Янгол життя та смертi Глава 4

04 Прикордонне місто Калістефус-2

Від імені Діани.

Поспілкувавшись з колишньою рабинею Поліною, ми піднялися на гору до сховищ. Хоча я і перебрала вантаж і додала ще трофеїв з трупів, у більшості все залишилось, як і було. Як і розповіла Поліна, ми створили потяг з повозок, оскільки нас лише двоє, а якось рухатись потрібно. Поліна отримала від мене туристичний рюкзак на 30 літрів, але зараз він повністю набитий картками загиблих.

Ми поїхали туди, куди початково прямував караван, тобто у південно-східному напрямку. Не дивлячись на повільний рух, ми доїхали за пів дня, і ближче до вечора досягли північної брами. На щастя перед нами нікого не було. Нас зустріла пара молодих вартових. Мабуть їм десь по 25 років. Підтягнуті хлопці середнього зросту та европейскими обличами. У обох шкіряна броня з металевими вставками. Про щось я не те думаю...

Отже вони підійшли до нас, коли ми сиділи на лавці кучера у першій повозці.

- Вітаю у Калістефусі. Я сержант Леон, а це мій помічник сержант Кафка. Ваші картки і документи на вантаж, будь ласка.

Ми повитягували з кишеней свої картки. Як я з'ясувала, моя картка адмірала флоту тут працює без проблем, проте я її зашифрувала своїм рівнем доступу. Переглянути її зможе лише інший адмірал, або голова ради планети, якого тут не було вже десь 15 тис років, як і самої ради. Про раду планети окрема історія. А зараз повернемось до наших хлопців.

Поки я витягала купу паперів з накладними на вантаж, вартовий перевіряв наші посвідчення. У його руках була чорна дошка з зеленими літерами. Тобто, це термінал схожий на земний планшет. Вартовий вставив одну картку, подивився з подивом, замінив картку. Подив залишився.

- Вибачте, але я мушу попросити вас пройти з нами. Можливо ваші картки пошкоджені, тому ви повинні пройти перевірку каменем істини.

Поліна затремтіла. Можливо вона боялася, потрапити знову у рабство. А от мені було цікаво. Про всяк випадок, я пошукала сигнал місцевого підземелля, підключилась до нього та перевірила місцеву базу згідно своєї нанітової пом'яті. Перевірка оновлень не зайняло багато часу. Як з'ясувалося, ремонтні роботи від кошачої нори вже дісталися до вузлів Калістефус-2 та Калістефус-1, оновивши їхні бази та підтримуючи постійний зв'язок між вузлами.

Вартовий провів нас у кімнату перевірки всередині стіни. Як я і думала, камень істини - це звичайна панель для перевірки по відбитку руки та ДНК. Оскільки Поліна нервувала, я пішла першою. Поклавши обидві руки на панель, я дочекалася кінця сканування. На терміналі поряд з панеллю було моє фото у фас та профіль з бази даних та повне прізвище, ім'я та по-батькові. Все інше біло порожнє. Про всяк випадок, я перевірила через своє підключення процес перевірки. Переконавшись, що все в порядку, я, посміхаючись, кивнула Поліні.

Вартові були занепокоєні відсутністю інформації на терміналі і покликали свого старшого. Ним був підкачений чоловік, років під 50 з короткою бородою. Він вставив свою картку, отримавши більші права на перегляд, але їх все одно було недостатньо для перегляду моєї картки. Те саме повторилося із карткою Поліни. Ми намагалися поводити себе чемно, ввічливо і не викликати підозри. Врешті решт вартові здалися перед технікою і їх старший звернувся до нас.

- Вибачте будь-ласка. Через цю перевірку ми вас затримали, але у нас проблема з обладнанням вже другий день поспіль. Храм хранителів намагається все полагодити. Вже запізно, тож давайте так. Я візьму з вас плату за проїзд по одному депозиту за людину на 5 днів, як з простих громадян, а якщо треба буде, то вам пришлють рахунок.

Під час дороги Поліна розповіла про місцеві гроші - депозити. 1 Депозит це банківська універсальна валюта, що дорівнює 1 сталевій монеті. 100 сталевих монет = 1 мідна. 100 мідних = 1 срібна. 100 срібних = 1 золота 100 золотих = 1 малий магічний камінь 10 малих магічних камінців = 1 середній магічний камінь 10 середніх магічних камінців = 1 великий магічний камінь

У багатьох книжках, що я читала, завжди порівнюють валюту іншого світу з валютою рідного світу. Як на мій погляд, ідея безглузда. У своєму житті я користувалась більшою кількістю валют ніж будь хто із знайомих мені однолітків. Євро, долари, гривні, єни, рублі, марки, тенге і багато інших. І з якою з них мені порівнювати депозити? До того ж у різних світів, різні цінності.

Ми посміхнулись, заплатили 2 сталеві монети і повернулись у свій потяг з повозок.

- Схоже ці дурні так нічого і не зрозуміли.

- А що вони повинні були зрозуміти?

- У них недостатньо прав для перегляду твоєї картки, як і моєї. Можливо у майбутньому потрібно виправити цю проблему і написати у картку хоч щось. Порожня картка виглядає занадто дивно. Нам пощастило, що нещодавно був збій системи, на який вони все списали, але надалі проблем може бути більше.

Поліна погодилась киваючи головою. Ми більше години втратили біля брами. Наближався час вечері, а нам ще потрібно здати вантаж і повозки у торговельну палату. Одразу за воротами була велика площа. З протилежної сторони площі, навпроти брами, знаходилось відділення торговельної палати. Тож нам не довелось далеко їхати. Висока біла будівля складалася всього з двох поверхів. На першому поверсі були платформи для зустрічі та відправки вантажів, а на другому - офіси менеджерів.

Поліна запропонувала піти зі мною і все показати, але комусь потрібно стерегти вантаж. Відправляти її саму, було поганою ідеєю, оскільки дехто міг впізнати її в облича як рабиню.

Отже, як мене проінструктувала Поліна, я пішла на другий поверх. Зліва біля входу була стійка реєстрації, за якою сиділо дві дівчини років по 20 ~ 25. Однаково одягнуті у білі сорочки. Однаково зв'язані зачиски у кінський хвіст, з однаковими шпильками з гербом палати у вигляді чотирьох основних монет. Мабуть це місцева форма ділового стилю. Чорноволоса дівчина була зайнята клієнтом, а інша - рудоволоса - пила каву розкачуючись у кріслі. На її дерев'яному бейджу чорними чорнилами було написано ім'я - Рустана. Я підійшла до стійки де сиділа Рустана. Я не одразу помітила, що Рустана була лисицею. Так то вона виглядає як людина, лише лисячі вуха сховані між волоссям і приколоті тонкими металевими шпильками.

- Вітаю. Вибачте що турбую, але до кого я можу звернутись з приводу повернення каравану?

Рустана перестала кататися у кріслі і з повною серйозністю відповіла:

- Вітаю. Якщо Ви про північній караван, що зник три дні тому, то його ще не знайшли, тож отримати страхову компенсацію ви поки що не сможете.

Зрозуміло. Вони вже знають про пропажу, але не знають, що саме там сталося. Я дістала з рюкзака купу паперу з накладними.

- І так, і ні. Я доставляю повозки з каравану та вантаж. Ось накладні.

На деякий час мені здалося, що час зупинився і навколо настала мертва тиша. Наче всі дивляться на мене. Погляди різні, реакція різна. Але все одно якось ніяково. Добре що мене морально тренували як розвідника. Схоже Рустана раділа більше за інших. Зараз її зоряний час.

- О! Так! Звісно! Зараз, я все оформлю.

Рустана швидко зарухалась переглядаючи накладні, а потім ми разом пішли на вулицю до повозок. Поки Рустана перевіряла вантаж, дехто намагався записатися у помічники, але вона всіх відшила. І хоча на перевірку пішло трохи більше години, я ані трохи не розсердилася і намагалася посміхатися кожний раз, коли Рустана озиралась на мене. Ми ж не поспішаємо, начебто. Аде Рустана все одно нервувала.

Після перевірки вантажу, їх відправили у сховище, а ми повернулися до офісу. На цей раз Поліна пішла зі мною. Все ж таки вона краще знайома з місцевими порядками, а за вантаж вже відповідає палата. Рустана сіла за свій стіл. Відсканувала коди на накладних через термінал, підтверджуючи отримання вантажу. Після закінчення цієї процедури, вона з подивом подивилась на термінал. Я, у свою чергу, спостерігала екран її терміналу через віртуальну мережу підключившись до місцевого вузла. Статус на екрані вказував, що вантаж прибув у повному обсязі (100%). Відклавши в сторону подив, Рустана прийшла до тями.

- Ваші картки будь-ласка.

Ми мовчки передали наші картки, але під час перевірки Рустана почала хмуритися.

- Ви не зареєстровані у жодній асоціації?

- Ем. Так.

- Тоді, якщо ви не проти, я зареєструю вас.

Поліна позитивно кивнула, а я дивлячись на Поліну повторила за нею. Вона краще знає місцеві порядки, тож краще в цьому питанні опиратися на неї.

- Вас лише двоє. Ви група?

Тепер Поліна дивилась на мене, як кіт, який випрошує щось. Я не стала довго думати, інакше це могли викликати підозру.

- Так.

- У вас є назва?

Я трохи задумалась, бо не можу тут розповідати про [Легіонерський флот зоряної гвардії оборонних сил Землі]. Вигадаємо назву з чогось місцевого.

- Мандрівники вдачі.

Я спеціально перевірила по базі даних, такої команди не зареєстровано, хоча є багато схожих назв. Рустана посміхнулась, зареєструвала команду і попросила зачекати, поки винагороду підтвердить її керівник. Чекати довелось не довго. Вже через п'ять хвилин радісна Рустана бігом поверталась назад з терміналом у руках.

- Вітаю. Ваша винагорода затверджена і складає таку сумму.

Рустана повернула екран терміналу до нас. На ньому була вказана сума 11 17 53 73 21 депозитів готова до переказу на мій поки що порожній рахунок. Я лише посміхнулась, кивнувши головою, а Поліна витріщила очі, ледве тримаючи себе у руках.

- Ви отримаєте винагороду на свій рахунок, після чого можете замовити виплату монетами у будь-якому нашому відділенні або відділенні інших асоціацій.

Після завершення всіх формальностей, нам повернули наші картки. Поліна залишалась у ступорі, щось ледве чутно бубонівши собі під ніс. Я взяла її заруки і вивела з будівлі на вулицю. Пройшовши якусь відстань від торговельної палати і повернувши у провулок, я дістала флягу з водою, і виплеснула воду на облича Поліні. Остання прийшла до тями.

- Що з тобою? Прийди до тями!

- Тисяча золотих... Нам дали більше тисячі золотих. Розумієш?

- Так. Я вмію рахувати. Це багато?

Я не дуже розумію цінність грошей цього світу. На моїй батьківщині було багато різних валют і щоб розуміти цінність грошей в різних частинах світу винайшли таку річ як індекс бігмака. Тобто скільки бігмаків можна купити за одні і ті самі гроші у різних частинах світу. Але тут бігмака немає. Може відкрити свій бізнес?

- Ти що?! Для аристократів це звісно може і не багато, але таким простим людям як ми, цього вистачить на все життя.

- Упс. Хоча байдуже. Що робитимеш тепер?

