Заслужи свою долю

Григорій змалечку не любив свого імені. Йому весь час чулася в ньому якась зневага та іронія. А надто коли заходила мова про творчість Марусі Чурай. Нічого поганого вона йому не зробила, не отруїла і не причарувала, а от своїм відвертим дражнінням виводила з себе. Що значить:
 
Грицю, Грицю, - до телят,
в Гриця ніженьки болять…
Грицю, Грицю, - до Марусі…
зараз , зараз уберуся!

Сердився на матір, хоч вона й переконувала, що то святе ім’я і його треба виправдати належною поведінкою та гідними вчинками щодо людей.
Жили вони з матір’ю удвох, відколи захворів та помер тато. Хлопець відмінно закінчив середню школу, вступив до технічного вузу, здобув спеціальність, став інженером на заводі.

Їх містечко не користувалось екологічним авторитетом, адже тут головною була хімічна галузь. Міські мешканці на вихідних та на час відпустки виїздили на бази відпочинку, намагаючись на свіжому повітрі додати здоров’я собі і дітям.
В одній із таких поїздок Григорій зустрівся з дівчиною, про яку мріяв у парубоцьких снах. Вона була ніби метелик: яскрава, ніжна, трепетна… Цією білявкою милувався увесь автобус. Вона то припадала до своєї мовчазної стриманої матусі, то, притримуючись за поручні, перебиралась до подружки на переднє сидіння, де удвох щось щебетали, сміялися, оглядаючись на гомінку хлоп’ячу компанію.
Хлопці й собі підморгували подружкам, сипали жартами на їх адресу. Усе було як завжди, але на цей раз поїздка виявилась дуже короткою. Хлопець не встиг намилуватися дівчиною: за вікном вже виникли корпуси солідної заводської бази відпочинку, пора було виходити.

Розселялися згідно зі вказаними у путівках місцями: хто у головному корпусі, хто – у будиночках на чотирьох осіб.

Відстежити, куди вселилась білява красунечка, було для Григорія завданням номер один. Йому випало місце з трьома немолодими чоловіками, які відразу ж засіли за доміно – столик стояв поруч із будиночком, в тіні крислатого дуба. Для годиться постояв і він біля гравців. Але поглядом час від часу супроводжував відпочиваючих, які з’являлись на липовій алеї. Літо - у розпалі, усі прагнути отримати належну засмагу і тому вже важко було впізнати пасажирів автобуса: і жінки й чоловіки ходили у шортах, футболках, а то і взагалі у пляжному вигляді.
Але свою білявочку він запримітив ще здалеку. Таких задерикуватих кучериків, що їх пестив літній вітерець, ганяючи над чолом туди-сюди, не було ні в кого.
В одну мить хлопець опинився поруч з нею та її подругою:

- Не заважатиму? Дівчатка, я знаю тут такі місця! А тільки по той бік паркану.

- Оце тобі маєш! – реготнула подружка. – Не встигли вселитись, а тут вже й кавалер об’явився. Та ще й з пропозицією погуляти десь на стороні.

- Та ні, я серйозно. Тут є таке джерело з мінеральною водою, усі місцеві приходять зранку з трилітровими банками. Попивають собі на протязі дня і оздоровлюють шлунки. Давайте і ми сходимо. Там у мене тітонька знайома, слідкує за порядком, у неї всі просять дозволу напитися та й набрати води. Федора Йванівна щедра і привітна, ходімо! До речі, я – Григорій, а вас як звати?

- Я – Світлана, - вискочила наперед подружка. – А це – моя Галюся або коротко - Люся. Ми дружимо ще зі школи, а тепер ще й працюємо разом. У заводській лабораторії. А ви, Григорію, чим займаєтесь?

- Я – у групі інженерів, забезпечуємо, так би мовити, технічну сторону виробничого процесу.
 
- Нежонатий? – з хитринкою заглянула в очі Світлана. - А то як тільки у відпустці, то усі холостяки!

- Та ні! Я ще свою дівчину не зустрів, - потупився Григорій. – Хоча кажуть, що давно пора. В армії не служив – на кафедрі «воєнку» проходив. Працюю вже більше семи років, а вас чомусь не зустрічав.

- Так ми недавно влаштувались на завод, щойно отримали спеціальність, - торохтіла Світлана.

