Янгол життя та смертi Глава 3

Глава 3 Лісовий дух

Від імені однієї рабині.

Я... Я істота без імені і племені, звіролюдина, а точніше - напіввовк. Моє плем'я колись жило у лісі, але коли мені було п'ять років на нас напали. Мене і все плем'я схопили і продали у рабство. Дехто з більш старших у племені не могли змиритися з долею рабів і вбили себе. Дехто загинув під тортурами. Тоді я ще не розуміла, що коїться навколо. На мене начепили ошийник і посадили у клітку разом з іншими дітьми.

Моїм першим господарем був літній чоловік. Всі його звали - Дідусь. Він дав мені ім'я - Поліна, навчив говорити людською мовою і трохи грамоті, а я допомагала йому по дому. Коли я підросла, він розповідав як влаштований світ. Він попереджав, що коли він помре, мене знову відправлять на рабський ринок, і щоб я була до цього морально готова. Через кілька років він справді помер, але на згадку залишив мені подарунок. Оскільки він не мав родичів, то продав більшість свого майна і купив малий магічний камінь. Дуже рідкісна річ. Інколи таку знаходять у підземеллі, а ще можна купити за великі гроші у храмі хранителів.

Магічні камінці використовують щоб підняти рівень своєї магії через поглинання. Хто не вміє поглинати, як я, просто їсть їх. Людововки не володіють магією, тож не можуть передати дітям навіть базовий рівень. А без нього, у свою чергу, не можна поглинути магічні камені, тому і залишається лише їсти їх.

Після смерті Дідуся мене відправили на рабський ринок. У цей час я вже вміла читати, писати і рахувати. Грамотний раб коштує у рази дорожче, а у мене ще і рівень магії виявився червоним. Насправді, червоний - це найнижчий рівень, але людововки взагалі його не мають, тож я стала великою цінністю. Якийсь час я допомагала работорговцю, а навесні мене викупив місцевий купець.

Не можна сказати, що він був поганою людиною, але до рабів ставився як до майна. Він забрав мою зимову куртку під приводом, що скоро літо і вона мені не потрібна. Мені видали мішкоподібну тканину, що закривала більшу частину тіла, і мотузку замість пояса. Більшу частину свого часу я була охоронцем. Мене саджали на ланцюг прив'язаний до повозки з вантажем, давали якийсь старий іржавий меч і наказували охороняти. Інколи я допомагала з розрахунками. У перші дні у нового власника я знайшла кілька помилок у його розрахунках і мені покращили раціон перевівши з помиїв на рис. Впринанні він вмів бути вдячним.

Все літо ми провели у межах міста, а восени поїхали через північний перевал до сусіднього міста. Накупивши товарів, на зворотному шляху ми приєдналися до каравану. Оскільки їхати два дні, в середині шляху ми зупинилися біля ;завжди закритої брами;. Ніхто не знає що за цією брамою, але перед нею велика галявина, яка стала постійним місцем для зупинки караванів на ніч. Але тієї ночі сталося жахливе. Пізно ввечері коли більшість купців вже пішли спати, на стоянку напали місцеві бандити. Незважаючи на те, що караван найняв охоронців, ми опинилися у меншості.

Я була біля стіни, але бандити швидко наступали і коли дістались до мене, пирнули у живіт і здається у спину теж. Тоді, падаючи, краєм ока я помітила її. Зелений плямистий одяг, довге темно-зелене волосся... Мабуть, це лісовий дух, якому вклоняються всі людововки, що живуть у лісах. Вона вийшла з дерев як вітер і бурею пройшлась по галявині, сіючи смерть. Тоді, я знепритомніла...

Отямилась я у білій кімнаті. Я лежала у м'якому ліжку, вкрита білою ковдрою. Навколо лише стіл з одягом і дзеркало у повний зріст. Дивний приємний запах від тіла. Не від кожного аристократа такий відчуєш. Кайданів з ланцюгами немає. Рабский ошийник теж відсутній. Шкіра гладенька, жодної подряпини. Зникли усі шрами від ран, що встигла отримати за останні чверть року. Якщо для людововків існує рай, то мабуть це він.

Встала з ліжка, підійшла до дзеркала. Шраму на животі немає. Здається, я стала стройнішою. Хоча ні, просто схудла поки з купцем була. На мені якась м'яка тканина з зеленим плямистим малюнком. Тканина приємна на дотик, зовсім не така, як рабська мішковина.

Я розгорнула одяг, що був складений на столі. Шкарпетки, рубашка, теплі штани і зимова куртка. Всі речі з різної тканини, але з однаковим зеленим малюнком. Під одягом була чорна персональна картка. Такі використовують при вході у місто. Оскільки я раб, то моя картка була у господаря. Під столом стояли чоботи. Важкуваті, як на мене.

