Марго

Він називав її «моя Марго». Вона й справді була схожа на булгаковську Маргариту: красива, чуттєва, пристрасна. А ще — справжня відьма. Принаймні, так вона сама себе називала.

Звичайно, це був такий жарт. Казала, що їй вже 800 років, вона знала ще часи Інквізиції, коли відьмам добряче діставалося. А зберіглася вона так добре, не виглядала на свої 800 років саме через чаклунство: пила еліксир вічної молодості. 

Сміючись, розповідала про відьомські шабаші, коли вони збиралися з іншими відьмочками та влаштовували дикі танці коло вогнища. Говорила, що не вміє причаровувати, але добре вміє розчаровувати. І ще про те, що може будь-кого, у тому числі і його, за найменший зальот перетворити на гидку жабу.

Це усього лише був жарт, але він, здається, сприйняв це за правду. Дивно: чоловіки завжди такі раціональні, не вірять у знаки чи символи. А ось він — вірив.

З її появою почали відбуватись якійсь невипадкові випадковості чи то випадкові невипадковості. Вони познайомились абсолютно раптово, ледь не загубили один одного у натовпі, але все ж зустрілись. Гуляли замріяним парком, вдихаючи життя. Містичні дерева нашіптували їм якійсь свої вікові таємниці, що могли почути лише він та вона.

Справжні дива сталися вночі. Повний місяць продирався через вікно і яскраво освітлював її сонне обличчя та оголене тіло. Промінь показував шлях до її внутрішнього світу. Він наче казав Марго, що вже настав час збиратись на бал до Сатани.

А далі все стало зовсім містичним: у нього на рівному місці почали ламатися речі, усе геть з рук валилось. У ньому все більше зростала впевненість у тому, що всі ці таємничі знаки зовсім невипадкові, і що доля намагається їх від чогось уберегти.

А вона сміялась і казала, що це усього лише співпадіння, а її жарти про відьом — це звичайнісіньке кокетство. Але ж у ньому зростала ця дивакувата віра у таємничі знаки. Ось тільки що ж вони означали? Він все більше думав по те, що не треба стукати у зачинені двері, адже там може бути прірва.

А що вона? А вона вважала, що навіть якщо й є якійсь знаки, то тільки ті, що зустрілися дві самотні душі. Дві дивакуваті, розгублені душі. І навіть якщо доля цими знаками намагається їх роз’єднати, не треба її слухатись, бо вона ж може помилятись. Треба жити тепер і зараз, не намагаючись розгадати якійсь загадки. Бо життя — ось тут і зараз, а не десь на небесах.