Мужчина и женщина На украинском языке

Текст на російській мові - за посиланням:
http://proza.ru/2020/06/06/1669

Володимир Брянцев
ЧОЛОВІК І ЖІНКА
оповідання

Замість епіграфа:

Ризиковано для чоловіка намагатися зрозуміти рефлексію жінки на будь що, чи мотивацію хоч б на якийсь її крок, або вчинок зокрема. Відважившись на це, ти … перестаєш її кохати. Тому залиш ризик розуміння відважно-нерозсудливим «гордунам» і в кінцевому підсумку виявишся … мудрим.

(Із, аж надто вже,  суб’єктивних роздумів автора)



Тривалість депресії вжахнула, напевно, не тільки цього чоловіка, але і його небесного куратора по життю. Наслідком втручання очевидного, але яке людина може лише припускати, стала несподівана відміна п'ятничного завантаження на Францію. І тепер вихідні треба було якось вбити. Додому їхати  бажання не було, адже тільки що ледве дочекався з рейсу машини, не знаходячи собі місця в селі після поминок.

А в Києві, саме в ці дні, облаштувалося дивовижне бабине літо, і чоловік вирішив навідатися до Ботанічного саду. Сподівався, що в різкому, трохи вже розведеному тліном, запаху опалого листя знайде, хоча б, заспокоєння думок. Змириться з усвідомленням марності людської суєти, поміркує про сенс життя свого власного і життя взагалі. І може таки відпустить його ця стискаюча змія туги, дасть можливість, нехай і не жити, а всього лише існувати надалі, але в якихось логічних параметрах навколишнього буття.

Він вийшов з метро на станції «Університет», але не повернув до арки  Ботанічного саду, а чомусь попрямував до пішохідного переходу. На тому боці  бульвару виблискував золотими куполами у всій своїй красі Володимирський собор. Це саме сюди йому, а не в залитий осіннім різнобарв'ям  парк, треба було зі своїми душевними проблемами.

І ось він - один із тих, хто в отроцтві «не відали, що творять», і котрий заслужив поблажливість Творця через не продану ще у вже прожитій частині дорослого життя свою душу, а отже, - не зовсім пропащий, прямував від Ботанічного саду по пішохідному переходу на золоті куполи Володимирського собору.

Він йшов до Храму вперше, хоча нещодавно вже зафіксував, але не відсвяткував, свій «сороковник». Ступав твердо, ведений, чи то інстинктом душевним на покаяння, чи то усвідомленням, що на наступну даровану йому частину життя необхідне благословення, аби прожити його інакше, але при цьому ніколи не шкодувати за минулим.

Чоловік піднявся сходами і зупинився біля розчинених дверей храму. Щось він повинен був зробити, перш ніж переступити поріг. Але пауза не вийшла недоречною. Він наклав на себе хресне знамення правильно і неспішно, інтуїтивно тікаючи в першому своєму наближенні до Бога від гріха блюзнірства.

- Пробачте, - звернувся напівголосно до монашки в церковній лавці, - підкажіть, будь ласка, де ставлять свічки «за упокій».

 - Он зліва бачите розп'яття, а перед ним прямокутний підсвічник? Ось на ньому і ставляться свічки «за упокій» спочилих рабів божих. А «за здравіє» можете поставити Богородиці або Миколаю Чудотворцю. Ви хто за професією?

- Я? Далекобійник, - трохи розгубився чоловік. - Шофер.

 - Тоді вам до святого Миколая Чудотворця. Він ваш покровитель. Скільки візьмете свічок?

 - Давайте п'ять, чи що, - назвав він якусь, за його розумінням – округлену,  цифру.

  Подякувавши монашці, чоловік підійшов до ікони із розіп'ятим Спасителем. Підсвічник був заповнений лише на третину, - мабуть, народ більше переймався здоров'ям своїм та близьких, ніж пам'яттю покійних. Перша свічка замайоріла рівним вогником за бабусю, яка відійшла до іншого світу, не дочекавшись свого онука з армії совєцької. Друга - за діда, котрий дивом вцілів у Другій світовій війні, що так і не стала для нього «отєчєствєнной», і який тихо прожив життя, цілком гідне християнина. Третьою свічкою чоловік пом'янув матір, котра пишалася своїм єдиним сином, але яка так боялася залишити його самотнім у цьому світі. Свічка за загиблого в далекобійній трасі брата стала поряд з першими трьома.

«Ось і вся твоя родина тут», - ніби з боку спостерігаючи за собою, подумав він і звів погляд на розп'яття Спасителя, що прийняв муки за гріхи роду людського. «Ти повинен жити. І не просто жити-існувати. Ти повинен стати щасливим наперекір всьому! Твої душевні негаразди на тлі страждань Христа - примхи розпещеної дитини. Бери  свічку, що залишилася, йди до покровителя скитальців - святого Миколая Чудотворця, постав її за своє «здравіє» і попроси у нього благословення на подальше життя, окей?».  Хіба посмів би цей далекобійник промовити наразі такі слова? Так хто ж тоді висвітив у його мозку цю репліку? Та ще й так напівбогохульно! А це, щоб без пафосу, щоб дійшло до безбожника.

