Антиклуб

Ніколя неспішно плентався від будинку  до будинку, зазирав у випадкові, як на мене, двері, пірнав у невисокі арки подільських дворів, обнадійливо промовляючи:
- Дееесь тут, — але щоразу знову виходив, випробовуючи мою терпимість.
Я вже не слідував за ним, а чекав ззовні. Магазини й заклади, що працюють в день заховалися в мушлі охоронних жалюзі, а нічні ненажери людського часу й грошей приманливо блимали своїми вивісками. Нічне місто заштовхувало винуватців буденних клопотів у свої домівки, наповнюючись хижим шепотом зі верескливими вскрикуванням неприкаянних, для яких не було затишнішого місця ніж випадкові притулки барів, клубів чи самого неба.
 -  Не коожному зустрічному він так просто покажеться! - протягнув знов Ніколя.
 Підпаливши останню цигарку, я роздратовано жбурнув пачку смітник. Вона пролетіла повз нього і я нахилився за нею щоб викинути ще раз.
-  Значить він мені не довіряє, - скептично вицідив я з димом.
-  Ага! - нарешті радісно вигукнув Ніколя, — за мною на борт!
Я прослідував за ним у цілковиту темряву невеличкого двору. Як він тільки знайшов ті двері з ледь помітною сірою неоновою шильдою «антиклуб». Поруч з входом височіла попільниця у вигляді кошачої лапи, об кігті якої я погасив недопалок.
Двері безшумно пропустили нас в тепле лоно нічного життя.  Атмосферу робив аромат санталу. Ми спустились м’якими чорними сходами, контури яких були означені таким самим сірим неоном, і нарешті потрапили до зали. Цегляний - шматки кладки де-не-де визирали зі стін - підвал весь вифарбуваний сірими та чорними кольорами, одна зі стін була виписана короткими латинськими сентенціями, довкола висіли фотографії Роджера Баллена. Невже оригінали? Ненав’язливо звучав лаунж, хтось поодиноко курив кальян. Великих компаній не було, дехто сидів,  задовольняючись товариством власної персони. Ми зайняли низький столик близько центру приміщення, і до нас одразу пришурхотіла довгою спідницею офіціантка. Її товста коса перекинута через плече обіймала дівчині груди й живіт, сховані під оксамитовим корсетом, поперек шиї  розмістився чокер з мережива та блискучим камінцем у ямці між ключиць. Табличка на грудях сріблясто поблискуючи сповістила ім'я дівчини - Кориця. Ніколя замовив 2 віски але я швидко виправив замовлення віскі і одна кава.
- Каву з коньяком! – перевиправив Ніколя. Елегантно поцілував руку Кориці (цікаво, які в офіціантів тут ще імена?)
Дівчина щиро посміхнулась і подивилася кожному з нас в очі. І від того щось тепле та приємне розлилось в мені від грудей. Бувають такі невимушені слова, погляди чи рухи, що змінюють нам настрій чи хід думок.
Я перестав злитись на Ніколя за його нічне блукання і, як не дивно, почав насолоджуватись атмосферою закладу.
Ніколя, просто Микола, але після його стажування у Франції ми всі почали піджартовувати над ним — Ніколя, так за ним те й лишилось. Йому за фахом це пасувало, адже він був культурологом та мистецвознавцем і наразі вів кілька вільних лекторіїв у приватних організаціях. З Франції він привіз нову зачіску: відростив свої пшеничні завитки, і разом з тим непритаманну раніше розкуту поведінку, кілька жестів, що додавали його харизмі родзинку.
Ніколя відкинувся на спинку шкіряного диванчика, пасма його кучерявого волосся підстрибнуо,відкривши широкого лоба. Тепер ві мав цікаву звичку показувати на всіх і все двома пальцями, немов тримаючи невидиму цигарку чи імітуючи пістолет.
Ось і зараз він прищурив око і направив уявне дуло в мій бік.
- Ти не пожалкуєш про це місце, кажу тобі.
- Так, і дітям про нього розказуватиму, - зіронізував я.
- Ось і наші напої, - Ніколя замовк на час, поки Кориця виставляла келих з філіжанкою американо, кухликом молока та склянкою води. Потім встав і знову поцілував їй руку. Дівчина кокетливо зробила реверанс і залишила нас.
