Одинока з рка

Її вважали найчарівнішою серед усіх зірок на небі. І не дивно, адже сяяла вона яскравіше за інші зорі та навіть за місяць. Її красою захоплювались, не було жодної зірки, яка б не хотіла бути схожою на неї, деякі навіть заздрили її популярності.

Вона завжди збирала навколо себе багато друзів-зірок, до неї тягнулися планети, навіть сам Космос вітав її кожного вечора своїм бездонним поглядом. Вона була привітна й добра до усіх, посміхалася й зоріла для них ще яскравіше. М’яке світло лилося від неї, і всі хотіли погрітися, доторкнутися до її теплої душі.

Та ніхто не знав, що коли Усесвіт засинав, вона тихо плакала полиновими гіркими сльозами. Солений сум накривав її своїм покривалом. Їй було одиноко серед усього натовпу друзів та прихильників. Було боляче посміхатись, але ж вона мусила це робити, бо усі з нетерпінням чекали на її яскраву посмішку.

Ніхто на небі й гадки не мав, які зусилля їй доводилось докладати, щоб бути такою, якою її хотіли бачити усі. Вона боролася із своїм колючим сумом, та самотність у натовпі давила на неї важкою плитою. Зірка була сильною, бо так прийнято: якщо ти яскрава й відома, ти не маєш права на слабкість.

З часом її стало все важче бути сильною. Вона віддавала себе Усесвіту, а той лише всотував її. З часом сили почали покидати її, вона не могла вже боротися із своїм болем і почала тускніти. 

Одного дня зірка згасла назавжди. Це була її плата за унікальність.

Ніхто й гадки не має, що коїться у душі успішних, популярних, яскравих зірок, який нескінченний сум криється за їх яскравими посмішками. Якби ж хтось заглянув усередину, то побачив бездонний колодязь самотності. Якби ж хтось прихистив ту одиноку душу…