісно для нього – Івана з Марією та двома синами. У них була велика, працьовита сім’я. Працювати доводилося до сьомого поту, щоб нагодувати, одягти та вивчити всіх належно. Для цього тримали кілька корів, свиней, різноманітну птицю, до десятка овець, пару добрих коней, а дякуючи працьовитості, наполегливості, знанням в веденні сільського господарства отримували з року в рік непогані врожаї жита, кукурудзи, гречки. Мали немалу пасіку, меду вистачало.  Ніхто в родині не зловживав пияцтвом, хоча на свята завжди була горілка, медовуха.
 
     На перших порах, десь до 29-го – 30-го років, розбудовувалися, удосконалювали агротехніку, отримані від реалізації надлишків кошти, марно не витрачалися, їх використовували тільки на придбання потрібного щодень в господарстві реманенту, або живності для вирощування елітних порід худоби, а також на навчання дітей і одяг, при потребі. Всі рішення, при цьому, приймали тільки після спільних обговорень.
 
     Праця теж виконувалася спільно, починаючи працювати ще вдосвіта, до сходу сонця, а вечеряли та лягали спати пізно ввечері – байдикувати не було коли. Відпочивали і святкували тільки на великі релігійні свята. Найманих робітників для виконання робіт в полі і по господарству не мали. Вся праця виконувалася виключно  членами своєї сім’ї. Зароблені важкою працею гроші, з урахуванням спільних витрат, ділили і роздавали порівну між дорослими членами сім’ї, перед Новим роком та Різдвом.

     По суті, їх сім’я жила і працювала за правилами малого сімейного кооперативу. Якби-то не було, ті важкі, неспокійні роки (Громадянська війна, розгул бандитських загонів, часта зміна влади), сім’я змогла витримати без людських втрат. Ще одним тяжким випробуванням для українців виявився голод 1932-го – 1933-го років. Навіть, якщо сім’ї вистачало хліба зі своїх запасів, то з’являлися Уповноважені, які вимагали здати надлишки любих продуктів в державні засіки, які одразу вивозилися ешелонами на Москву, Петроград. В той же час укріплювалася Радянська влада, зростала політична вага ВКП(б), набирали сили каральні органи – ЧК-ДПУ.  Під впливом яких, почали створюватися колгоспи.
В них першими почали вступати найбільш знедолені бідняки, яким нічого було втрачати, вони не мали ніякого майна, реманенту, худоби, але була надія. Завдяки наполегливій пропаганді більшовицьких агітаторів, отримати в майбутньому безбідне, сите життя. А от щоб збудувати те щасливе майбутнє, у багатьох з них виникала спокуслива ідея – треба відібрати все в більш заможного сусіда – тим паче, нова влада не заперечує, а навпаки, висилає на підмогу, на прохання загони озброєних чекістів. На підтвердження політичної обстановки того часу можна привести ”Постанову ЦВК і РНК СРСР ” від 7 серпня 1932-го року за підписом Секретаря ЦК ВКП(б)       Й.В.Сталіна, де передбачалися суворі покарання за спроби перешкоджання при конфіскації надлишків хліба, сільгосппродуктів – від розстрілу, до висилки в концтабори на строк до 10-ти років, або висилки на поселення в Сибір сім’ями з повною конфіскацією майна. Ці драконівські міри покарання були підтверджені телеграмою ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У від 1-го січня 1933-го року – про добровільне здавання державі колгоспами, колгоспниками та одноосібниками надлишків та  раніше прихованого хліба.

     З таким спотвореним уявленням про добробут та потяг людини до нормального, ситого життя місцеві активісти, члени правлінь тільки-но сформованих колгоспів, члени комітетів бідноти почали рішучий наступ на одноосібників, на незгодних з колективізацією. По селах, хуторах України, виконуючи волю ЦК ВКП(б), їздили озброєні загони, чинячи скорий суд і розправу. Одного разу, напередодні Великодня, Іван з Марією вирішили провідати стареньку немічну тітку, яка доживала свого віку в Золотоноші, допомогти старенькій продуктами і заразом одвідати Пасхальні богослужіння в місцевому соборі. З собою подружжя взяло своїх батьків та синів, розраховуючи відпочити декілька днів. А в той час, коли Іван з родиною освячував яйця, ковбаси, сало та паски і розважався в Золотоноші, до їхнього хутора навідався озброєний загін активістів, на чолі якого брав участь керівник відділу ЧК з Черкас. На меті рейду цього загону була пропаганда ідей Марксизму-Ленінізму, боротьба з релігійними догмами, несумісними з щасливим майбутнім – комунізмом, ну і звичайно ж, пошуки та вилучення прихованих надлишків сільгосппродуктів.