Вона вже аж набридла своїми теревенями. Хотілось послухати Галю, але та враз відводила погляд від хлопця, коли він звертався до неї. Соромиться, - здогадався  він. Добре, що дівчата погодились піти до джерела.  Зрештою Федора Йванівна примусила заговорити і Галю.

- Ось ти мені скажи, дитино, чого ти така худенька і мала? Якби у нас в селі зростала, то враз би тільця набрала! У нас дівки, як маківки, а на вас, міських, як глянеш, жалю не вистачає, аж плакати хочеться, - бубоніла тітка.

- Ну, що ви, - заперечила Галя. – Я не хочу бути товстухою, щоранку пробіжки у мене, скоро абонемент на фітнес буде, тільки спортклуб виберу, щоб поближче.
Кучерики й собі заговорили, затріпотіли в такт її розмові.
Григорій дивився на неї, мов заворожений. Наче остовпів, стояв на місці, аж поки дівчата випили по склянці води і скомандували повертатися на базу, на пляж.
Стали зустрічатися щодня. Згодом і Світлана зустріла підходящого хлопця, ходили до джерела вже вчотирьох.

Відпустка просто злітала – день за днем наближався кінець відпочинку. Григорій вже взяв себе в руки, знайшов спільну тему для розмови з Галею, коли залишились наодинці. Це, звичайно ж, була література. Не минулося без згадки про Марусю Чурай та її пісеньки про Гриця.
 
- Ну, що ти! – обізвалась Галя. – Згадай, як героїня «Тихого Дону» називала свого коханого.

- А як? – спантеличився хлопець.

Дівчина опустила повіки, увійшла в образ і низьким, майже оксамитовим голоском промовила:

- Гришенько, колосочку ти мій!

- Оце так! І правда, - зашарівся Григорій.

Тепер йому власне ім’я здалося не таким вже й поганим та дратівливим. Та ще з її уст… Таке звертання, йому ціни немає!

- Скажи, будь-ласка, ще раз! – невпевнено попросив юнак.

Дівчина ледь набрала повітря, щоб знову проговорити «оксамитовою» мовою, як хлопець взяв її за плечі, ніжно пригорнув до себе. Їх очі зустрілися на певний час, а вуста самі злилися в поцілунку…

Несподіване знайомство під час відпустки продовжилось і надалі. Галина і Григорій познайомили своїх мам і ті пораділи разом з дітьми їх коханню, поблагословили на довгу життєву дорогу. Але для майбутньої дружини вона виявилась, мов обірвана струна…

Галя поверталась додому в трамваї. Несподівано він зійшов з рейок і пішов під укіс з крутого пагорба. Коли місто облетіла трагічна звістка, стало відомо про кількість загиблих. Серед них значилось і її прізвище.

… Григорій часто приходив на це місце. Знову і знову приносив живі квіти. Тут вона востаннє подивилась за вікно, тут востаннє трималась за поручень, востаннє набрала повітря, щоб знову подарувати йому улюблену фразу:

- Гришенько, колосочку ти мій…

І назавжди відійшла. Але не щезла із його життя. Він відчував тепло її долонь, тулився в темряві до її м’якенького халатика, щоб уявити ті незабутні кучерики, кругленькі щічки, вузенькі плечики.

- Галю, Галюсенько моя! Як же без тебе?
 
На роботі його ніхто не пізнавав. Згорбився, став неговірким і замкненим. Життя надовго перетворилось у сірий одноманітний тунель. Треба було доглядати хвору матір, зрідка навідуватись і до тещі, як він називав Галину матір. Так проходили дні за днями, роки за роками. Аж поки не трапилась вражаюча подія…

Неподалік від згубного трамвайного повороту облаштували зупинку для громадського транспорту. Прозорим пластиком створили затишок для тих, хто на лавочці очікує свою марку. Потроху містяни забували про те, що трапилось близько десятка років тому.

Та не забував Григорій про своє кучеряве кохання. Крізь сльози дивився на голі осінні алеї, на той закуток, де тулилися згорблені одинокі пасажири. І раптом – мов блискавка! Серед купки очікуючих сяйнули біляві кучерики. Маленький беретик не міг цілком охопити пишну голівку. Кучерики майоріли яскравим вогником серед сірої мішанини хусток та картузів.
 