Чоловік перехрестився на розп'яття, ще раз глянув на свічки, що пускали сльози розплавленого воску, і в хвилюванні від крамольних, як йому здалося, думок попрямував шукати ікону святого Миколая. Він знайшов її не відразу, обійшовши майже весь собор і зупиняючись біля інших зображень ликів святих, щоб помилуватись їхньою благоліпністю.

Біля потрібної йому ікони стояла в задумі висока струнка жінка. Підійшовши до свічника і кинувши потайки погляд на незнайомку, чоловік зазначив на її гарному обличчі вже сліди бальзаківського віку, а на безіменному пальці правої руки тонку обручку. Ця єдина прикраса лише підкреслювало вишуканість її одягу, який ідеально стильно сидів на жінці, не порушуючи при цьому строгих канонів церкви.

На свічнику вільного місця не було і чоловік завмер в нерішучості, не сміючи при свідку прибрати згаслий недогарок і поставити на його місце свою останню свічку. Щось у цьому діянні здавалося йому крамольним. І він просто стояв з незапаленою свічкою перед іконою і молився своїми словами, бо ніяких церковних молитов не знав. Молився і просив пробачення. Не за щось конкретне просив, а за всю свою - прожиту вже, частину життя. Бо людина грішна  вже лиш в тому, що є нащадком Адама і Єви, котрі скуштували заборонений плід плотського гріха. Але, мабуть, скуштували його без взаємної любові і внаслідок цього під милосердя  Господа не підпадали. Якби кохали одне одного, - простив би він таки їх. Адже ж Бог - є Любов.

Чоловік вже хотів перейти до якої-небудь іншої ікони, де було місце на свічнику, але раптом почув біля вуха шепіт в ароматі тонких парфумів, котрі перебивали дух плавкого воску:

- Покладіть просто на свічник. Службовці запалять і поставлять. Так прийнято.

- Дякую, - машинально відповів і повернув голову на п'янкий, не властивий церкві, аромат.

Він зніяковів і почервонів, зустрівшись на мить з трохи розширеними точками зіниць в обрамленні густої синяви. Жінка посміхнулася краєчком губ, перехрестилася, дивлячись на лик святого на іконі і, поклонившись, безшумно пішла до виходу. Чоловік не посмів обернутися, хоча непристойне для святого місця бажання провести поглядом її струнку постать долало, ретушувало святість його думок і спонукало до виходу в живий і грішний, вируючий за порогом храму світ.

Він поклав свою свічку на свічник між вже запаленими символами чистоти і цноти, які м'якістю і піддатливістю воску символізують готовність людини слідувати заповідям Ісуса Христа. Вже за все він покаявся, але попросив, за його мірками, зовсім скромно: удачі в дорозі і душевного, навіть не спокою, а всього лише рівноваги. Не смів просити занадто багато, тому що не вірив у свою здатність слідувати всім десяти заповідям Господнім. Перехрестився, винувато глянув в строгі очі святого Миколая і пішов до виходу. За порогом повернувся і ще раз перехрестився.

А у вуха вже безпардонно пропихався гамір метушливої столиці, пригнічуючи потріскування свічок в благоговійній тиші перед скорботними ликами святих, яке, здавалося, мало би домінувати в душі грішника довго-довго. Але на душі чоловіка було легко і спокійно. І він пішов по бульвару в бік Бесарабської площі, підгилюючи носаком плоди каштанів, що траплялися на шляху. Майже біля самого пам'ятника «вождю світового пролетаріату», в кінці бульвару, ще здалеку зауважив самотню постать жінки на порожній лавці. І ритмом серця, котрий враз розігнався,  відчув і усвідомив, що це ... вона.

Запрограмованість випадковостей. Чи можливо це в принципі? Можливо, якщо виходити з розуміння, що ніщо в житті людини не відбувається просто так. Будь-яка позірна випадковість - є наслідок певного вчинку, дії чи бездіяльності,  або й лише просто думок індивіда на якомусь певному етапі його життя.

Незнайомка з храму самотньо сиділа на лавці і дивилася в дисплей мобільного телефону – здавалося, що шукала потрібний номер, маючи намір зателефонувати. Вадим вхопився за це припущення, яке врятувало б його від можливого конфузу, котрий, як йому здавалося, невідворотно наближався. Адже він чомусь зауважив неможливим для себе пройти повз і зробити вигляд, що вони не знають одне одного.

«- А хіба ж знаєте? Перетнулися поглядами півгодини тому при, досить таки, незвичних обставинах, ну, то й що з того?

