Смычок и струны

  Який важкий і темний морок!
  Як висі місячні знов мутні!
  До скрипки дотик стільки років…
  При світлі не пізнати струни!
               
  Кому потрібні  ми?  Ми удвох, 
  Два жовті обриси похмурі…
  І раптом все відчув смичок.
  І хтось узяв,-  вони укупі.

«О, як давно! Крізь цю пітьму
  Скажи одне: чи та ти, чи та?»
  І струни, пестячись, йому,
  Так дзвін той пеститься, співає.

«Чи правда те, що більш ніколи
Ми не розлучимось? вже досить?..»
У відповідь дзвеніли дзвоном.
Та скрипка  біль  у серці носить.

Все зрозумів смичок, й він затих.
А в скрипці  все луна трималась…
І було мукою й для них,
Що  музикою всім здавалось.

Тай чоловік не загасив
До ранку свічок…Й  спів в оселі...
Лиш сонце їх знайшло без сил
На оксамиті чорному постелі.


Анненский Иннокентий (1855 - 1909)
Смычок и струны

Какой тяжелый, темный бред!
Как эти выси мутно-лунны!
Касаться скрипки столько лет
И не узнать при свете струны!

Кому ж нас надо? Кто зажег
Два желтых лика, два унылых...
И вдруг почувствовал смычок,
Что кто-то взял и кто-то слил их.

«О, как давно! Сквозь эту тьму
Скажи одно: ты та ли, та ли?»
И струны ластились к нему,
Звеня, но, ластясь, трепетали.

«Не правда ль, больше никогда
Мы не расстанемся? довольно?..»
И скрипка отвечала да,
Но сердцу скрипки было больно.

Смычок все понял, он затих,
А в скрипке эхо все держалось...
И было мукою для них,
Что людям музыкой казалось.

Но человек не погасил
До утра свеч... И струны пели...
Лишь солнце их нашло без сил
На черном бархате постели.


История cоздания стихотворения:
Постель- по'стіль (укр)


Строфи

Їм не властиві ні краса, ні просвітління:
Я їх повторюю на пам’ять в напівсні,
Вони – хвилини ті бездільного видіння,
Що всі перегорять в повільному вогні.

Але мені все дороге – туман появи ,
Зростання їх в тривозі смутку і тиші,
Без планів, йтиме їх сплетіння сполохами:
Моє страждання там і,захват мій вони.

Хто знає, скільки раз і без цього запою,
Страшної праці дим на кіпі аркушів,
Я духом пасти міг! Я був напоготові,
Серед нерівного  я падав знову бою;
Але люблю вірші – ні, святіших почуттів:
Так мати любить хворих лиш дітей, без слів

Анненский Иннокентий (1855 - 1909)

Третий мучительный сонет
            Строфы

Нет, им не суждены краса и просветленье;
Я повторяю их на память в полусне,
Они – минуты праздного томленья,
Перегоревшие на медленном огне.

Но все мне дорого – туман их появленья,
Их нарастание в тревожной тишине,
Без плана, вспышками идущее сцепленье:
Мое мучение и мой восторг оне.

Кто знает, сколько раз без этого запоя,
Труда кошмарного над грудою листов,
Я духом пасть, увы! я плакать был готов,
Среди неравного изнемогая боя;
Но я люблю стихи – и чувства нет святей:
Так любит только мать, и лишь больных детей.