     В цей час на хуторі, сім’ї брата Павла та сестри Тетяни завзято готовилися до Великодня, в Україні завше пишно святкували це свято. Випікалися паски, розмальовувалися крашанки, виганяли до свята домашню горілку, згідно народних звичок. Так що, коли командир загону – чекіст почав вимагати негайно здати надлишки продуктів, Павло, погрожуючи сокирою, вимагав зоставити їх в спокою та йти геть з двору. Озброєні члени загону накинулися на нього, намагаючись скрутити йому руки. Тетяна з чоловіком, вибігши з хати, намагалися допомогти братові, визволити його з халепи, але все було марно.

     Дорослих позв’язували і разом з дітьми повезли до Черкас, де по прибуттю одразу відбулося засідання суду, навіть не суду, а звичайне для того часу позасудове засідання трійки. Приговор був  жорстоким – від п’яти до десяти років ув’язнення в концтаборах, в Сибіру, а діти направлені в  дитбудинок для дітей репресованих.  Більше нічого про долю засуджених брата та сестри дід Іван вже не взнає, а тим паче про своїх племінників.

               
                Глава 3

 Зараз, згадуючи той перший день, коли ми з другом Валерієм познайомилися з дідом Іваном, і з зацікавленістю та співчуттям слухали розповіді діда. Знову і знову дивуюся – скільки ж горя та страждань витримує людська душа, і якою страшною та злою може бути доля людини. Звичайно, того вечора ми вислухали тільки невелику частину сповіді діда Івана. Пізніше, в наступні дні, вечорами після польотів, або в вихідні він повідає докладно про свою, таку тяжку, ламану долю. Наш обід, того дня, повільно перейшов у вечерю – сиділи допізна і дійсно дідові довелося доводити нас і вкладати в ліжко (хоча й смачна була в нього бражка, та координацію нам добряче порушила), зате вранці голова не боліла. Та дід ще й на сніданок пригостив домашньою ряжанкою (мав дві корови) і потім завжди пригощав нас домашньою,  молочною смакотою.

     По тому, як дід Іван поводився з нами, спілкувався, як з рідними, знайомими, виявляв батьківську турботу до нас, я зрозумів, що він наперед знав, що ми прийдемо до нього і тому був готовий до такої зустрічі. І коли я запитав про це у діда, він розсміявся: ”Я вже давно хотів пожильців у своєму домі, але тільки з України, щоб можна було порозмовляти рідною мовою, поспівати українських пісень, а підшукати таких співрозмовників мені допомогла моя добра приятелька – татарка Айше. Ми вже декілька років з нею товаришуємо. Спочатку вона познайомилася з моєю Марією, вони були близькими подругами, її мешкання зовсім поряд, а коли трапилася біда і Марія злягла, тільки її неоцінима допомога утримала мене на цьому світі ”.

     А ввечері, коли ми прийшли з польотів додому, до нас завітала Апа Айше і ми разом слухали розповідь діда Івана, про його подальший мученицький шлях з рідної України до Сибіру. Скільки років пройшло від того Великодня 1933-го року, а це більше тридцяти років, та біль від споминів про той день, коли їх підвода нарешті зупинилася біля рідного дому і вони побачили весь той розор на рідному подвір’ї, як кліщами перехоплював горло. Він зупиняв свою сповідь і сидів якийсь час мовчки, прокручуючи ті спомини в своїй пам’яті. Ми сиділи мовчки, слухали співчуваючи, цю гірку правду.

     Коли Іван з батьками з’явився на подвір’ї правління колгоспу, де в цей час проводилося зібрання керівників колгоспу та комітету бідняків. Їм розповіли, що сталося з їх рідними і, головне, їм запропонували негайно, добровільно вступити в колгосп та здати те, що ще не встигли забрати раніше уповноважені. Розлючені таким нелюдським свавіллям, вся сім’я категорично відмовилася від такої пропозиції (не піднялася рука – віддати своє, надбане тяжкою працею, майно та худобу в чужі руки).