Чоловіка наче вітром здуло з місця – він вийшов не на своїй зупинці. Стояв і дивився, боячись порушити те чарівне видиво, щоб воно не розтануло, щоб не розвіялось… Підійшов ближче, притулився лобом до пластикового облицювання, завмер, прислухаючись до свого посиленого серцебиття.

Хтось обізвався, спитав, чи потрібна допомога. Григорій мовчки заперечив, махнувши рукою: обійдеться, мовляв. Не зводив очей з білявки. Який знайомий профіль, які ямочки на щоках… Ось і вона помітила незнайомого чоловіка, що не зводив з неї очей. Кліпнула, ніби струшуючи зволожені повіки, і спитала:

- Ви щось хотіли?

Підійшов трамвай, люди посунули до входу. Білявка також підвелася і… похитнулась. Він поспішив на допомогу. І зупинився вражений: вона стояла, спираючись на милиці. Її могли просто збити, підім’яти, відкинути вбік. Вийшло так само собою, що чоловік, підтримуючи пасажирку за талію, взяв милиці під пахву, а її легенько підхопив на руки і поніс до трамваю.

Вони опинились всередині, знайшлося вільне місце і жіночка з полегкістю сіла:
- Дякую вам! Вибачте за клопіт, я вже третій трамвай втрачаю, людей багато, всі поспішають…

Він мимоволі перевів погляд на її грубе ортопедичне взуття, яке визирнуло з-під довгої спідниці, і відчув біль у власних ногах. Але ж він абсолютно здоровий ще й не старий. А вона, вся в оцих кучериках, така вродлива і… змушена пропускати трамваї, бо не протовпиться зі своїми милицями.

- Та ви не переймайтеся, - перехопила його жалість незнайомка, - мені зовсім недалеко їхати до гуртожитку, ось буде наступна зупинка і я вже встаю!

- Вибачте, а можна я вас проведу?

- Знову на руках нестимете? Ні, я сама, я звикла. Іноді на візку вирушаю на роботу. А сьогодні просто погода не дозволяє…

- На роботу?

Він хотів сказати: ви ще й працюєте? Але вчасно стримався. Люди з інвалідністю такі вразливі, їх може образити нетактовність.

- Так, на роботу. Я працюю за спеціальністю, маю відповідну освіту.
 
Григорій відчув, що спілкується з цією кучерявою ніби з давньою знайомою. І все ж таки хочеться знати про неї більше!

Трамвай смикнувся і зупинився. Чоловік не знав, як їй запропонувати допомогу, щоб не образити і не бути занадто нав’язливим. Вона стояла, затиснувши під пахвами милиці, і пропускала попереду себе людей. Він рішуче відтиснув потік пасажирів і перед його супутницею утворився вільний прохід.

Вона швиденько просунулась до виходу, завченим рухом спустила себе по східцях. Він миттю опинився поруч:

- Ви знаєте, а нам по дорозі. Хоч я й не знаю цього гуртожитку, але у мене там тепер є знайома. Правда, імені її я не знаю… Мене звати Григорій. Хотів би дізнатись, як вас величати?

Вона посміхнулась і знайомі до болю ямочки на щоках також засміялись, кучерики й собі вибились з-під фетрового беретика, щоб посміятись. Григорій піймав себе на тому, що готовий у відповідь просто зареготати. Такого з ним давно не було…

- Для чого вам моє ім’я?

- Хочу на вахті пояснити, до кого тепер буду вчащати в гості!

- Он як! Якщо вас спитають, то скажіть: до Люсі. Взагалі-то я Людмила, але мені самій не подобається моє повне ім’я.

Її супутник на хвилинку застиг на місці. Люся, Галюся… Так ніжно він називав свою наречену. Ще і ще раз оглядав нову знайому, шукав у ній щось далеке, давно втрачене, але не забуте.

- Так я в гості… Не проженете?

Дивний він якийсь, цей Григорій. Наче і в літах, а соромиться, ніби хлопчик.
 
- Знаєте, Гришо, я не впевнена, чи варто продовжувати наше знайомство. Вдячна вам за сьогоднішню допомогу, хоч я й не просила.

- Розумію, ви стомились, треба відпочити, висушити одяг – он як ви намокли. Але в гості я прийду, коли ви будете налаштовані. І не з порожніми руками, а то так негоже, просто з вулиці…

Вона хотіла заперечити, але не змогла. Чоловік дивився на неї такими благальними очима, ніби ось-ось заплаче. Нічого собі, такий високий, ставний, широкоплечий, а в очах – біль і страждання.

