Не iснуe нiчого крiм добра

(за мотивами початку першої статті з книги «Шаматі» («Почув я...»)

У дійсності немає нічого крім добра.
Добро є основна, найглибша сила реальності, яка проявляється і як сила, що спричинює розвиток, і я мета розвитку.
Тобто вся решта сил та законів є окремими випадками дії добра. І жодна сила в світі не здатна вдіяти нічого проти основної сили розвитку, добра.
Людина, тобто єдина в світі істота, яка має поняття про добро, бачить, що багато дечого з того, що відбувається в світі, заперечує абсолютну владу добра. Причина цього в тому, що в програмі розвитку, якою добро управляє світом, закладено, що лиш тільки вона, людина, буде вимушена знайти «смак» в досягненні мети розвитку. Тобто в тому, щоб запанувало добро.
І в тому, що людина в силу своєї первинної природи не бачить і не відчуває, що не існує нічого, крім добра, - в цьому й полягає ситуація, необхідна для виправлення її природи.
Тут приховано механізм, який зветься «егоїстичне отримання - відштовхує, а віддача, доброта, - наближає».
Це означає, що навіть те, що егоїзм, здавалося б, природна властивість людини, заперечує первинність та владу добра, - і це також входить у процес виправлення.
Іншими словами, є в світі речі, котрі споконвік існують для того, щоб зіштовхувати людину з прямої путі до добра. Вони її, простіше кажучи, відвертають від добра.
Користь від цих збочень з прямого шляху, і сенс того, що людина не може сприйняти первинність добра, - в тому, що завдяки цим завадам в людині поступово визріває потреба і щире, єдине та повне, бажання, щоб добро, яке явно існує в світі, хоч увесь час вислизає та міняє маски, - щоб воно, нарешті, розкрилося. Тому що тільки це допоможе їй, людині.
А інакше вона відчуває, що пропала: якщо воно їй не відкриється, - ніколи їй не втямити сенсу подій, сенсу життя, тобто проживе вона марно та безплідно.
І от у такому, пропащому, стані, мало того, що не просувається ні на дещицю в розумінні того, що відбувається в житті, гірше за це, - бачить, що регресує, просто дичавіє потроху.
Тобто навіть просто для себе, аби підтримати своє животіння, не має людина сили дотримуватись усіх правил, умов та умовностей суспільства. Немає сил робити все необхідне для суспільства, для сім’ї, та нарешті, для себе самої.
Їй вдається сяк-так виконувати це, лише долаючи, на межі сил, явну відсутність добра і смислу в усьому цьому, в самому житті, і тримаючи себе над прірвою цієї відсутності, «пролітаючи» над нею.
Однак не завжди має людина сил на такий «політ», на те, щоби свідомо, знаючи навіщо, тримати себе «над». Але, якщо не стане сил, вона просто змушена буде піти зі шляху пошуків смислу та добра, хай навіть в найпростішому обивательському сенсі цих слів.
Відчуття в людини таке, що неначе тканина добра, - і «просто добра», і добра як головного закону розвитку, - складається для неї з суцільних проріх з ошматтями ниточок розуміння де-не-де. І падніння в ці проріхи – як затяжні стрибки, і триматися за ниточки осяянь майже і не вдається.
І ні кінця цьому не видно, ні краю. Тобто відчуває людина, що так і залишиться до скону днів своїх за межами добра. Тому що бачить, що без смислу і без відчуття добра вона не в змозі нормально функціонувати. Може іноді лише, коли долає відчуття відсутності, і намагається бути вище цього. Але – скільки може людина переборювати те, що живе в ній і не дає спокою? І до чого все це приведе, врешті-решт?
Тож в результаті, вона приходить до висновку, що ніхто і ніщо не допоможе їй розкрити добро і сенс в житті, крім ясного та явного відчуття добра як головного принципу існування світу, головного закону розвитку. Тобто, тільки якщо вона ясно відчує, що це так.
Висновок цей, як рішенець, спричинюється до того, що в людині, в душі, формується жива, настирлива, постійна вимога, щоб добро, дієве та одвічне, саме постало б перед нею. Щоб воно розкрило для неї саму суть її прагнення до нього, до добра.
І щоби, увійшовши в усі властивості, вдачу, в бажання людини, стало б назавжди її сутністю.