Початково, я не планувала розводити велику діяльність, а отже і до місцевих грошей мені байдуже. Я можу віддати їх Поліні і забути. А з того що я бачила, я легко зможу зробити копії місцевих монет з тих ресурсів, що є на кораблі. Проте мене чомусь непокоїть доля самої Поліни. Я її врятувала від смерті, і буде прикро якщо вона вляпається в якусь історію і загине.

- Я?...

- Так, ти. Ти просила допомоги з доставкою каравана і я допомогла. Я перевела на твій рахунок гроші за винагороду. Отже далі ти зможеш впоратися без мене.

Поліна трохи задумалась а потім видала:

- Ні, не зможу....

- Це через те що ти звіролюд?

- Так. Навіть якщо у мене є гроші, у багатьох місцях до нас відносяться, як до сміття. Схоплять, продадуть у рабство. Звісно, з такими грошима, я зможу сама себе викупити, але приємного в цьому мало. Тож... Дозволь мені слідувати за тобою.

- Хочешь сховатися у моїй тіні? Як я казала, я не проти. Я можу дати тобі все, що у моїх силах, але мушу нагадати, що поряд зі мною смерть може знайти тебе раніше ніж у рабстві.

Я хотіла бути впевнена в її намірах. Але схоже, вона боїться рабства більше за смерть. Можливо, саме така істота стане мені у нагоді. Вона не проти прожити коротке життя, якщо воно буде щасливим. Бачивши впевненість в її намірах, я здалась.

- Добре. Вже ніч. Тобі потрібна ночівля. Знаєш, щось гарне поряд?

- Так.

Ми пішли у центр міста. На головній вулиці були будівлі з каменю та дерева. Ми зупинились біля трьох-поверхової таверни [Зоряне сяйво]. На першому поверсі - бар та їдальня, а на інших - кімнати для відпочинку. Як я дізналась потім, це типове планування будівлі для таверни. Ми зайшли всередину. За баром сидів літній чоловік з сивим волоссям та довгою сивою бородою. У їдальні було порожньо. Ми підійшли до бару.

- Вітаємо. Нам потрібна кімната на двох.

- Вітаю. Одна кімната на ніч для двох - два медяка. Якщо згодні - давайте свої картки.

Ми протянули картки та дві мої мідні монети. Я не планувала зупинятись тут на довго. Через хвилину нам повернули картки та видали ключ.

- Другий поверх, кімната 209, зліва від сходів.

Ми сховали картки, взяли ключ і відправились у кімнату. Це виявилась кімната на чотири татамі з двома дерев'яними ліжками під стінами і столом посередині біля вікна. Шафа відсутня. Є лише кілька гачків на стіні. Не гірший випадок. Ми зняли зайвий одяг і лягли спати. Точніше спала лише Поліна. Мені сон не потрібен, тож я робила вигляд, що сплю, а сама моніторила інформацію, що проходила через вузол під містом.

* * *

Я не хотіла цього робити, але мені все ж таки довелося взяти на себе роль головного вузла та голови ради планети. Другим членом ради я призначила Поліну. Якщо я зникну, вона стане головою ради, як єдиний її член з повними правами. Проте доступ до цієї інформації я обмежила з міркувань безпеки. Якщо хтось, хто має повноваження короля і відповідний доступ або низше поцікавиться, то зможе лише побачити, що рада планети відновила роботу і має у складі двох істот. Але ніхто не зможе побачити склад ради, поки голова ради не дозволить це. Такого функціоналу початково не було. Він був дороблений на Землі для флоту і з'явився на Німфеї разом з оновленням.

Другою проблемою було вирішення багатьох питань що накопичились за 15 тис років. Не проведені головним вузлом транзакції. Не підтверджені радою планети призначення та плани розвитку. Займаючи дві ролі це викликало головний біль. Я почала у хронологічному порядку із самих старих записів.

Більшість планів розвитку я одразу відхилила, бо це призвело б до руйнації існуючих будівель. У планах будівництва були мегаполіси які існували ще до війни, але зараз люди побудували там будинки своїми руками і плани стали не актуальні.

Транзакції проводяться швидко, але їх більше ніж води в океані. Щоб не відволікатися на них, я відправила данні на корабель. Для виконання однотипної роботи великого об'ему корабель підходить як найкраще. Кажучі наперед, він до ранку впорався і переслав базу з проведеними транзакціями.

З призначеннями працювати було важче за все. Коли загинув останній член ради, можливість призначення лордів міст - зникла. Деякий час посади передавалися у спадщину. Але рано чи пізно настає момент коли у лорда не залишається спадкоємців і тоді його місце займає виконуючий обов'язки лорда. Також були випадки захоплення влади. Тоді той, хто захопив владу, теж ставав виконуючим обов'язки лорда. І тепер мені, як голові ради планети потрібно узаконити такі спадкоємства і всі наступні за ними.

Серед нових речей було таке явище, як країни, королівства та імперії. Були групи міст та селищ, де влада була захоплена однією групою. Вони намагалися затвердити нову територіальну одиницю таку як країна, королівство чи імперія. Але на той час це була нова одиниця поділу, тому права доступу від лорда землі і нижче були знижені на цілий ранг (5 рівнів). Це теж потрібно було підтвердити, а також усі призначення, пов'язані з новою територіальною одиницею, бо всі вони були [виконуючи обов'язки].

* * *

На ранок я не закінчила з призначеннями, чого не скажешь про плани будівництва та транзакції фінансових рахунків. Поліна прокинулася рано, і схоже, була доволі голодною. Вчора ми так і не повечеряли, і навіть не вмивалися перед сном через втому. Ми замовили гарячої води у номер. Кухня вже працювала, отже чекати довелось не довго. Ми обтерли одна одну рушниками і трохи полили водою. Я почала сумувати за душем на станції зв'язку та кораблі. Але обтиратися у веселій компанії теж весело.

Після вмивання ми вдяглися, віддали таз та відра покоївці і спустились на сніданок. За баром стояла жінка років 35ти. Їдальня була заповнена лише на половину. Серед обмеженого меню була каша, м'ясне та овочеве рагу, сік та вода.

- А що з приводу стейків? Зможете таке?

- Можемо звісно, але готових немає, доведеться почекати з півгодини.

Ми замовили чотири стейки і сік. Жінка гукнула замовлення до когось на кухню, а я і Поліна пішли у зал шукати вільне місце. Нам пощастило сісти біля вікна у кутку зала. Потягуючи потроху сік ми чекали свої стейки.

- Ми повернули караван, але у нас залишилось багато персональних карток від торговців, охоронців і бандитів.

- Треба здати їх у гільдію авантюристів.

- Гільдія реєструє померлих?

- Ні. За звичай це відповідальність храму хранителів, але гільдія призначає та видає за них винагороду. Якщо це звичайна людина або раб - 1 залізна монета, якщо член будь-якої асоціації але не авантюрист - 1 мідна монета, якщо авантюрист - 1 срібна, а за розбійників - призначають персональні винагороди. За деяких надокучливих розбійників дають по кілька золотих, а за інших - і мідяк не випросиш. Можна віднести картки у храм хранителів, але вони нічого не дадуть. Хоча деякі відділення дають по 1 залізній монеті за картку, але це скоріш виняток ніж правило.

- Тоді після сніданку підемо у гільдію.

Поліна радісно кивнула, а потім про щось задумалась дивлячись у вікно.

- Про що думаєш?

Звісно я можу прочитати її думки, але поза межами бойових обставин це не дуже ввічливо.

- Моїм першим господарем був дідусь. Це не його ім'я, але всі його так звали. Він був колишнім авантюристом, дуже сильним авантюристом. Він навчав мене і я мріяла, що коли-небудь теж стану авантюристом. Хоча для раба це можливо лише, якщо тебе викупить авантюрист, чи твій господар стане авантюристом. Але доля раба у такому випадку сумна. Рабів використовують або як бойове м'ясо, або як носій трофеїв. В обох випадках - така доля повне лайно.

- Ти і досі хочешь бути авантюристом?

- Так, але не рабом, а справжнім, сильним авантюристом.

- Добре. І чим займаються авантюристи?

Не те щоб я зовсім не знала. Читала про них у казках на батьківщині. Але читати - це одне, а зіткнутися обличам до облича - це інше.

- Ти з якого світу?

- Ну, явно не з цього.

Я посміхнулась наче це жарт, але як кажуть у кожному жарті лише доля жарту.

- Це точно. Ну слухай. Найпростіше завдання - це охорона караванів. Звісно бувають випадки типу такого, як бачила ти, але це рідкість. Таке завдання хоча і вважається рейдовим, але якщо группа достатньо велика, то може забрати його на самостійне виконання. До рейдових також відносять полювання на боса, чистка від бандитів та інколи - вивчення підземелля.

- А до не рейдових?

- А до не рейдових відноситься примітив для однієї істоти або малої групи на кшталт відправити листа, зачистити монстрів, допомогти по господарству та багато інших варіантів. В цілому за них дають мало, але для істот без здібностей це єдиний хліб. Іще головне. Кожне завдання має свою оцінку ризику від гільдії. Ризик позначається кольорами веселки від червоного до фіолетового. Як можна здогадатися, червоний - найнебезпечніший. За звичай до нього відносять зачищення небезпечного підземелля, або якісь катаклізми пов'язані з монстрами. Але такі завдання рідкість....

Поки ми балакали, руса дівчина років 15 ~ 17 принесла нам їжу. Ми поїли у тиші і перед виходом склали посуд. Поліна почекала на вулиці, а я повернулась у номер за рюкзаком з картками. Забравши речі, я здала кімнату жінці за баром. Поліна стояла біля входу. На щастя, поки мене не було, до неї ніхто не чіплявся.

Гільдія авантюристів знаходилась у південній частині міста. Не дивлячись на ранок, тут було повно народу. Зовні гільдія схожа на таверну. Ті самі бар, їдальня і сходи на гору. Різницю додає великий внутрішній двір, який використовують для розділу монстрів, дуелей, тренувань та збору на рейдові завдання. Як і у тавернах, другий та третій поверхи зайняті під кімнати відпочинку, але орендувати їх можуть лише свої, тобто авантюристи.

Дивлячись на натовп мені стало якось ніяково.

- Ми точно туди прийшли?

- Так.

- І тут завжди так людно?

- Ні. Такого не повинно бути. Звісно, з ранку і ввечері людей більше звичного, але такого натовпу не повинно бути.

Хтось продирався з середини намагаючись вийти. Я схопила хлопця за руку і відтягнула від натовпу.

- Привіт, добра істота, будь-ласка, якщо тобі не складно, розкажи, що там коїться?

Поліна і хлопець здивовано подивились на мене. Схоже ними опанував ступор. Я потикала хлопця пальцем.

- Ти живий?

Хлопець прийшов до тями.

- А... Так... Звісно... Там термінали не працюють. Кажуть, що це через велике оновлення.

- Яке велике оновлення?

Я здогадалась про що йде річ, а от Поліна була не в курсі.

- Ніхто не знає. Термінали просто заблоковані і все. Нічого не працює.

Галас у натовпі збільшувався. Хтось викрикнув ідею піти до храму хранителів за поясненням. Голос підтримали і більша частина натовпу зникла у напрямку до центра міста. Меньше народу, більше кисню. Ми зайшли до гільдії. За стійкою нікого не було. Кілька дівчат в уніформі покоївок розносили напої. Ми сіли за стіл в середині їдальні. Кращі місця біля вікон були зайняті. У дівчини, що пробігала поруч ми замовили чаю і стали чекати. До завершення блокування терміналів залишалось приблизно пів-години, але з присутніх про це знала лише я.

