Знайди мене. Частина 19. Батьки та дiти...

Наступний день.
О, скільки всього нового він приніс в життя наших героїв! Скільки відбулося важливих подій! Скільки доленосних розмов та сказаних слів! Тих слів, які мали б сказатися значно раніше і не в таких умовах. Були тут і сльози, і сміх, і каяття і якісь спогади – важливі і не дуже. Такі сцени важких зустрічей, прощень та сліз часто нагадують фінальні сцени якогось фільму, однак, якщо в фільмі перед титрами історія закінчується, то в наших героїв вона тільки починалася.
Коли Толя прокинувся, то побачив перед собою не Мілу,а  Олену Михайлівну. Маму Артема Володарського. Чоловік ошелешено протер очі- ось кого він точно не  очікував тут побачити.
-Олено Михайлівно.. Доброго ранку…-трохи ошелешено сказав Анатолій в той час, коли жінка м’яко взяла його долоню до своєї руки і, стиснувши її, посміхнулася. Посмхнулася з такою ніжністю, з якою лише мами вміють дарувати посмішки своїм дітям.
-Доброго ранку, Толю! – з посмішкою сказала Олена Михайлівна в Анатолія, турботливо поправлючи йому подушки.- Як ти? Як ти почуваєшся, сину? –запитала в  Анатолія жінка і її серце болісно стиснулася. Зараз їй буле потрібно розповісти сину все. Зараз, бо потім вона просто не зможе. Не наважиться.
-Я в порядку…А Ви як? Ви якась стривожена.. Щось не так? Щось з Олею, Артемом чи дітьми?- стривожено запитав Толя,а  серце Олени Михайлівни стиснулося. Скільки ж в душі Толі добра та співчуття до інших. І він зовсім не схжий на свого біологічного батька, на того клятого ката…
-Ні-ні, все гаразд. Олечка відпочиває, дітлахів забрала одна з наших покоївок, а Артема сьогодні повинні перевести в палату і.. Толю…- по щоці Олени Михайлівни потекла сльоза. – Мені дуже шкода через те,що трапилося  з твоєю матір’ю…. Вона була неймовірною жінкою і…Вона… Вона не заслужила на таку страшну смерть…-тамуючи ридання, сказала жінка.
Толя відвів очі та подивився у вікно палати.
-Так, вона.. Вона була надзвичайною людиною. Вона замінила мені матір і..-Толя важко зітхнув і закрив очі від болю. Заболіла не рана – заболіло серце від непоправної втрати.По щоках Олени Михайлівни текли сльози.
-Скажи, а якою була б твоя реакція, якби ти дізнався, хто твоя справжня мати?- не тямлячи себе від хвилювання, запитала Олена Михайлівна, а Толя, в свою чергу, здивовано подивився на жінку.
-Ви знаєте… Так, я доволі часто замислювався над цим запитанням. Особливо ввечері, лягаючи спати. – замислено мовив Толя.- Напевно, в першу чергу, я запитав би її про причини, через які вона покинула мене.
-А якщо тебе ніхто не кидав?- раптом запитала Олена Михайлівна, не відводячи погляд та дивлячись Толі просто у вічі. Вираз обличчя Толі набув щирого здивування.
-Вибачте, але я не розумію, про що ви…- ошелешено сказав він, поморщившись від болю, і тоді Олена Михайлівна не витримала і розповіла Анатолію все з самого початку  - все те ж саме, що колись розповідала Ользі… І простягнула Толі те саме послання від Параски Степанівни.- Ось цей лист для мене лишила твоя мати… - сказала вона і коли Толя почав читати, ому здалося, що світ завмер та почав перевертатися з ніг на голову. А Олена Михайлівна тии часом говорила… Говорила і говорила..
- Не дивлячись ні на що, ти був бажаною дитиною.. Я розмовляла з тобою, співала пісень та читала казки.. Все навколо було проти нас, однак… Я знала,  що нічого не страшно, коли поруч з тобою Бог.Тоді вже точно нічого боятися. Я… Я уявляла, як братиму тебе на руки, як гулятиму з тобою.. Так, я була дуже юною майбутньою мамою, але, разом з тим, люблячою.. Дуже люблячою.. Але, повір мені, коли мене забрали від тебе, я була без свідомості і геть нічого не відчувала.. Якби я могла б..То забрала тебе і ми втекли б туди, де нас ніхто б не знайшов, однак.. В мене не вийшло.. В мене нічого не вийшло. В мене забрали тебе… Відірвали від серця і після того воно кровоточить…До сьогодняшнього дня болить та кровоточить..- Олена Михайлівна перевела подих.- Так, я знаю і чудово розумію. Не дивлячись ні на що, Параска – твоя мама, вона нею була, нею є і нею залишиться назавжди.. Я… Я лише сподіваюся на якесь крихітне місце в твоєму житті…На те, щоб просто знати, як ти і чи в тебе все гаразд… Вибач, я знаю, що не на часі була ця розмова.. Пробач, я… Я піду…- сказала було Володарська і рішуче піднялася, збираючись йти, але просто біля дверей її зупинув голос Толі.
