Знайди мене. Частина 17. Кiнець

--Нііі! –з жахом закричала Ольга, бачачи, як Толя з закам’янілим обличчям повільно сповзав додолу,а  потім і зовсім упав нерухомо, неначе велика скеля, яку раптово було зруйновано, просто на руки Олі.З рота по його щоці потекла цівочка крові.-Ні! Ні! – з жахливиим відчаєм завила-закричала Ольга, впавши навколішки перед Анатолієм.- Сволото! Сволото! Ненавиджу тебе! Будь ти проклятий!- кричала в адресу Бориса Ольга, притискаючи свою руку до рани Анатолія, яка дуже кривавилася.- Толю.. Потерпи… Потерпи…- примовляла вона. До Анатолія також підбіг і Артем , не дивлячись на те, що також був поранений. В Толі рана була значно серйознішою, адже Борис вистрілив йому просто в груди.
-Ну що…Отримали.. Суки?..- прохрипів і сам Чернобаєв, з рук якого випав пістолет, після чого на землю впав і сам Борис. До нього підбігло декілька силовиків  - саме вони стріляли на випередження для того, щоб зупинити небезпечного злочинця. Іншого виходу в них не було- якби не випустили кулю в Бориса, то він би точно не зупинився б. Один з міліціонерів приклав два пальці до сонної артерії Бориса, щоб перевірити наявність пульсу, але його не було.
-Пряме потрапляння. Мертвий.-констатував той. Тим часом, Міла присіла над Анатолієм, скинула зі своєї шиї шалик і почала робити Анатолію тугу пов’язку.
-Потерпи, Толю. Потерпи.Зараз стане легше. Набагато легше.- примовляла вона,а потім, озинувшись, відчайдушно закричала: - Ну чому ви всі стоїте?! Викликайте Швидку!- після чого почала активно розтирати бліде обличчя Анатолія.- Толю.. Толечко… Потерпи…- продовжувала примовляти зі сльозами в голосі вона,  розтираючи руки Анатолія- того, кого вона кохала і кохає все життя, кохатиме вічно і  вже нікуди не відпустить.
-Тримайся, брате… Тримайся…- ледве чутно примвоялв і Артем, який також кинувся до Толі та притримував зараз його голову.
-Встиг… Встиг..- тільки й промовив Толя. На його обличчя з’явилась подоба посмішки, після чого він провалився в безпам’ятство.
Далі все відбувалося, наче в тумані, наче уві сні. Сирени Швидкої, міліції. Все це Ольга переживала, наче через пелену – чи то від пережитого стресу,чи то від заспокійливого, яке їй ввели в кареті «Швидкої». Поруч з нею на кушетці лежав Артем з кисневою маскою на обличчі – після всього пережитого та через больовий шок йому стало погано з серцем. А Ольга все дивилась порожнім поглядом убій, де ще одна бригада Швидкої боролася за життя Толі. Поки лікарі намагалися зупинити кровотечу, Міла, плачучи, молилась та качала кисень коханому.
-Він буде жити?! Адже буде?! Сань, скажи мені!- трясла вона за руку фельдшера, з яким була дуже добре знайома, бо колись вони разом навчались в медуніверситеті.
-Міло, спокійно! Все під контролем! Все добре! Зараз головне- вчасно довезти пацієнта до лікарні!
-Я з Вами їду! – крикнула заплакана Міла, яка тремтіла усім тілом. Її руки були закривавлені,бо она тримала свою руку біля Толиної рани,а би зупинити кровотечу.- Не закривай очей, мій любий.. Не закривай, благаю…
-Оля.. Діти..Де?...-запитав побілілими губами Толя, який буквально задихався від болю.
-З ними все гаразд..Все гарад, мій любий… Думай зараз тільки про себе.. Про себе…- крізь сльози шепотіла Міла, як раптом погляд Толі прояснився і він абсолютно свідомо подивився на подругу дитинства.
-Ти янгол мій……- мовив чоловік і по його щоці потекла сльоза..- Я..-хотів було ще щось сказати Анатолій, але Міла його вмить перебила.
-Ччч… Не треба.. Не витрачай зараз сил,благаю тебе…- зі слізьми  очах казала вона.
..Тим часом Сергій Дмитрович Мураєв стояв перед великим чорним пакетом, в який запакували тіло Бориса.  Його вбили при затриманні . Одночасно в останню мить він встиг вистрілити в Анатолія, поранення якого було дуже серйозним. Поряд з тілом Бориса лежало і тіло закатованої ним жертви. Рятувальники вже встигнули погасити пожежу та разом з Толею винести з будинку,вірніше, з його останків обргоріле тіло жінки, яка притискала до грудей так само обгоріле тільце кота. Серце детектива стиснулось- ця стара жінка  зробила стільки добра для інших, що аж ніяк не заслужила на таку страшну загибель.