- Гаразд, - видихнула Люся. – Давайте на цьому місці і в цей же час, як у відомій пісеньці… Завтра.

- Чудово! Чекатиму біля гуртожитку через двадцять чотири години!
Додому летів, як на крилах. Ледь зачинив за собою двері, почув із спальні:

- То ти, синку? Чого так довго?

- Мамо, у мене велика радість! Ти не повіриш! Я зустрів жінку, яка сколихнула всю душу. Мамочко, вона так схожа на мою Галю…

- Нарешті ти повернувся у це життя, синочку… Скільки можна пектися в отих болючих спогадах! Може, й сімейне життя складеться? Мені вже недовго залишилось, хоч порадію за тебе.

- Мамо, вона чудова! Я вас неодмінно познайомлю, упевнений, все у нас складеться!

Притьмом кинувся у свою кімнату, увімкнув старомодний торшер, дістав з полички написаний від руки збірник віршів про кохання. Саме той, що вони з Галею добирали із різних джерел. Кохана дуже любила цитувати Богдана Ступку:

Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрібна для життя!
Бо краса – це сон зрадливий,
раз присниться та й нема.
А душа – це все на світі,
що потрібно для життя.

Саме те, що зараз відчував Григорій. І що мав би сказати мамі. Але не поспішав. Сам у себе питав: чи бентежить його особливість нової знайомої, оті милиці, ортопедичне взуття? Чи відчуває він жалість, яка принижує людину з інвалідністю? Аж тупнув ногою, сперечаючись із невидимим опонентом:

- Ні! Ні в якому разі! Це не жалість!

Згадав, як його обсипало жаром, коли помітив серед людей її силует на лавочці. Як він скучив за своєю Галюсею, який радий був побачити її знову! Хоч і не її, а таку схожу на неї. Не всидів у себе, знову забіг до матері:

- Ма, вона тобі обов’язково сподобається! У неї такі очі, такі милі ямочки на щічках!

Старенька тільки хитала головою:

- Пізнаю свого романтика… Ти ж мені своєю Галею всі памороки забивав. А це, відчуваю, та ж сама симпатія, яка тобі спати не дасть?

Матері дуже подобалось, що син завжди ділився з нею найсокровеннішим. Так вже заведено у них після смерті татка. Друзів у Гриші, на жаль, немає, він не дуже полюбляє компанії, гамір, сучасну модну музику, цигарковий дим, алкогольні випари… Іноді матусю мучили сумніви щодо самотності сина і особливо після загибелі нареченої. Хай би вже зблизився з якимись товаришами по роботі. Так ні ж, весь час наодинці зі своїми спогадами. А сьогодні, бач, аж сяє. І матері стає тепліше на душі.

А син тим часом не переставав розмірковувати про Люсю. Якщо він так звик ділитися з мамою, то з кимось же ділиться і вона? Шлюбної  каблучки немає… Подружки по гуртожитку, по роботі? Мучився до ранку, не снідаючи, побіг на роботу, подумки підганяючи час.

Увечері поїхав до гуртожитку, розглядаючись на всі боки. Люсі ніде не примітив. Зате на умовному місці чекати довго не довелося. Його погукали. На ганку махала рукою вахтерка:

- Молодий чоловіче! Вас просили підійти у четверту кімнату.

- Дякую! – поспіхом зірвавсь Григорій.

Злетів на ганок, пройшов по коридору. Ось вона, четверта. Постукав.

- Відкрито, заходьте!

- Ну от я, значить, у гості. Візьміть, будь ласка, квіти і ось… Цукерки.

- Проходьте, Гришо. Будемо пити чай.
 
Люся готувалась до зустрічі: кучерики старанно розчесані, довга фіолетова сукня чудово облягає фігуру.

Кімнатка невелика, але затишна. Ліжко застелене цупким покривалом, на стінах – дві левітанівські картини. Телевізор вже не ламповий, а сучасний. На поличці - книги, якісь кубки та грамоти у рамочках. Поруч на тумбочці – декілька спортивних медалей.

- Чиї це у вас трофеї? – поцікавився Григорій.

- Мої спортивні досягнення, - просто відповіла Люся.

Чоловік, відсьорбнувши чаю, закашлявся.

