Життя прожити - не поле перейти!.. частина четверт

                ЧАСТИНА  ЧЕТВЕРТА
                *****

                ЖЕРТВИ  ДОЛІ…
                *****

                Глава 1

     Річ в тім, що мій командир екіпажу Меладій Михайлович Арбузов, з яким у мене склалися дружні, товариські стосунки, збирався переїхати на роботу в Куйбишев, в рідне місто, де жили його батьки і жінка. Я доволі часто ходив до нього в гості. Він мешкав у приватному будинку літнього подружжя. Обоє були росіяни, дітей не мали і мене завше приємно дивувало, з яким теплом, з родинним почуттям вони спілкувалися між собою – хазяї будинку та мій командир. І коли ми ввечері або у вихідні, святкові дні сиділи за столом з келихом вина, відчувалося, що Меладій Михайлович був для них як старший син, а до мене вони ставилися як до молодшого сина.
 
     Зізнаюся чесно, що для мене це було дуже приємно. Я перебував за тисячі кілометрів від рідного дому, мені так бракувало тепла, співчуття, маминої любові, спілкування з рідними, близькими, дорогими для мого серця людьми. Дякую долі, що подарувала мені зустріч з такими добрими, неординарними людьми. На той момент я ще не знав, та й навіть припустити не міг, з якими людьми звела мене доля. Я про них не знав нічого. Хто вони? Яке життя було прожите ними? Що привело їх в Аральськ?

     Дядя Вітя – високий, худорлявий, мускулястий, вродливий чоловік. В нього були гарні вуса і уважні, розумні очі. І, що мені в ньому особливо подобалося, він вмів дуже уважно слухати співрозмовника і яскраво, цікаво розповідати. Тьотя Люба, на противагу йому, була неосвічена і могла висловитися яскравою матірною мовою, співала і знала багато сибірських “солоних частушок”. Але зате мала дуже добру душу, невичерпну працездатність і турботу про нас. Пізніше я став звати її мамою Любою. Коли Меладій Михайлович виїхав на батьківщину, я ще декілька днів жив у греків, але нерідко заходив до них, тьотя Люба завжди пригощала мене обідом чи вечерею, вона була певна, що я голодую. А потім дядя Вітя наказав перетягти свої речі до них, і сам допомагав мені в цьому. Тим паче, будинки знаходилися поряд, на відстані ста метрів, а мій співмешканець – пілот Валера, теж виїхав на батьківщину, у Житомир і мені стало самотньо в трьох кімнатах будинку греків.
 
     Тепер я мав завжди і співбесідників і батьківську турботу від людей, які згодом розкрили переді мною всі таємниці своєї, такої трагічної та неординарної долі. Того часу, що я жив у моїх нових хазяїв, а це майже три роки, було достатньо, щоб дізнатися та зрозуміти, що моя доля надіслала мені цю дружню, самотню пару, яка змогла допомогти пережити розлуку з рідними і долати любі труднощі. Поступово, спілкуючись з ними я почав розуміти, що іноді ти можеш стати заручником своєї долі і змінити щось в цьому неможливо. Дивна то річ – доля людини. Ніхто не може знати своєї долі. Тільки озирнувшись на свій минулий життєвий шлях, можна оцінити – чи вдалим він був. Часто чую – хтось жаліється, що має мов лиху долю, або хвалиться своєю щасливою долею. На цей рахунок маю свою незалежну думку – доля не може бути ні поганою, ні гарною – вона просто записана на ваш рахунок в тій доленосній книзі. Кожен сам вирішує – хто розподіляє ті записи в книзі доль, чи то Бог, чи якийсь вищий розум.