     На зборах їх визнали куркулями, присуд був скорий та безжальний – всю решту їхньої сім’ї примусово, під конвоєм, вислати на поселення до Сибіру з повною конфіскацією худоби та майна. Одразу, поспіхом, за допомоги озброєного загону чекістів, а також місцевих комсомольців та активістів, повантажили усю їхню сім’ю в товарняк – і на Сибір.  З собою змогли взяти тільки невелику кількість продуктів,  одягу, постіль і дещо з реманенту. То неабияк допоможе репресованим виживати в умовах Сибіру.

     Коли їх на підводах доправили до великої залізничної станції, то там вже на запасних коліях знаходилися декілька вантажних вагонів. За два дні ці вагони, під пильним наглядом озброєного військового конвою, поступово завантажили дорослими, дітьми та їх нехитрим майном, яке репресовані змогли зібрати перед відправленням етапом до Сибіру. Вагони заповнювали доволі щільно, а коли всі вони були завантажені, ешелон почав свій чорний шлях до Сибіру, час од часу поповнюючись вагонами на деяких залізничних станціях.

     Ешелон просувався не поспішаючи, майже місяць, виживали тільки тим, що на деяких зупинках вимінювали на їжу щось з одягу, або з жіночих прикрас. За Уралом, іноді, місцеві, коли бачили в вікнах дітей, передавали хліба, вареної картоплі або яйця. Про лікарняне обслуговування не могло бути і мови, з-за нелюдських умов та великого скупчення людей почалося масове захворювання і смерті. Від хвороб та голоду померли його і жінчині батьки, ховати померлих не дозволяли, їхні тіла зосталися десь на просторах Країни Рад, місце поховань невідоме, померлих просто викидали на зупинках. Після зупинки на кінцевій станції цієї подорожі, їх, хто ще міг стояти на ногах,  змусили вишикуватися. Склали списки тих, хто зостався в живих і поділили на загони. Для немічних, жінок з дітьми, та людей похилого віку було виділено підводи, в які склали і майно. Так колоною, по загонах, в оточенні озброєного конвою з собаками, вирушили до місця розташування концтабору для репресованих, який знаходився за 50 кілометрів від залізничної станції.

     Його почали будувати кілька місяців тому самі ув’язнені, а поряд з табором були розташовані будиночки для примусового поселення засуджених згідно ”Постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932-го року ”. Під час цього маршу вимушені були пізно ввечері зупинитись для ночівлі в тайзі, розраховуючи на таку ночівлю, на підводах було заготовлено кілька наметів. Для жінок та дітей напнули намети, решта спали під підводами, а до схід сонця знову колоною, під гавкіт собак до табору.

     По прибуттю на місце, переселенців зустрів начальник табору. Їх знов вишикували, перевірили наявність по спискам і оголосили правила, згідно яких вони будуть жити в поселенні. Будинки, в яких вони мають жити, їм потрібно ще добудувати і якомога швидше, щоб встигнути до настання холодів. Продукти для харчування їм будуть видаватись тільки за умов виконання нормативів праці. Амбулаторія з лікарем – в таборі, але як згодом з’ясувалося ліків майже не було. Змушені були лікуватися тільки травами та хвоєю, цього там було вдосталь.

     Найтяжчим для людей був перший рік життя в Сибіру, особливо для людей похилого віку, дуже багато з них пішло на вічний спокій так далеко від рідного краю, від своїх рідних домівок, від могил своїх предків. А на третю зиму від лютих морозів та убогих, гидких харчів захворіли обидва їх сина-погодки, вилікувати не змогли, їхні могилки зосталися у Сибіру. З того часу підтримували одне одного, як могли. Після перенесеного – дітей вже не мали. А п’ятдесят п’ятого їм дозволили виїхати з Сибіру, але призначили місцем перебуванням місто Аральськ, з обов’язковим контролем в органах КДБ. Слухаючи таку страшну сповідь, я знову серйозно замислився про справедливість і непогрішність комунізму. Але, мріючи про небо, про польоти, ці крамольні думки змушений був зберігати дуже глибоко у своїй душі.