Час минав, народ нервував. Хтось, час від часу, підходив до бару дізнатись як справи, хтось загравав з дівчатами. Ми спокійно сиділи і спостерігали. Я нікуди не поспішала і знала ситуацію, а Поліна була спокійна дивлячись на мене. За хвилину до закінчення блокування я допила свій чай. Поліна повторювала за мною, тож її чай закінчився разом з моїм. Ми встали, заправили стільці і повільно направились до борної стійки. Багато хто озирнувся на нас з посмішкою, наче глузуючи з нашої наївності.

За барною стійкою стояла жінка років 30. Біла сорочка під сірим жилетом. На її лівій стороні вишитий герб зі схрещених молота і меча накритих щитом у формі розтягнутої шкури. Коли ми підходили, вона трохи з сумом дивилась на нас, наче ми її кати. Я хотіла підбадьорити її і посміхнулась.

- Вітаю. Я б хотіла повернути картки загиблих. До кого я можу звернутись?

Жінка зраділа, що я не стала розпитувати про те, коли запрацює термінал.

- Можете звернутись до мене. Я вам допоможу. Мене звати Вікторія.

Я з Поліною повитягували коробки з картками з рюкзаків. Як раз у цей момент термінали розблокувалися, але цього ніхто крім мене та Вікторії не помітив. У нас забрали картки, перерахували і оформили заявку на повернення карток. Потім запитали наші з Поліною картки, але Поліна сказала:

- Це твій трофей. Я тут ні до чого.

Таким чином винагорода за картки цілком і повністю дісталася мені, але радість від виконаної справи була не довгою.

- Ви не зареєстровані у нашій гільдії авантюристів. Чи бажаєте приєднатись і стати авантюристом? Це може прискорити вирішення питань у майбутньому.

Теж мені аргумент, але нічого не вдієш. Поліна хотіла бути авантюристом, нехай розважається.

Далі все повторилося, як у торговій палаті, тобто нас зареєстрували як группу. Винагороду за картки обіцяли перерахувати на мій рахунок, після того, як їх перевірять. Тут ми закінчили, а до обіду ще кілька годин. Ми вже збирались виходити, як шлях нам перегородило людське тіло на дві голови вище за мене і мабуть втричі ширше. Металева броня закріплена шкіряними ременями. На поясі доволі важкуватий меч, як для звичайної людини. Не зрозуміле облича було чимось середнім між людиною та левом.

- Ей! Дівчата! Ви тільки но зареєструвались! Не хочете приєднатись до нашої групи та побачити, що таке справжня робота авантюриста?!

До тіла перед нами, підтягнулися ще два таких самих тіла, але вони трималися трохи позаду. Мабуть цей сміливець - їх ватажок. У залі всі озирнулися. Настала тиша.

- Якщо під роботою ти маєш на увазі своє ліжко, то ми пас.

Краєм ока оглянула зал. На обличах глядачів був жах. Достатньо, щоб зрозуміти хто переді мною. Перекачана дитина з великим почуттям власної величі, що чіпляється до новачків задля власного самоствердження. Влаштуємо урок розуму.

Поліна відійшла назад, опинившись позаду мене, а я витягнула кінжали зі штанів, присіла і перекидаючись вперед між ногами велетня, підрізала внутрішньозадню сторону під колінами, зачепивши артерії. На майбутнє потрібно знати, що броня повинна бути з усіх сторін коліна, а не лише спереді. Від болю туша дитини підкосила ноги і впала на спину. Товариші злякалися, але все ж таки підхопили пораненого, зняли броню з ніг і наклали джгути. Впринанні хоч до цього здогадалися.

Я стряхнула кров з мечей і повернулась до Поліни. Коли я вже сподівалась, що шоу закінчилось і бажала піти звідси, супутники невдахи гучно гукали лікаря серед присутніх. Я можу бути лікарем і до того ж я знаю у чому його проблема. Я підійшла до пораненого зі сторони поранених ніг. Вони вже були перев'язані, але кров не зупинялась і текла на підлогу. Я випустила з рук нанітовий туман, який зібрав кров постраждалого, повернув до тіла та зашив рани під колінами. Все зайняло лише пару секунд. Нанітовий туман повернувся у мої руки. Я повернулася і повільно, спокійно пішла на вихід. Я покину сьогодні цю будівлю чи ні?

Вже на вулиці Поліна iз заздрістю подивилась на мене. Схоже вона хотіла щось сказати, але від захоплення їй перехопило дихання і вона лише ковтала повітря і махала руками. Врешті решт ми пішли гуляти вулицями міста.

- Як ти його, лезами вщух, вщух, а потім як милосердна богиня, спрямувала свою святу магію на його рану і все повернулось наче і не було!

- Магію?

Тут я не дуже зрозуміла про яку магію йде річ. Те, що я робила, для мене цілком нормальне явище, але можливо місцеве населення пояснює такі явища по своєму.

- Так. Чорний туман. Це вища магія. Нею володіють лише одиниці на континенті.

Я посміхнулась а Поліна продовжувала:

- З такою силою будь-яка команда захоче приєднатись до нас, або завербувати нас до себе.

- Не хочу зупиняти твою радість, але мушу нагадати, що володіння будь-якою силою, це не тільки влада та можливості, а й велика відповідальність.

Поліна трохи засумувала.

- Це тому ти допомогла тому ідіотові?

- Так.

- Але він твій ворог. Чи не краще дати йому померти?

- Коли я йому допомагала він вже не був моїм ворогом. Лише поранений, стікаючий кров'ю, помираючий звір. Іще одне. Як я вже казала, я - військовий. А військовий лікар лікує всіх поранених, навіть якщо вони його вороги. Такі правила війни.

- Правила війни? Дідусь казав, що на війні немає правил. Кожен сам за себе, і ти так само. Лише відпрацьовуєш гроші, за які тебе наймають, але не більше того.

- Зрозуміло. Він розповідав тобі про війну з точки зору найманця, який нічого не відчуває до свого замовника. Отримав гроші, відпрацював і зник по закінченню угоди. Така війна теж має свої правила, але вони більш жорстокі, на відміну від тих, якими вчили мене....

Так ми гуляли вулицями міста весь день. Заглядали у лавки, їли шашлики, пили соки, купували сувеніри. Схоже за день ми стали доволі помітними у нашому зеленому одязі. Більшість населення складали раби. Вони не носили нормального одягу, проте на деяких з них була мішкоподібна тканина з отвором для голови і перев'язана мотузкою. У деяких рабів не було і цього. Характерною ознакою для кожного раба був ошийник з кільцем для кріплення ланцюга, та браслети на руках і ногах з такими ж кільцями для ланцюгів. Хтось прикований ланцюгами до повозки або до палатки. Інші раби виконували роботу посильних або вантажників. Можливо через те, що ми на ринку, чи так всюди, але рабів було значно більше ніж звичайних людей. По зовнішньому вигляду раба, можна здогадатись про ставлення до нього хазяїна. Хтось вмитий, чистий і посміхається, а хтось брудний, скручений у кутку чи під стовпом тихенько зітхає.

Дивитись на них без болі у душі, важкувато, але я розумію, що нічого не вдію. Точніше можу для кількох з них, але всіх не врятуєш.

Ввечері час шукати місце ночівлі. Серед варіантів можна піти туди, де ми провели минулу ніч, у таверні зоряного сяйва, або піти до гільдії. Недовго думаючи, врешті решт ми пішли до гільдії.

Вже була темна ніч коли ми прийшли на місце. У кутку їдальні сидів сивий дідусь, який курив трубку, потягуючи ель. Я помітила його ще у день, але тоді він не кидався так в очі, як зараз, коли він один. За барною стійкою нікого не було. Я підійшла до бару і подзвонила у дзвінок на стійці. До нас вийшла Вікторія.

- Вітаю. Чим можу допомогти?

Втомлене облича. Опущені плечі. Схоже вона вже перепрацювала за сьогодні, а тут прийшли ми їй докучати.

- Кімната на двох, будь-ласка. Які у вас є?

- Зараз у нас багато вільних кімнат. Від комори за 10 залізних до люкса за 2 золотих.

Чим біси не жартують. Гроші є, тож можна побавити себе.

- Тоді люкс будь-ласка.

Вікторія одразу наче ожила. У нас знову спитали картки. Я заплатила монетами. Не дивлячись на те, що одна будь-яка монета важить 1 грам, але коли їх багато, вони складають доволі велику вагу і об'єм. Отже краще їх частково здихатися поки є можливість.

- Вибачте, це ви зранку приносили картки загиблих?

Позаду пролунав голос. Моя реакція була миттєвою. Я розгорнулась, дістаючи мечі і хватом вбивці, навхрест приклала їх до шиї джерела голосу. Позаду виявився той самий сивий дідусь, що сидів у кутку. Добре, що я вчасно зупинилась, інакше б котився він у інші виміри.

- Чого тобі, старий?

- Спокійно. Я вам не ворог.

- Був би ворог, був би мертвий. Так чого тобі?

Від моєї швидкості Поліна та Вікторія витріщили очі, а ось дідусь зовсім не злякався, впринанні зовні. Чорна мантія з золотою вишивкою, на шиї медальйон шістнадцятикутної зірки.

- Я представник ордену хранителів при цьому відділені гільдії. У мене до вас кілька питань. Це на займатиме багато часу.

Я сховала мечі. Не те щоб мені дуже цікаво, і не від доброти душевної, а від того, що ворога потрібно знати в облича, я вирішила вислухати цього старця. Не відводячи з нього очей, я спитала Вікторію:

- У вас є вільна кімната для перемов?

- Так, прошу за мною.

Вікторія відкрила двері у кімнату біля сходів. Дідусь увійшов першим, потім я і Поліна. Вікторія внесла масляну лампу і покинула нас, зачинивши двері із зовнішньої сторони. Ми розсілися на дивани, я з Поліною, а навпроти дідусь. Я почала першою.

- Кажи.

- Як я вже сказав, я з ордену Хранителів. Мене звати Мігель.

Дідусь зняв медальон з шиї і поклавши на стіл посунув до мене. За формою він повністю співпадав з моїм, але не мав захисного покриття у вигляді алмазної плівки. Також він був срібним, а мій золотим. Так сталося, що пасажири флоту тікаючого з Німфеї не знали, скільки років їм знадобиться для пошуку нового дому і для запобігання процесу окислення та природного руйнування усі медальони були вкриті захисним шаром з алмазної плівки. На планеті такої необхідності не було, адже медальони завжди можна було переплавити. Я не стала показувати свій медальйон, хоча ношу його з собою під футболкою.

Я відчувала як Поліна тремтить, але зовні цього не видно. Я теж не подала якогось виду. Спокій наше все. Просто цікаво, що цей дідусь розповість далі. Схоже він звик до якоїсь іншої реакції, і її відсутність у нас обох його засмутила, проте він чесно намагався не подавати виду.

- Вранці ви принесли близько двох сотень карток загиблих. Але коли ми їх перевіряли, то виявилося що вони вже проведені, як мертві.

Тут він зробив паузу, чекаючи нашої реакції. Мабуть типовий авантюрист здивувався б, або розлютився б, що не отримає винагороду, але ми все ще спокійно сиділи і мовчали.

- Якби ці картки були з підземелля, я б зрозумів. Таке трапляється. Але згідно наших даних, їх використовували меньше 10ти днів тому. Отже не можу не спитати. Звідки вони у вас?

Що ж, дещо розповім...