Розклавши все по порядку, як мене Дідусь навчав, вдягнула все на себе і вийшла з кімнати. Широкий коридор з білими стінами. Освітлення мінімум і здебільшого біля написів на стінах. Біля кімнати вихід у [Центральну шахту]. В середині шахти вказівка, що я на медичному рівні, а також назви інших рівнів. Пошукаємо чи є тут ще щось, чи хтось. Рай раєм, але можливо я у підземеллі, про які розповідав мені Дідусь.

У центральній шахті була маленька кімната з цифрами на стіні і сходи. Дідусь розповідав про такі кімнати, що вони дуже небезпечні. Хоча вони подорожують між поверхами, там може бути пастка. Якщо зайдешь у таку кімнату, то може статися так, що більше не вийдеш.

Отже, я вирішила спуститись сходами на інші рівні. На 3му рівні всі двері були зачинені. На 4му - були лише одні двері. Варто було лише підійти до них і вони відкрилися самі. В середині кімнати було якось порожньо. Протилежна від входу стіна світилася різними написами. В нижній частині стіни був стіл, який теж світився різними лініями та символами. За столом у кріслі хтось сидів.

- Схоже ти прокинулась. Як ти себе почуваєш?

Крісло розгорнулось. У ньому сиділа дівчина років 15. Одяг як у мене. Від світла зі стіни зачесане назад і заколоте у хвіст волосся відблискувало зеленим. Я трохи розгубилась, але швидко прийшла до тями і вклонилась у позі догеза.

- Привіт. Наче добре.

Голос тремтів. Це погано. Потрібно заспокоїтись.

- Піднімись.

Я повільно встала. розглядаючи дівчину. Сидить собі нога на ногу, лікті на підлокітниках, права рука підпирає підборіддя. Деякий час було ніякове мовчання. В решті решт я наважилась спитати:

- Вибачте, хто ви?

- Колись кликали Діаною, але ти можешь називати мене Ді. Я не твій господар, якщо ти про це. Тепер ти вільна істота і можешь піти куди хочешь. Схоже з одягом ти розібралась. Картку не забула?

Я дістала картку з карману.

- Ось.

Я хотіла передати картку Ді, але вона не взяла її.

- Добре. Залиш при собі і бережи її.

- Вибачте...

Я вибачилась за те що не так зрозуміла Ді, але було схоже, що вона не зрозуміла, за що я вибачаюсь. Піти куди хочу. Я не звикла йти куди хочу. У рабстві я йшла туди, куди накажуть. Я не знаю, яка із себе Ді-сама, але вона врятувала мені життя. Можливо вона погодиться і я залишусь з нею.

- Я була рабом. Мені нікуди піти. Якщо схоплять - знову продадуть у рабство. Будь-ласка, не женіть мене. Я вмію читати, писати і рахувати. Я можу бути корисною.

Як я вже розповіла, освічений раб, це рідкість. Можливо, я зможу відпрацювати свій порятунок. Дівчина посміхнулася, але у світлі зі стіни її посмішка виглядає трохи зловісно.

- Я не проти, щоб ти приєдналась до мне, але ти повинна розуміти, що я військовий. Одна моя помилка може коштувати тобі життя.

Останнє мене трохи збентежило, але враховуючи, що я повинна була вже померти, то в цілому, воно не так вже й погано. Отже, я погодилась.

Я справді не знаю, що таке військовий. Від Дідуся я чула про людей різних спеціальностей, від майстрів, що виробляють чарівні речі, до найманців і авантюристів, що вбивають за гроші, і навіть про бандитів, що грабують усіх підряд, але військовий...

- Тут немає військових?.. хммм... Ну і добре.

Після цього Ді-сама повернулась до стіни з написами.

- До речі. Ти єдина хто вижив з каравану. Гадаю він тепер належить тобі.

Я дуже сильно здивувалася. Крім того, що це купа речей, за які можна отримати винагороду, але у декого було доволі багато грошей із собою. Якщо все перевести у гроші то можна жити, мандруючи до кінця життя, або купити маєток. Проте була проблема з тим, як доставити все це у місто. Одна я б не впоралась, але Ді обіцяла мені допомогти.

Ми разом піднялися на перший рівень. Там у сховищі, стояли повозки з товаром та речами померлих. На вулиці, біля нульового рівня, паслися коні. Потрібно було впрягти їх у повозки, прив'язати віжки одних повозок до задньої частини інших утворюючи потяг і відправлятися у дорогу.

На відміну від мене, Ді упакувала свої речі у невелику сумку, яка чіплялася на спину спеціальними ременями, з'єднаними під грудьми металевим механізмом. Коли ми покидали місце стоянки, я з цікавістю та заздрістю дивилась на сумку із зеленим малюнком...