Знайди мене. Частина 20. Возз днання. Епiлог...

Найголовніше, що є в кожної людини- це родина. В якій ти народився і яку створив ти сам. Родина – це наша опора, наша підтримка. Наші крила. Хоч Анатолій і не зізнавався, але дуже хотів знайти свою справжню родину. І знайшов. Матір, брата з дружиною, племінників. То ось чому вони з Артемом відразу ж знайшли спільну мову, чому між ними не було конфліктів, ревнощів. Бо вони були  і залишаються братами. Рідними по крові. Можливо, це було однією з причин того, що вони прикипіли душею до однієї жінки. Вірніше, якщо Артем покохав Ольгу всім своїм серцем раз і назавжди, то Толя просто хотів допомогти Ользі, а разом з тим, шукав в ній розраду, шукав в ній загиблу Ніну, на яку Ольга була така схожа. А тепер Толя щиро радів від того, що Оля і Артем  нарешті разом та знайшли своє вистраждане щастя. Натомість, Володарські також не лишилися осторонь та знайшли для свого янгола-рятівника найкращого лікаря, який займається проблемами хребта,і той взявся вирішувати проблему Толі, яка була з ним з самого дитинства. Після операції в Толі нарешті з’явився шанс на повноцінне життя.
…Олена Михайлівна дуже довго наважувалася, перш ніж говорити з Артемом про все те, що відбулося з нею більш, ніж чотири десятки років тому і хто ж саме є його рідним братом.Однак, її діти, виявилися мудрими, значно мудрішими від неї самої – на мить Толя та Артем віключили емоції та прийняли до уваги всі обставини. Артем, не перебиваючи, вислухав матір, дивлячись кудись убік. На саму Олену Михайлівну йому було дивитися боляче, дуже боляче – боляче від тих спогадів, які їй доводилося витягувати з себе.
-Мамо, але чому, чому ти мовчала про це раніше? - ніяк не мг зрозуміти Артем, дивлячись на заплакану матір, яку обіймали за плечі Ольга та Міла. Обидві невістки (хоч і Міла на той час не була ще офіційною дружиною Толі), дві донечки…
-Я… Я не знала, як про це можна розповісти синові.. Справді… Я думала, що ти.. Що ти зненавидиш мене.. Вважатимеш брудною..- схлипувала Олена Михайлівна. Здавалося, що увесь той біль, все те приниження були з нею тільки вчора, хоча минуло вже стільки років. Артем сильніше стиснув мамині долоні та підніс їх до своїх вуст.
-Мамо, жінка, з якою таке стається… А тим більше, юна дівчина.. Вона не винна, вона –жертва. І вона повинна боротися за свої права.- очі Артема наповнилися раптом неймовірним болем.- Так сталося, що таких страждань зазнали дві моїх найдорожчик серцю жінок.. І я не зміг цьому запобігти…
-Артеме..-хотла було заперечити Олена Михайлівна, але син її перебив:
-Так, я знаю, що коли це сталося з тобою, мене не було ще навіть на світі, однак…  Коли це сталося з Олею, я міг би їй допомогти… Міг запобігти…- Артем важко зітхнув.- Тому я хотів би хоч якось допомогати жінкам, які потрапили до такої ситуації.. Ми з Олею хотіли б..Вже неодноразово з приводу цього говорили і тому… Вирішили створити своєрідний центр допомоги жінкам, які потрапили до такої ситуації. Міла з Толею обіцяли нам допомогти…
Олена Михайлівна схлипнула.
-Нехай Господь береже вас, діти мої…- сказала жінка і перехрестила сина.
…Коли Артему стало набагато краще, брати поговорили. Щиро поговорили про все. Не дивлячись на те, що в грудях Артема вже билося серце зовсім іншої людини, протилежної йому за характером та світоглядом, яке до того не вміло прощати, розуміти та любити, все ж, внутрішня доброта Артема перемогла. Брати говорили про все. Лише вони та маму, яку чоловіки тримали за обидві руки.Міла та Ольга на той час тактовно лишили палату, розуміючи, що Олені Михайлівні та її синам потрібно поговорити наодинці.
-Ти знаєш, я завжди відчував, що ще десьна світі в мене є ще одна рідна душа..-щиро зізнався Артем.