- А якщо вона підніме таки погляд від мобільника і впізнає мене?

- Господи! Ну, то й що?! Ковзне байдуже по тобі і буде базікати собі по телефону. На біса ти їй потрібен! Ти що думаєш, вона тут навмисно тебе чекає?

- Навіщо ж вона тоді заговорила до мене там - перед іконою? Пошепки. І цей запах, такий тонкий, парфумів. Навіщо все це було?

- Та йди ти до дідька! Ідеаліст пришелепуватий! Ти у своїй «свободі-самоті» зовсім здичавів, от і прострілює тебе душевними полюціями. Стій-стій! Цікаво, а чому саме на таких жінок? Дрібно-бюджетні плечові постсовдепівські хвойди, що здатні на все, тебе не збуджують - це я знаю. Розмальовані живі ляльки для сексуальних забав за доволі стерпними цінами на окружних дорогах європейських міст - теж. Навіть у гамбурзькому кварталі «червоних ліхтарів» ти лише прогулювався, немов на екскурсії в зоопарку, нервуючи екзотичних мулаток та негритосок за склом. Адже вони відразу професійно відчувають, хто готовий заплатити за їхні ласки, а хто просто  так швендяє, лише зиркаючи. Все про тебе зрозуміло, друже. Комплекс, однозначно! Так-так. Комплекс. Та піонервожата, що подарувала тобі - прищавому від статевої недозрілості десятикласникові, один-єдиний танець, мабуть таки міцно засіла у твоїй підсвідомості. Пам'ятаєш кадровичку з Камського автомобільного? Вона ж тебе відразу розкусила, - видно, той ще психолог. Та вивернувся ти тоді якось випадково і втік до своєї дружини майбутньої. А серйозно і невідворотно все почалося, напевно, з медсестри в ташкентському шпиталі. Пожаліла тебе бідненького, приголубила і втішила із собою заодно, а потім відпустила, легесенько підштовхнувши під зад: «Ну, йди собі. Ти ще маленький».  Кінчений ти чолов’яга, скажу я тобі. Збоченець. Приречений заводитись лише від ось таких бабів.

- Ну, а в чому ж саме та перевага молодих дівок, котра має так вже мене заводити? Відповідай, розумнику! У них що - причинне місце розташовано не так? Якось краще, чи що? Та для них же віддатися першому зустрічному, - що цигарку викурити. Розкріпачені у всьому до вульгарності, і при цьому меркантильні до цинізму. А говорити з ними про що? Скажи!

- А про що ти - далекобійнику тертий, з цією витонченою естеткою будеш вести свої премудрі шоферські балачки?

- А з чого ти взяв, що у нас відбудеться яка-небудь розмова? Так, зізнаюся, мене зачепила незвичність нашого знайомства, але з цього нічого не слідує. Абсолютно нічого!

- О! Ви вже познайомилися? Ну, і як вона тобі? Згоден, - приваблива ще, збереглася. І, відчувається, що в соку, хоч і бальзаківського, на жаль, віку. Але ж і ти теж далеко вже не живчик, мій друже. Хоча, сподіваюся, справишся. Чи не вцілиш?

- Зради Бога, давай без вульгарності!

- Гаразд-гаразд. А все-таки, що ти вирішив? Підійдеш до неї? Розмову заведеш?

- Що ти, що ти! Вона ж з обручкою. Це ж категоричний знак: «Я зайнята!»  для тих заклопотаних ловеласів, що пускають слину від жаги.

- Ти так гадаєш? Але ти ж не пускаєш цю слину? Ти ж у нас сповідуєш любов платонічну, чи не так? Чому б вам з нею не поговорити про це? Або там не поміркувати разом на всякі абстрактні теми? Може, ви одного поля ягідки? От і знюхаєтесь.

- Твоя тупа іронія і кпини просто вбивають. Про платонічну - це ти загнув, погодься. Ну, а якщо серйозно, - то я хотів би і підійти, і заговорити. Але не зроблю ні того, ні іншого, бо не хочу виглядати ні настирливим, ні дурнуватим, ні вульгарним - ось як ти зараз. Слава Богу, вона зайнята своїм телефоном і, сподіваюся, просто на мене не зверне свій погляд, коли я буду проходити повз. Ну, не повертатися ж мені, і справді, назад тільки через те, що якась гарна жіночка сидить на лавці на бульварі, по якому я прогулююся? Дурість яка! Я, йдучи повз, в її бік і дивитися не буду. Ось так і розкермується ця дурна ситуація, сподіваюся.

- Ну-ну. Дерзай, ідеалісте кінчений. Прапор тобі в руки».

Чоловік все зробив за тим планом, що змалював своєму внутрішньому «опоненту». Але  той, уважно стежачи за його діями, задоволено потер долоні, коли в какофонії звуків Бесарабської площі виокремилося чарівним жіночим голосом неголосне, але дуже чітке:

- Куди ви так поспішаєте? Після молитви, як і після прийняття ліків, потрібно побути в спокої тілесному, інакше все даремно.

