Мандр вний лицар

Мандрівний лицар

Жив собі в одному замку самотній Лицар. Багато чого за своє життя зробив, усього у нього було вдосталь, та відчував він, що чогось не вистачає.

Одного дня вирішив Лицар відправитись у мандрівку королівством, поспілкуватись з людьми. Можливо, вони б допомогли з відповіддю на питання: чому йому так сумно.

І вирушив він у свою подорож самопізнання. Дорогою зустрічались йому різні люди: багаті, бідні, та всі — усміхнені.

Серед цих радісних людей ставало Лицареві ще сумніше.

Він запитував у них, чому вони так радіють. Люди відповідали, що просто щасливі.

Тоді Лицар запитував: що саме робить їх щасливими, і кожного разу отримував різні відповіді. Одні відповідали, що такими їх робить велика родина. Були такі, для кого щастя — кохати й бути коханими. Треті казали, що для них найголовніше — коли є багато друзів. Для четвертих щастям було мати багато срібла та золота.

Лицар замислився. Він завжди жив на самоті, та його ніколи й не приваблювало тепло родинного вогнища. Інколи йому траплялись шляхетні дами, та поруч з ними він відчував завжди тільки тугу, ніколи серце його не тріпотіло. У нього було багато друзів, та він завжди відчував свою липку самотність у натовпі. А до своїх численних скарбів було йому байдуже.

Одного дня Лицар познайомився з відомим Філософом, до якого з’їжджалися з усього світу люди, що прагнули пізнати істину.

-Скажи мені, Філософе, чому у мене така туга? Навколо мене жбурляє життя, люди усміхнені, все кипить, палає, а мені так сумно серед усіх цих веселощів. Я наче існую, а не живу. Те, що інших робить щасливими, аж ніяк не торкає мою душу, — звернувся Лицар до мислителя.

-У кожного свій шлях, — розпочав свою промову Філософ, — у кожного своє щастя. Не намагайся шукати його там, де інші знайшли. То — їх шлях, не твій. Не живи чужими ідеалами, шукай свої. Мандруй, пізнавай нові світи і шукай себе у цих світах. Можливо, ти просто ще не знайшов своє щастя, виправдання свого буття. Можливо, ти зрозумієш його тільки наприкінці життя, хто знає?

І Лицар відправився шукати власне щастя. З часом він зрозумів: саме дух мандрівок і робить його життя повним. Подорожі — це не тільки нові міста, нові знайомства. Це запах та смак свободи. Одні країни пахнули прянощами, інші були шоколадними на дотик, треті — прохолодні, м’ятні. Він дихав і не міг надихатись запахом нових місць. Це й було його щастя.