Корiнь мого кохання

Трапилась ця історія за  місяць до нашого з Яніною весілля . Поїхали ми до мого діда у село – провести акт знайомства майбутніх родичів і на весілля, звісно, особисто запросити. Ми  з Янцею, що називається, діти асфальту і знежиреного молока.  А також - інтернету, понадмежних швидкостей і усього іншого, чого сільські жителі на дух не переносять і потішаються з висоти своєї, сільської, премудрості. Втім, я гадаю, це більше не зі зла та пихи, а у відповідь на та таке ж ставлення до них міських задери носіїв. Ми з Янечкою у той час якраз до таких і відносились –  багато інформаціі, що зневажила життєву силу-мудрість.  І це було одне з тих  небагатьох речей, де ми з моєю нареченою були у цілковитому єднанні. Ніяких дач-городів, мальовничих хатинок біля млинів, корівок, гусок і лайна серед розмитої дороги.

Ми ще тільки-но закінчили інститути, тільки ступили на шлях самозабезпечення (якщо це можна сказати про молодих спеціалістів), як познайомилися в офісі  нашої  архітектурної  компанії під час обіднього перекуру. Так, все миттєво – і перший вогняний погляд, і перші поцілунки і – таке ж миттєве рішення – життя вдвох назавжди.  Батьки наші не схвалили таких  надкосмічних швидкостей – і наполягли рік на перевірку палкості почуттів. Ми з Янцею не дуже вперті були, тому рік палко кохали один одного, щиро і віддано, веселилися з друзями, намагаючись побачити, помацати, скуштувати все, що було можливо і на що хватало заробітку, бо нащо ж іще молодість? А потім? Що потім? Та хіба про таке думаєш у двадцять з гачечком?

Янінка якось розповіла мені, що моя мати – Серафима Валерієвна  одного разу запитала її, чому ми не ходимо в театр, на виставки.

- Дивне запитання, - сказала Янінка, - нащо мені те чуже життя? Та й ще вигадане? За когось вболівати, переживати, радити, милуватися вдавано чужими досягненнями, які я за досягнення і не маю. Та й нащо мені, щоб ти на чужих краль напівроздягнених-мальованих видивлявся, якщо маєш дивитися тільки на мене одну?

Я погодився тоді з коханою, але на пам’ять спливло, що давно, ще до вступу в інститут, ми з батьками частенько відвідували міський храм мистецтв, а також виставковий художній центр. Інститутське життя якось закрутило, заманило зовсім у інший бік. А кохання? Хіба тут до театру?

Мій дід, якого я дуже любив з дитинства, овдовів років зо п’ять назад ( бабусю я більш побоювався, ніж любив, але дуже заповажав, коли побачив, як вона одного разу діда з мікроінфарктом на собі по хуртовині до фельдшера несла!). Яночка сказала, що це ще раз підтверджує, що у селі жити неможливо нормальним людям, що у фітнес клубі вона зробила собі чудесні форми не для того, щоб чоловіків таскати, а щоб вони її носили на руках і бажано десь на Сейшельських островах. Я погоджувався з коханням свого життя, але бабусю захищав, мовляв, вона ж з роду войовничих поляниць, не мала страху ні перед чим і ні перед ким і діда заганяла на стріху, коли він десь до ранку загулював.

- Ні, це не романтично, ніякої лірики,- кривила кумедно носик Януся. – Стріха, кури, яйця… Брудно і якось все дуже вже приземлено, простакувато… Хіба серед усього цього можливо кохати? От як ми?

Я знав, що Янця шуткує, тому обійняв її за такі кохані мню плечі і чмокнув у щоку.

             -  Я все зроблю для того, щоб тобі не прийшлось мене на собі нести, - сказав я напівсерйозно-напівжартома.