- О, каву тут подають достойно.
- Ось, бачиш,  ти вже хвалиш це місце. Я ж казав. Ну за гарний вечір!
- За гарну ніч, Ніколя. Вечір вже скінчився!
-  І за легкий ранок!
- Атож, - я удавав що погодився
   Мені було приємне товариство Ніколя, до того ж ми давно не бачились, але я ніяк не планував кутити в клубі до світанку.
- Ти не хочеш політати на цих вихідних?
- В сенсі?
- У мене тепер свій параплан!
- Ого, вітаю! Та, я вже сто років не літав.
І в ту ж мить ніби перенісся за ранкове місто, згадавп, як воно спускатися на росяні поля, а затим цупити на гору 15 кілограмовий мішок . Я давно втратив звичку літати, хоча з десяток років тому активно цікавився цим видом спорту. А Ніколя... Мені здається він придбав параплан тільки через те, що тепер мав змогу це зробити.
- В кого купив?
- У одного кримського чувачка. Може до них чкурну літом в Коктебель.
Я помітив, що він постійно оглядання на сцену, де зазвичай виходять стриптизерки.
- Що, давно голих баб не бачив? - жартівливо запитав я.
Ніколя лише усміхнувся, «стрельнув» в мене своїм пістолетом і знов вал’яжно відкинувся на спинку. І почалося шоу. Лаундж змінився дивним бурмотінням, світло в залі вщухло. На сцені з'явилась висока блідо-шкіра дівчина. Одразу топлес, з невеличкою світлою пов'язкою на стегнах. Груди в дівчини майже не виділялись, в ній було щось хлопчачо-підліткове.
- Що ж, ти дивись, а я піду напудрю носика.
- Іди, іди, гомосексуаліст ти наш!
- Що? – я зробив щелбан Ніколя, - це ти ще збоченець дивитись на напів-дівчину напів-хлопця.
Я обійшов довгий бар і зазирнув у туалет. Зробив кілька фотографій цього будуату на телефон. Люблю колекціонувати види цікавих туалетів. У такому закладі неодмінно мало бути щось оригінальне. Стіна над пісуаром була списана різноманітними віршами і цитатами відомих письменників в оригіналі. Шекспір, Заратустра, Арія і Цой. Ще б написали "тут був..." Всі написи були зроблені маркером, різним почерком, нібито самими відвідувачами для забави, проте з відчуттям стилю та композиції. Я зазирнув в кабінки - на дерев'яних стінках і перегородках теж були виписані цікаві вірші, що нагадали мені часи студентсва. Багато з того, що ми вчили ще в школі, зазвичай того, що о нам задавали, щось вічного та істинного, що я тоді вчив лише для власної ерудиціі, щоб блиснути знанням в колі друзів чи старших осіб.
Над залізним (як і вся сантехніка тут) умивальником з боків висіли два факели, електричні звісно, проте дуже стильні.
Коли я нарешті повернувся до зали, то закляк на місці: я побачив перевернутий знак Христа… на пілоні. Звучала оперна фантазія, і та сама безгруда танцівниця висіла догори ногами, тримаючись схрещеними литками, руки вона широко розпростерла і нагадувала перевернутий хрест в смертельних конвульсіях. Світло всієї зали було зосереджене на її білому тілі. Музика тривожно тремтіла, а тоді вона перехопила пілон і, тримаючись однією рукою, повисла ледь торкаючись босими п’ятами сцени. Одночасно вона підчепила якусь тканину, закуталася в неї, немов у балахон з капюшоном. Решту тканини вона розклала на зібраних під грудьми колінах, стала правдоподібною копією скульптури «Оплакування Христа» Мікеланджело. Вона повільно опустилася вздовж пілону, фігура впала, немов тіло випарувалася з тканини і сама матерія лишилася під шестом.
- П’єта, -  прошепотів я. Музика застигла, сцена потонула в темряві.
- Ти що, голих баб давно не бачив? – Ніколя жартівливо штовхнув мене в живіт.
Я скинув заціпенння та сів.
- А взагалі Констанція.
- Хто?
- Ну, танцівниця.
- Ти з нею знайомий?
- Місцева зірка, тут її всі знають.