-Я також.- сказав з посмішкою Толя.- Мені часто в дитинстві снилося, ніби я бавлюся з якимось хлопчиком і точно знаю, що це - мій братик…- з посмішкою сказав Толя. Зараз він, чесно кажучи, не міг зрозуміти свого стану. З одного боку, душа боліла через втрату Параски Степанівни, яка його виховала та подарувала все те тепло, яке йому не змогла через певні обставини подарувати його справжня мати, а з іншого… Толя все своє життя малював у свідомості картинки, якою могла б бути його справжня матір. І чомусь все завжди уявлялось якнайгірше, хоча Параска Степанівна завжди казала Толі, що на людей не можна тримати зла, а тут виявилося…
-І так склалося, що двоє дорогих нам жінок опинилися в одній біді..- прохрипів Артем,зціпивши зуби.
-Троє..-глухо виправив його Толя, з болем в серці згадавши про Ніну, яка загинула від рук гвалтівників.- Тільки Ніну мені не вдалося врятувати. Хоч я і міг… І це буде зі мною завжди… Як і загибель мами… Нашої з Ніною спільної матері…- глухо додав Анатолій, закривши обличчя руками.
..Параску Степанівну поховали поруч з донькою. Поруч з її Ніночкою, яку Параска Степанівна оплакувала практично все життя. Коли все вляглося, Володарські всією родиною приїхали вшанувати пам’ять цієї надзвичайної жінки. Пізніше, за розслідуваннями прокуратури, вияснилося, що Борис Чернобаєв також був в компанії тих багатеньких молодиків, які так жорстоко позбиткувалися над нещасною Ніночкою.  Судити по закону його було вже пізно, так як чоловіка вже не було серед живих, однак, всі чудово розуміли, що своє покарання Борис вже поніс. На той час вже всім було відомо про те саме Борис, хоч і проти своєї волі,став донором серця для Артема. Сам Артем, в свою чергу, був спочатку в великому шоці від того, чиє серце б’ється тепер в його грудях, адже від цієї людини, яка зламала життя усієї його родини, йому не потрібно було нічого. Але з часом все обдумалося і усвідомилося.
-Так незвично. Ти знаєш, дуже незвично знати, що в твоїх грудях тепер б’ється серце твого найлютішого ворога..- сказав якось Артем, в якого на той час було вже абсолютно інше відношення до життя. Він навчився цінувати кожну мить, не гнатися за примарними ідеалами і просто радіти від того, що поруч з ним рідні люди.
-Не думай про це, будь ласка..-тремтячим голосом сказала тоді Ольга, поклавши свою руку чоловікові на груди, та благально подивилася йому у вічі. –Головне, що ти з нами, що ти живий, що твоє серце б’ється…-зі сльоами на очах додала вона, в той час, коли Артем підніс руку коханої до своїх вуст.
-А ще, воно кохає… Щиро кохає..- сказав Артем, поцілувавши дружину в скроню. Тим часом, Міла та Толя, взявши за руки, пильно дивилися на могилу Параски Степанівни. Цілительку поховали на схилі, названому на її честь, і туди дуже часто приходили люди, яким Параска Степанівна до того допомагала, наче на паломництво. На могилі жінки завжди були живі квіти. Толі з Мілою всім селом, всією громадою допомогли відбудувати будинок Параски Степанівни. До цього також долучились і Володарські. Деякі люди, яким до того допомогла цілителька, навіть виявляли бажання допомогти фінансово її осиротілій родині, від чого  Толя, звичайно ж, відмовився, аргументуючи все тим, що є люди, яким гроші значно потрібніші.
-Ти знаєш, я ніколи не думав, що може бути так боляче… Мені її дуже не вистачає..- ледве чутно сказав до Міли Толя, опустивши очі.
-Мені також…- так само тихо сказала Міла, для якої Параска Степанівна була наче друга мама. Раптом Толя обійняв дівчину та поцілував її у скроню.
-Дякую тобі… За те, що ти є… За те, що подарувала мені нове життя.. Дякую..- тихо мовив він.
-Я коаю тебе..-зі слізьми на очах сказала Міла. В той самий час до кладовища під’їхало авто, з якого вийшли Сергій Дмитрович та Валентина. Вони, взявшись за руки, підійшли до Міли та обійняли її з обох  сторін.  Валентина, в свою чергу, по-материнськи обійняла і Толю.