- Через північний перевал йшов караван. Бандити напали на караван і всіх убили. Я напала на бандитів і всіх убила. Вантаж повернуто до торговельної палати, а картки - до гільдії.

- Так. До цього у нас немає питань. Але після того, як ви зібрали картки, і до того, як ви принесли їх до гільдії, ви кудись звертались з ними? Чому вони вже проведені, як мертві?

Схоже такої ситуації в них не було, або вони така рідкість, що скоріш виняток ніж правило.

- Ні не зверталась. Це я провела їх як мертвих. Картки мені ні до чого, тому я здала їх у найближче відділення гільдії. Це проблема?

Від такого зізнання дідусь Мігель витріщив очі, втративши дар мовлення.

- Гадаю ви і так знаєте, але разом з караваном їхав батько-наставник ордену. Його картка теж була серед тих двох сотень, що ви принесли, а також носій інформації, який був при ньому. Проблема в тому, що останні зміни у носій були внесені сьогодні вранці, що неможливо, враховуючи час смерті нашого батька-наставника.

- Я актуалізувала носій бази.

- У... У... У вас є такі права?! Чи ви використали картку загиблого?! Не жартуй з орденом! Ми можемо перетворити твоє життя на пекло!

- Припустимо.

Я знаю що моє [припустимо] можна зрозуміти по різному. І як те, що у мене є права, і як те, що я згодна на пекло. Але останні п'ять років мого існування у постійних тренуваннях, були не гірші за пекло.

Дідусь Мігель закипів від гніву.

- У яку гру ти граєш? Ми перевірили! Ти не зареєстрована, як член ордену, а якщо храм доведе, що ти втрутилась у систему, тебе стратять!

- Завжди до ваших послуг.

Для розуміння поясню. Щоб змінити якісь дані у базі, потрібно вступити у відповідну асоціацію, яка відповідає саме за ці данні, та зайняти відповідну посаду, щоб отримати права на запис. Таким прикладом є Рустана у палаті, або Вікторія у гільдії. Але за данні про народження, одруження чи смерть відповідає лише орден хранителів та секта єдиної богині. Про секту пізніше. Головне те, що у жодній з цих асоціацій я не займаю відповідну посаду для запису даних. Насправді, оскільки я є головою ради планети, і це дає мені права змінювати будь-які данні у базі, бо рада планети є вищим керівним органом, але ні орден, ні секта не можуть дізнатись про це, через брак рівня доступу. Отака лажа.

Дідусь Мігель хотів щось відповісти, але від злості голос зник, лише губи трохи рухались. Потім він кілька разів зробив вдох - видих і заспокоївся.

- Нещодавній збій теж твоїх рук справа?

- Ні. До вашого вузла прийшло велике оновлення і пізніше будуть ще, але меньші за розміром. Для обробки такого оновлення потрібен деякий час, але це не несе шкоди системі в цілому.

- Але звідки це оновлення? Усі носії перед оновленням перевіряються, але ніхто не приносив таке велике оновлення.

- Воно прийшло з іншого вузла по прямому з'єднанню.

Дідусь Мігель знову здивувався.

- По прямому з'єднанню? Але всі вузли були ізольовані більше 15 тис років!

- Більше ні. Тепер це у минулому.

Дідусь задумався.

- Гм... Мені потрібно перевірити твою інформацію.

- Вдачі....

Дідусь кивнув, попрощався і вийшов з кімнати. Поліна глибоко зітхнула.

- Цікавий кадр....

- Як ти це витримала? Орден хранителів це найстрашніша, найсильніша сила на тверді. Ніхто не має сміливості з ними сперечатися!

- Мертві не відчувають страху.

Поліна стала блідою.

- Ти... Ти мертва?

- Так. Років п'ять вже як мертва. Мій вигляд, зріст, облича, зовнішність, це те, як я виглядала у день смерті.

Я задумалась і врешті вирішила пояснити:

- Впала з великої висоти. Батько зібрав мене по шматках. Можливо десь помилився, але теперь я не старію, не відчуваю емоцій, страху, болю. Порівняно з життям, стало на багато зручніше.

- Крутяк....

- Пішли у номер, крутяк.

Ми посміхнулись і відправились відпочивати у номер люкс, який ми замовили.

Нас чекала кімната на 12 татамі, велике двомісне ліжко, шафа, письмовий стіл з папером і чорнильницею, вихід на балкон з оглядом на головну вулицю. В середині шафи був схований мінібар з відповідними напоями.

Замовили гарячої води для вмивання, ми роздягнулися поки чекали воду. За всі ці рази Поліна так і не помітила мої медальони. Я обережно знімала їх з шиї і ховала у кишені, а потім вдягала назад. У двері постукали. Я відкрила у чому мати народила, нічим себе не прикриваючи. У коридорі стояв молодий підтягнутий чоловік з двома великими відрами води, від який йшов пар.

- О! Дякую.

Я підняла відра, зайшла у номер, закриваючи двері ногою, не озираючись. Чоловік, як скам'янів у коридорі, так і залишився там стояти. Через деякий час він прийшов до тями і побачивши мокрі сліді від відер, пішов геть. Мабуть подумав, що йому привиділося. Ми вмилися, обтерлися рушниками і попадали спати. День був сумбурний.

* * *

Поліна спала як мертва, а я продовжила перебирати призначення на посади. На щастя багато призначень підтверджуються автоматично. Наприклад я підтвердила посаду лорда певної землі. При цьому автоматично підтверджуються всі хто отримав цю посаду від цього лорда у спадок або при добровільній передачі посади. Типу пішов у відставку на користь когось. Також автоматично підтверджуються всі призначення посадових осіб видані цим лордом від особистого радника до двірника біля міської брами, а також всіма автоматично підтвердженими спадкоємцями.

Були діаспори що займали посади по кілька тисяч років, але їх було мало. Найгірше були обставини у місцях постійних війн де лорди земель змінювалися по кілька разів на рік, не маючи жодних зв'язків між собою. До ранку я закінчила. Тим часом місцевий орден хранителів намагався виявити сліди мого незаконного втручання у систему, але так нічого і не знайшли.

Вранці ми вмилися залишками чистої води, вдяглися, здали номер і пішли гуляти. Так яб хотіла подумати, але за столиком біля виходу на нас чекала Рустана.

- А я вас тут чекаю. Не бажаєте присісти?

Ми сіли до Рустани. Сьогодні вона виглядала по іншому. Волосся розпушене, вуха розправлені, тілесного кольору сорочка і штани та дерв'яні туфлі... Серед усього, мабуть, найбільше мене вразили туфлі. У них що? Немає нормального взуття?

- Нагороду ми вже отримали на свої рахунки, тож з якого приводу ти хотіла нас бачити?

- Так. З приводу винагороди проблем не має. Я з іншого питання, точніше, у мене питання та пропозиція.

Я кивнула підтверджуючи готовність слухати.

- Я так розумію, що ви у торговельній палаті люди випадкові, тож спочатку питання. Чи плануєте ви зв'язати свою діяльність з торговлею?

- Хто знає. Все можливо. Взагалі то ми мандрівники, але життя непередбачуване. Ти бажаєш щось запропонувати?

- Так. Як ви знаєте, караван що проходив через північній перевал - загинув. Тож поки його місце вільне, ви могли б його зайняти.

- Не цікаво.

За звичай така можливість одна на тисячу або на мільйон, але моя мета у трохи іншому напрямку. Мені потрібно зібрати всю інформацію з усіх вузлів планетарної мережі. Для цього є два шляхи. Або чекати пока вузли з'єднаються самі, або мандрувати світом, щоб побувати на всіх із них. Я обрала обидва варіанти. Одне іншому не заважає. Поки я думала Поліна понурилась гадаючи, що запропонувати мені тепер.

- Оо.

- Давай по іншому. Чого ти бажаєш?

Поліна з посмішкою широко розкрила очі наче виглядаючи щось цікавеньке, а Рустана - здивувалась.

- Що ви маєте на увазі?

- Добре. Давай по порядку. У вас є вільне місце для нового каравану, але на його організацію піде деякий час. У тебе є сумнівний привід прийти до нас, але потрібно визнати, що не маючи досвіду у торгівлі ми наврядше підходимо для торговців. Я б могла зрозуміти, якби ти запропонувала приєднатись до нового каравану у якості пересічних торговців або охоронців на постійній основі, хоча це територія гільдії, але ти запропонувала сформувати свій, а це зовсім інше. У будь-якому випадку я не бачу для тебе ніякого зиску. А отже, ти прийшла до мене за іншим. Так чого тобі насправді треба?

- Насправді... Це не зовсім так. Якби ви погодились, то я б могла бути вашим представником у торговельній палаті, або навіть подорожувати з вами.

- Навіщо і чому ми?

- Розумієте. Коли загинув караван, звільнилося багато посад, а завдяки вам, мене вибрали кандидатом на посаду персонального представника торговельної палати. Тепер у мене є випробувальний термін 30 днів, щоб знайти собі першого постійного клієнта. Якщо я не знайду, то провалю тест. Якщо знайду, але він виявиться фіктивним і не буде у майбутньому співпрацювати з торговельною палатою, то мене знімуть з посади. Звісно є вийнятки, типу якщо клієнт є мандруючим торговцем. Тоді я можу подорожувати разом з клієнтом і займати посаду мандруючого персонального представника. Тоді шанс мого звільнення майже нульовий.

- Добре. Причину пропозиції я зрозуміла. Але все ж таки, чому ми? Ми ж не торговці, хоча ти зареєструвала нас.

Рустана знов задумалась. Її очі почали мокріти від сліз, хоча вона і стримувалась.

- Ви... перші... за останні... кілька... десятків років... хто... довіз... караван без втрат....

Якби щелепа могла впасти на підлогу, то мабуть би впала. Загальновідомо, що є безпечні і небезпечні шляхи, але будь-який караван супроводжують авантюристи. Це правило і норма життя. Між прикордонними містами Калістефуса в одному напрямку караван їде дві доби з зупинкою на ніч біля Кошачої нори. Після прибуття ввечері другого дня караван відпочиває півтори доби і в ранці четвертого дня повертає назад. Далі цикл повторюється. Скільки втрат міг зазнати караван за кілька десятків років. Дешевше найняти авантюристів і зачистити район. Невже я щось плутаю. Коли я спитала, мені пояснила Поліна:

- Зазвичай бандити мають бази у містах, а місто це нейтральна територія для будь-кого. Можна вичищати бандитів поза містом, але поки жива голова, банда буде продовжувати існувати і далі грабувати каравани. Те що ти зачистила банду біля каравану - це добре, це їх підкосить, але з часом вони відновляться.

- І навіщо люди йдуть у банди?...

- Ну тут кілька причин. Дехто занадто бідний і для нього немає роботи, а продавати себе у рабство він не хоче. Дехто втік від рабства. Таким дорога у місто заборонена, але вони можуть жити поза містом нападаючи на каравани. Проте, якщо їх схоплять, то відправлять на рабський ринок. Є ще кадри, які продають своїх дітей у рабство або бандитам. Це мабуть найгірше з усього.

Настала ніякова тиша. Кожен думав про щось своє.

- Я можу взяти тебе з собою, але скажи мені таку річ. Ти боїшся смерті?

Поліна вже звикла до моїх попереджень, а от Рустана стикнулась з цим у перше. Вона з жахом подивилась на мене.

- Ти ж мене не вб'єш?

- Хто знає. Пішли.

- Куди?

- Зараз дізнаєшся.