-Мама мені ніколи не хотіла розповідати всього. Казала, що не бажає мене травмувати. Я не зачіпав цю тему, думаючи, що мене покинули. Через те на душі була така образа на мою бологічну матір, хоч я тоді її ще не знав… Думав – за що? Чому? Здавалося, що ту гіркоту не перекрити нічим,а  тепер… Виявилося, що я і Вам причинив білю. Своєю появою на світ.- сказав вінз гіркотою, а Олена Михайлівна,в свою чергу,ошелешено подивилася на чоловіка, кинулася до нього та стиснула його долоні в своїх.
-Синку,що ти таке кажеш?- ошелешено запитала вона, абсолютно не очікуючи такого повороту подій.
-Спочатку я приніс біль Вам, своєю появою на світ.. Потім.. Не вберіг Ніну… Тепер ось маму…- Толя безсило закрив обличчя долонями. Разом з душевним болем на нього напала просто-таки шалена душевна втома… Він немало пережив в житті намагався тримати спину рівно хоча б в переносному розумінні. А зараз здався.  Просто здався. Ненавидів себе за це і не міг нічого з цим зробити. Толя втомлено зітхнув, а Олена Михайлівна, в свою чергу, не стрималася, обійняла чоловіка, пригорнула до себе, погладжуючи по голові, неначе хотіла захистити від усіляких бід.
-Синку… Синочку….Скільки ж усього ти пережив…А мене в ту мить не було з тобою поруч. Але тепер я завжди буду з тобою, чуєш? Завжди!- мовила жінка і тихо заплакала.
…Тим часом, Міла стояла біля палати Толі та пила чай з паперового стаканчика, аби хоча б якось збадьоритися. Кава була їй протипоказана, а ось чай- завжди будь ласка. Та й бадьорив він її завжди, чесно кажучи, не гірша за каву. Хоча, ніякого допінгу їй зараз і не було потрібно, адже головним допінгом для молодої жінки на даний час було щастя. Вони з Толею разом, він їй зізнався в почуттях – чого ще можна побажати? Теперь для коханого вона зробить все і навіть більше!
-Міло..-від думок молоду жінку відірвав вже знайомий їй м’який чоловічий баритон. Озирнувшись, молода жінка побачила Сергія Дмитровича та маму, яка миттю підбігла до неї та обійняла. – Ти була тут всю ніч?- запитав чоловік в той час,коли Валентина погладжувала доньку по голові, наче маленьку.
-Так, Сергію Дмитровичу. Я не хотіла лишати Толю.- сказала Міла, в якої при згадці про коханого запалювались вогники в очах.
-Як ти, моя пташечко? Я тут привезла тобі попоїсти – чай,гарячу картопельку! Не можна тобі себе так виснажувати!- сказала Мілі Валентина, поцілувавши доньку в щічку. Після всього пережитого було помітно, що молода жінка ледве трималася на ногах.
-Толя вже відійшов від наркозу, прийшов до тями і мене одразу ж впізнав..- Міла посміхалася широго-широко.- І ще… Мамо…- захотіла було ще щось сказати Міла, але мати її перебила:
-Я зараз запитую тебе взагалі-то про твоє здоров’я! Ти пережила такий стрес! Тобі з твоїм серцем такі навантаження…- ніяк не заспокоївалася Валентина, а Міла зі щасливою посмішкою поцілувала її в щоку.
-З моїм серцем все гаразд, мамо! – з сяючими очима сказала вона і зашепотіла Валентині на вушко: - Мамо, Толя зізнався мені в тому, що.. Здається, наші з ним почуття стали взаємні..- і від напливу емоцій вона закрила обличчя руками.
-Господи… Дівчинко моя…-схлипнула Валентина і ніжно обійняла доньку. Лише вона знала, скільки Мілі всього довелося пережити,скільки сліз про нерозділене кохання було виплакано ночами, а тепер… Невже це все бло не дарма? Невже Господь почув материнські молитви?