     А зараз, повертаючись в спогадах до того вже далекого часу, хочу розповісти читачеві про тяжкий, незвичайний життєвий шлях подружньої пари, яка на той час замінила мені маму та рідних. Дядя Вітя  народився у Західному Сибіру, в селі,  неподалік від міста Омськ, в родині спадкових селян, батько був одним з ініціаторів колгоспу в їхньому селі, а потім займав керівні посади, мати працювала на фермі. Родина мала неабиякий авторитет серед односельців, тому і у дітей виховували благоговійне, шанобливе ставлення до старших в своїй родині. Середню освіту отримав з відзнакою, а почав працювати в колгоспі ще навчаючись в школі. Коли почалася Велика Вітчизняна його зі старшим братом призвали в армію і направили обох на прискорені офіцерські курси. По закінченню яких молодшим лейтенантом пройшов пекло знаменної Сталінградської битви, був тяжко поранений, лікувався в Ташкенті, а брат в тих боях загинув. Після лікування його направили на фронт, який на той час знаходився вже в Україні.

     На шляху руху ешелону на одній із зупинок ватага якихось чоловіків у військовому вбранні запропонувала йому випити з ними. Що сталося потім не зміг пригадати. Прокинувся він в лісі, в самих трусах, без документів, без грошей. Пів дня він блював, відходив від отруєння і розмірковував, що робити далі. Напевно, він перебував далеко від залізниці, ні разу не чув руху потягів, їхніх гудків. Йому явно загрожував військовий трибунал, а у воєнний стан за дезертирство – і розстріл. Розгледів неподалік село і поночі заліз в крайню хату, зв’язав хазяїна і його жінку, знайшов для себе одяг та забрав гроші. Кілька днів йшов пішки, потай, ночами, боявся вийти до залізниці. Нарешті зважився і на одному з підйомів, коли потяг стишив хід, зміг на ходу, через відчинене вікно, залізти у пасажирський вагон.

     Коли йшов по вагону, раптом побачив у купе майора, ну дуже схожого на нього. Стоячи біля вікна, дочекався, коли той з товаришем пішов у напрямку ресторану, і зумів поцупити чемодан. Зіскочив з потяга на ходу, знайшов у чемодані документи та форму майора. Далі на попутних авто добрався до Москви. Розуміючи, що з документами та військовим посвідченням майора в столиці можна швидко потрапити в халепу, спалив їх, а форму виміняв на цивільне вбрання.

                Глава 2

     З перших же днів перебування на нелегальному положенні весь час обмірковував, що робити далі, як видряпатися з тої халепи, в якій опинився не по своїй волі. Розумів, якщо потрапить під пильне око військового патруля або міліції, не уникне трибуналу, тому одразу одягся в брудні лахміття, заріс (не голився),був забруднений (не мився). В голові весь час виникало питання, на яке не міг дати хоч якоїсь розумної відповіді – чому так склалося, вся країна воює з ненависним ворогом (та й він ніколи не був боягузом, пройшовши те пекло під Сталінградом), а зараз повинен ховатися по помийним ямам. Як він ненавидів тих виродків, що зламали йому життя. Ночами не міг спати – уявляв, що станеться з його родиною, якщо його засудять як дезертира, ворога народу, він дуже кохав батьків. Боячись принести горе їм, обмірковував, якщо постане загроза арешту, а то було дуже ймовірно, він вирішив – живим не здамся. Для цього завжди тримав гостру заточку, краще померти невідомим.

     Одного разу тиняючись нетрями Москви, в одному з темних провулків помітив злочинну зграю молодиків, які обступивши чоловіка старшого віку знущалися з нього та час од часу буцали його ногами. Він вже й не кричав, а тільки іноді ойкав та схлипував. Побачивши таке, в його душі спалахнула така хвиля ненависті до шпани, до злодюг, які так нагло знищили його життя, а зараз юрбою б’ють, знущаються над беззахисним. Не задумуючись ні на секунду, метнувся до тої юрби, в пригоді стала його заточка. Коли дядя Вітя розповідав про той випадок, сам дивувався, як то все сталося миттєво – троє підрізаних урок зосталися, стогнучи на землі, а троє інших миттєво зникли в кущах. Той, над ким знущалися бандити теж лежачи на землі стогнав – йти самостійно не міг. Довелося дяді Віті якнайшвидше класти його собі на плечі і тікати з цього місця, бо зазвичай банда такого не пробачає.

