Перше абрикосове дитинство

      


     Чи любите ви абрикоси так, як люблю їх я? Цю неймовірну червоно-жовто-помаранчеву красу! Ці райські плоди з ніжним, як на її щоці, пушком, і такі ж веснянкуваті, теплі, трохи засмаглі, ароматні і солодкі!
      
      А чи знаєте ви, що їх можна пити?

     Ех, який тоді був серпень! 
Низькі зірки пушинками падали в долоні, ластились, щоб їх погладили, і відразу танули. Запашний теплий вечір був тягучо-млосним, а свіжостругана лавка тонко віддавала смолою і була зовсім не шорсткою. А ще пахло абрикосами. Ми вдвох назбирали їх цілий кошик, - він стояв на краю лавки, - багато вже перезріли, і назавтра бабуся затіяла варення. Через день я повинен був виїжджати на навчання у свою школу.
 
 ...Сиділи поруч. Вона поклала голову мені на плече, ласкаво провела пальцем по щоці і погладила підборіддя. Потім взяла в губи соковитий перезрілий абрикос, пригнула мою голову до себе і видихнула - Пий! Ми випили вологу пряну м'якоть разом. Кісточка впала, і наші губи зустрілися. Світ втратив обриси, час завмер. Серце від цього дотику ухнуло слідом за кісточкою в безодню, а зірки розсипалися мурахами по тілу.

      Ми пливли по емпіреям, витали під стелею світобудови, віддаляючись все далі від дійсності.
      Регочучий рудий ліхтар місяця буйствував над нашими хмільними головами. Кажани, нічні ангели, благословляючи нас, безшумними примарами носилися в місячному світлі. За бортами лавки, обрамляючи її смарагдовим прибоєм-намистом, кипів сад.
 
      Каравелою похитувалась ніч, і світанок вже підпалив рожеві верхівки її загадково-шелестких, індигових вітрил. І божевільна юність тихенько стояла ззаду і з задоволенням розглядала нас.
      А ми... Ми пили абрикоси і ніжність. Пили одне одного. Кошик порожнів.
     Медовий Місяць - медові дні.

      Зірковий час буває у кожної людини. Приходить хоч раз в житті. Це був він, наш дитячий зоряний час.

     ...Сиджу в лоджії, їм абрикоси і дивлюся на небо. Там єхидно посміхається щербатий Місяць і висить холодний колючий зоряний висип. Сумна посмішка кажаном сідає на мої губи. Де та дівчинка? І де той хлопчик, що був з нею? Їх немає.

      Іноді думаю, добре б знову вискочити у вікно і потрапити в той серпень, до тих поцілунків, заплутатися у вигинах її рук, в їх прохолодному кільці на моїй шиї, вдихнути її світлу шкіру і медові бризки ластовиння.

      І кажу собі - Розслабся! Для дівчинки, яку любив в дитинстві-юності, ти вже занадто старий.
      Зима мого життя стоїть перед порогом, і поки не наважується увійти Нитка життя тієї дівчинки, жінки, потоншала, зійшла нанівець. Хотілося б знати, як там вона, на небі. Хто з нею поруч? Кого сьогодні вона цілує? З ким сьогодні п'є перестиглі абрикоси мого дитинства, моєї юності? Чи п'є? Якби знати!

          Тепер ви знаєте, - абрикоси можна пити! 
 

М'яке повітря, «церсики» й дитинством пахне,
пульсує серце радісно, немов гроза серпнева,
блукаю я по могилівських вулицях ще знаних,
і забуваючи, що я давно вже не місцевий.
 
І затуманиться на мить в цей час минуле,
і сивина віддасть, де місце вихор світлий,
де на бігу пацан підметки рве, - не було
ніякої біди іще, не пригальмований ще вітер...

Як хмарка неба купольного храму,
душа була немов солодка невагомість,
де ніби, вічно там мене чекає мама,
де до сих пір у снах літаю в «могильовчик». 

По вуличках іду й до гір Озаринецьких,
пливу одним диханням ностальгічним,
ламаю ногу, мов дитячі ті крижинки,
містично сам з собою стрічу моє місто.

Чи видасться, а чи то було правда, -
було зустрінуте дівча, мов пересмішник, -
колись своє там щастя я прогавив
і раптом узнаю себе – іронія і грішно.

Ти посміхайся, чуєш, дівчино, посмійся,
посмійся на всю душу і зухвало
твоїх красот! Ми абрикоси так любили!
Ми цілувались.Озирнись, хіба це мало?!

Моя туга ніяк не зарубцюється! Я знаю,
ще осінь, ще зима і знов  - цілую «церсик».
Пора гряде... По могилівських вулицях блукаю,
і розумію, що навік я тут місцевий!