 Чоловік зупинився і повернувся на голос. Він інтуїтивно вловив, адекватну в цій ситуації, свою манеру поведінки і не намагався зробити здивоване обличчя. Природний рум'янець від хвилювання, що вже видав його з головою, був куди більш доречним наразі, ніж брехливість лицемірства.

- А знаєте, я вас помітив здалеку і чомусь відразу розхвилювався, як юнак, - просто і без вихилянь відповів, напевно, на зло самому собі, як «опоненту», котрий при цьому захоплено роззявив рота: «Оце так хід конем! Ти диви, який коханець платонічний! Не роздумуючи, натяг на себе личину Казанови». - Боявся, розумієте, що не помітите мене чи зробите вигляд, що зовсім не знаєте. - Спалюючи квапливо мости, щоб залишитися на її боці, гнав себе далі чоловік у «хай буде, що буде».

- А я й не знаю вас, не знаю зовсім, - делікатно пригальмувала жінка його порив і повела далі, мов загнузданого коня на повідку. - Але коли вже так вийшло, то давайте познайомимось. – Вона назвала своє ім’я, і звужені її зіниці, звільнивши більше місця для дивовижно насиченої синяви очей, сфокусувалися в зіницях чоловіка. – А як вас величати?

Чоловік з готовністю назвався, сідаючи поруч і не відводячи при цьому погляду від очей жінки.

 - У вас дивовижного кольору очі. Вибачте, Бога ради, за можливу банальність, але це об'єктивно, і ви це знаєте.

 - Дякую, - трохи зніяковівши, відповіла співрозмовниця. На кілька секунд опустила погляд, але швидко взяла ситуацію під контроль і направила розмову в русло невимушеності. - Перед вами жінка з самою, що не є, звичайною професією - бухгалтер. А чим займаєтеся ви?

Чоловік хотів сказати: «Я - шофер», але раптом засоромився ще більшої тривіальності цієї назви, ніж у терміна «бухгалтер».

 - Водій міжнародних автоперевезень, - з доречною часткою самоіронії відповів він.

 - Оце так! – вигукнула жінка. - «Далекобійник»! Так, здається, вас кличуть? Як цікаво! Не повірите, вперше в житті перетинаюся з представником цієї романтичної, на мій погляд, професії. Ви просто зобов'язані мені розповісти про ваше колісне життя, про країни, в яких побували, і взагалі, - про себе. У вас є вільний час?

 Сміліючи від простоти спілкування з цією жінкою, чоловік раптом впав у дитинство:

  - Пам'ятаєте, як П’ятачок заперечив своєму другу Вінні Пуху? «Сьогодні я абсолютно вільний».

  Жінка дзвінко розсміялася, - так виразно було скопійовано знаменитого героя дитячого мультика.

  - Наскільки пам'ятаю я, П'ятачок промовив не «сьогодні», а «до вечора», - зауважила, блискаючи іскринками смішинок в очах.

 А співрозмовник відчув в її сміху, в її словах, в її погляді солодко  хвилюючі флюїди флірту; як той тонкий, що ледве вловлювався, аромат її парфумів тоді в храмі - перед іконою покровителя подорожніх.

- Я вільний до ранку понеділка, - промовив, гасячи посмішку і намагаючись утримувати очі жінки своїм поглядом. А серце било тугими викидами крові в скроні, і рожева ознака ніяковості повільно поступалася місцем нервовій блідості на обличчі. - У понеділок о восьмій ранку мені потрібно бути на завантаженні за сотню кілометрів звідси.

- Ну, і чудово, - задоволено резюмувала жінка і повернулася зручніше до співрозмовника, поклавши лікоть на спинку лавки. – Щонайменше до вечора ми обоє «абсолютно вільні». - Вона спробувала скопіювати П'ятачка і знову розсміялася, легенько плеснувши своєю долонею з обручкою чоловіка  по руці.

- Знаєте що? - Зробила паузу, наче зважуючись на щось. - Давайте швиденько перекусимо де-небудь недорого і підемо на Володимирську гірку. Дуже люблю це місце. А ви?

Помітивши, що співрозмовник знітився з відповіддю, вона звелася і взяла його за руку:

- Гаразд, ходімо. Тут недалеко моя робота, і я знаю поблизу недороге кафе, де часто обідаю. Потім звідти ми попрямуємо по Хрещатику пішки аж до фунікулера, а ось вже він і вознесе нас на Володимирську гірку. Як вам такий план,? Ви любите ходити пішки? Впевнена, - так. Адже професія у вас, як і в мене, до речі, - сидяча. Якщо чоловік до сорока років не обзавівся черевцем при сидячій роботі, - значить, веде правильний спосіб життя. Вгадала?