-Ну що, колего, вітаю з повним закриттям справи?- запитав у Мураєва слідчий, простягнувши йому пачку цигарок.
-Що? – наче отямився Сергій Дмитрович, який відчував себе абсолютно спустошеним. Так, справу розкрито, але якою ціною? Йому на мить подумалось, що та картинка- обгоріла старенька та притиснутий до грудей кіт- тепер переслідуватиме його завжди. Чоловік стиснув пальцями скроні.
-Я кажу, що Вас можна привітати зі це однією розкрто справою? Вірніше, всіх нас!- повторив міліціонер, ховаючи в теку протоколи.
-Розкрили, але якою ціною.. Якою..- пробурмотів собі під ніс Сергій Дмитрович, все ще дивлячись на попелище, котре ще декілька годин тому було затишним будинком,в  якому панували спокій та затишок. Раптом Мураєв побачив, що до них бігли дві ридаючі жінки. Коли вони відбігли ближче, то в одній Сергій Дмитрович впізнав Олену Михайлівну, маму Артема,а  в іншій…Валентину. Дивно, але він одразу ж пригадав її ім’я. Поки Олена Михайлівна з зойками кинулась до карети «Швидкої», де лежав Артем, то Валентина, в свою чергу, кинулась до Мураєва, лупцюючи його в груди кулаками.
-Де моя донька?! Де Міла?! Що ти зроби з з нею, скажи мені!- жінка відразу ж перейшла на «ти» зовсім не помічаючи цього.
-Заспокойся, Валю..Заспокойся…- примовляв Мураєв, погладжуючи жінку по голові, як раптом вона відсахнулася від нього.
-Скажи мені, що з Мілою?! Тобі не вистачило мого поламаного життя, тому ти до доньки вирішив добратися?!- з болем закричала Валя. Так, саме цей чоловік три з половиною десятки років тому збрехав їй,зламав життя, але натомість, подарував, напево, найбільше щастя в житті – доньку.
-З Мілою все гаразд, вона зараз поїхала до лікарні.- почав було Сергій Дмитрович, але після тих слів Валентина ще більше сполотніла.
-До лікарні?! І це, по-твоєму, все гаразд?!-закричала вона.
-Валю, послухай…- Мураєв взяв жінку за плечі.- З Мілою все гаразд, просто… Поранили її близького друга Толю і Міла поїхала до лікарні разом з ним.- повідомив Мураєв Валентині, після чого жінка закрила руками обличчя від жаху.
-Толю?! Господи… Та за що ж ще йому?! Невже сердешний мало натерпівся від життя?! Можу собі уявити,як Міла себе зараз почуває, адже Толя для неї…- і тут Валентина враз замовкла,прикусивши язик.-Адже Толя– близький друг дитинства нашої дівчинки…
І тут Сергія Дмитровича ніби облили холодною водою. Він великими очима подивився на Валентину.
-Зачекай… Ти хотіла сказати,що…-прохрипів він.
-Так, ти все правильно зрозумів.- абсолютно спокійним тарі вним тоном сказала Валентина.- Міла – твоя донька..
…Тим часом, плачуча Ольга тримала за руку Артема в той час, коли вони їхали у Швидкій. Жінка гірко плакала та тремтіла усім тілом. Вона була бліда,мов стіна, і один з фельдшерів, бачачи становище жінки, підсів до Олі та почав вимірювати їй пульс.
-Вам краще  зараз також розслабитися.-Я розкладу для вас одне з сидінь і  тоді Ви зможете лягти. – скаазав один  з лікарів, але Ольга, в свою чергу, лише заперечно похитала головою.
-Ні.Ні… Я нікуди не піду. Я буду біля Артема..- прохрипіла вона, тримаючи за руку блідого Артема, якому вже наклали пов’язку і зафіксувати біля ніздрів кисневі трубочки, які допомагали йому дихати. Хоч поранення Артема було не дуже серйозним, однак, через больовий шок та перенесені стреси його серце ще більше дало збій і для того, щоб запобігти серйозному нападу, чоловікові миттю поставили крапельницю.
-Олечко…Тобі б зараз і справді не завадило б відпочити…- прохрипів Артем, занепокоєно дивлячись на кохану..Олю всю трясло і вона постійно дивилась в одну точку – на Артема. Іноді здавалося, що вона взагалі нікого і нічого не чула і не бачила. Ольга була вся в собі – наче переживала все своє життя наново. Вона знову втрачала, знову наражала на біди тих, хто любить її і кого любить вона.
-Ні…Ні…Артеме, я буду з тобою… Я не покину тебе.. – сказала вона, стискаючи руку чоловіка.