Ми підійшли до барної стійки і попросили ключі від кімнати для перемовин. Зайшовши всередину я запропонувала Рустані лягти на стіл, а Поліна тим часом зачинили двері з середини і стала, як вартовий.

- Ти ж мене не вб'єш, правда?

Стогнала Рустана залізаючи на стіл. Коли вона повністю легна на спину, я розстебнула їй сорочку в області груді і поклала руку на оголене тіло. Побачивши, що я не збираюся приносити у жертву якимось ритуальним кинжалом, вона трохи заспокоїлася. Наївна дівчина.

Я випустила нанітовий туман з руки. Зі сторони його не побачиш. Він існує лише між моєю рукою і тілом Рустани. Він проникає глибоко всередину тіла, але його не відчуваєш. Він розноситься по кровоносних судинах проникаючі у кожний орган. Рустана лежала з заплющеними очима і не рухалась. Хвилина часу і її мозок вже не відчував власного тіла. Жодного світла, жодних запахів, жодних звуків, ані тепла, ані холоду. Лише нескінченна тьма навколо. Наступну хвилину я почала зупиняти її серце, залишаючи розум у свідомості, по можливості.

Після повної зупинки, відрахувала дві хвилини і повільно запустила серце знов та повернула відчуття тіла. По мірі того, як я відпускала її тіло, вона частіше вдихала і видихала, як ті, хто довго був під водою і нарешті виринув. Рустана дивилась на мене широко розкритими очима наповненими жахом. Коли її стан стабілізувався, я відпустила руку та застебнула сорочку.

- Що це було?!

- Подих смерті. Вітаю з днем смерті тебе!

- Я наче випала з тіла, а навколо темрява. Тіла не відчуваю. Нічого не відчуваю....

- Як почнеш відчувати, злізай зі столу.

- Ти ж зі мною нічого такого не зробила....

Мовила Рустана стаючи на свої ноги.

- Ну ти трохи вмерла, а так нічого.

Поліна посміхалась з моїх висловів. Їй така процедура не потрібна. Вона вже відчула подих смерті, коли була поранена під час нападу на караван. Тим часом Рустана почала заспокоюватись.

- Тобто... Я пережила смерть... Я пережила смерть і далі житиму... Кому розповім - не повірять!

- Вітаю! Ти пройшла обряд вступу до мандрівників вдачі! Хоча я так і не вирішила на яку посаду тебе призначити.

Рустана була така рада, що стрибала на місці. Коли вона трохи заспокоїлась, ми вийшли з кімнати і здали ключі Вікторії. Люкс, у якому ми відпочивали, я попросила залишити за нами ще на дві ночі і одразу розрахувалася. Потім ми у трьох вийшли на вулицю. Рустану трохи хитало із сторони в сторону.

- Як приємно жити....

- Смертельне похмілля?

Рустана трохи похиталась і сіла на лавку біля входу у гільдію.

- Потрібно повернутись у гільдію і все оформити.

У такому стані вона точно далеко піде. Я дістала термінал з рюкзака і сіла біля Рустани.

- Що саме тобі потрібно оформити?

Рустана подивилась на термінал, потім на мене, потім знову на термінал...

- Де це ти взяла?

- Це мій.

- Оо.

Ми вставили картки у термінал. Моя картка у слоті користувача, а картка Рустани у слоті даних. Разом ми змінили її посаду у торговельній палаті, приписали до мандрівників вдачі. Наказ підписано планетарною радою, хоча Рустана цього і не помітила. Можливо потім коли-небудь дізнається, коли захоче звільнитися. Злобно посміялася про себе. Рустані вже стало краще. Я сховала термінал і ми розійшлися домовившись, що ми заїдемо через дві ночі. Рустані потрібно збирати речі і готуватися до від'їзду, а ми пішли гуляти далі.

За вчора ми обійшли більшу частину міста. Були лише два місця де ми не були. Перше це рабський ринок біля південної брами. Навіть дивлячись на жалюгідний стан рабів у місті ледве стримуєш сльози, але за цілий день довелося звикнути. На моїй батьківщині не було рабства. Бували поодинокі випадки торгівлі людьми, але таких знаходять і засуджують. А тут все навпаки. Наче небо помінялося з пеклом місцями, або як дехто каже, сонце зійшло на заході. Другим місцем був храм єдиного бога, а точніше богині. Хоча орден хранителів ми не відвідували, але вони і так нас знайшли у гільдії. А от храм єдиної богині до мене ще не чіплявся. З великим бажанням виправити ситуацію, ми самі пішли до них. Якщо ви не знаєте, як знайти собі пригоди на п'яту крапку - звертайтесь! Завжди до ваших послуг.

Отже храм єдиної богині. Велика біла будівля з круглими колонами по 20 метрів в висоту і по метру в діаметрі. Перед будівлею два ряда по 5 колон з фонтаном посередині. Зверху колони з'єднані дахом, який є частиною будівлі. Між колонами стоять лавки для відпочинку відвідувачів. Навколо фонтану колом ростуть рівно підстрижені кущі. Чесно кажучі, це перше місце у цьому місті, яке я можу назвати нормальним. Все навколо чисте і навіть підлога біла. Хоча у більшій частині міста навіть доріг не має. Все припало земляною пилюкою.

Ми пройшли площу і увійшли в храм. Входом була... Ніколи не здогадаєтесь! Брама 4 на 8 метрів. Здається це вхід у підземелля місцевого вузла. Ми пройшли браму, потім за нею спуск у низ для транспорту. За спуском знову брама. Далі було перехрестя. Одна з доріг йшла прямо, але там стояла огорожа і знак ліворуч, а інша дорога йшла, відповідно, ліворуч а за нею сховище. Точніше за схемою підземелля це повинно було бути сховище, але місцеві влаштували тут зал засідань храму. Антураж як у типової католицької церкви, які я дивилась у кіно. По середині коридор з ковровою доріжкою. З права та зліва лавки зі спинками для віруючих повернуті до вівтаря. У кінці доріжки посередині вівтар, а біля нього по обидва боки підставки для свічок. За вівтарем біла метрова статуя маленької дівчинки років 4 ~ 5. Мабуть це і є їхня богиня. Ми пішли доріжкою ближче до вівтаря. Деінде сиділи поодинокі люди. В цілому було доволі порожньо.

Ми вже хотіли сісти десь ближче до вівтаря, як позаду нас з'явилася літня людина у чорному плащі. Я б не звернула на нього увагу, але людина звернулася до нас.

- Схоже ви вперше у нашому храмі.

Лиса голова, витягнуте облича, горбата спина, в цілому, доволі страшна потвора.

- Припустимо.

- Я наглядач храму. Можете звати мене Малах. Чи бажаєте приєднатися до нашої віри?

- І у чому суть вашої віри?

- Я відчуваю нотки скептицизму у вашому голосі, але повинен вас завірити! Повернення нашої молодої богині вже дуже скоро!

Я нахмурила облича у великому сумніві і повернулась до Поліни.

- Ти щось знаєш про це?

- Вперше чую і взагалі я у такому місці перший раз. Я чула що вони вклоняються якійсь богині, але нічого про неї не знаю.

- О! Це можна виправити! 20 тисяч років тому велика богиня обрала кращих з кращих і відправилась у далеку подорож, залишивши після себе синів і доньок. Але їх час минув. За п'ять тисяч років благословення великої богині втратило свою силу, і обрані з її нащадків померли, а сама вона не встигла повернутись. Нажаль лише велика богиня може жити вічно, а її благословення потрібно оновлювати час від часу. Але темні часи позаду! Нульовий ковчег великої богині повернувся і скоро все зміниться!

- Хай мене ранять....

Це промовила Поліна, але я з нею згодна. Я зовсім забула про вузол зв'язку. Після відновлення там запрацював пасивний радар і так чи інакше, але не помітити величезний корабель на радарі, коли він майже впритул доволі складно. Враховуючи пряме з'єднання цього міста зі станцією зв'язку, інформація швидко дійшла сюди і у Калістефус-1. Лихо мені лихо, хоча ні! Є ідея. А давайте сховаємо лінкор в океані. Я вимкнула пасивний радар, а кораблю віддала команду приземлитися в океані зі східної сторони від метелика, подалі від берега. Враховуючи що я зараз на північно-східній чверті материка, то це оптимальне рішення. Після приземлення корабель повністю порине у воду і спливатиме лише тоді, коли мені буде щось потрібно з корабля. На щастя в океані багато достатньо глибоких місць, щоб сховати усі 16 лінкорів, більшість яких залишились на Місяці біля Землі.

Описувати довго, робити швидко. Я віддала відповідні команди і далі уважно слухала цього наглядача.

- ... Але головна ознака повернення богині, це відновлення її статуї. Раніше як ми не намагалися підтримувати її самі, вона все одно руйнувалася. Але, як бачите, зараз вона повністю відновлена! Це ще раз підтверджує правдивість нашої віри пере орденом хранителів!

- Зачекайте. Орден хранителів це теж релігія?

- А ви не знали? Орден хранителів вірить у велику волю всесвіту! Ці єретики принижують силу нашої богині!

На щастя до нас підійшов ще один наглядач храму і забрав Малаха з собою. Слава всесвіту! Звільнившись від надокучливого монаха, я почала розглядати статую богині. Щось в її обличчі здавалося мені знайомим. Мій мозок швидко вирив фото мого дня народження у дитячому садку. Тоді мені виповнилося чотири роки. Та сама сукня, та сама зачиска. Не вистачає лише корони на голові. Тоді у дитячому садку я грала принцесу і носила корону, а на статуї корони не було. Ну хоч богиня не коронована. Забудемо про це і краще піти звідси.

Виходячи з храму я почула голоси, які не повинна чути. Я озирнулася придивляючись до оточення. Потім переглянула вікна у віртуальному інтерфейсі. Знайшла одне з вікон яке належало храмовій програмі. Ця програма збирала звернення-молитви присутніх у храмі, а зараз, щоб звернути на себе увагу, вона почала їх відтворювати у хаотичному порядку, ще й по кілька за раз. Я зупинила всі і почала з першої.

Жінка, 33 роки, молилася за здоров'я свого чоловіка, який хворіє невідомою хворобою. Лікарі допомогти не можуть.

Хлопець, 7 років, просить грошей на викуп його старшої сестри з рабства, поки вона ще дівчина. Цікаво, він взагалі знає, що це означає, чи лише чув від когось?

Чоловік, 25 років, шукає викрадену дочку. Нещодавно вона зникла і він отримав листа з вимогою викупу, але в нього не вистачає грошей і він молить знайти і захистити її.

Ще жінка, 23 роки, просить помсти за свою молодшу сестру зґвалтовану і вбиту лідером бандитів. Точніше він був перший, а потім її пустили по колу доки не вмерла.

Ще чоловік, 47 років, просить благословення на торгівлю. Він торгує овочами та фруктами на місцевому ринку, але справи йдуть не дуже.

Хто любить квести? Я люблю квести!

Торговець вже покинув зал, тож допомогу йому доведеться відкласти. З найлегшого, це підкинути гроші хлопцеві, що мріє викупити свою сестру. Хлопця звати Ігнат, а його сестру Іва. Приблизно пів року тому Іву схопили бандити на вулиці і хотіли розважитись, але перевіривши і дізнавшись, що вона ще не зірвана квітка, вирішили продати її.