-Як ви, діти мої?-ледве чутно запитала вона.
-Все гаразд, мамо.. Тату… Все гаразд…- сказала Міла, подивившись на Сергія Дмитровича. Після довгих розмов з Толею про родину та цінності Міла вирішила пробачити батька. Разом з тим, у Мураєва і Валентини з’явився другий шанс на щастя.
-Ми поруч, доню… Ми поруч…-примовила Валентина, обіймаючи доньку.
Трохи осторонь стояли Олена Михайлівна та Володимир Борисович. Дивовижно, але навіть ці двоє літніх людей знайшли в собі мужність зізнатися в почуттях одне одному. Володимир Борисович нарешті висловив те, що було в нього на серці стільки років.
-Про що ти задумалася, Оленко?- запитав він в жінки, поправивши шалик в неї на плечах.
-Про своїх синів, Володю. Кожен з них знайшов своє щастя, знайшов самого себе. І мені лишається тільки дякувати Всевишньому на це!- сказала жінка, витерши сльозу.
Натомість, Ольга дивилась на могилу Параски Степанівни якимось відсутнім поглядом, пригадуючи все, що сталося з нею за цей рік. Жінка піймала себе на тому, що подумки молилася. За упокій души Параски Степанівни, за здоров’я Артема та дітей, за свого малюка, який мав вже зовсім і зовсім скоро з’явитися на світ. Артем обережно доторкнувся до плеча дружини.
-Кохана про що ти думаєш?- ледь чутно запитав він.
-Про все..- якось трохи відсторонено відповіла Ольга.-Зокрема, про наше життя. Стільки всього змінилося, все стало іншим. Ми самі стали іншими. Як ти думаєш, все вже ніколи не стане таким, яким було колись?- запитала вона в чоловіка, пильно подивившись йому у вічі.
-А ти як думаєш?- натомість запитав Артем.
-Не знаю.Справді, не знаю. – зізналася  Ольга, міцніше пригорнувшись до коханого. Вона ще не відійшла від вчорашнього дня, коли на судовому засідання Лілеї Нестеровій присудили чотири роки за замах на вбивство. Молода дівчина просто так загубила себе і від цього було дуже страшно.- Мені здається, що я вже не спроможна відчувати щастя…
-Ти знаєш, колись я почув мудру фразу про те, що щастя можна знайти навіть в найтемніші часи. Варто лише цього захотіти!- сказав Артем і через хвильку додав:- І я вірю, що в нас це вдасться!
-Ти впевнений?- запитала Ольга, подивившись коханому просто у вічі.
-Звичайно, люба… Звичайно..- сказав Артем і вони з дружиною злилися в поцілунку.
…Через декілька місяців Ольга народила хлопчика, якого вирішили назвати Толею, на честь його дядечка та хрещеного батька. Щодо Анатолія, він знайшов своє щастя з Мілою. Закохані повінчалися в старенькій церкві в рідному селі, уприсутності друзів, рідних та батьків. Олена Михайлівна та Валентина витирали сльози щирого щастя, а поруч з ними стояли Сергій Дмитрович та Володимир Борисович, які вже чудово зрозуміли, що вже нікуди не відпустять тих, кого так щиро кохають і кохали всі ці роки. Завдяки Артему, Толя знайшов роботу в найближчому до столиці лісництві і вони з Мілою також переїхали в передмістя Києва, хоч Валентині було доволі таки непросто відпустити свою любу пташечку у вільний політ, але вона усвідомила, що повинна це зробити, бо донька нарешті знайшла своє щастя, на яке так заслуговувала. А ще через рік Толя та Міла стали щасливими батьками двох дівчаток- Олі та Ніночки.
Родина Володарських об’єдналася. Всі вихідні та свята вони проводили разом. Разом пекли пиріг, разом прикрашали ялинку та сміялися. Олена Михайлівна дістала зі свого сховку великий сервіз на 12 персон, з якого всі дружно пили чай біля різдвяної ялинки. Святкова зірка осяяла їхні обличчя. Обличчя тих, хто нарешті знайшов своє щастя, своє кохання, свою родину… Самих себе..

Свята ніч, тиха ніч!
Гей, утри сльози з віч,
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас,
Витай нам святе Дитя!

05,01,2016 – 05,07,2020р.
=КІНЕЦЬ=