-Але ж.. Я нікуди не дінуся.. А ти відпочинь..-лагідно сказав Артем, а лице Ольги знову скривилося від болю. Не від фзичного болю. Від душевного. Чому страждають ті, кого вона любить? Чому вона руйнує все, до чого доторкається? Якби не вона, були б живі її батьки. Якби не вона, родина Володарських не зруйнувалася б. Якби не вона, Параска Степанівна не пішла б з життя так жорстоко і несправедливо. Тільки вона одна, Ольга в цьому винна. Вона руйнує все, до чого торкається. Вона. Вона. Лише вона.

А вона, а вона сидітиме сумна,
Буде пити – не п’яніти від дешевого вина.
Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль.

Стара, як світ, пісня їхньої з Артемом молодості. Ніч. Палатка. І гітара. Тоді все тільки но зароджувалося, починалося, а тепер…Що тепер?  Руїни. Втрачені мрії. В буквальному сенсі, спалені мости. Спалені дотла. Ольга почала співати ту пісню, а по її щоках градом струменіли сльози. Фельдшер зробив ще один укол, на який Ольга якось не відреагувала,закутавшись в плед, який їй запропонували лікарі «Швидкої». Співаючи, Оля  з Артемом взялись за руки, щоб більше ніколи не розучатися.
…Олена Михайлівна та Володимир Борисович під'їхали до лікарні практично одночасно з каретами «Швидкої Допомоги». Володимир Борисович відкрив дверцята автівки своїй супутниці і та буквально побігла-полетіла  до Артема, якого декілька лікарів на каталці везли до прийомного покою.
-Артеме! Артемчику, синочку?! Господи, я мало з глузду не з’їхала, доки ми були в дорозі.. Як ти?- примовляла Олена Михайлівна, взявши сина за руку, Артем, в свою чергу, підніс мамину долоню до своїх вуст та поцілував.
-Все гаразд…Все гаразд, мамо… Ти потурбуйся про Олю та дітлахів, гаразд?-сказав він, а заплакана Олена Михайлівна, в свою чергу, лише ствердно кивнула. ЇЇ материнське серце розривалося. Боже правий, та краще б вона вама пережила все те пекло, аніж зараз має мучитися її дитина. ЇЇ кровинка. Тим часом, Володимиру Борисовичу передали фонендоскоп і він почав прослуховувати серцебиття Артема,а потім підбіг до Толі, чкого з сусідньох карети «Швидкої» також везли до прийомного покою,  та оглянув його зіниці.
-В операційну! Обох! Готуйте дві екстренні бригади! Хутко!- скомандував він. Тим часом, заплакана Олена Михайлівна підійшла до Толі та перехрестила його,  поцілувавши в чоло.
-Володю! Врятуй їх обох! Врятуй, благаю!-ридала літня жінка, схопивши головного лікаря за сорочку і дивлячись йому просто у вічі. Після того, як Толя втратив свою матір у тій страшній пожежі, після того, як врятував Олю, Артема та малюків, та навіть раніше, в перші дні знайомства, Олена Михайлівна полюбила Толю. Полюбила, наче рідну дитину. Наче того синочка, якого в жінки колись відібрала жорстока доля..
-Оленко, не хвилюйся! Все буде гаразд! Я потурбуюся про них обох! Ти віриш мені?- подивився Володмир Борисович Володарській просто у вічі, а Олена Михайлівна лиш ствердно кивнула у відповідь.-От і чудово! А ти потурбуйся про Олю та малюків.
-Гаразд..-втомлено кивнула Олена Михайлівна і вони всі разом попрямували-полетіли до вестибюлю лікарні.


*   *  *
Ольга не знала, скільки вона проспала і що ж саме їх вкололи для того, щоб сон був настільки глибоким. Коли вона відкрила очі, та окинула поглядом палату, то не відразу зрозуміла, що сталося і де саме вона знаходиться. Маля під серцем неспокійно заштовхалося і жінка поклала руку на свій животик для того, щоб хоч якось втихомирити його.
-Ччшш.. Тихше-тихше, мій маленький.. Все гаразд… Вже все гаразд..- прошепотіла жінка і вже після останньої фрази її пам’ять почала потихеньку відновлюватися, а спогади полились назовні разом зі слізьми. Поєдинок Бориса та Артема, диванчик в сінях, плачучі від страху дітлахи. Пожежа. Обгоріле тіло Параски Степанівни, яка в останні миті свого життя пригортала до грудей вже мертвого Мурчика. Про протистояння пораненого Артема з Борею, який приставив пістолет до її, Олиної скроні, а потім… Вона ніби вирвалася від свого ката, але потім.. Відчайдушні та повні ненависті крики «Не дістанься ж ти нікому!»… І постріл.. Кров… Господи… Ольга закрила обличчя долонями и глухо заридала. Толя також постраждав. Чому?! За що?! І все це через неї,лише через неї.. Потрібно піти та дізнатися, що ж там, як Олена Михайлівна, як Марічка та Павлик, котрі також, варто сказати, пережили чималий стрес, як там, зрештою, Толя та Артем… Двоє близьких її серцю чоловіків.
