Слабак Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://proza.ru/2019/11/27/401

(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ)

 … - То як же Євген Петрович, Ірмо? - повернулася Свєтка до свого запитання.

 Ірмі дуже не хотілося обговорювати цю болючу тему. Першого разу врятувала офіціантка, що підійшла запитати, чи не треба чогось ще. Подруги переключилися на обговорення замовлених страв. Позгадувати зі сміхом, як в голодні вісімдесяті роки всі були схиблені на рецептах всього і вся, пов'язаного з їжею. Ділилися ними одна з одною і консервували мало не все, що росте, - благо, сіль і оцет на порожніх полицях гастрономів не переводилися.

 Асортимент накритого святкового столу в ті роки був тестовим індикатором на справжню господиню, і жінки намагалися переплюнути одна одну в кулінарії. Не те, що зараз. Тепер час в торгових центрах витрачають не в чергах, а в сум'ятті душевному: цей товар брати, чи он той аналог його? А хто не бажає маятися, може просто набрати номер телефону, і кур'єр доставить все, що душі завгодно, - лише гроші плати.

 - А пам'ятаєш, Ірмо, як зарплату на заводі запропонували забирати продукцією? Мій Гриша приволік тоді десять величезних залізних банок полуничного джему. Кілограми по три кожна, напевно. Стояв той джем в коморі більше року, поки не відтарабанив його на Польщу. Одну банку, правда, з'їли через силу.

 - А мій відпер ще й матері в село банок двадцять, - зіронізувала Ірма зі сміхом. - Але свекруха у мене жінка заповзятлива була. Шкода, що син не вдався в неї. Так ось. Ви ж пам'ятаєте, в якому дефіциті був тоді цукор? Вона і пристосувалася гнати з того джему самогон. Як же в селі без нього? Це ж найголовніша конвертована валюта. Спочатку, як би, для особистих потреб виробляла, але потім почала потихеньку приторговувати. І ви знаєте, чудово пішло! Ну, так муж мій, уздрівши таке, відвіз їй і ті банки, що я у вигляді зарплати отримала, уявляєте?

 - Але ж  свекруха якось допомагала вам грошиками? - запитала Віка.

 - Ти не повіриш, подруго!  Синуля її - бізнесмен лапотний, пояснював мені  потім з апломбом, що, виявляється, все вкладав знову в джем, поки той ще був на складі. Але я від такого його бізнесу добавочного продукту, у вигляді живих грошей, щось не бачила.

 - Він із самого початку, - продовжила, розпалюючись, Ірма, - все норовив самостійно курирувати наш сімейний бюджет. Я спочатку змирилася. Грошей ніколи толком не було - від зарплати до зарплати прозябали. Але, мушу визнати, і не обмежували себе вже занадто. Пробувала його вмовити: давай, мовляв, будемо хоча б по десятці відкладати. Адже ж і оклади в обох, начебто, непогані, та й премії іноді підкидають. «Чи, може, ти нишком відкладаєш? – питаю. - Тоді скажи, на якому світі ми з тобою перебуваємо, в розумінні фінансів?». «Не твого розуму дыло». - От і все, що почула у відповідь. Ну, думаю, козел, - постривай! Я, коли вийшла після декрету, стала особисто забирати свою зарплату в касі. До цього це робив завжди він. Промовчав на такий мій фінт, як ніби пофігу йому було. Завжди дратувала ця його випендриста холоднокровність і відсутність емоцій. А ще бараняча упертість. Він і за гороскопом - баран.

 Ірма подала знак офіціантці. Та жваво підметушилась. Відчувала непогані чайові від цих трьох, судячи з усього, небідних жінок.

 - Ще, будь ласка, келих «Кірсберрі». І попільничку принесіть, будь ласка.

 Чоловіча компанія в кабінці вже щосили чадила цигарковим димом, ігноруючи заборону. По залу розплився запах міцного курива, тому Ірма визнала для себе, що в такому випадку аромат її дамських не буде аж занадто зухвалим. Чиркнула запальничкою, прикурюючи тоненьку цигарку. Глибоко затяглася і випустила гарною тонкою цівкою вгору дим. Офіціантка поставила на стіл келих вина і попільничку.