Ігнат сидів і молився позаду всіх із заплющеними очима. Отже мене там ніхто не побачить. Йому потрібно 10 золотих монет. Стільки запросив работорговець. Я знайшла порожній мішечок для грошей і поклала в нього 20 монет. С запасом про всяк випадок. Кладемо мішечок з права від хлопця, легенько наче пір'їнка торкаємося його правого плеча і зникаємо з лівої сторони, позаду нього.

Я озирнулась перевірити, що все у нормі. Ігнат замлів витріщаючись на мішечок. Він обережно протягнув до нього руку і схопив, не вірячи у його справжність. Перерахувавши монети він відклав половину собі у кишеню, а з іншими монетами у мішечку, вибіг з храму. Нехай щастить. Проте краще перевірити чи все в порядку. Ми вийшли з храму.

Я обійняла Поліну за талію і, використовуючи гіперстрибок, зникла біля храму і з'явилась на даху одного з будинків біля рабського ринку. А ось і наш хлопець. Ігнат підійшов до одного з торговців, віддав монети, але той вирішив, що вони крадені і забрав їх собі. Помічники схопили Ігната, обшукали, знайшли ще 10 монет, наділи на хлопця ошийник і посадили у клітку.

Не вдалий вибір. Поліна скривилася:

- Це той сами торговець, у якого я була півроку! Раніше він не був таким гидким.

- Ти не проти?

Поліна зрозуміла, що я хочу втрутитись і врятувати хлопця.

- Ні.

- Точно?

- Звісно.

- Тоді добре.

Поліна залишилась на даху, а я дістаючи мечі, стрибнула у низ, розрізаючи торговця на безліч шматків. Потім настала черга його помічників. Тіла перетворилися на кривавий фарш. На крики прибігли вартові ринку, але їх чекала та ж участь, що і работорговця. Я постійно змінювала своє місце, щоб не бути поміченою. І якось само собою відкрились клітки з рабами і ошийники впали. А я так і не поміченою, зникла на даху, де мене чекала Поліна.

Тим часом хлопець не витрачав часу і знайшов свою сестру. Вони забрали 20 монет, які вкрав работорговець і тихенько вийшли з ринку. Інші раби на початку боялися вийти з кліток, але побачивши хлопця з сестрою, теж розділили майно работорговців таке як гроші, одяг, їжу і по тихому тікали з ринку. Таким чином рабський ринок міста Калістефус-2 перестав існувати. На деякий час.

Потім, багато хто з тих рабів знайдуть Ігната, подякувати за порятунок, але він завжди буде казати, що він ні до чого і це все єдина богиня. Раби увірують, і дивним чином єдина богиня стане захисником рабів та знедолених. Але це вже інша історія.

Розоривши рабський ринок ми повернулися до своїх, вже звичних, прогулок містом. Зайшли на овочевий ринок і відвідали торговця який молився у храмі. Роздивившись самого торговця з далеку ми підійшли до його лавки. На вигляд наче все пристойно. Весь товар виглядав як високоякісний, але ціни мені здалися зависокі. Для порівняння, я пройшлася по інших лавках і підтвердила свою здогадку. Наш клієнт підвищив ціни у два ~ три рази, і звісно його товар ніхто не купуватиме. Ми повернулася до нашого торговця. Він бачив нас раніше, але не сподівався, що ми повернемося.

- З таким похмурим обличам ти багато не продаш.

Звернулась я до торговця. Він хмуро подивився на мене.

- Якщо нічого не купуєш, то не загороджуй товар!

- Ще й грубіян. Товар якісний, але ціни зависокі. Соромно просити допомоги у богині, коли сам нічого не робиш.

Торговець здивувався. Мабуть він гадав, що якщо молитися про себе, то про це ніхто не дізнається.

- Хто ти?

- Привид з твоєї уяви. А можливо те, що залишилось від твоєї совісті. Хто зна.

Трохи понурившись, торговець змінився в обличчі на біль привітливе.

- Вибачте. Мене звати Макар. Чесно кажучі, я гадав що богиня пошле мені когось, хто все викупить. Насправді я майже банкрот.

- Ти не можешь бути банкротом. У тебе все ще багато товару. Знизь ціни, більше посміхайся. Ввічливість і повага до клієнта - краща зброя у торгівлі. Врешті решт, знайди кращих постачальників.

Торговець засумував. У цей час до торговця прийшли його діти. Брат і сестра, яким я допомагала рятуватись від рабства. Як і їх батько, вони звичайні люди без ознак зовнішніх мутацій. Торговець здивувався побачивши дочку.

- Як ти тут опинилася?

Звернувся він до дочки, але відповів йому син.

- Єдина богиня звільнила її від рабства. Вона більше не раб.

- Як це можливо?...

Я не чула про що вони розмовляли далі. Поки хазяїн відволікся, я взяла з лавки кілька помідорів і залишила одну срібну монету. Це набагато більше ніж потрібно, але я не жадібна. Все ж таки світ замалий. Хто б знав, що врятована дівчина буде дочкою того торговця. От я тупа! Я ж могла у базі все подивитись! Хник хник ...

Залишилось три справи. Вилікувати людину, вбити банду і врятувати дівчину. Вбивство я залишила на ніч. У місті є дві банди. Одна грабувала на північному перевалі, а інша на півдні. Думаю дівчина в одній з них. До того ж прохання було вбити банду, але не сказали яку саме. Отже ми можемо зачистити обидві.

Лізти у чужу домівку вдень, мені теж не хотілося, як і входити через парадні двері. Гарні справи краще робити таємно і тихенько, щоб ніхто не знав. Ми ще трохи погуляли містом, поїли шашлики і зайшли у деякі крамниці. Пройшов вечір і настала ніч. Ми ситі та задоволені прямували до приватного маєтку зі сталевим, кованим парканом. Перестрибувати було зависоко, майже три метри, але ми впоралися. Поліна сильна від природи, а я від тренувань, а ще, ми обидві посилені нанітами. Дім і паркан розділяв маленький сад. Місцевий пес хотів залаяти на нас, але Поліна рикнула на нього, показуючи хто тут головний, і він замовк. Все таки вовки не собаки. Кам'яна будівля мала два поверхи. Більшість вікон були відкриті. Пощастило.

Використовуючи гіперзвукове сканування, я знайшла лежаче тіло у ліжку на другому поверсі. Ми пройшли вздовж стіни до відповідного вікна. Використовуючи виступи у стіні я залізла на карниз другого поверху і обережно заглянула у вікно. На ліжку лежав молодий чоловік. Вуса та борода додавали йому років, але по обличу можна зрозуміти, що йому не більше 35. Тіло накрите ковдрою. Поряд з ним на табуреті сиділа молода дівчина рабиня у формі покоївки. Мабуть нудно сидіти і чекати поки господар прийде до тями. Якщо вона не піде, це проблема.

Добре, що у моїх пістолетах є паралізатор. Тримаючись однією рукою за виступ, другою рукою дістала пістолет. Якось перемикнула його у режим паралізатора і вистрілила у рабиню. Пряме попадання з першого разу. Рабиня впала на підлогу. Тепер шлях вільний. Я залізла у вікно, підійшла до ліжка і почала діагностику. Поліна чекала мене на вулиці, ховаючись у кроні дерева. У хворого спостерігається отруєння кількома ядами, що найменше трьома, і рак головного мозку. В цілому, кожна окрема хвороба достатньо виліковна, але разом вони заважають точному діагностуванню. Випускаю нанітовий туман з руки у тіло хворого і проводжу очищення організму від яду та ракових клітин. У хворо вже були свої наніти, але їх версія була застарілою. Додавання моїх нанитів дозволить оновити вже існуючі у тілі. Гадаю до ранку він одужає.

Я підняла тіло рабині і посадила її на табурет спираючи тіло на колону ліжка. Якщо хтось зайде, то може подумати, що вона просто заснула.

Я вийшла через вікно, але вже не лізла по стіні, а просто стрибнула з карнизу. Поліна теж стрибнула з гілки дерева і ми разом покинули маєток, перестрибуючи через паркан. Далі час навідатись до лігвища бандитів. Найближчі до нас банда кривавих мечників. Вони базуються через три будівлі від маєтку хворого. Банда повністю займає свій маєток, тому ховатися немає сенсу. Час нападу у ночі було обрано для фактору раптовості.

Зовнішні ворота закриті сталевим ланцюгом. Я роз'їла одну з ланок, розриваючи ланцюг. Тихенько відкрили браму і побігли у напрямку будівлі. Біля входу стояв вартовий. Накачений чоловік у шкіряній броні з мечем на поясі і червоною банданою на голові. Він одразу нас помітив, але не встиг щось зробити. Поки він хотів спитати, хто ми, я розрізала його вздовж тіла.

Заходимо у будинок. Поліна забрала меч у вартового. У її штанях є ножни, як і у моїх, але там немає мечей.

У коридорах будинку досить порожньо. Більшість сидить у своїх кімнатах і розважається з дівчатами у ліжку. Частина бандитів грає у більярдній, частина - охороняє підвал. Дехто курить у перервах між розвагами.

Я зайшла в одну з кімнат, встромила меч у потилицю бандитові. Він навіть не встиг збагнути, що його вбило. Дівчина під бандитом почала верещати, але ніхто не поспішав на допомогу. Схоже такі крики тут норма. Я відкинула тіло з ліжка. Вона трохи притихла. На шиї рабський ошийник, руки та ноги прив'язані до ліжка. Поліна розв'язала її, а я торкнулася тіла, знявши відбиток ДНК. Відшукавши по відбитку, я звільнила дівчину від рабства. У відповідь місцевий вузол послав сигнал у ошийник і той розкритися.

- Будь-ласка, не вбивайте мене. я зроблю все що скажете....

- А якщо я скажу вбити себе, ти теж зробиш?

До того бліда дівчина, стала зовсім білою.

- Не кажи того, чого справді не зробиш. Тепер ти вільна. Краще тікай звідси.

- А моя картка?

- Добре, пошукаю, але тобі краще зачекати хоча б на дворі.

Дівчина кивнула, прикрилася якоюсь тряпкою і вийшла з кімнати. Така ситуація повторилася кілька разів, хоча і зустрічалися зовсім непритомні дівчата. Довелося витратити на них наніти, щоб відновити їх стан. У більярдній були лише бандити. Ми повідрізали їм голови. У підвалі теж все було доволі просто. Вбивши всіх бандитів від підвалу до горища, ми підібрались до кабінету. Через замочну скважину можна побачити підкаченого чоловіка, 60ти років, що сидить за письмовим столом, гладко вибритий і коротко стрижений. Схоже він писав комусь листа. Можливо новій жертві?

Ми відкрили двері, заходячи у кімнату. Він здивувався і потягнувся до меча, але запізно. Мої сюрікени точно поцілили у шийні артерії. Кров з артерій залила тіло і частину столу, стікаючи на підлогу. Ми підійшли ближче. З приводу листа я була права. У ньому вказувалось ім'я чергової дівчини за яку вимагають викуп. Більше ти нікого не потурбуєш. Скануючи гіперзвуком будівлю, я знайшла у кабінеті сейф, схований за книжковою шафою. Примітивний замок не зупинить мене у моїй меті, дізнатись вміст сейфу. Але там були лише картки рабів та полонених.

Я повернулась на вулицю. Там чекали дівчата звільнені з рабства та полону. Я роздала всім картки, за потреби надала медичну допомогу та відновила цнотливість. Потім дехто з дівчат повернувся у будівлю і забрали все що сподобається. Сукні, взуття, прикраси, гроші. Все це може стати їм у нагоді. Коли остання дівчина покинула маєток, пішли геть і ми.

