Подарунок для магната

Жила та була собі людина. Що про неї сказати? Тобто, про хлопця…Хіба що поглузувати!  Народився дурним і дурним, мабудь, й помре – так казали знайомі. Все мав від народження – і знатну, багату родину, і вчителів приватних, і весь світ йому , тобто гаманцю батьковому, – до ніг. Так ні – пішов до скелі десь у Гондурасі (чи у Гватемалі – язика від цих назв зломити можна!), знайшов там печеру і оселився в ній. Бодігарти  терпляче сиділи під печерою кілька днів, чекаючи коли босів синок перебіситься. Але замість того  одного ранку хлопець вийшов із тіні, бодігартів відігнав камінням, кинув їм свої брендові речі, навіть білизну, прикрився листям і – зник у темряві. Бодігарти, звісна річ, дзвонити – босу, у столицю. А той – на нараді, не розуміє, що за скеля і що за листя на срамних місцях його єдиного нащадка. Вирішив, що вони там чи перегрілись, чи чимось обкурились. Щодо цього бос був жорсткий, ніяких понюхів і т.і. – своєю рукою сина при першій спробі так відлупцював по сідницях, що той і не згадував. Босу потрібен був намісник його велетенської корпорації з тверезими мізками і найкращими знаннями.

Після наради бос передзвонив бодігартам – вияснити все достеменно. Ті були тверезі і ситуацію всю підтвердили заново. Бос – на приватний літак, і вже через  дуже недовгий час був біля тої триклятої скелі. В печері нікого не було. Облазили всю скелю, що єдина стояла серед пустелі – нікого. Хлопець ніби випарувався. Ні сліду, ні запаху від нього – зник. Бос, будучи крутого характеру, віддупцював бодігарта, що першим під руку підвернувся. Той і не пікнув, терпляче чекав, поки бос заспокоїться – маленький, товстенький, але попадає по болісним точкам. Не приємно, але ж їхній косяк – самі в переляці.

Бос комусь там передзвонив – стрибцем до джипу і поїхали шукати місцевого провидця, шамана – це по нашому якщо. Знайшли – спочатку перекладача, потів і провидця. Приїхали до скелі – той зайшов у печеру – і диво – теж зник. Бос мовчки дивився на перекладача і бодігартів. Бити вже когось не було сенсу. Він зробив, що міг.

Минуло 10 років. У столиці  серед культурного бомонду – новина – незнайомий нікому художник із Гондурасу чи ще звідкись з південної Америки виставляє свої картини у найзнаменитішій столичній галереї. Запрошення надійшло і босу відомої фінансової корпорації. Це – модно, це – важливо, відмовлятися – неприйнятно для їхнього кола – це – коротка промова його нової жінки, молодої актриси. Перша жінка померла під час пологів їхнього єдиного сина, який зник вже 10 років тому. З другою жінкою, (красуня, в недавнішньому минулому міс столиці, талановита і амбітна!), дитина ніяк не робилася.  Клініки, аналізи, обстеження – все у двох в нормі, а дитина – ніяк не з’являлася.

І ось – відкриття виставки, про яку казали, що буде дуже загадково, всі здивуються.   Приїхав весь цвіт столиці – і фінансовий, і підприємницький і культурний-видовищний. Самого художника-митця не було – не зміг по важливим причинам – сказав куратор виставки, замість нього – представник! Двері відчинилися – і очам гостей відкрилися на одній із стін три картини – такий собі триптих у напівтемряві. М’які, зручні крісла столи у кілька рядів. Еліта розсілася, сяючи дорогоцінностями на жінках і зверхніми, неприховано байдужими поглядами багатьох чоловіків у чорних смокінгах – і нащо прийшли, час згаяли? Творча, яскравобарвна богема  з  прохолодною цікавістю роздивлялася все навкруг, як завжди, готова до відкриттів, несподіванок, маючи напоготові з десяток масок – «вдаване здивування», «вдаване захоплення», «інтелектуальне розчарування» : «а я там був», «і це я бачив» і т.ін. –все те, чим так багатий сьогоднішній творчий світ театру та видовищ, але маски «привітності» там, на жаль, не буде, десь затінилася в темряві звичок.