Я був спантеличений щодо побаченого танцю, точніше його кінця. Стриптизерок сприймав не більше ніж дівчат для розкрутки, підігріву відчуттів, і подібне її амплуа, на перший погляд, виглядало як богохульство, але те як їх відігравала Констанція, тяжіло до експериментального театру. Такий перфоменс згодився б сучасній галереї чи мистецькому центру. Спитати Ніколя про виступ, заради якого, схоже, ми сюди прийшли і який я успішно проґавив у клозеті, мені було соромно. Що ж може, розпитати його про клуб?
- Ніколя, а ти давно тут…
Та не встиг завершити своє питання як Ніколя різко підвівся:
- Я на хвилинку.
Він підійшов до бармена, щось жваво з ним заговорив. Разом вони попрямували до службових дверей. Я почувався розгубленим.
Раптом поруч зі мною з'явилася висока дівчина з пишною рудою чуприною.  Вона була міцної статури, проте гнучка та граційна.
- Можна присісти?
- Так, проте я..
- З Ніколя, я бачила.
Відчуття всесвітньої змови проти мене посилилося.
- Емілія, - дівчина простягла руку, дивлячись прямо в очі, хоча ні, кудись глибше і я не знав, що вона там бачить.
- Ем… Дуже приємно, Карен. Ти тут працюєш?
- Ні, я подруга Констанції, - вона кинула погляд на сцену.
- А, танцівниці.
- Ми познайомилися на лекції Ніколя.
Ох, Ніколя, Ніколя, дивуєш мене навіть за своєї відсутності.
- А ось і він.
Ніколя обмінявся з Емілією трьома французькими дружніми поцілунками і пригорнув її за високу талію. Емілія ковзнула поглядом по всьому мені:
- До побачення, Карен, бувай Ніколя.
Несподівано Ніколя перемикнувся на безглузду тему, а на мої спроби довідатися, чи не саме задля цього виступу ми прийшли сюди, він віджартовувався, сказав, що це дівчисько танцює лише в дні для нетрадиційних партнерів та інтелектуалів і що зовсім не очікував її сьогодні.
- Що ж мені час, - повідомив він, жбурнув на стіл кілька сотень - явно більше суми випитого ним, означало,  мене пригостив, і вийшов геть.
Кілька днів Констанція не виходила мені з голови. Мене манило її тіло, не в просто як чоловіка до жінки, а скоріше як митця може вабити картина, яка щоразу розкриває новий і новий сенс, яку треба розгадувати, орієнтуючись в символах та кодах, які вона ж і задає. Бажання доторкнутись до її ніжного тіла манило і відлякувало, а що як вона перетвориться на химерну хижу постать?
В четвер я блукав вулицями Подолу, пригадуючи пророчі слова Ніколя: цей клуб новачкам не довіряє. Аж нарешті в одному з дворів побачив тонкі сірі літери. Я ніколи не був на гей-вечірках, єдина моя асоціація - бар «Блакитна лагуна» з «Поліцейської академії». Проте швидко влився в атмосферу клубу, сьогодні більш людного, ніж у мій минулий візит. Я втулився на стілець за баром, виключаючи можливість випадкового знайомства і замовив Крушовіце. Час ішов, дрібні бульбашки томно-бурштинової рідини танули в мене на язику, ноги м’якшали і я вже нарікав на Ніколя чи не піджартував він з мене, що сьогодні виступатиме Констанція. Я розглядав світлини Балена з серії  "Shadow Chamber" на стіні за баром. Нарешті світла в залі стало менше, а театральний промінь впав на сцену з пілоном. Простір заполоноили звуки з «Джазової сюїти» Шостаковича. Класична музика як на мене пасує перверсіям. Хоча, що насправді перверсія – лише відхилення від прийнятих норм. Мене наповнило тепло  - дія швидкого алкоголю, музики та атмосфери. Я перестав ділити людей на чоловіків і жінок і відчув, що насолоджуюсь тілесною присутністю з обох боків від себе. Ми всі в одному просторі м’якого порозуміння, за дверима з сірими літерами.