-Я зараз така щаслива, мамо! Ти навіть собі уявити не можеш! Ну, звичайно ж, в рамках розумного..- після цих слів Міла важко зітхнула.- Толі зараз дуже важко. Він таке пережив..- - з чоей Міли полилися сльози,а  губи затремтіли..-Параска Степанівна.. За що той нелюд її так?..
-Справді, жахлива смерть.. – в голосі Валентини також задзвеніли сльози.-Хто-хто, а вона цього точно не заслужила. Толя….Бідолашний хлопчик…- сказала Валентина, яка знала  Толю з ранніх років.- Тепер він лишився сам-один на всьому білому світі – ні сестри, ні матері..
-Він не один. В нього є я. – абсолютно твердо сказала Міла, дивлячись в одну точку.- Я не лишу його ні в якій ситуації. До того ж, ще  родина Володарських, яким Толя за цей недовгий час став, неначе рідний.- додала молода жінка, не уявляючи, наскількт точно вона потрапила в ціль. – Однак, разом з тим, мамо, це не зовсім те. Я хочу зробити його щасливим. Він відкрив для мене своє серце і, мені здається, що я зможу це зробити.- з сяючими очима сказала вона, але вмить посумнішала. – Однак, знаєш, я тут подумала зовсім про інше. Я не хочу лишати тебе саму, розпочинаючи своє власне життя, розумієш?- додала молода жінка, поцілувавши мамину руку.
-Ну що ти, пташечко моя? Ти зараз думай про те, як своє життя влаштувати, а я… - і тут Валентина подивилася на Мураєва, який увесь цей час стояв трохи осторонь. Ця ніч багато чого змінила між ними. Ні, вона була цілком безгрішною, зате повною сліз, одкровень, спогадів і каяття. Саме тоді Валентина розповіла чоловіку про те, що вони пережили та подолали разом з донькою в той час, коли Сергія не було поруч з ними. Однак, разом з тим, Валентина знайшла в собі сили пробачити чоловіка. Більше того, вона погодилась з тим, що Міла має право дізнатися правду про свого батька.
-І все ж, мамо,  я вважаю, що ти не повинна відкидати також і того, що теж маєш повне право на щастя! Просто озирнися навколо і…- Міла зпосмішкою подивилася на Сергія Дмитровича, який в ту мить відійшов в сторону, щоб зробити якийсь важливий дзвінок. Увесь цей час він поглядав на Валентину, це не втекло від пильного Мілиного погляду. «От би в них все вийшло!»- подумала вона, а в голос натякнула:- Тим більше, що поруч є справді гідні чоловіки!
-Ти про Мураєва? Ні, це виключено-категоричо заявила Валентина, картаючи себе за нестриманість. «Не так я хотіла почати цю розмову.. Ой, не так…»- розчаровано подумала вона, але, як то кажуть, маємо те, що маємо, сказаного назад не повернеш. Відступати нікуди. Міла подивилась на чоловіка, а потім, знову перевела погляд на маму.
-Мам, ви ж спілкувалися, приїхали сюди разом. Я щиро не розумію, чому в тебе до нього така агресія? Можливо, поясниш?- запитала вона, а Валентина, в свою чергу, набрала повітря в легені, набравшись сміливості.
-Рано чи пізно ти все одно про це дізнаєшся, тому в такій ситуація краще зараз, а не пізніше… Сергій Дмитрович- твій батько… Твій рідний батько…
*    *   *
Міла ошелешено дивилася то на матір, то на Мураєва та розгублено кліпала очима, геть нічого не розуміючи.  Те, що вона зараз почула, здалося маячнею, дурним розіграшем. Дівчина похитнулась та сіла на стілець, втупившись в одну точку.
-Мам, просто скажи, що ти пожартувала…- прохрипіла стиха молода жінка, приклавши руку до грудей.
-Доню, ти пробач, що дізналася про це так спонтанно, але.. Це правда..- сказала Валентина, яка злякано подивилася на доньку. Після того, кивнула Мураєву, який відразу підійшов до фільтру з водою та набрав один стаканчик, простягнувши його Мілі.
-Ось, тримай… Тобі краще, доню?-схвильовано запитав чоловік, з завмиранням серця усвідомлюючи важливість сказаного. Адже він зараз і справді звертався до доньки, до своєї рідної доньки. Міла тим часом якось відсторонено, але разом з тим, і пильно подивиалсь на чоловіка.
