Коли кульбабки стають зiрками

     Хтозна чого і шо? Стільки квітів нафотогрофувала і такі гарні фоточки вийшли, а от побачила сьогодні зірки, які ще недавно були сонцями і полилися з душі українські слова, і захотілося бодай хоч декількома реченнями висловити (вкотре) свою закоханість у квітку, та відкрити розуміння суті життя. Для когось. Бузок, що мій весняний фаворит у цьому році,  ще оспіваю, а от кульбабці зараз же вклонюся.
     Мабуть усі замислювалися, задля якій цілі ми живемо? Я вже давно зупинилася у пошуках відповіді. Тому що, знайшла прийнятну. І поставила крапку. Бо якщо не зробити цього, а постійно плутати у пошуках… та це не погано, але не потрібно жити у повсякчасних запитаннях. Треба віднаходити точки опори. Тоді легше жити. Тоді маєш певне місце у просторі, у якому тобі добре, і з якого можна інколи злетіти у вирій, та все ж таки повернутися до основи. До речі, оповідь «Ключі до грудня» Р.Желязни колись стала крапкою.
     Кульбабка – сніп (оберемок) бабок. Прикольно! На російській «охапка стрекоз». І справді ж! Задмухає вітерець, і летять у повітря маленькі бабки, пухнасті діти сонця. Летять почати. Ще недавно горіло-палало сонце, а тепер залишилася холодна зірка. Не зовсім так, як у космосі. А може, якраз так. Усе, що існує, живе за принципом: почати, жити, вмерти. Чому людина має сумнів відносно себе? Мозку не вистачає на прості істини соціальності, а на звеличення себе у безкраю робиться саме цим запитанням: для чого ми живемо?
      А на поверхні просте: почати-жити-вмерти. Гарнюня квіточка своїм життям немов вкотре наголошує: дивись на мене – я твоя відповідь! Глянь у неоглядність. Все так існує!
     І добре, коли на завершенні все-таки стаєш зіркою. Як от ця кульбабка. Сонечком була лялею, і тепер, заселяється в мене маленькою зірницею душеняточки та наочності.
     Заселяється своїми діточками у життя, щоби почати.




_____
Фото авторское