Констанція з’явилася в білому костюмі капітана, танцюючи під музику з невидимим партнером, повільно розстібає мундир, а під ним півпрозоре жіноче боді. Я бачу як під тканиною прокручуються стегнові кісточки, грають м’язи довкола них, груди і живіт здіймаються та опускаються під білим муаром. Обличчя весь час лишається в темряві, лиш ковзає де-не-де її тлом. Звучання композиції уповільнюється, ніби магнітофон зжовує плівку, зрештою зовсім зупиняється і промінь лягає їй на обличчя - білу маску із золотим оздобленням довкола очей. Констанція протягує руку, щоб зняти маску, але ні, вона закутується у шовковий плащ, і з темного черева капюшона вибивається цівка диму, зала повниться терпким трав’яним димом. За мить порожній балахон спадає, а промінь світла виокремлює на пілоні одну лиш маску - ту, яку герой фільму  Стенді Кубріка "Eyes wide shut" знайшов поруч з собою на ліжку вранці.
Я був у клубі і наступного четверга. Тоді виступ був присвячений комахам. Тут була використана світлова проекція на тіло: з її чорних трусиків виповзали по тілу жучки та мурахи, все більше й більше. Потім немов під шкірою повзла велетенська личинка, змушуючи її тіло звиватись, тікати від самої себе, а потім випірнувши між ніг червоною стрічкою, яку вона витягла прямо з лона. Що ж,  Кафка і не гадав мабуть про сексуальність свого образу. Мій рот наповнився слиною, я збудився  від цього руху, але огида від звуку що наростав – тріскоту та цикотіння сотень комах - проникаючи під шкіру, оголяла всі нервові закінчення, тіло здавалося суцільним відкритим нервом. Констанція опинилася на сцені в латексному зелено-фіолетовому вбранні, руки та ноги доповнювали штучні відростки, вона бовтала ними лежачи на животі, тоді розвела довгі ноги на височенних стриптизерських підборах, кувиркнулася і еротично викрутила торсом. Еротика в впереміж з бридотою справляла неочікувано магнетичний ефект. 
Виступ ще одного четверга, присвячений інтерпретаціям діви Марії, як на мене, був менш вдалим. Вона майже не оголювалася, танцювала скорботу й мир, але обличчя її було карикатурно вимальовано під сучасну моду – товсті  губи та густі брови, неприродньо прилаштовані силіконові груди п’ятого розміру то тут, то там визирали з під її убрань. Пародія на сучасний ідеал матері? На зображення жінки в епоху Відродження? Образ, що має бути завжди чистим і непорочним? Жінка, що втрачає жіночність чи маніакальна погоня за фізичною красою у збиток законам природи?
Вдома я став перечитувати древню міфологію, слов’янські легенди, навіть Євангеліє перегорнув, згадав свої захоплення іносказанням картин класики, почав у своїх візуальних роботах таємно використовувати символіку язичників, єгиптян, надаючи як на мене, кожній з моїх картинок підтексту. Одного вечора я малював для емблеми нового бару двох воронів: Хугіна и Муніна довкола вінтажної пляшки німецького пива. Я не пояснював замовнику, що маю на увазі під цими птахами, але йому така ідея припала до вподоби. Допрацьовуючи вночі цей макет, я слухав онлайн-радіо. Аж на одній з мелодій мене накрила хвиля збудливої млості. Саме під цю мелодію вперше я побачив Констанцію. Що сьогодні? Не четвер раптом? Вівторок. Ніколя казав, що вона буває і в інші дні. Я поставив на рендер свою роботу, вибіг у двір. Метро вже певно не ходило, тож скочив у перше ліпше таксі.
- В Антиклуб. Тобто, Фрунзе, 11, будь ласка.
Мені здалось, що таксист змовницьки посміхнувся.
- Єлена закохалася в Паріса, - сказав він.
- Що? - я не повірив вухам.
- Кажу, будь ласка, пристебніться.
- О, звісно.
У клубі я побачив Емілію, вона жваво розмовляла з кимось. Проте радісно зреагувала на мою появу і швидко перейшла до мене. Ми замовили напої і розговорилася:
- То ти тут не працюєш. Анумо вгадаю, що робиш?
- Анумо! - Емілія сьогодні трохи походила на Ніколь Кідман
- Підпрацьовуєш?
- Дотепний. Я тут вчуся. І наразі працюю над темою перверсії в мистецтві, а Констанція пише дипломну про ролі жінки в історії мистецтва. Ми познайомилися на лекції Ніколя. Це була лекція про оперу, тоді він поставив шматок з фільму «Коронації Поппеї» Джонатана Літтелла. Після того я подивилася всю 3 годинну оперу Монтеверді і зрештою, зрозуміла про що хочу писати диплом.