- Вибачте, а який у вас вид спорту?

- Не один, а декілька, - уточнила жінка. – Ось дивіться; перше місце у змаганні з шашок серед людей з порушеннями опорно-рухового апарату – у нашому місті і в обласному центрі, а ось моя перемога в санаторії Куяльник. Тут проходили змагання з плавання, з армреслінгу та стрільби з лука… У нас в Інваспорті постійно пропонують щось нове. Нещодавно опановували боулінг. Награлися досхочу!

- Це у вас клуб такий? – висловив припущення Григорій.

- Ні, це громадська організація. Вона піклується не тільки про спорт, ми збираємось для спілкування, дискусій, творчих зустрічей. Якось само собою виходить, у перервах між тренуваннями.

Тільки тепер чоловік помітив, які у Люсі натреновані біцепси, які міцні плечі. Якби раніше, то подумав би, що від милиць.

- Нас часто возять на екскурсії, в театри, на циркові вистави. Є громадська організація, яка відповідає за культурний відпочинок – «Ластівка» називається. Я не пропускаю жодної поїздки. А ще виступаю на сцені з читанням власних віршів. Ось на останньому фестивалі для людей з інвалідністю мені вручили чудовий подарунок. Бачите, куди я поставила ваші квіти? Ця ваза мені дуже сподобалась, гляньте, який перламутровий колір!

- Стільки нової інформації, - тільки й спромігся сказати Григорій. – Яка ви, Люсю…

- Яка?

- Незвичайна! Активна і сучасна, в боулінг граєте!

- Та, ні, я така, так усі. Хіба вірші… То моя слабинка. Якщо потрапляю на фестиваль, а він проводиться двічі на рік в обласному центрі, то не можу відмовити ведучим, тягнуть на сцену! І в бібліотеку запрошують на презентації.
- А можете для мене щось почитати?

- Залюбки! Ось послухайте з моїх опублікованих творів.

        Доле моя! Ти не завжди була ласкава.
         І рука,що інколи пестить - шершава...
         І озера навколо - то все мої сльози.
         Та тебе відректися уже я не в змозі.

         Ти моя! І для мене - єдина!
         Хай роками збігає час плинний.
         Все, що мала в житті і що маю -
         То на користь мені, я це знаю.

         Ти - мій хрест. Перепони собою здолаю.
         І як прапор тебе пронесу я до краю.
         В час останній вклонюсь я в подяці тобі
         І щасливо всміхнусь, що дісталась мені...
         Доле моя...

- Відверто скажу, що ви мене заінтригували… Скільки у вас талантів! А музику любите?

- А яке життя без неї? Ви знаєте, що вчені довели про музику Моцарта? Що вона активізує у слухачів всю кору головного мозку, а будь-яка інша – всього лиш частину. Вся унікальність – у ритмі. Частота музики композитора співпадає з частотами нашої нервової системи. Уявляєте? У мене захоплює дух і мурашки по всьому тілі…

- Я у свій час закінчував музичну школу по класу баяна, музику також люблю.

- Чудово! Маю тепер компетентного співрозмовника.
 
- А ви мені більше про спорт розкажете, згода?

- Залюбки! Це моя улюблена тема. У «Фейсбуці» у мене чимало подруг з порушеннями опорно-рухового апарату, більшість із них тренуються, мають нагороди. Ось зараз я увімкну комп’ютер, зачекайте.

Люся під’їхала на рухомому стільчику до столика з ноутбуком і через мить вже читала:
 
- Ольга Пометун пише: «Спорт не тільки дає тобі фізичні сили, психологічну стійкість, але й фундаментальні життєві поняття. Ти працюєш без гарантій, без можливості перекласти відповідальність і цим самим ти даєш собі тільки розвиток, а це – закон успіху!». Бач, як влучно сказано!

- Згоден! А тільки давайте без цієї електроніки, я не зовсім з нею дружу…

- Даремно! Це ж відкрите вікно для спілкування з населенням земної кулі! У мене більше трьохсот друзів з різних країн світу!

- Ви знаєте, Люсю, складається враження, що ви настільки випередили мене у своєму розумовому розвитку, що вам зі мною скоро стане нудно і нецікаво.