 - Щось ще бажаєте?

 - Дякую. Ми покличемо. - Ірма пригубила вино. - Так ось. Коли перестали на заводі платити, зовсім зле стало. Така безнадія налягла. В країні бардак і з квартирою не світить вже нічого. Завод в дупі, зарплати не дають, і грошей в сім’ї, відповідно, немає. Адже я у відпустці була за свій рахунок, коли пішов наш перший автобус на Польщу. А чоловік мій - великий начальник, який і готував той автобус, уявіть, навіть не заїкнувся про те! Коли повернулися ті щасливчики із сумками дефіцитних шмоток, така жаба заздрості мене вдушила, соромно зізнатися. А ще так прикро стало. Я йому все тоді виказала. І який він годувальник у нашій сім'ї, і який з нього начальник. Потім вже пошкодувала, що не стрималася, і прямо з благанням: «Забий два місця на наступну поїздку, ти ж завгар, - маєш право! Давай поїдемо разом. Більше візьмемо з собою - більше виторгуємо!». «Чим ти, баринє, торгувати збираєшся?», - глузливо він мені. «Перетрушу шафи, - відповідаю. - Надарували на весілля постільної білизни та столових наборів. Ну, і джем привезеш з села, якщо залишився». Тут чоловіка мого, нарешті, залишила його хвалена холоднокровність. Перший раз побачила його таким. «Та що б я, та поруч зі своїм шофером торгував повидлом?!». Уявляєте? Чистоплюй чортів! Ну, так бери тоді свою частку, або з шофера свого – йому ж все одно скидаються щоразу за труди, або нехай твоє начальство ділиться з тобою, якщо цінують тебе - незамінного кадра такого! Коротко кажучи, посварилися добряче.

 - Але ж ти, все-таки, поїхала в наступну поїздку, - чи то запитала, чи то констатувала Свєтка.

Ірма глянула на подругу, мигцем спіймавши її погляд, і Свєтка миттю відвела погляд, аби Ірма раптом не подумала, що її ще якось гризе ця їхня обопільна стара таємниця.

 - Ой-ой-ой, який я, дівчата, скандал закотила, коли дізналася, що місць вже немає! - похитала головою Ірма. - Пробилася крізь секретарку на їхню планерку ранкову і висловила все, що думаю про їх камарилью, включаючи і благовірного свого чоловіка-начальника. І місце, уявіть, знайшлося. Там же як, - ну, в автобусі тому. Двадцять двомісних сидінь: на одному сидиш сама, на іншому твій товар. Я, уявіть, їхала з комфортом - одна на двох місцях, так як товар у мене, хоч і важкий, багато місця не займав, під сидіннями вмістився. Ось так!

 - Золото везла, чи що? - засміялася Віка.

 - Ніколи не вгадаєте, - пожвавилася Ірма. - Підшипники і сальники!

 - А що це таке? - запитала Свєта. - Щось із заліза? І там це теж можна було продати?

 Зворушливе невігластво сорокарічної подруги розсмішило Ірму з Вікою. Посміялися вже втрьох, то жартуючи над недалекістю однієї, то над гротескною двожильністю іншої. Пройшлися і по Віці, з її гидливістю до протилежної статі. Та не забарилася і розповіла гидкий анекдот про сексуально стурбованого витонченого естета, і подруги геть покотилися зі сміху, чим знову привернули увагу вже добряче піддатої чоловічої компанії в кабінці.

 - Про нас шепочуться, - з цікавістю кивнула Свєтка в той бік.

 - Ми що, непристойно себе ведемо? Га, Ірмо? - голосно запитала Віка, щоб почули в кабінці.

 - Та ну їх, - в тон їй голосно підіграла Ірма. - Давайте вип'ємо, дівки! За нас - красивих!

 Сьорбнули з келихів і відкинулися на спинки крісел, розслабившись.