Ми вийшли з вранішньої електрички і за  недовгий час по закрученій  стежині дібралися до села. Янінка терпляче перенесла всі ямки, бугорочки - пеньочки, сфокусована тільки на тому, щоб не наступити новими кросівками на коров’ячий «слід» чи ще якийсь підступ. Я ніс свою і її сумки, а вона балансувала, як канатоходець, то хапаючись за мене, то за стовбур найближчого деревця. Я посміювався, жалкуючи, що вона не може бачити цю  всю  навколишню красу – височенні, наче щогли корабельні,багатолітні сосни, павутиння тремтяче між гілочками ясенів, липи та білих берізок, барвистих метеликів, що літали зліва і справа, ніби вказуючи нам вірну путь.

Нарешті, ми дісталися дідової хати. Дід був на місці, зрадів новинам, покрутив сиві, довгі вуса, привітав, але відмовився приїхати – мовляв, не люблю міські застілля у причепурених ресторанах, а подарок, звісно, передам - всміхнувся

- Ми, місцеві, любимо тут, на повітрі столи розкладати, під стиглим виноградом, щоб і зорі над головою і місяць сміявся-хитався… Ех, хіба ж у вас повітря! – він звично провів мені по чубі, посміюючись. – Так-так, ми різні, ти казав, я пам’ятаю.

Яніна швиденько накрила стіл ( ми дещо привезли із собою!), дід виніс бутиля із своєю наливкою на горобині. Янця репетувала, просила відкоркувати шампанське, але попробувала дідове – і їй сподобалось.

- Це рецепт ще моєї Ганнусі, його он бабки, - сказав дід, спостерігаючи, як його майбутня родичка розпашілася, розчервонілася, і вже ось без всяких церемоній поклала лікті на стіл, дивлячись у вічі дідові.

      -  А ось скажіть, Микола Васильович, а невже у вас тільки одне кохання і було за все життя?

Дід кхекнув, випив чарку наливки, глянув на мене зніяковілого і сказав:

- Та чого ж, про минуле казать не буду – що було те було, - помовчав трохи і мовив весело, - А ось зараз маю на прикметі одну вдовицю…

Янця аж підстрибнула на стільці – так їй про любов все було цікаво!

- Ой, як романтично! І як це у вас тут відбувається?

- Що? – не зрозумів дід.

- Ну, залицяння… - зашарілась дівчина.

- Та як, як, як і скрізь, мабудь, - то я до неї прийду щось по хаті допомогти – прибити, чи відбити, то вона до мене – то яблучок, то млинців принесе. Ми ж сусіди, - і хитнув сивою бородою в сторону вікна.

Ми з Янечкою разом повернули шиї – там, у сусідському подвір’ї  кормила курочок тітка Наталка, яку я добре знав – не дуже дружили вони з моєю бабусею, бо кури бігали з одного двору до іншого, того й лаялись частенько.

- А тепер що? – відвів очі дід. – Ганнуся відійшла у інший світ, не думаю, що вона буде проти.

- А ви вже їй відкрили свої почуття? Наміри? – хитро спитала Янінка.

Я ж автоматично  вийняв із сумки папірець з олівцем і почав малювати – щось химерне раптом прийшло на думку,  раптом у пригоді колись стане, тому слухав впівуха.

Лесечка з дідом продовжували святкування з приводу знайомства, весело гомоніли і раптом чую - Яночка запально видає:

- Ні, Миколо Васильович, так не піде! Жінки потребують романтики! Їм квіти потрібні, щось солоденьке, щоб вони вам серце відкрили. А то з цвяхами ви, з млинцями – вона, так ви ні до чого не дійдете. От що… - і Лесечка почала щось шепотіти на вухо моєму дідові. Я ж не придав цьому значення, заглибившись у малювання.

До темна Яночка перешіптувалась з дідом, а потім він зник. Янця з хитрим виразом на обличчі  ходила по хаті, весело дивилась на мене, але нічого не розповідала.