-Доню. Як же у Вас, все-таки, все просто, Сергію Дмитровичу. Чи то пак, пробачте-тату!- трохи ядовито промовила Міла, стиснувши скроні пальцями.. А вона думала, що все емоційне пекло вже більш-менш закінчилося і теперь все заспокоїться.  А тут виявилося, що найголовніша вишенька була наостанок,а  все інше було лишень вершиною айсбергу.
-Я.. Я розумію чудово всі твої емоції та сарказм, але…- Сергій Дмитрович намагався щось пояснити Мілі. Своїй дорослій доньці, яка вже геть не маленька дівчинка. І той період, коли він міг бути для Міли опорою, другом та порадником, а не чужим дядечком, який зявився нізвідки, чоловік просто втратив. Втратив власноруч. І ніхто йому в цьому не винен. Лише він. Він сам.
-Мамо.. Мамо..Ти скажи мені просто,що все це неправда.. Просто скажи… І що все це-дурний розіграш..-благально подивилася Міла на матір. Довгий час Валентина нічого не розповідала їй про батька і тато Міли був для дівчинки просто капітаном далекого плавання, який дуже насправді хоче побачити свою донечку, але в нього ніяк не виходить вирватися. Згодом, Міла дізналася всю правду про «далеку подорож» тата. Довгий час вона задумувалася над тим, що могла б сказати батьку при зустрічі – про своє життя, про важке дитинство, про хворобу та постійне перебування в лікарнях. Вона готувала таку промову!Інколи вони з Толею говорили про своїх батьків-зрадників і навіть репетирували сцени, які могли б статися, якби вони з ними випадково зустрілися, але в реальності вийшло все не так. Зовсім не так,а якось по-дурному –швидко, спонтанно, як у фальшивому кіно.
-Це правда, доню… На жаль,чи  на щастя.. Тепер ти розумієш, чому я була проти вашого спілкування?- запитала Валентина у доньки, дивлячись їй просто у вічі. Сама ж Міла переводила відсутній погляд то на маму, то на Мураєва. На батька – виходить,що тепер такїй потрібно його називати… Сергій Дмитрович підійшов до Міли та взяв її за плече іпильно подивився у вічі.Дівчина також не відвела погляду.
-То ось хто ти, наша безстрашна амазонко!- з посмішкою сказав він. По щоці у завжди зібраного чоловіка пробігла сльоза.- Тепер я зрозумів, чому мене до тебе дивовижним чином притягувало, чому я так прив’язався до тебе, зовсім не знаючи!
-А Ви хочете сказати, що вже мене добре знаєте, так?- саркастично запитала Міла.- Знаєте, як я жила, і що, власне, пережила? Скільки плакала ночами і як сильно мені була потрібна підтримка батька? Та що там… - Міла подивилася на маму, яка тихо плакала, заховавши обличчя в долонях. Валентина очікувала докорів, очікувала того, що донька звинуватить у  всьому її – за те, що мовчала, за те, що нічого не розповіла. Однак, піднявши погляд, вона раптом побачила в очах доньки окрім болю ще стільки вдячності та тепла, що серце раптом не витримало, стиснулося, а назовні полилися гіркі сльози.Сльози одкровення та  полегшення. Вона миттю кинулася до доньки та обійняла її.
-Дівчинко моя.. Моє дівчатко…- примовляла вона, погладжуючи Мілу по голові, наче маленьку. Власне, чому наче? Міла і досі була для неї маленькою дівчинкою, частинкою її серця, яка все ще вірить в диво,в  казки. А життя, в свою чергу, не завжди, але таки відповідає їй взаємністю. Так, Міла зараз у такому сум’ятті почуттів, що, влансе кажучи, і уявити собі страшно. Однак, вона сильна. А ще – в неї є Толя. Є і завжди був. А надійнішої опори за нього годі й шукати. Він допоможе їй.  І вона, Валентина,допоможе доньці так само, як Міла щойно підтримала її саму.  Бо вона сильна. Значно сильніша, ніж може собі уявити. Ця сила допомагає їй з самого народження, допомагає і зараз.  Їм усім. Валентина в тому й не сумнівалася, власне кажучи. Сергій Дмитрович наважився, ступив на крок ближче і рішуче обійняв Мілу за плечі, вклавши в ці обійми,здається, стільки ніжності, скільки йому не вдалося віддати їй за все своє (і її) життя. Спочатку Міла пригорнулася до чоловіка всім тілом, неначе припала до життєдайного джерела. Тато. В неї тепер є тато. Дівчину раптово огонула незрозміла ейфорія, яка так само миттєво закінчилася, зникла. Міла раптом вивільнилася з обіймів чоловіка та, буркнувши «Пробачте…», побігла геть. До палати Толі. Людини, яка замінила їй і брата, і батька, яка допоможе, зрозуміє та розрадить у будь-якій ситуації…
*   *  *
Через декілька годин Ольгу та Олену Михайлівну чекала радісна звістка про те, що стан Артема значно покращився. Його переводять з реанімації до відділення інтенсивної терапії, тому що після операції йому досі був потрібен ретельний догляд та постійний котроль медиків, адже ще не було до кінця зрозуміло, як може себе повести організм, який щойно прийняв донорське серце. Однак, мудрий Володимир Борисович, який знав родину Володарських вже дуже давно і, разом з тим, розумів, що для Артема, як і для інших членів його родини, найкращими ліками зараз будуть близькі та рідні серцю люди. Тому, напевно, неможливо описату словами ту радість і захват, коли Артем, відкривши очі, побачив перед собою своїх любих жінок- дружину та маму, які тримали його за обидві руки і, разом з тим, тепло та ніжно посміхалися.