 Був вже у цього чоловіка в житті випадок, коли йому -  не розпещеному жіночою увагою, було ось так само просто і легко в спілкуванні з протилежною статтю. В далекій юності колись - з дівчиною, яка таки стала згодом  його дружиною. Привабливий і цінний співрозмовник, котрий вміє не тільки тараторити без угаву, але й володіє досить рідкісною здатністю - слухати. І ось вже ти, який не знав п'ять хвилин тому, як почати розмову, не помітивши переходу точки повернення, починаєш відкривати випадковому співрозмовникові свою душу, завжди ризикуючи при цьому, в кращому випадку, залишитися незрозумілим. Адже не кожна людина здатна оцінити відвертість, далеко не кожна.

Кафе було невеличке, з досить недорогим меню, - якраз, щоб просто пообідати. Але, зайнявши затишний столик в кутку, ця пара просиділа там майже дві години, відкриваючи одне одного в бесіді легко і невимушено.

- Ну, розповідайте, - приготувалася слухати жінка, коли офіціантка пішла виконувати замовлення.

Чоловік дістав цигарки, але раптом гостро відчувши недоречність підкреслено ставного пускання диму в стелю, або в бік - через губу, в цьому маленькому кафе, перед цією гарною жінкою, засунув коробку назад до кишені куртки. Жінка оцінила це, - він вловив по погляду.

- Напевно, треба почати з того, як я взагалі, так би мовити, «опустився» до того, що став крутити, як кажуть, «баранку». Школу закінчив з атестатом «чотири і сім» і з дитячою ще мрією вступити до військового. Але перед першим іспитом на курсанта танкового училища я раптом, уявіть собі, «прозрів» і усвідомив, що це не моє. Подав документи до автодорожнього інституту, але там на останньому потоці балів вже не набрав. Повернувся в село і до армії ще встиг закінчити від військкомату тримісячні курси військових водіїв. З цього все й почалося.

Ця жінка вміла слухати. Мило посміхалася, коли співрозмовник іронізував над собою. Підбадьорювала поглядом в вічі і загостренням уваги, коли він зависав несподівано в паузі. При цьому встигала тактовно і доречно час від часу нагадувати: «Ви їжте, будь ласка, їжте. Вичахне ж усе». А він, почавши свій монолог і маючи намір в ньому спочатку за якихось три стрибки перемахнути все життя, не помітив, як почав раптом з неприродною для першого разу відвертістю аналізувати і пояснювати причини своїх життєвих рішень і вчинків. Немов на сповіді, як ніби, - у виправдання. Неначе своєю щирістю хотів щось довести, в чомусь переконати.

Знаючи, що він би за найвищою шкалою оцінив відвертість цієї дивовижно гарної у своїй пізній зрілості жінки, своєю розхристаністю душі підсвідомо манив її зробити те ж саме. Зважитися і їй на подібну відвертість і цим переступити разом, синхронно той, вічно існуючий у «людини розумної», бар'єр, за яким уже все просто. Ось тільки про жінок своїх, що залишили слід в його прожитих роках, не обмовився ні словом. Розумна і тактовна слухачка не запитала і навіть не натякнула про це, - воно не було темою розмови. У всякому випадку, - наразі. Час на цю крайню обопільну відвертість ще настане. І не далі, як сьогодні, - вони обоє вже знали про це.

Чоловік і жінка, кожен окремо, зафіксували дивну особливість сьогоднішнього дня в їхніх паралельних, по тимчасових поняттях, життях-світах. Відзначили, і що передувало цьому дню, і як він почався для кожного з них, і як на догоду їм, наче сповільнило свій біг по небосхилу сонце. Щоб встигли довше погрітися у м'якому теплі бабиного літа всі ті, хто благословиться, може, і останнім вже, коханням. І серед них, звичайно ж, самотні і кінчені вигнанці - невиліковні «вічні романтики» по життю.

Хіба можна було не здивуватися тому, що саме цього дня у Філармонії був концерт бардів в пам'ять про знаменитого поета і артиста їхньої епохи - Володимира Висоцького. Жінка зойкнула, побачивши афішу, і схопивши попутника за руку, потягла до входу: «Ходімо швидше! Ще пустять. Всього двадцять хвилин, як почалося. Ходімо!». І квитки їм продали, і на чудові місця у напівпорожній залі. Цей день підтверджував статус найдивнішого і незвичайного, надаючи цим двом «вічним романтикам» таку виразну паузу в їхньому спілкуванні і при цьому зближуючи без слів.

Пісні кумира сімдесятих на короткий час повернули чоловіка й жінку в їхню юність і молодість. Кожен з них окремо вловив у пронизливих за змістом баладах поета свої - якісь глибоко особисті асоціації і переживання, але непомітно для обох, чоловіча долоня лягла на тонкі пальчики супутниці, і до самого закінчення концерту їхні руки роз'єднувались лише для оплесків.