- Але ж так було не з самого дитинства, - зітхнула жінка. – Я народилась не такою, якою хотіли мене бачити батьки. Тата зовсім не пам’ятаю, він з нами не жив. А мама намучилась зі мною, змушена була віддати в інтернат. Я майже не говорила, дуже боялась гучних розмов, криків. Ніхто там зі мною особливо не няньчився, до всього доходила сама. Навчалась добре, любила математику. Тому й майбутню професію довго не вибирала, вивчилась на бухгалтера. Так і працюю в одній із тутешніх фірм. А мами вже, на жаль, немає. Живу в гуртожитку, але ніколи не відчуваю себе самотньою.

- Звісно, у вас на зв’язку увесь світ, - посміхнувся Григорій. – Тут не занудьгуєш і не засидишся на місці: то бібліотека, то спортзал, то басейн… А хочете, щоб ваше коло знайомств розширилось ще на двох осіб?

- Цікаво, кого ви маєте на увазі?

- Мене і мою маму. Я вже розповів їй про нашу несподівану зустріч. А тільки вам ще соромлюсь признатися, що ви мені дуже нагадали мою наречену, яку я втратив десять років тому. Мою Галю я називав ніжно Галюсею, а частіше – Люсею. Ми мали одружитися, але… Пам’ятаєте, тут неподалік трамвай зійшов з рейок?

- Вона загинула? – схвильовано спитала Люся. – То був дуже трагічний випадок на всю Україну. Скільки горя, скільки сліз, навіть малі дітки були в тому трамваї. Пробачте, що я завдаю вам болю… І справді я схожа на неї?

- Навіть не уявляєш, як схожа, - здавленим голосом прохрипів Григорій. – Я мало не погукав свою Люсю, але стримався, не повірив власним очам. Ой, пробачте, що на «ти»…

- Нічого, після такої відвертої розмови варто зійти на товариський тон.

- Правда? Люсю, так ти не відмовишся познайомитись з моєю мамою?

- Якщо вона дійсно цього хоче…

- Ще й як! Ти не уявляєш, як я її заінтригував!

- Що ж, на цьому ж місці, в цей же час?

- Чудово! Я здогадуюсь, що це буде завтра…

- Так, я буду готова!

На душі у Григорія стало світло і радісно. Він виходив з гуртожитку настільки щасливим і приємно збентеженим, що вахтерка мимоволі провела його довгим поглядом: чи не випивав він бува там, у Люсі? Ще й підстрибнув на ганку, мов хлопчисько. Ото дає!

Дома ще з порога гукнув матері, що має щось важливе повідомити. Вона важко піднялася і вийшла йому назустріч:

- Приємна новина? Бачу, що ти сяєш. Останнім часом тебе не впізнати. Бачився зі своєю новою знайомою?

- І це ще не все. Мамо, я завтра вас познайомлю!

- Оце так новина! Чого це ми так поспішаємо?

- Ти ж знаєш… Я так довго її шукав, нарешті зустрів. Але, мамо, все не так просто. Хоча й не дуже складно для мене. Впевнений, що й для тебе вирішального значення не матиме одна обставина. Мамо, Люся, вона особлива…

- Так я й не мала сумніву. Ти закохався з першого погляду, тепер вона вся така особлива.

- Мамо… Ну, як тобі сказати. Це дуже активна людина, непосидюча, вона – спортсменка, вона – поетеса, вона любить і розуміє музику! У неї стільки переваг, що мені треба добре і добре постаратись, щоб підтягтися до її рівня.

- Та це легко можна поправити, які ваші роки! Тобі – тридцять шість, а їй, напевно, до тридцяти? Тільки ж ти такий запальний, рішучий, наче вирвався на волю після довгого застою.

- Ех, мамо!  Якби ти побачила, скільки в неї медалей, чемпіонських відзнак… А працює, уяви собі, бухгалтером, як і ти до виходу на пенсію.

- Правда? Тоді ми чудово проведемо завтрашній вечір. А зараз давай до столу, будемо вечеряти.

Григорій так і не наважився сказати про особливість своєї чудової Люсі. Забракло сміливості. Та й не знав, не був упевнений в тому, як сприйме матінка його вибір…
Наступного вечора все відбувалось за планом: зустрілися, приїхали, піднялись у ліфті на третій поверх, натиснули на кнопку дзвінка. Мати відкрила двері і побачила поруч із сином невисоку білявку… з милицями. Дуже непростим виявилось їх знайомство.