Тепер настав час другої банди. Вони знаходились на півночі міста. В них не було власного маєтку, а у якості бази використовувався публічний дім. Це трохи складніше, оскільки такі будівлі якраз працюють більше у ночі ніж у день. Я вирішила напасти через дах. Через кілька будівель ми знайшли найбільш відповідний будинок, на дах якого можна залізти по сусідньому дереву. Потім залишається лише стрибати з будівлі на будівлю. Так ми опинились на даху публічного дому.

Пробивши дах ми опинились на горищі. Гіперзвукове сканування показало окрему секцію на другому поверсі де жив ватажок із своєю сім'єю. Ми пройшли по горищу до місця над кімнатою ватажка. Гранат в мене з собою не було, тому пробивати шлях доведеться пістолетами і розривними набоями. Поліна присіла, а я розставивши руки в сторони та обертаючись навколо себе, прострілювала дири у підлозі у формі кола навколо нас, поки підлога не впала на поверх нижче. Потім я поцілила у бандита і вистрілила. Кулі потрапили у голову через очі і розірвали її на шматки.

Я тикнула пальцем у кривавий слід. ДНК тест підтвердив особистість. Загиблий був ватажком банди у розшуку і хазяїном борделю. Поліна дивилась на мене. Я кивнула.

- Відходимо.

Ми зникли тим же шляхом, що і прийшли. Через горище, потім дах, і на інші будівлі. На сьогодні всі справи ми закінчили і повернулись у гільдію. За барною стійкою знову стояла Вікторія. Вона коли-небудь взагалі спить? Ми взяли ключі, замовили гарячої води і пішли у номер.

Через деякий час, нам принесли воду. Ми вмилися, залишивши частину води на ранок і лягли спати. Моніторинг місцевого вузла ще не виявив наших сьогоднішніх пустощів. Вузол пережив всі оновлення і почав відновлення кабельних тунелів до інших вузлів. Це звичайно не еталон і багато що залежить від стану тунелів, але поки що, 1 день дороги у повозці відповідає 7 дням відновлення тунелів.

* * *

До ранку було все тихо. Поліна спала як кошенятко, хоча вона і вовк. Новий день, нові пригоди. Але я вже не знаю чим можна зайнятись у цьому місті. Можна провідати храм єдиної богині і пошукати пригоди там. Впринанні вчора це спрацювало. А ще потрібно купити вантажну повозку для майбутньої подорожі. Все ж таки нам завтра вранці вже їхати.

Ми спустились до Вікторії. Вона, як і раніше, за барною стойкою. Це вже підозріло.

- Хай. Ти коли-небудь спишь взагалі?

- Ні, я маг, мені не потрібен сон.

- О! То ти як і я!

Вікторія здивувалась. Звісно я проявляла тут свою магію коли лікувала того нездару, що чіплявся до мене, але тоді до Вікторії я стояла спиною. Скоріш за все вона нічого не бачила.

- Ти теж маг? Ти зареєстрована як воїн.

- А воїн не може бути магом?

Вікторія посміхнулась.

- Звісно може. Але це рідкість коли авантюристи поєднують кілька спеціалізацій. Ти краще скажи мені все що вмієш. Я відмічу у твоєму профілі.

- Навіщо?

- Інколи бувають запити на авантюристів певної спеціалізації. Таке буває для специфічного завдання, або якщо группа понесла втрати чи просто оголосила про набір. Також, інколи бувають рейди на босів, або велику группу монстрів. Тоді кличуть усі спеціалізації, але часто трапляється таке, що когось забагато, а когось не вистачає.

- Зрозуміло.

- Тоді... Я воїн, маг, лікар, розвідник, зв'язківець, вбивця, підривник, літун, копач, алхімік, водолаз, руйнівник, будівельник....

У Вікторії очі ставали все більше і все кругліше, врешті решт вона не витримала:

- Стій, зупинись!.. Ти все це вмієш?

- Так. У мене є багато цивільних спеціалізацій, типу торговець, коваль, столяр, швачка, але вони не відносяться до авантюризму напряму.

- А твоя сестра? Вона теж така талановита?

У системі я відмітила Поліну як свою сестру, але досі на це ніхто не звертав уваги.

- Так, майже,.. вона ще вчиться.

Схоже Вікторії полегшало. Двох таких монстрів цей світ мабуть не переживе. За цими розмовами я й забула навіщо до Вікторії прийшла.

- Слухай, ти не знаєш де краще повозку купити?

- Дивлячись для чого. Якщо тобі пасажирську, то у нас є кілька, а якщо вантажну, то це краще у торговельної палати спитати.

- Дякую, мені вантажну.

Вікторія кивнула, ми розпрощалися і вийшли з гільдії. Спочатку розберемося з повозкою. Ми пішли у торговельну палату. Десь на середині шляху ми побачили Рустану, яка йшла нам на зустріч.

- О! А я до вас. Хотіла спитати. Чи є у вас транспорт?

- Ще ні. Ми сподівались щось викупити у торговельної палати. Нам потрібна вантажна повозка, бажано крита і по більше.

- Так і знала! У палаті є такі, але вони доволі важкі. Навіть для порожньої повозки потрібно четверо коней. А якщо ви її завантажите чимось, то і десятьма не оберетесь.

- Покажи хоч це щастя.

Рустана погодилась і ми пішли до торговельної палати. На першому поверсі великої будівлі була стоянка повозок. В самому дальньому кутку було кілька однакових повозок, про які розповідала Рустана. Верхня частина повозки мене повністю влаштувала. Висота і ширина по півтора метри, довжина метра чотири. А от нижня частина не дивлячись на метрові сталеві колеса виявилася повним провалом.

- Вони тут так довго стоять що почали іржавіти.

- Я ж казала.

- Так. Колеса іржаві, балки теж, підшипники відсутні, навіть, місця для них немає. Переробити можна, але це займе багато часу.

- А ти можеш?

- Можу, але не хочу. Ми завтра вранці відбуваємо і за цей час, я хочу розважитись а не працювати.

- Тут я тебе розумію. До речі! Я вже зібрала речі і можу приєднатися до вас хоч зараз.

- Тоді біжи за ними. Ми почекаємо тебе на вулиці.

Рустана зникла серед повозок. Я оглянула інші повозки, але таких великих більше не було і критих теж. Типова вантажна повозка це відкрита платформа під два метри у довжину і бортиком до 30 см. Для трьох людей це замало.

В решті решт я вирішила взяти десантний потяг. Для розуміння, що це, спробую пояснити. Є такий броньований чорний транспорт з восьми модулів. Кожний модуль з'єднаний з іншим складним кріпленням і обшитий гумовою гармошкою. Високі метрові гумові колеса з глибоким протектором та регуляція підвіски дозволяє проїхати майже всюди. Висота і ширина кожного модуля однакова - 3х2.5 метри відповідно, але довжина від 8 до 20 метрів, в залежності від призначення. Розміри вказані разом з колесами, якщо що.

В цілому потяг розраховано на дві повні групи, що складає 16 осіб. У нульовому, головному модулі лише місця для сидіння, водій, навігатор та 14 пасажирів. Далі йдуть два вантажних модуля, у яких зберігаються особисті речі, зброя, боєприпаси, запаси їжі, трофеї, та інше нікому не потрібне майно. Між вантажними модулями - модуль-спальня. Така послідовність зроблена для того, щоб можна було швидко дістатись до зброї на випадок тривоги. Після сховищ йде їдальня з кухнею, душова з біотуалетом та два модуля резервуарів для палива і води відповідно. На даху були сонячні панелі, але під час руху від них мало сенсу. Для їх використання треба зупинитись, розкласти їх, повернути у правильному напрямку, тобто до сонця і чекати щастя. В цілому такий потяг - це повноцінний дім на колесах на 16 осіб. Один з таких потягів, що був на станції зв'язку, було повністю оновлено та підготовлено для подорожі. Провозити його зараз і налякати місцевих жителів, мені не хотілося, отже я залишила це до ранку, коли народ ще спить.

Ми чекали на вулиці Рустану. За цей час, з півдня прийшов караван і торговці, що до цього нудьгували, взялися за перевірку та прийом вантажу. Ми підійшли ближче, спитати стан південної дороги.

- Якщо прямуєш на південь, то краще їхати по прямій дорозі, що у підніжжя гір, а та що ближче до шахт вся обвалилася після землетрусу.

- Так! До шахт зараз не підібратися.

Добре, що спитала. Позаду нас з'явилася Рустана у шкіряній броні. Під бронею помітна зелена тканина, але на відміну від нашого одягу, вона однотонна і з глянцевим відблиском, у той час, як у нас - плямистий лісовий камуфляж з матовим покриттям. Схоже на невдалий закос під нас. На поясі - меч, на правому плечі - сумка-мішок.

- І далеко ти зібралася у цьому вигляді?

- Якщо често, то хоч би і на край світу, але куди небудь подалі від своїх родичів.

- Ну ти туди точно дійдеш, якщо не загинеш раніше.

- Я не проти.

- Загинути?

- Можливо.

- Я видам тобі одяг і броню, коли покинемо місто.

- Справді?! Ура! Дякую! Дякую! Дякую!...

Рустана стала якоюсь емоційною. То радість, то сум. Коли ми зустріли її вперше, вона такою не була. Можливо, це через професійну етику, а можливо, через те, що тоді був вже вечір, і вона була втомлена, що не сприяє емоціям. А вуха як були на роботі приклеєні до черепа так і залишились. Я не витримала на це дивитись.

- І розпрям свої вуха. Ти вже не на роботі!

Рустана повиймала всі свої шпильки та заколки, розпустивши волосся і розправивши вуха. Зовсім інший вигляд.

- Так вже набагато краще. Ти це ти, і не потрібно соромитися своєї натури, а кому це не подобається - хай горять у лавовому пеклі.

Очі Рустани засіяли. Як і планували, ми відправились у храм єдиної богині. Рустана вже звільнилась від своїх минулих обов'язків і пішла з нами. У храмі сьогодні було трохи більше народу ніж учора.

По перше, прийшла жіночка зі своїм чоловіком, який хворів. Вони вирішили, що їх молитва була почута і прийшли подякувати. З ними розмовляв наглядач храму. Дійсно, справжнє диво, невиліковна хвороба зникла за одну ніч після однієї молитви невіруючої людини у храмі. Кому розповісти - не повірять.

По друге, прийшов батько однієї з врятованих дівчат. Усе б нічого, але він прийшов з дочкою і ще кількома родичами. Якщо дівчина мене впізнає, може бути лихо. Але на щастя, коли вона нас помітила, то мовчки посміхнулась і кивнула очима.

Ще тут була дівчина, що дякувала за знищення банди бандитів, у якості помсти за свою сестру. Вона почула розмову між членами сім'ї врятованої дівчини і хотіла дізнатись деталі. Спостерігаючи за ними деякий час, схоже вони подружилися. І як виявилося, врятована дівчина знала загиблу по полону. Їм є про що поговорити.

Ігната з Івою зараз не було, але він приходив раніше і залишив повідомлення у своїй молитві. Він подякував за порятунок сестри і його самого з рабства. Сказав, що хоче стати таким же сильним, як богиня, щоб захищати свою сестру. І ще він пообіцяв, що у якості вдячності, завжди готовий допомогти богині, якщо їй щось потрібно від нього чи сестри. З такими обіцянками треба бути обережним. Деякі з них можуть повернутися і через сотні років. Можливо... А можуть і не повернутись взагалі...