Емоції і захоплення від кожної виконаної пісні передавалися легким стисканням чоловічою рукою жіночих пальців, і ті мимоволі реагували у відповідь ледь помітним ворушінням. Десь у цих обопільних дотиках і був подоланий той «вічний бар'єр», за яким все вже просто. Вони вийшли на людний Майдан в сутінки, що опускалися на місто, і повільно попрямували в бік Європейської площі, намагаючись у мовчанні продовжити чарівні й дивовижні хвилини платонічної близькості. Їм обом хотілося туди - в те єднання з дотиків, але взятися за руки саме тут не давав страх виглядати смішними серед заповненої безтурботною публікою площі, на якій привільно себе відчувала лише молодь, котра, зневажаючи умовності старших, обіймалася та цілувалася.

Чоловік болісно відчував, що будь-яка його ініціатива не зуміє позбутися нальоту настирливості, і тому терпляче чекав. Чекав її слів, які, як він зрозумів, і зумовлять закінчення цього дивовижного дня. Він був дуже виразний в цьому мовчанні-очікуванні, так що обтяжувати себе в здогадах жінці було не обов'язково. А вона і не обтяжувала. Вона перервала тривале мовчання саме так, як єдино необхідно було цієї хвилини, - відповіла взаємною щирістю, взявши супутника за руку і заглянувши у вічі:

- Спасибі тобі. За сьогоднішній день спасибі. Я ще не усвідомила, за що нагороджена ним долею, але не на часі в цьому копирсатися. Я маю три години до останньої електрички. Давай таки підемо туди, куди ми планували, гаразд? Потім проведеш мене на вокзал. Ти згоден?

Вочевидь, прочитала жінка в очах чоловіка те, що не готова була ще чути, якщо, випередивши відповідь, легенько прикрила його вуста долонею і ніжно посміхнулася: «Ходімо». На сході розсип вогнів лівобережного Києва вже майже злився із сріблястою скатертиною зоряного неба. А правіше - на високому правому березі Дніпра, затуливши своєю величезною статтю сліди дня, котрий поспіхом ховався на заході, ще жевріла в залишках світла нержавіючою сталлю і погрожувала комусь мечем на схід, що, здавалося, безвилазно вже загруз в бридкому густому мороці, колишня совєцька «Родіна-мать».

Лише вічний оберіг української столиці - Володимир-Хреститель, вознісши свій хрест над втомленим за день містом, незворушно стояв на своїй горі, ніби заспокоюючи пристрасті: «І це пройде. І це теж».

- Ти замерзла? - запитав чоловік і ніжно обійняв жінку ззаду за плечі. - Я тебе зігрію.

Вони стояли, притулившись одне до одного, і дивилися на усипане зірками небо. Вже минув час серпневого зорепаду, і небесні діаманти лише дражливо підморгували своїм блиском, але не прагнули зволити і дати можливість спраглим загадати бажання. Та все ж одна маленька зірочка прокреслила іскрометну дугу по небосхилу.

- Ти загадала? - запитав чоловік.

- Ні, - абсолютно без емоцій відповіла жінка. - Знаєш, у Віктора Третьякова є такі рядки: «Никаких на небе звезд нет, - это просто миллион дыр. И пробивается сквозь них свет, - это светится другой мир ...»

 Вона повернулася обличчям до чоловіка і прошепотіла теплим диханням, майже торкаючись своїми вустами його вуст: «Мені вже час». Чоловік хотів її поцілувати, але вона ухилилася і знову ніжно закрила долонею йому вуста:

 - Не треба. І, будь ласка, не говори нічого. Я знаю, про що ти спитаєш: коли ми знову побачимося? Так? Розумієш, я живу за принципом: ніколи не кажи «ніколи», тому нічого не зможу тобі відповісти на твоє запитання. Залишимо його риторичним. - Вона подивилася довгим поглядом в вічі  чоловікові. - У того ж Віктора Третьякова є продовження про «мільйон дірок». Може воно віще для нас?

Жінка поклала голову йому на груди і прочитала задумливо: «... Там за черной пеленой тьмы несказанной красоты сад, где и встретимся потом мы, если вдруг не попадем в ад ...»

Вони, стоячи до непристойності близько одне до одного, їхали в переповненому вагоні метро мовчки, як втомлені після важкого робочого дня середньостатистичні міські обивателі. Але чоловік відчував її подих і бачив пульсуючу вену, що, копіюючи серцевий ритм, прискорено смикала вже далеко не молоду шкіру на шиї жінки. І тонкий аромат парфумів, з вкрапленнями феромонів танучого воску, позбавляв його  глузду.