-Мої дівчатка.. Ви тут..-ледве чутно та з невимовною любов’ю мовив Артем, який в ту мить радів, мов дитина.
-Чшш…Сину, тихше..Не можна…Не можна тобі поки що говорити.. Не витрачай сил…- ніжно сказала Олена Михайлівна, погладивши сина по голові та поцілувавши його в чоло, як робила це, коли Артемчик був маленьким та хворів, після чого Артем з блаженною посмішкою закрив очі.- Ммм… Заради таких моментів.. Щоб відчути себе дитиною…Можна трохи і похворіти..-хитро посміхнувся він і раптом закашлявся. Ольга і Олена Михайлівна миттю злякано перезирнулися, а медсестра, яка увесь цей час чатувала поряд біля Артема, підійшла до пацієнта та поправила кисневі трубочки біля його ніздрів та ввела якись препарат в крапельницю, після якого Артем задихав легше та рівніше.
-Ну… Ти так сильно не розслабляйся, любий…- з посмішкою сказала Ольга, стиснувши руку чоловіка.- Розклеюватися нам з тобою ніколи, адже ми потрібні нашим дітлахам. Марічка та Павлик вже так скучили за своїм татком….
-Я за ними теж.. І ие лише за ними…- слабка тремтяча рука ніжно лягла на кругленький животик Ольги.- Не забувай, що в нас з тобою зовсім скоро буде ще один великий стимул для того, щоб жити..  Жити далі та радіти життю, кожній дрібниці, пізнавати світ наново… Це ж так чудово…-очі Артема засяяли.Оля, в свою чергу, ніжно погладила долоню коханого, яка лежала на її животику.- Оль.. Мені здається, що він штовхнувся..- прошепотів Артем, після чого вони з Олею тихо та щасливо розсміялися.- Синочку..- ніжно прошепотів Володарський.
-Ну,звісно, адже він почув голос татка!- ніжно сказала Ольга, після чого її голос став менш впевненим, наче вогник  в ньому згас. Якийсь важливий вогник..- Артеме, я.. Я… Хотіла запитати, але…
-Але що, сонечко? Що сталося?- запитав Артем, пильно дивлячись на Ольгу. Здається, на ту мить він вже зрозумів, про що піде мова.
-Тобі не буде боляче, коли.. Якщо цей малюк виявиться…- почала було Ольга,але Артем її перебив.
-Постій… Постій..Зачекай, будь ласка… В мене до тебе є одне прохання… Ніколи і ні за якх обставин більше не торкатися цієї теми, яка так чи інакше ображає мого сина! Так-так, мого, і начхати мені на генетику і на все інше! Батьківське серце не обдурити!- сказав Артем, а сполотнілі Ольга та Олена Михайлівна переглянулися – вони ж бо знати про те, чиє серце зараз б’ється в грудях в Артема.-Тому я знаю одне – це мій син! Мій – і крапка!- твердо сказав Артем і вони з Олею миттю наблизилися одне до одного. Оля з безмежною любов’ю погладила Артема по обличчю.
-Я кохаю тебе..-прошепотіла вона і закохані злилися в ніжному поцілунку, з’єднавши свої руки в замочок, щоб більше ніколи не розлучатися і не втрачати одне одного…

Знайди мене, знайди мене..
Як щастя всіх людей заходить..
Знайдти мене,знайди мене…
Бо осінь все частіш приходить…
І на душі нема погоди…
Знайди мене…