     Через деякий час, відчуваючи, що зовсім знесилений – зупинився в якомусь дворі, зняв свою ношу і обмацавши його кишені, виявив пляшку води, за допомоги якої й почав приводити до тями свого нового товариша. Доволі швидко йому це вдалося – мабуть в такі ситуації той потрапляв неодноразово. Як тільки він трохи оклигався і зорієнтувався де вони знаходяться на той момент, одразу, з допомогою рятівника, повів провулками, прохідними дворами до своєї надійної, безпечної схованки. То були підвалини закинутої, напівзруйнованої старої майстерні, якою вже багато років не користувалися і потрапити до яких було досить складно.

     Опинились в доволі просторій кімнаті, де навіть стояло величезне дерев’яне ліжко, застелене пуховиком і лежало кілька подушок. Для освітлення запалили гасовий ліхтар, ще дореволюційного виготовлення. Опісля того як хазяїн цього комфортабельного барлогу надійно замкнув двері, через які вони сюди дісталися, він показав своєму рятівникові ще два замаскованих лази, через які можна було непомітно зникнути в разі небезпеки. Нарешті вони змогли з полегшенням видихнути і добре роздивившись одне одного, познайомитися. Часу для цього мали вдосталь. Схожість їх соціального стану на той момент викликав взаємну довіру одне до одного. І хоча вигляд хазяїна цього сховку міг на вулицях столиці викликати іноді презирство і огиду пересічного москвича – дядя Вітя зрозумів з подальшого тривалого спілкування з ним, що все то було умілим, вдалим маскуванням для збереження свого життя в революційний та післяреволюційний періоди в Москві.

     Не знаючи істинного підспідку справи, людина могла бачити перед собою тільки підстаркуватого, трохи не сповна розумом волоцюгу-безхатченка, і цієї майстерності перевтілення він оволодів за довгі роки смути і реальних репресій в країні Рад. Мишко, як відрекомендувався новий друг, спадкоємець доволі відомого купецького роду, до революції мав кілька лабазів, комор де торгував зерном, збіжжям, майстерню з ремонту сільськогосподарського реманенту. Вів доволі розгульний спосіб життя, полюбляв театр, сам приймав участь в театральних виставах, що й допомагало виживати в нинішньому світі. Після перемоги Жовтневої революції, все майно його і батьків було експропрійовано, самі батьки і всі рідні з їх родини, поступово, зникли в підвалах ЧК під час червоного терору. Зрозумівши що пощади ждати марно – вдяг маску ненормального, міського божевільного і хоча кілька разів потрапляв до ОДПУ дуже вміло грав роль збожеволівшого буржуя і це завжди рятувало його від розстрілу.

     Всю ніч і майже до вечора наступного дня вони провели, відкриваючи одне одному таємниці своєї душі. Вони відкоркували пляшку доброго вина, яка чудом збереглася у Мишка з давніх часів і смакуючи добру каву ділилися своїми думками, розмірковували як жити далі. Мишко повністю підтримав дядю Вітю щодо його побоювань подальшої долі своїх рідних, якщо в органах з’ясують його справжнє прізвище. Тому одразу почав навчати свого друга грати роль недоумкуватого, припадочного, істеричного волоцюгу-безхатченка. В цій небезпечній грі важливо було не переступити грані, після якої можна потрапити до божевільні, де тебе дійсно могли перетворити на божевільного. Через пару днів Мишко зміг відновити свої фізичні сили і вони, тепер вже вдвох, вирушили тинятися нетрями Москви, в яких він добре орієнтувався і знав де можна чимсь розжитися і прохарчуватися.