Так само мовчки вони дійшли до самого перону. Електропотяг вже стояв з відчиненими дверима. Жінка зупинилася і повернулася до чоловіка. Той якось судорожно взяв її за плечі, маючи намір обійняти, але вона вже вкотре упередила порив, торкнувшись долонею його вуст. Вони дивилися одне одному в вічі, а голос диктора безпристрасно оголошував про відправлення цього електропотягу, що назавжди розвезе «вічних романтиків» по своїх окремих життях-світах. І це буде і логічно, і відповідно до всіх заповідей та канонів.

І раптом вона наблизила свої вуста до його вуст і, знову випередивши його поцілунок, задихала пристрасним теплом в обличчя:

- Слухай мене уважно. Там біля центрального входу вокзалу стоять жінки з табличками «Квартири на добу». Зніми квартиру до ранку, візьми таксі і чекай мене біля машини. Ти все зрозумів? Ну, та йди ж уже! - І легенько штовхнула сторопілого чоловіка в груди.


Чоловік прокинувся і перше, що усвідомив, навіть не розплющуючи очей, було те, що він самотній в цій чужій квартирі. Був відсутній її запах, а отже, жінка зникла. Мабуть, пішла рано вдосвіта, поки він ще спав, або відразу, лиш дочекавшись, коли засне. Залишила, кинула таємно і підступно, не пояснивши ані словом свій вчинок, - отже, виходить, що зрадила. Чоловік навіть застогнав від цієї думки і вжахнувся розплющити очі. Захотілося назад – під покривало сну, котре захистить від неприйнятної дійсності. І в рятівному забутті, перемотуючи назад час, занурюватися раз за разом в кожну мить щойно пережитої солодкої суміші з реальності та ілюзій. І залишитися там навічно - померти.

«Господи! За що ж мені насланий карою вчорашній день?! За що?! Чому не попередили, що ось така непосильна ціна за нього?! Хіба ж би я спокусився! Де і коли я не проконтролював і прогавив саме ту мить, коли вдихати її запах виявилося для мене важливіше, ніж секс з нею?! На концерті? На Володимирській гірці під зірками? У вагоні метро? У ліфті, коли вже шалено цілувалися і ковзали пальцями по тремтячих від нетерпіння тілах одне одного? Чи в передпокої квартири, коли зривали одяг з себе? Де?!»

Чоловік не наважувався ще собі зізнатися, але вже розумів, що мить та була у храмі - перед іконою Миколая-Чудотворця; коли в мареві від талого воску, раптом розведеного легким вкрапленням парфумів, він вловив шепіт жінки. І помалу приймаючи свої теперішні страждання, як належне, він щиро шкодував про те, що трапилося, і готовий був понести покарання, але в глибині душі очікував, все ж, поблажливості. Бо, усвідомивши тоді свою марність дотримати всіх десяти заповідей Господа, і покаявшись в цьому наперед, не попросив у Святого Миколая занадто багато - не согрішив жадібністю, що переходить у зажерливість. І небесні вершителі доль зглянулися до обох, - розвели їх по своїх життях-світах превентивно, але, все ж, надавши можливість скуштувати пробник взаємної любові та пристрасті. Але лише пробник, бо вся доза цього занадто небезпечного для обох еліксиру привела б уже до справжньої людської трагедії. Там про це знали.

Мобільник делікатно пискнув, попереджаючи про отримане текстове повідомлення. Чоловік повільно розплющив очі, насилу дотягся до телефону і висвітив натисканням кнопки текст послання.

«Милий мій! Знаю, немає мені прощення ні перед тобою, ні перед своїм чоловіком, ні перед Богом. Але все одно я ні про що не шкодую, і саме за це мій хрест буде важким. Але це ж і допоможе мені його нести. З часом і ти зрозумієш, що у нас з тобою був лише один-єдиний шанс розстатися, більш-менш, безболісно. Саме цей, який я так жорстоко по відношенню до нас використала. Якщо ти мене зрозумієш, - ти мене пробачиш».

Чоловік заплющив очі. Самотня сльоза протиснулася крізь опущені повіки і, кривуляючи по неголеній щоці, вирулила в зморшку біля рота. Раптом він стрепенувся, схопив телефон, підвівся на лікоть, і, у відчайдушній надії зараз негайно все вирішити, набрав номер, який надіслав це повідомлення. Але абонент не приймав дзвінок. Вона все передбачила, щоб врятувати їх обох від болісної бескінечної агонії, і заблокувала його номер. Чоловік знесилено відкинувся навзнак на подушку.

І тут, ніби відпускаючи зашморг на шиї, телефон знову пискнув. Незграбно розмазавши сльозу по щоці тремтячою долонею, чоловік став читати. Він пробіг повідомлення очима раз, другий, не надто вникаючи в зміст, а лише вишукуючи слова-натяки на можливість ще хоча б однієї зустрічі, щоб порозумітися. І лише з третього разу зрозумів, що вона все пояснила.