Щойно Ольга зібралася встати, як до палати увійшла молоденька медсестра. ЇЇ жінка відразу ж впізнала- це та сама дівчина, яка допомагала їй і минулого разу. Спочатку Ольга було не полишала свого наміру встати з лікарняного ліжка, однак, молода медична сестра  Лілечка відразу ж буквально підскочила до неї і буквально силоміць вклала майбутню маму в ліжко.
-Ви що? Вам зараз ні в якому разі не можна вставати- у Вас загроза викидня!- злякано та з щирою турботою сказала молода дівчина.
-Ммм… Ні.. Ні… Мені потрібно встати..  Мені потрібно встати та піти дізнатися, як там мої діти…. Де вони…- зі щирою тривогою сказала вона Лілі.
-Ви не хвилюйтеся. Ваші малюки зараз під наглядом Вашої знайомої та нашого лікарняного дитячого психолога. З ними все гаразд.- з цими словами медсестра від’єднала крапельницю від руки Ольги.- А мені, в свою чергу, Володимир Борисович доручив приглянути за Вами та за Вашим станом, тому зрозумійте мене…
-Ні,це Ви мене зрозумійте, будь ласка..- перебила тремтячим голосом її Ольга.- Я й так надто довго була далеко від своїх дітей, а тепер… Я потрібна їм, а вони, в свою чергу, потрібні мені… Потрібні, як ніколи…- Ольга дивилась просто у вічі дівчині, яка, в свою чергу, важко зітхнула та відвела погляд.- Ви також дівчина, жінка… Можливо, теж мама… Тому, будь ласка… Зрозумійте мої почуття…- відчайдушно та зі слізьми в голосі промовила Ольга, після чого Ліля зітхнула та відвела очі.
-Гаразд, тоді.. Ви зачекайте хвильку, будь ласка, я дещо придумала..- сказала дівчина і через декілька митей повернулась до палати, котячи перед собою інвалідний візок.- Зараз Вам  не дуже можна напрягатися через високий тонус матки і тому ми з Вами поїдемо.- пояснила дівчина, допомагаючи Ользі пересісти у візок, а потім покотила його вперед, закривши за собою двері.
..Тим часом, в ту саму мить відразу в двох операційних лікарі готувались вступати в боротьбу з жорстокою смертю. Вірніше, в одній лікарі вперто боролися за життя Анатолія, поранення якого було доволі таки серйозним, а ось в іншій бригада кращих столичних кардіохірургів, які прибули сюди екстренно, готувалися боротися за життя Артема. Через перенесене поранення та больовий шок почало відмовляти серце. Це стало відомо тоді, коли під час,здавалося б, неважкої операції з витягування кулі в пацієнта сталася зупинка серця, яке вдалося запустити геть не відразу. Після того пульс падав ще декілька разів. І Володимир Борисович разом зі своїми колегами з великими зусиллями запускав серце знову,і тоді стало зрозуміло, що серце Артема довго не витримає і тут є один вихід…
-Пересадка серця- це єдине, що зараз може врятувати Артема… -говорив лікар згорьованій та заплаканій матері Володарського Олені Михайлівні, яка після того ще дужче заридала.
-Невже.. Невже немає більше ніякої надії окрім операції?- запитала вбита горем матір, для якої її син, її Артемчик був практично єдиним сенсом  всього її життя. На що Володимир Борисович лише важко зітхнув та заперечно похитав головою.
-На жаль, ні. Серце в дуже поганому стані. Тут і поранення, і пережиті стреси, тому…- лікар опустив очі.- Хоча,Оленко, справа не лише в цьому…
-А в чому ж ще?-здавлено запитала згорьована мати.
-Насправді, до операції все готово – спецалісти, обладнання, потрібно тільки Ваша з Олею згода на неї, так як Артем зараз без свідомості. І ще, Оленко…- Володимир Борисович зітхнув, збираючись з думками.- Ти повинна ще дещо також знати і на рахунок донора. Це надзвичайно важливо.
-Донора? А що з ним? Потрібна згода родини на трансплантацію, так?- тремтячим голосом запитала Олена Михайлівна, а Володимир Борисович, який тримав в руках медичну маску, лише ствердно кивнув головою.
-Саме так. Потрібна ваша згода, Оленко.- медик дивився просто у вічі літній жінці. Казати про все те було нелегко, дуже нелегко. Однак, без того було ніяк.- Просто у випадку Артема на роль донора ідеально підходить Борис…