                Глава 4

     Ми з дідом Іваном дуже потоваришували, я так розумію, що ми були для нього як згадка про синів, яких забрала лиха доля. Кожного дня він готував нам сніданок, ввечері чекав нас після польотів на вечерю. Скрупульозно випитував, як пройшов день, куди виконували польоти, чи все було гаразд. Слухав уважно, відчувалася повага до нас, нашої професії. Коли дізнався, що обідати при польотах нам ніколи, змусив брати з собою бутерброди. Такої турботи, сімейного тепла, як від батька, якої я ніколи не знав, мені звичайно, не вистачало, особливо у вихідні, святкові дні, коли не треба було їхати в аеропорт. В нього завжди знаходився час для спілкування з нами. Часто з Апа Айше він співав пісень, а ми, вже як могли, намагалися підспівувати.
 
     Зараз пригадався випадок, що трапився в оселі діда Івана перед самими травневими святами, то була надзвичайна подія. Дід побілив у хаті стіни, виправ і розвішав святкові гардини та фіранки, готував святкові страви в печі. Річ у тім, що на печі, на лежаку дід ставив бідони, в яких визрівала, досягала кондиції його смачна брага. Але того дня дід, напевно, занадто розігрів піч. Коли ми надвечір прийшли додому, то були шоковані. По кімнаті, шкутильгаючи, ходила хазяйка і лаяла діда Івана такими словами, що ми остовпіли. Дід тільки мовчки розводив руками. Вся стеля та стіни заляпані брагою, фіранки брудні. Ясна річ, ми одразу включилися в прибирання і наведення порядку в хаті. Це тривало майже до сходу сонця, але перше травня ми відзначали за святковим столом. Коли випили по чарці і хазяйка трохи заспокоїлася, дід повеселішав, пожартував: ”Не було щастя, та нещастя допомогло ”. Дійсно, хазяйка два роки лежала, не могла ходити, не розмовляла, а зараз, після вибуху двох бідонів з брагою, хоч і поганенько, але розмовляла і потроху пересувалася по кімнаті. Для діда Івана то було насправді свято –  його кохана Марія змогла сісти з нами за святковий стіл – правда не надовго, та все ж посиділа з нами, навіть пожартувала над дідом. 

     Ми і надалі жили з ними, а вечорами були співи та розмови, дід все згадував свою молодість та тяжке, бідолашне життя. Розповів детально, як був вражений, коли з Сибіру приїхав у цю пустелю, ці спекотні піски. Скільки сил потрібно було витратити, щоб мати такий город та вирощувати такі чудові овочі та кавуни з динями, якими він пригощав нас з задоволенням. То насправді було щастям, що мені в ті дуже нелегкі, перші  місяці мого перебування в Кизилкумській пустелі, трапився такий дід Іван з бабою Марією. Люди, які не дивлячись на всі ті нещастя, що випали на їх таку тяжку долю, зуміли зберегти в своїх душах людяність, працьовитість, здатність прийти на допомогу кожному, хто потребує її. Як би там не було – все моє життя будувалося за допомоги вчителів, хтось вчив мене грамотно, безаварійно літати, виживати в тяжких побутових умовах, уміти знаходити вихід із безвихідних положень, а хтось вчив мене своїм досвідом, своїм прикладом не проходити байдуже повз чужої біди, помічати душевний біль, прихований в чужих очах.

     Як потім виявилося, то була свого роду сповідь перед кінцем його життєвого шляху, а ми просто стали її достойними слухачами. Після кількох місяців життя у діда Івана ми повинні були летіти в Алма-Ату на навчання, а коли повернулися, то ледь пізнали свого діда Івана. За цей час раптово померла його кохана жінка – баба Марія – єдина, найдорожча для нього людина, що залишалася живою від його колишньої великої родини. Після похорону він змарнів, почорнів, осунувся, ослаб фізично. Він нас одразу попередив, що продає свій дім і, не питаючи ніяких дозволів, поїде в Україну – хоче бути похованим на Батьківщині. Ми тепло попрощалися з дідом Іваном, на жаль, його подальшої долі я не знаю. Згадуючи цю чудову літню пару, яка на диво зуміла, не зважаючи на всі ті нещастя, що випали на їх долю, зберегти любов та повагу одне до одного, досі картаю себе, що особисто не провів діда Івана на рідну Україну.

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ      - 2020-й рік
    переклад українською мовою    - 2025-й рік