                Глава 3

     Так, промишляючи в тандемі з Мишком під вигаданим прізвищем і біографією безпритульного жив вже як злодій, змирившись з таким сумним поворотом долі. Так тривало кілька місяців поки одного разу, під час облави, його не затримали, але на допитах, хоч і катували, не зізнався ні в чому, косив під ненормального психа, божевільного. Суд засудив на п’ять років виправних робіт в таборі, що знаходився в ”Сосновому бору” Москви. Відбував покарання на буд майданчиках Москви. Злу роль в його долі зіграла та ненависть до кримінального світу, до кримінальної шпани, що змусила і його опинитися в таборі з кримінальними. Зеки з перших же днів перебування його в таборі намагалися зламати його волю, підкоритися злодійським законам. Іноді той спротив кримінальним авторитетам ледь не закінчувався смертю. Через непокірну, буйну вдачу провів майже рік в одиничному тюремному карцері або в’язничному лазареті, за що отримав прізвисько від в’язнів – “Вовк ”.  Був знов засуджений вже на десять років – за організацію масових бійок між карними злочинцями та засудженими за політичними статтями, з якими разом бив бандитів. Під час цих кривавих бійок було вбито кілька карних злодюг, і його заслали в один з концтаборів Сибіру. Тому на волю вийшов тільки через тринадцять років. Так і лишився під чужим прізвищем.

     Як він мені розповідав, коли отримав довідку про звільнення і вийшов за ворота табору, раптом уперше в житті заплакав. За все життя, навіть в дитинстві, не плакав, бо стало так прикро, що через безглуздий випадок втрачена краща частина життя. Коли прямував в потягу до свого призначеного місця проживання, звернув увагу на жінку – явно “зечка ”. Сиділа в куточку і тихо плакала. Підсів, почав розпитувати, розмовляли усю ніч, а на ранок вирішили – будуть жити разом. Звали її Любою. Коли приїхали в Аральськ, одразу звернулися до представника КДБ з проханням допомогти з пропискою та роботою. Дядя Вітя працював на судноремонтному заводі, став класним спеціалістом, його фото не один рік красувалося на міській Дошці Пошани. Він не дозволив тьоті Любі працювати, беріг її.

     Ну і кілька слів про долю мами Люби. Походила вона з центрального Сибіру, десь з-під Красноярська. Коли їй було шістнадцять, її маму заарештували за доносом місцевого алкоголіка-активіста і присудили десять років таборів як ворогу радянської влади. Вона дійсно не любила комуністів і ніколи не приховувала цього. Весь їх рід походив корінням з Сибіру, справно служив царю. Серед старшого покоління було декілька Георгіївських кавалерів. Жовтневу революцію сприйняли вороже, дехто приймав участь в повстаннях проти Радянської влади. А мама Люба, як справжня сибірячка, не стрималася. Після суду, вдень, на очах юрби  огріла донощика лопатою, на превеликий жаль, на смерть. Цього вистачило на двадцять років табору, які відсиділа від дзвоника до дзвоника, і, як мовила не раз, не жаліла про це ніколи.

     Не можу не згадати про її маму. Коли вона після десяти років таборів повернулася додому, то змогла відбути вдома тільки місяць, а потім новий “справедливий суд ” і новий строк на п’ятнадцять років як “ворог народу ”. Вона приїжджала в Аральськ. Якщо чесно, я був в захваті від цієї невисокої, худорлявої, старенької жіночки. А як цікаво вона розповідала про своє табірне життя, про своїх подруг, про дружбу людей, які потрапили у біду і не зламалися. При цьому вона була дуже начитана, грамотна. Могла напам’ять цитувати і письменників, і філософів. Мені іноді було соромно за себе, за вузькість своїх знань.

     От чому мене навчили такі незвичайні людські постаті. І я їм безмежно вдячний за цю науку. Коли зі мною трапилася біда, і мені довелося виїхати додому, в Полтаву, на довгострокове лікування, я весь час відчував співпереживання за мою долю і подальшу льотну кар’єру. Ми довгий час листувалися, а потім дядя Вітя повідомив про смерть мами Люби, і наше листування перервалося. Але пам’ять про цих чудових людей досі жива в моєму серці!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ        - 2020-й рік
    переклад українською мовою      - 2025-й рік