Всі зайняли свої місця. Виключили світло – гомін зник. Аж раптом щось трапилось. Картини, не зрозуміло від чого, начебто під владою сяйва здивованих очей тільки, самі включилися мільярдами малих живих ліхтариків, почали променіти і розкриватися, ніби пуп’янки дивовижних квітів! Заструмували спочатку легкі кольорові переливи у темряві, а потім, - хіба що відкрилося щось у самій стіні, чи за її  межею?! – і вражені гості побачили диво. Картини вибухнули єдиною симфонією незбагненної мелодії і - народився Всесвіт – живий, пульсуючий,  теплий!  Швидка, невловима мінливість барв зупиняла на мить подих, аж ось  – дихання відновлювалося – чисте, ритмічне, на повні груди. Вальяжні пози глядачів дивно змінилися – тіла підтягувалися, вирівнювалися, ставали одночасно м’яко-пластичними. Люди вже не були сторонніми в цій кімнаті, а учасниками самого дивного дійства. Райдужно-променисте, приємне, як дотик люблячої долоні, граюче сяйво заполонило всю кімнату. Ці рухливі кольори-сполохи жили, сміялися і розповідали свої дивовижні історії. Не можливо було не дивитися, відвести погляд чи хоча б заплющити очі. Краєвиди небачених країв, з глибинними квітучими пустелями-шляхами, небокраї такі високі і прозорі, що мозок мовчав, не маючи змоги підібрати хоча б якесь знайоме слово для побаченого. Вражаюче живі квіти розкривалися назустріч зору з об’єму маленької краплини і щезали у світлі-коронах самонароджуваних, щедрих, радісних сонць-зірок.

Аж раптом світле, чисте обличчя з дивовижними фіалковими очима заполонило весь простір. Обличчя хлопця – так, у боса скрутило щось у шлунку - то був його зниклий син. Обличчя того ж аборигена-провидця – по доброму всміхнене -, що теж тоді провалився у страшну таку, мовчазну пітьму тої печери. Двері, що не відкрились тоді, а ось тут і зараз. Кожне полотно спалахувало різномаїттям вимірів, часів і просторів, калейдоскопами форм, відчуттів, рухів, музикою незгасаючих вогняних спалахів - чиїхось самонаповнених життів. Ніби не звичайні  фарби (чи все ж таки незвичайні?), а дорогоцінні, живі каміння викладали переливи-пісні, співали візерунками, мінливо гралися-танцювали, насолоджуючись кожним своїм подихом, притягуючи до себе не тільки погляди, але й стукіт кожного серця. Багатобарвна пустеля, співоча скеля, м’яка, сяюча темінь печери, незліченновимірні двері і - хлопець, що йшов по вібруючому радістю і щастям променю світла. Чи він і був тим радісним і щасливим променем розкритої душі? Хтось торкнувся руки боса.

– Це вам просили передати! – сказав тихцем представник неприїхавшого митця.

Бос мовчки відкрив маленьку скриньку з візерунками, як на тих картинах, що була вся покрита перлинно-сонячними відблисками, - там лежав голубий діамант дивовижної краси і записка, кілька слів, написаних рукою його сина – Пробач, батько, але це – тільки відблиск того, що я маю… Я і моя мати… Ми любимо тебе…

Картини не продавались – вони мали помандрувати по містам, містечкам по бажанню митця-господаря і вернутися – чи то у Гондурас чи то у Гватемалу.

Через рік у подружжя – боса і його красуні-жінки народилася дитинка – дівчинка. Чомусь схожа на його першу дружину, яку він, згадав!, побив у люті на останньому місяці вагітності. Шістнадцять років, поки ріс син, поки не зник, бос не згадував про це, вольовим рішенням змусивши себе забути про той страшний випадок.  Хіба він був винен, що у нього така вдача, а вона сперечалася, а він попереджав?

Впродовж всього цього року він, бос, був у кожному місті, де виставлялися загадки-картини. Запрошень не було, він купував їх втридорога, сідав у першому ряду крісел, не відводячи погляду від полотен, які виліковували, трансформували, міняли щось у закам’янілій, кимось давно замороженій душі фінансового магната і – перемогли. Найніжнішого батька і чоловіка, мабудь, тяжко буде тепер знайти у всьому світі.
 
2018-2020р.