 - Знаєте, подруженьки мої, а для жінок дуже важливо вміти ігнорувати чоловічу увагу, - після тривалої паузи зауважила Ірма, загадково посміхнувшись.

 - Скажеш таке, - хмикнула Свєтка. - Чоловіча увага завжди приємна. - На цю тему вона була непохитною у своєму репертуарі.

 Віка лише скривилася, а Ірма поблажливо розвела руками, - мовляв, що з неї візьмеш, - невиправна, і почала:

 - Розповім вам, дівчата, один випадок з життя «човників». «Човники», Свєто, - це піонери-першопрохідці ще того - совєцького, вірніше буде - «совкового», бізнесу. - Ірма підняла палець вгору. - І твоя покірна слуга із їхнього героїчного гурту. Так що можеш повірити мені на слово. Це, так би мовити, замальовка з особистого досвіду. Так ось. Уявіть собі зимовий, сльотавий ранок. До шлагбауму польського автопереходу «Дорохуськ», об'їхавши довжелезну «колєйку» з фур, підрулює «Ікарус» з табличкою «Нерегулярні перевезення» - візитною карткою транспорту таких «човників». А «колєйкою» далекобійники називають чергу на кордоні, але всі автобуси йдуть «лівим пасом» - тобто, мають право об'їжджати фури. На переході перезмінка. Всі стоять в очікуванні. Зліва, вздовж узбіччя, синіють штук десять кабінок пересувних туалетів. Тоді стояли дужі морози, і відповідні служби, напевно, не змогли, як годиться, вчасно очищати кабінки. Тепер у них вже двері не зачинялися, і через дверні отвори можна було бачити цілі еверести з лайна, що змерзлося. Я прошу вибачення за натуралізм. - Ірма винувато посміхнулася. - Так ось. На самому переході є тепла, комфортна вбиральня, але ось перезмінка ця бісова так недоречно. А вогкість з річки тисне на сечовий міхур - спасу нема. В автобусі, в основному, жінки. Ну, там пара-трійка чолов'яг, та водій ще. Їм простіше. Розстебнув однією рукою ширінку і поливай хоч на всі триста шістдесят градусів, або, в крайньому випадку, - під колесо. А на жінці одягу, як листя на качані капусти, - поки оголишся. І узбіччя навколо в півметровому пухкому снігу, а до найближчих ріденьких кущиків метрів п'ятдесят.

 Ірма на кілька секунд перервала свій монолог, витончено припаливши чергову цигарку.

 - Так ось. Сидимо, зіщулившись в грудки і сукаючи колінами, поки нарешті найслабша не витримує і, обходячи фури, таки лізе до засніженого узбіччя. Далекобійники з кабін проводжають її очима, але коли розуміють, що саме вона збирається робити, відвертаються, не витримуючи її  погляду у відповідь. Ним, немов спопеляючим лазерним променем прямо по зіницях тієї шоферні, жінка захищається і ховається від сорому, від ганьби, від безвиході. Більше захиститися їй нічим і сховатися нема за що. Найпершій жінці і було там найважче. За нею вже поперли до кювету з «Ікаруса» натовпом, а в натовпі ж завжди легше. У натовпі тішишся думкою, що вирячуються не так на тебе, як на будь-якусь іншу, і за цією ілюзією вже неначе і невидима ти. Ось так я, дівки, вчилася ігнорувати увагу чоловіків, коли вона аж ніяк мені не потрібна. І навчилася. І здала на «відмінно».

 - Боже, Ірмо! - вигукнула Свєтка. - Ти була тією першою?!

 Ірма повагом  задавила недопалок у попільничці і звелася з крісла:

 - Сходжу припудрити носик, дівчата. - Ступивши пару кроків, обернулась до Свєти. - Я, Светулю, тоді була самим, самим, самим, що не є, слабаком - відповіла з посмішкою на запитання подруги і, елегантно несучи струнке тіло, попрямувала до туалетної кімнати …

http://proza.ru/2018/07/13/276

Російськомовна версія роману Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.