- А Ніколя?
- Ем.. Ніколя як співвласник цього клубу запросив нас "писати" свої роботи тут. О, налаштуйся!
Я відчув ляпас по плечі, до якого не встиг таки приготуватися.
 - О, привіт… Ніколя!
- Сідай, Ніколя , уже починається, - Емілія змійкою перемістила своє тіло вздовж софи.
- Знаєш, що сьогодні?
- Знаю, проте не скажу.
Тонкий промінь вже освітлював золотисте яблучко, що повільно котилось доріжкою між двох жіночих ніжок вдягнених у чорні ботфорти. Констанція повільно піднімала ноги догори, поки яблуко не опинилось в трикутнику живота й ніг. Вона різко розвела і приземлилась у шпагат, підняла розведені стегна - яблуко зникло. Невже вона його поглинула піхвою? Кількома обертами з переворотом підвелась, і в руках опинилось яблуко іншого кольору, вона його брутально відкусила, аж сік бризнув з її вуст. Повела свій танець війни й приборкання пілону - як чоловічого символу, і це була не міфологія, не спорт, а якась то влада, то залежність від цього могутнього сталевого фалоса. В кінці  проштрикнула яблуко підбором
- Єва завжди Єва, - сказав Ніколя.
- Та яка Єва. Це ж яблуко розбрату, через яке почалась троянська війна. Афродита обіцяла Парісу любов Єлени. (Я згадав водія таксі і обвів поглядом залу – чи справді мені тоді почулося о він казав?)
- Єва чи Єлена, завжди яблуко - жіночий образ, за яким слідує або війна або вигнання з раю.
- Як на мене, то ліпше вже війна, - пожартував я.
- А що для тебе чоловічий символ?
Замість відповіді Ніколя закричав офіціанту:
- Віскі!
Ми засміялися. Аж тут до мене дійшло:
- Ніколя, Констанція виступає не тільки в четвер? Вона виступає тут щодня? А ти мене відрядив, коли в клубі самі гомосексуалісти? - я вже майже кричав.
- Ну не щодня, але ж в четвер і людей менше..  Ось диви, тобі до віскі подали яблучко. Може ти сьогодні "найпрекрасніший»? Я звів очі на тацю з напоями, зогледівся навкруги, побачив, що такими яблуками повняться всі столи. Ніколя хильнув свою порцію, тицьнув у мене своїм віртуальним пістолетом:
- Чекаю завтра тут о 22й. І шаснув геть.
- Ох Ніколя, Ніколя, - сміючись сам до себе я відкинувся на спинку диванчику випив і закусив яблуком.
- Фу, кислятина. Невже золоте яблуко може бути таким кислим?
Назавтра в Антиклубі був аншлаг. Я ледве знайшов Ніколя, що простягнувши два пальці вперед говорив то з реальними то вигаданими співрозмовниками довкола себе. Побачивши мене він замахав руками і втиснув на місце коло себе. Нам довелось сидіти майже боком.
- Що сьогодні таке? – запитав я з огляду на підвищену жвавість публіки.
- Щось крутяцьке. Скоріше за все живопис. Це по нашій частині, еге ж? – Ніколя підморгнув і відкинув неслухняні кучері.
Ніколя глянув на мене і в його очах блиснув вогник, і я прийняв його виклик до змагання у знанні образів.
-Ніколя, а ти добре знаєш Констанцію?
- Но, як би не в моєму смаку мала, а от її виступи - хрестоматія еротичної міфології. Вона досліджує жіночність у контексті мистецтва. І тут вивчає впровадження класичних образів в місцях немистецькою значення. На кшталт, розповідає про мистецтво п’яним мужикам. Хех. Але бач, хто тут ходить?
- О, не вірю, що ти викладач доби Ренесансу міг пробавити шанс "поговорити" з такою дівчиною! Ніколя, чому ти не сказав що ти власник клубу?
- Еее.. Я співвласник. Арт-менеджер, якщо таке буває у розважальних закладах. Ми з Міко умовилися, що я на пів року зміню концепцію типового клубу на мистецьку. І пів року вже майже минули…
- На це тебе Констанція надихнула?