- Мамо, це Люся! А це моя мама – Віра Йосипівна.

Старенькій вистачило такту, щоб зустріч пройшла належним чином. І теми спільні знайшлися, і смаколики, приготовані Люсею, усім сподобалися. Навіть сучасний бухгалтерський облік обговорили. Люся доповіла, скільки форм звітностей здає в електронному вигляді.

Григорій не зводив з неї очей. Яка вона розумна, яка здібна! Переводив погляд на матір, але та була стриманою і ввічливою.
 
Швидко стемніло. Гостя стала збиратися. Григорій подав їй курточку на синтепоні, спитав, чи не продимає її вітер.

- Ні, Гришо, не продимає, я іноді ходжу навіть наопашки і не мерзну.

Попрощалися. Син пішов проводжати свою знайому, а мати тяжко опустилась на стілець. Оце так неждано-негадано він зробив свій вибір. Люся, вона ніби й непогана жінка, але де у її житті місце для когось іншого? Вона піклується виключно тільки про себе! Бач, і на курорти їздить, на морях буває, тренується… Цей спосіб життя вона облюбувала надовго. Чи сприйме Люся щось нове, чи порушить усталений ритм буття? Ой, ні! Відчуваю, що мій син там ніяким боком не пристосується. Треба його попередити, щоб він ні на що не сподівався. Він же такий довірливий, наївний. Хоч би не допустився помилки!

Ці думки так розхвилювали Віру Йосипівну, що вона ледве дійшла до ліжка. Відчула , як застукало в скроні. Боялась цього сигналу, адже один інсульт вже був, лікарі радили остерігатись. А як тут берегти себе, коли синові потрібна її материнська засторога, щоб не втрапив у халепу!

Згадався чоловік Сергій, як вони одружились, як берегли одне одного. Єдиного синочка ось виростили, бо на більше дітей короткого подружнього життя не вистачило. Хімзавод, усі тут працювали, на всіх наклався відбиток шкідливого виробництва. Першим пішов за обрій Сергій, тепер на черзі - вона. А син? Просила, щоб шукав іншу роботу, а він не слухає. Звик, каже, подобається колектив, є певні заслуги. Та й квартиру хто дав? Завод. І перспективи намічаються, заробіток непоганий. Здоров’я поки що не підводить. Ех, сину, якби можна, небо б тобі прихилила…

З тими думками Віра Йосипівна й посунулась з подушки, не відчуваючи власного тіла. Григорію, тільки-но повернувся, довелося терміново викликати «швидку. Повторний інсульт…

У лікарні син був сам не свій, допитувався у лікарів, настільки тяжкий стан матері. Втішити було нічим, але й без надії не залишали:

- Підлікуємо, ще поживе. Але спокій, насамперед спокій!

… Минув час. Григорій і Люся вирішили зійтися. Біля матері поралася більше невістка. Вміла навіть крапельниці ставити. Навичок у неї вистачало і на інший догляд.

Як тут не дивуватися, як не захоплюватись такою розумницею! Чоловік  не стримував своїх почуттів: підходив до коханої, цілував її руки, обнімав, не зводячи з неї зволожених очей:

- Ні, Люсю, ти у мене від Бога! Дивись, мамі стало набагато легше. Вже почала розмовляти. Хоч і повільно, але розібрати можна.

Лежача Віра Йосипівна не була вередливою, Люся обходилась без доглядальниці. Намагалась забирати роботу додому, щоб більше часу бути біля хворої.

З приходом нової господині квартира стала затишнішою, засяяла новими відтінками: додалося квітів на вікнах, з’явився щиглик у клітці, акваріум з двома золотистими рибками.

Григорій прибрав непотрібні меблі, встановив Люсин візок, обладнав зручнішу ванну та туалет. Намагався попередити її запити, уявляв себе таким, як вона – з обмеженим рухом, але з розумною голівкою та вмілими руками.

Добре вони ладили, пристосовувались одне до одного. Чоловік весь час перебував у захваті від кмітливості та винахідливості Люсі. Якось вдало у неї виходило підібрати кольорову гамму у їх кімнаті, вона створила неповторний маленький світ, у якому хотілося ніжитись, кохатись, мріяти…

А Віра Йосипівна стримувала себе як могла, щоб не заважати молодим. Навчилась пити воду через соломинку – пляшка стояла поруч з ліжком на тумбочці. Ліки теж були близько. Їжу їй перетирали, годували з ложечки. Часто гладила в знак вдячності Люсині руки, очі хворої світились добром і ніжністю. Якби вона могла чітко говорити, то у неї полився б цілий потік вдячних слів, вона б попросила пробачення за свої хибні думки щодо обраниці сина. Але із грудей вихоплювались тільки окремі слова і зовсім не ті, що підказував їй тліючий розум.