«Ти вільна людина. Перед тобою весь світ, і нікому ти нічим не зобов'язаний, і нічого не винен. А я навіть позаздрити тобі не можу - гріх. Мій чоловік невиліковно хворий. Зараз він у санаторії. Не можна звинувачувати приречену людину за дратівливість, але іноді образа за несправедливі закиди затьмарює розум. Це я не у виправдання собі, ні. І те, що я буду з ним, скільки б не залишилося йому років, місяців, тижнів або днів життя на цьому світі, - не покаяння і не накладена покута за мій гріх осквернення сьомої божої заповіді. Це мій усвідомлений вибір, щоб не удавитися від мук совісті і мати можливість хоч якось жити. Лише той, кому не чужа жертовність, гідний справжнього кохання. В іншому випадку - це всього лише тваринна фізіологія. Тільки волелюбна натура зможе гідно оцінити вишуканий аромат усвідомленої залежності. Ти готовий був пожертвувати своєю свободою заради того, що могло б між нами розгорітися, - це залежність обопільна. Але не для мене ця твоя жертва, любий мій. Та, в ім'я кого ти її обов’язково принесеш, десь чекає на тебе. Лише б тільки вона оцінила. Ти зрозумієш мене, я впевнена. А цей наш з тобою день і ця наша ніч - нагорода мені за всі мої страждання. Ось така я грішниця».

Чоловік тримав обома руками телефон і плакав. Жалість до неї, до себе, та й до її нещасного чоловіка, а всього більше - скорбота про придушеному в самому зародку взаємному коханню, краяли серце на шматки. Крізь пелену сліз він вже ледве розібрав дрібні букви третьої частини її сповіді-прощання, що надійшла слідом.

«Любий! Ніжна і тонка душа моя! Мене боляче ранить твоя можлива злість на мене, а ще більше, - якщо жалість до мене змусить тебе плакати. Не треба, хороший мій! Так вже склалося життя, і нам нічого не змінити. Ми не встигли так вже занадто заразитися тією хворобою, що в кінцевому підсумку привела б нас до пекла. Ця «нежить» пройде в обох, ось побачиш. А ти ще обов'язково зустрінеш свою половинку і обов'язково будеш щасливий. Адже і ти, і я, - ми вже зрозуміли, на чому воно будується - щастя. На любові взаємний між парами, котрі готові на жертовність заради тих, кого приручили. Пробач, що заблокувала твій номер. Так я знайшла, хоч і нікчемний, але все ж шанс тебе забути».

От і зрозумій, до чого, навіщо все це було! Навіщо взагалі підсовуються ось такі спокуси людині?! Як же хороше в спокійній одноманітності! Вранці будильник, тявкнувши, звільнить від сну. Кусень ковбаси з яєчнею на сковороді розбудять і апетит. Чашечка кави підбадьорить і підніме тонус. І начебто вже і на роботу захочеться з такою установкою на відсутність стресу. І, може, й мине без цього стресу день. І навіть буде чим втішитися, йдучи з роботи: обійшлося без неприємностей.

 У передпокої житла-обителі улюблені капці обласкають зморені підборами ступні ніг. Папуга або канарка радісно защебечуть: «Жерти давай!»  Чи кіт ліниво нявкне: «Чого так довго?» Або відданий пес, змучившись за день на самоті, буде битися хвилин п'ять об ноги, скиглячи вдячно, що господар таки повернувся.

 Ну, а якщо в обителі-притулку нема зобов'язуючої до турботи живності, то затертий пульт «зомбоящика» ніби сам стрибне моторно в долоню: «Що там у світі робиться?» І з пультом на кухню до холодильника - щось зкалапуцяти на вечерю, якщо не  надто вже ліньки. А то можна і всухом'ятку, прийнявши на душу спершу чарочку для зняття стресу, на відсутність якого була дана установка зранку.

Ах так! Є ще ж телефон! Це коли вже самотність, ні з того, ні з сього, раптом штрикне різким зубним болем. На тому кінці дроту заговорять-пригасять, як водиться, банальним базіканням ці симптоми ненормальності, що пруться до мозку, і можна тепер умиротворено готуватися до сну. А якщо ще зачепиться за кнопку перемикання телеканалів який-небудь фільм, позначений червоним квадратом для відлякування ханжів, то вважай, що зайнявся (чи зайнялася) сексом перед сном або любов'ю, - це вже, кому як. І не треба бігти до ванної кімнати після цього, і не треба нікого виганяти з ліжка або самому забиратися геть проти ночі. Та й чуже хропіння, яке аж ніяк не розчулює, упереміш з гидким запахом з рота не доведеться до ранку терпіти. Ну, чи не благодать? І так день за днем, з року в рік. Ну, хіба не віє блаженною гармонією з цієї розміреності?

  Та чи нам те знати?! Чи нам про те відати, – убогим?!

Тренто. 2020 р.