- Невже ти дума…
Ніколя перебила музика зі сцени, де у повітряному потоці затремтіла драпірована органза, а з неї виростала юна оголена красуня, на великій мушлі кутаючи свою цноту в довгі коси.
- Ботічеллі, - задоволено вимовив я.
Новонароджена Венера опустилася на коліна і провела язиком по білосніжній мушлі, а тоді відгризла шматок відповзаючи змією назад. Мушля виявилася м’яким та пружнім шматком маршмеллоу.
- Ох, як вона з Зефіром, - прохрипів хтось поруч.
- Отак поєднати в одну страву символ чоловічного еросу та жіночого лона.
Танцівниця почала віджимати коси,  з них потекла вода.
- Тиціан, Венера Анадіомена!
 Потім софіт висвітив багатогранне дзеркало, Констанція відвернулась від нас граційним піруетом, і з різних кутів зали було видно різні ракурси танцю Венери. З гори пілону вона стягла шовкову накидку, а потім звідкись витягла руду кацавейку і з новим вбранням вираз її обличчя змінювався - як по-різному бачили богиню митці - цнота, владність і розпуста пройшло крізь її танець.
А ми лиш вгадували:
- Веласкес!
- Ні це Рубенс
- Тиціан
- Спляча Венера!
- А це чия?
- Ем...- Джорджоне?
На сцені з’явився юнак-карлик з крильцями.
- Амур?
- Купідон!
Вони станцювали кілька хореографічних, ба навіть акробатичних сцен, ці два протилежних тіла: красиве жіноче і дещо спотворене за канонами сучасної краси тіло карлика, а тоді "Венера" фліртуючи погойдувала в руках вінок як "Купідон" посцяв прямо через нього. Частина залу охнула чи то від насолоди чи відрази, а Ніколя аж підсочив:
- Лоренцо Лотто!
На її тіло налетіли метелики і загнали на верхівку пілона і потім раптово, зсковзнувши з нього танцівниця шугонула вниз, і зі стрілою в зубах, хижим поглядом обвела зал, пропонуючи яблуко. І один з метеликів, пролетівши її тілом, відпочив кілька митей на її сосках (до речі, якщо дивитись прямо, груди сьогодні здавались в неї приємної повноти, можливо це був-боді арт) зупинився на яблуці.
- Тепер Вертикордія, я виграю! - кричав Ніколя
Ще кілька танцювальних маніпуляцій і на колінах перед нами стояла каліка з заламаними руками, граційна і безсловесна. Без п’єдесталу Венера Мілоська більше була схожа на каліку, просителя милостині. В контексті традицій засовувати стриптизеркам купюри у білизну - це включало дисонанс почуттів і думок щодо ролі жінки.
На цьому її театр закінчився.
Я ще раз прокрутив в голові образи Венер, все що знав про деталі картин з нею, аж зі сцени пролунав дзвін битого скла. Дзеркало! Але на сцені була велика постать культуриста, грубого зі здичавілим поглядом. Театр тривав. Лаштунки, бордова пов’язка - бог війни. І в двох з ніжною і тендітною  Констанцією вони завели танець: то вона його обвивала, то він заволодівав нею, і тіло його поглинало мініатюрну постать дівчини. Мене кольнули ревнощі, і разом безсилля протистояти йому - їх танець став символом персональної апатії перед великими труднощами, перед непоборністю сильнішого суперника і… разом з тим бажання бути цим сильнішим. На сцені Марс та Венера заплутані в сітях, Венера перша розриває їх і відповзає в темряву, а Марс вривається в партер і його гнів переходить у реальність. Він перевертає кілька столів в залі – театр проникає в життя,  Марс іде геть.
В залі вертають звичне світло, офіціантки розносять вазочки з грецькими горіхами. Скидаючи пережиту напругу, я віджартовуюсь:
- Вона забула про Вілендорфську Венеру.
- Ні, не забула, поглянь на стіл, - Ніколя гнівно дивиться в бік Марса і мене це лякає. Придивляюсь до грецьких горішків - і бачу що це маленькі жіночі фігурки з великим животом, грудьми й кучерями, без лиця та деталей. Беру одну з них - печиво. А всередині записочка з латинським написом: «Varium et mutabile semper femina» - Жінка завжди мінлива і непостійна -  переклав я.