Батько хлопця більше не приходив. Можливо, він ще не готовий прийняти істину.

Нових побажань не було і я вирішила покинути храм. На виході нас наздогнала врятована від бандитів дівчина.

- Вибачте, можна вас на хвилинку?

Ми озирнулись. Я спитала:

- Що-небудь не так?

- Ні, ні. Все добре. Я ще раз хотіла подякувати вам за мій порятунок. Я знаю, що я проста дівчина і від мене нічого не залежить, але якщо я можу вам якось допомогти... .

Рустана не була в курсі наших вчорашніх пригод, оскільки вирішувала свої питання у палаті, тож в неї виникло логічне питання:

- Що ти їй вже зробила?

- Да так, нічого, повз проходила.

Дівчина здивувалась, але натяк зрозуміла.

- Ой. Вибачте що потурбувала....

- Нічого. Можливо від тебе і нічого не залежить, але саме в твоєму житті є речі, які залежать тільки від тебе.

Дівчина стала сама уважність. Я протягнула їй руку для рукостискання і вона прийняла жест.

- Лише від тебе залежить, як ти сприймаєш своє життя та своє оточення. Якщо не вмієш, то навчись знаходити щось позитивне у кожної миті свого життя, щось радісне. А ще, тобі краще стати сильнішою, щоб не потрапляти у такі халепи.

Поки я говорила, нанітовий туман переходив з моєї руки в її руку, а ще сформував середній магічний камінь-ключ. Наніти, що я переда їй не почнуть діяти, якщо вона не поглине камінь-ключ.

- Сила може допомогти тобі, але опинившись не за призначенням, вона зробить лише лихо.

Це я так тонко натякнула, що камінь у руці дівчини лише для неї. Як було в одному цікавому фільмі: Я можу знайти двері, вказати на них, а входити в них чи ні, кожен обирає сам.

Коли я закінчила, дівчина сховала камінь у кишені, вклонилася і з посмішкою повернулася до родини.

Мені терміново потрібно поповнити запас нанітів, інакше скоро я почну зменшуватися у розмірах. Добре, що на кораблі їх більше ніж треба, але речі з мого запиту прибудуть лише завтра вранці разом з потягом. Раніше, я сформувала перелік потрібних речей, які повинні були бути доставлені на озеро південніше від міста. А я, у свою чергу, приїхала б туди, забрала вантаж і заодно - відпочила би.

Але не все йде по плану. Оскільки повозки в нас немає, то я відправила літак з вантажем до кошачої нори. Зараз дрони повинні переносити вантаж з літака у потяг. Там всього лише кілька контейнерів. На щастя станція зв'язку вже повністю відновлена, чого не скажешь про прикордонні вузли Калістефуса. Вони відновлені лише на 40%.

Покинувши храм, ми пішли гуляти містом і якось випадково заглянули на продуктовий ринок. Врешті решт нам потрібно купити якісь продукти у дорогу. Проходячи поряд з лавкою знайомого торговця, я хотіла поцікавитися справами. За вітриною стояла Іва, а Ігнат допомагав у ролі посильного. Ціни вони все ж таки знизили, та і Іва краще посміхається покупцям. Ми купили у них трохи різних овочів. Звісно я встигла торкнутися обох і передати їм зовсім трохи нанитів. Багато поділитися зараз не можу, тож основний подарунок буде пізніше.

Після ринку ми ще погуляли та зайшли на кузню. Мені було цікаво подивитись на місцеву зброю з рук майстрів. На вітрині було багато варіантів мечей і сталевої броні, але дизайн не дуже відрізнявся. Трохи розчарувавшись у місцевому виборі, ми збирались піти. На останок нам порекомендували поїхати у місто гномів на півдні. Там ми точно щось знайдемо. Враховуючи що я і так збиралась на південь, а до міста гномів їхати не меньше п'яти днів, то план не поганий. Ми подякували і пішли далі.

Ввечері ми повернулися до гільдії. Я доплатила за третю людину у нашому люксі. Вікторія здивувалась, побачивши хто саме третя людина. Схоже вони добре знайомі. Вечір у більшості закінчився, як завжди. Ми замовили води, вмилися і лягли відпочивати раніше. Я поставила таймер на потязі. О шостій ранку він повинен прибути у Калістефус-2 і зупинитися біля гільдії. У системі він відмічений як службовий транспорт вищого пріоритету. Таким чином його ніхто не зупинить і не обшукає. Потяг броньований, а отже звичайні мечі та стріли йому не загроза.

* * *

Ранок. Як багато прокльонів і радощів у цьому явищі. Ніхто не любить рано вставати, але треба зустріти транспорт. Поліна та Рустана ще сплять. Я вдяглася, спустилася, привітавши Вікторію та вийшла на вулицю. В кінці вулиці виднілась відкрита брама. Схоже її самовідкриття добре налякало вартових. Сміх та й годі.

Потяг на повній швидкості виїхав з лісової дороги обламуючи собою гілки на деревах. Не зупиняючись, потяг проїхав через браму, потім по головній вулиці і зупинився лише біля мене. З будинку гільдії вибігла перелякана Вікторія. Вартові намагалися наздогнати транспорт, але в них погано виходило. З храму ордену хранителів прибіг наш вже знайомий дідусь Мігель. Його ще не вистачало.

Я відкрила бокові двері одного з вантажних модулів і зайшла всередину. Заглядаючи в один контейнер за іншим, я шукала нанітові камені для поглинання та невелику дерев'яну скриньку з двома великими нанітовими камінцями підготовлену для подарунку. Вікторія уважно слідкувала за мною.

- Це твій транспорт?

- Так.

- А звідки він у тебе? Лише великі магі можуть керувати таким транспортом!

- Ти впевнена що саме це хочеш знати?

Вікторія засумнівалася, а от дідусь Мігель - схоже ні.

- Жодна істота у цьому світі вже багато тисяч років не може використовувати цей транспорт! Якщо ти здобула його у підземеллі, то повинна передати у храм або у гільдію, але ти не можешь присвоювати його собі!

- Чому?

Я спокійно стояла поглинаючи нанітові камінці один за одним.

- Такі правила. Цей та будь-який інший транспорт, що належав....

Тут він замовк, не знаючи казати чи ні. Я йому допомогла.

- Давай допоможу. ...що належав планетарній раді, залишається під владою планетарної ради, а у її відсутність - знаходиться на зберіганні під контролем ордену хранителів до повернення страйдерського флоту.

У Вікторії впала щелепа, а дідусь зблід. Гадаю далеко не всі знають про деякі місцеві речі, що залишились з минулого. Я закінчила з поглинанням, запечатала контейнер і забравши скриньку хотіла покинути потяг, але спочатку потрібно вигнати цих двох.

- Покиньте будь-ласка транспорт.

Дідусь скипів схопивши мене за одяг на рівні грудей. Медальон зірка потрапив в одну з його рук, але Мігель так стиснув долоні, що медальон гострими алмазними кутами порізав йому руку. Від болю він завив. Він же наче маг. Чому він відчуває біль?

- Що це у тебе?

- Ти впевнений, що хочешь знати?

- Звісно хочу! Дай це сюди!

Мігель потягнувся вцілілою рукою до моєї груді, але я була швидшою. Зробивши крок назад, я дістала медальон, який поранив Мігеля, а саме золоту шістнадцятикутну зірку у алмазній оболонці. Мігеля наче паралізувало. Схоже він не міг повірити своїм очам, і поворухнутись теж. Вікторія вже вийшла з потягу і спостерігала з вулиці, але бачачі лише Мігеля, не зовсім розуміла, що коїться. Я сховала медальон, взяла Мігеля за шиворот і винесла його паралізованого на вулицю, як кошеня. А він важкуватий.

Я закрила за собою двері потяга і попросила Вікторію придивитись за Мігелем. Вона кивнула. Я розгорнулась і зникла у напрямку дому вже знайомого мені торговця, де живе маленький хлопчик, що дуже хотів захисти свою сестру. Я сподівалась, що в них хоч власний будинок є, але вони жили у бідному районі, у багатоквартирному будинку, недалеко від стіни. На щастя зараз літо, і вікна у будинку відкриті. Я озирнулась перевірити, щоб мене ніхто не бачив. Потім змінила штучну гравітацію навколо себе і підстрибнула у вікно другого поверху. Хлопець ще спав. Я залишила скриньку біля його ліжка. В середині були два великих нанітових камінця, які місцеві вважають магічними і повідомлення на папері мовою, яку зрозуміє лише хлопець і його сестра.

Повідомлення несло привітання і попередження.

;Вітаю. Ти хотів сили. У скриньці сила для тебе і твоєї сестри, але пам'ятай: сила не за призначенням зробить лише лихо. Та, у кого просив;

Покинувши хлопця, я повернулась до гільдії. Мігель вже відправив варту, а сам сидів за столиком у їдальні і плакав. Вікторія зробила йому заспокійливий зелений чай зі м'ятою. А тим часом, повернувшись, я знову заглянула у вантажний відсік і відшукала набір одягу для Рустани. Потім, повернення у номер. Через галас на вулиці дівчата вже не спали.

- Рустана, приймай свій новий одяг!

Посміхалася я. Рустана накинулася на нього, як піранья, але не зрозуміла, як відкрити пакет. Я показа їй, витягнула склад пакету на стіл і розклала все по порядку від нижньої білизни до сорочки і штанів.

Рустана перевдяглася, розглядаючи у дзеркало свою нову форму. Щастю в очах не було меж. Я і Поліна підішли до дзеркала вставши з обох боків біля Рустани. Я використала свій зір та зір Поліни створюючи у своїй пам'яті 3D фото. Потім його можна подивитись у віртуальній реальності, або роздрукувати у рамку. Вийшло наче ми родина. Рустана, як старша сестра, я - середня, а Поліна - наймолодша.

- Наче маленька родина.

Мою думку підтримали інші. Як з'ясувалося, у Рустани батьків вже немає, хоча дідусь по матері ще живий. Він її і виховував. А про мене і Поліну ви вже і так знаєте. Таким чином, крім очевидних ознак до прийому що ми всі дівчата і ми всі пережили смерть, додалась іще одна - всі ми сироти.

- Гарно стоїмо, перед дзеркалом, час минає, треба рухатись.

Всі якось заворушились, упакували речі і приготувались до виходу.

- Все забули, нічого не взяли?

Від мого питання, дівчат взяв ступор, а потім сміх. Ми пішли на вихід. У їдальні сидів дідусь Мігель. Вже трохи заспокоївшись, він підійшов до нас вклонився і спитав.

- Пані Діана, дозвольте супроводжувати вас у вашій подорожі.

- Навіщо? Поряд зі мною ти більше заважатимеш. Якщо хочешь допомогти, то запиши останнє оновлення на носій і рухай на схід. Я поїду на південь. Коли-небудь, якщо прийде час, ще зустрінемось. Прощавай.

Ми віддали ключі від номера Вікторії, в останнє попрощалися та вийшли з гільдії. На вулиці вже почали з'являтися люди, особливо біля нашого транспорту. Дівчата замліли, дізнавшись, у чому ми поїдемо, проте часу на відпочинок вже не було. Я відкрила кабіну. Ми сіли в середину. У кабіні дві панелі і два керма для керування, Посередині - сенсорний екран. Згідно архівів тут правосторонній рух, але більшість доріг зруйновані і стали завузькі, тому з якої сторони водій - не дуже важливо. Я за звичкою сіла зліва.

Приблизно о сьомій ранку ми покинули Калістефус-2.