Люсі на новому місці не довелось довго звикати. Поруч уважний та чуйний чоловік, у кімнатах – тиша, спокій. Іноді щось там покуйовдиться щиглик, обізветься тоненьким голосочком – хоче спілкування. Господиня підходила до клітки на милицях, щоб зручніше підсипати корму, обзивалась до пташки і вона радісно підстрибувала у відповідь.

Правда, довелося дещо обмежити себе у поїздках на змагання. Зате шахи, гантелі, еспандер – все було поруч, застою у м’язах Люся не допускала. На плавання вирушали удвох з Гришею. Вона навіть уявити собі не могла, що він так раптово змінить її життя, увірветься зі своєю шаленою пристрастю, яка накопичилась пісня розлуки з коханою.

Певний час було якось незручно відчувати себе на її місці. Як вона говорила, як співала, як читала улюблені поезії… Незнайома Галюся, якою вона полюбилась Гриші?
Він же нічого не забув і не міг забути. Так і переніс увесь жар почуттів на Люсеньку, не відчуваючи різниці між нею і Галею. І допомогло йому в цьому власне тверде переконання: якби з Галею трапилось так, що вона після трагедії залишилась би скаліченою, то він, не вагаючись, підставив би їй свої руки, поклав би до її ніг своє серце!

Усе це вони не раз обговорювали удвох – щиро і відверто, розтоплюючи найменші сумніви та побоювання. Перед ними розкривалось нове життя, нові задуми і сподівання.

Більше Люся не нарікала на долю. І той вірш, написаний до зустрічі із Гришею, тепер здавався не зовсім вдалим. Натомість все частіше хотілось віршувати і мріяти про… материнство. У неї не той вік, коли кажуть, що народжувати вже пізно. І міркування про те, що жінка з інвалідністю буде неповноцінною матір’ю, вона відразу ж відкидала. Отже, залишалось тільки чекати і мріяти. Прислухатись до себе, оновленої, закоханої, щасливої… В ній ось-ось заструменить жаданий промінчик , вона цього так прагне!

Той ранок настав. Вона його передчувала, бо приснилось, бо у басейні тріпочеться велика рибина, б’є хвостом, вигинається всім тілом. Ось-ось Люся впіймає її, хапає обома руками. Є, впіймала! І прокинулась.
 
Солодкий сон ще тримав її у своєму полоні, але вона рвучко присіла, зсовуючись на край ліжка. Щось трапилось, дуже важливе і бажане. Якийсь щільний клубочок внизу живота. Він не болісний, але відчутний.

- Гришо! – розбудила чоловіка.

Той за звичкою підхопився дуже швидко, обвів поглядом кімнату:

- Що, пора вставати? Як мама?

- Все в порядку, вона спить. Тут інше…

Дружина взяла його руку і поклала до клубочка, відчутного тільки їй одній.

- У тебе щось болить?

- Та ні! Гришо, мені приснилось, я таке бачила… Ти знаєш, мені здається, що треба навідатись у жіночу консультацію.

- А чого ти така…

- Яка?

- Схвильована і наче рада.

- Так і є, я не можу помилятись! Одягайся, я хочу мерщій до лікаря!

Хвилювання виявились недаремними.  Лікарка встановила вагітність кількох тижнів, запитливо заглянула у вічі пацієнтці:

- Вас це не обтяжить – виносити дитя з вашими… невпевненими ногами? Я б не радила, подумайте, як це довго – протягом дев’яти місяців ходити з чималеньким тягарем!

- Я вже давно подумала. Дякую за приємну новину!

Вийшла з кабінету, де чекав Григорій.
 
- Ну, що там, кажи швидше!

- У нас буде дитина! Ось яка новина!

Більшого щастя він навіть уявити не міг. Знову перехопив її милиці під свою пахву і давай кружляти дружину по коридору!

Їм було байдуже, що подумають, що про них скажуть. Просто вони – щасливі і все!