- А що в тебе?
- А, про життя.
- Та що, кажи?
Я вихоплюю і читаю:
- Tentanda omnia (Треба все спробувати) Е, то ти не знаєш латини чи що?
 Але дивлюся на похнюпленого друга і розумію, що…
- Ти побоявся спокусити Констанцію, бо боявся їй програти? Ти асоціюєш себе з Марсом, але всередині боїшся, що ти не він. Ти здався просто через те що не став образом з міфу?
Ніколя порожньо подивився на мене. Думками він був не тут.
- Якось вона ставила Давіда з Голіафом... Я тут з одним посперечався - він казав, що це образ самки богомола. А я переконував, що це сцена з Біблії: каміння, рогатка, величезна мертва голова, яку вона витягла на сцену в кінці танцю. А потім зрозумів, що він був правий: тільки жінка може стяти саму велику голову одним кидком камінця. Я завжди відчувався вільно з жінками, а Констанцію… Розумієш вона така як на сцені – вона не грає. Ти бачиш одну людину, а потім зовсім іншу і як себе вести, ким бути…
Я помовчав. Оголеність Констанції, часом абсолютна, скоріше нагадувала доторк природи - без зайвих прикрас, спроб приховати недоліки. Рухи, погляди, жести були еротичними лиш наскільки це вимагав образ, якого вона грала. Пілон вона ж використовувала лише як інструмент для поборення гравітації, для гротескності лежачих сцен, надання їм повітряності, відірваності від земного, для імітації ходіння водою чи повітрям, досягнення ефекту польоту. Пілон ставав зримим символом меча, фалоса, стріли, хреста чи іншого матеріального знаку – все перемішувалось, вона то звивалась на ньому,  то помирала, приборкувала, а часом молилась... Варто віддати належне точності хореографії та використання світлових проекцій. Вона була старанною художницею.
- Знаєш, я бачив багато помішаних на мистецтві, підкутих на теорії чи його відчутті, розкутих і цнотливих, талановитих мисткинь.  З одними цікаво, інших хочеш – бодай рот закрила. З багатьма я чудово спрацьовувався, утримував дистанцію, закохувався, а Констанція - вона інша. З нею хочеться бути і як з жінкою, і як з картиною, і як з магічною енциклопедією. На цьому базується еротика, збудження та оргазм від вгаданого образу. Але тоді подумав, як вона писатиме язиком мені на спині ієрогліфи, а я жодного з них не розберу, і тоді... Тоді я згадав фільм Поланського і зрозумів, що залишуся на самоті прикутий до стовпа у своєму ж театрі, покинутий Венерою, покинутий всіма Венерами світу… Він замовк.
А тоді продовжив:
- Але й з простішою жінкою я теж не зможу.
Після виступу ми вийшли перекурити.
- А як щодо сентенції, що тобі дісталася? Констанція їде ж з понеділка, - сказав я.
- Ти звідки знаєш?
- В четверги багато чого можна наслухатися, - трохи підколов я Ніколя.
- А, - він байдуже махнув рукою, навіть кучері мляво звисали з чола.
- Ніколя, ти закоханий в Констанцію. Ти маєш спробувати. Зрештою і ієрогліфи можна вивчити.
- Облиш…
Та ще одне питання турбувало мене, хороший привід трошки змінити тему:
- А пам'ятаєш виступ, який я вперше побачив. Тоді коли вона зображувала Антихриста... про що був той танець?
- Якого ще Антихриста?
- Коли вона зображувала перевернутий хрест, а потім закінчила позою П'єти.
Ніколя вибухнув лунким сміхом. Я витерпів кілька незрозумілих поглядів в наш бік. Лиш заспокоївшись,  він отер куточки очей і заговорив:
- Чув дзвін не знав звідки він. Треба було дивитись спочатку: вона танцювала зраду, пристрасті і страту Христа.
- А перевернутий хрест до чого, погляд сатанізму?
- Сам ти сатанист, блек-металу переслухав? Як Петра стратили, пам'ятаєш?
- Що ж, сподіваюсь, куратор дипломної в неї чоловік, - пожартував і жбурнув недопалок у попільницю у формі котячої лапи.