Зранку ми прокинулись від сонячних гарячих променів - тонкі завісочки не змогли спинити цей тік життя і всерадості.  Діда не було. Яночка сміялась і казала незрозуміло, як гарно все склалося, ось яка вона молодець, бо розуміється на любовних стосунках як ніхто. Я мовчав, час від часу дивився в сторону сусідського двору, та там було тихо. Кури бігали, коза вийшла сама з сараю, перейшла через дірку у заборі на заросле травами поле, світло лилось із вікон чогось – і все.

Так було до самого обіду і я вже занервував. Але Яночка мене заспокоювала:

- Там у них кохання!!!!!

Коза вже вернулась назад у сусідський двір, світло продовжувало горіти у вікнах. І я згадав про давнішній мікроінфаркт діда.

- Так, ти, Янцю, як хочеш, але треба піти й зазирнути у вікно. На всякий випадок. Тихцем.

Яночка прийняла мої аргументи за тривожні сигнали, вдягла кросівки і не дивлячись під ноги, перша, крадучись, перелізла через тин. Я – за нею. Все ж таки, полюбила вона мого діда, якщо так хвилюється.

Ми підібрались до вікна, зазирнули – нікого, обійшли хату, зазирнули з іншого боку – теж ні душі. Я – до дверей, відкриваю, а там лежить під драбиною дід і очами побитої собаки дивиться на мене.  Ми кинулись до нього, драбину підняли, дід шепоче – До льоху на вулиці йдіть, там вона, тільки сокиру візьміть, там двері заклинило.

Ми кинулись туди, відчини двері і побачили тітку Наталю, перелякану і заплакану.

- А щоб цих чоловіків чорти схопили! – скрикнула вона і побігла прудко за хату – зняти напругу з душі і тіла.

Що трапилось, з’ясувалось, коли ми  діда зі скрюченою спиною  привели, плутаючись у полуденних тінях, до своєї хати.

Дід послухав майбутню родичку, що треба брати бика за рога, тобто, бути більш цілеспрямованим і потужним, одяг чисту сорочку, взяв коробку цукерок, що ми привезли з собою, шампанське, букетик із яскравих квіточок, яких тихцем зірвала Янця біля двору навпроти, поки ніхто не бачив – і пішов залицятись.

Тітка Наталя з радістю сприйняла такі прояви уваги і побігла до льоху за консервацією і ще чимсь смачним – а то що ж вона, мовляв, за хазяйка, коли такий жених у хату йде! А далі, все через тин-колоду. Коза пробігала повз і дверима грюкнула – ті зачепились за щось і не відкривались. Тітка Наталя  не репетувала, тому що, по-перше, соромно перед сусідами, а по-друге гість включив телевізора – міг не почути. Але серце лицаря-жениха відчуло неладне і дід вийшов перевірити, де поділась «його паняночка». Взнавши у чому річ, пішов за сокирою, у чужих сінях – все чуже! – щось гримнуло, впало, придавило, у боці штрикнуло – і дід уже не міг нічого зробити. Крикнути на допомогу – хто ж почує? Та й знову -  соромно. Не молоді ж, хай тому грець!

Януся почувалася дуже винною, кілька днів ходила за дідом, мазала його якимись мазями, що ще бабця  купувала, я ж натопив баню, де ми з дідом добряче пропарились – і йому дійсно стало краще. Тітка Наталя, як тільки бачила нас, так ховалася в хаті.

А дід підморгував Яночці і казав:

- Нічого, мала, не переймався, все правильно! Життя одне! Є у мене ще одна на прикметі одиначка з нашого села.  Дякувати тобі, вже згадав, як романтику сформувати, стежку до серця жіночого прокласти! Жінка ж – у кожному віці – жінка! А я й забув. А ти, молодець, нагадала. А з Наталею Ганнуся не даремно сварилася, значить, не те воно. Знак вірний.

Ми від’їжджали зранку. Дід міцно обійняв мене, підморгнувши – мовляв, гарна дівка, молодець, хлопче. І – у саме вухо гарячим диханням – З правильним корінням.

А Яночка, ніби почувши, чмокнула його у сивобороду щоку і, не оглядаючись, пішла по стежинці до воріт.

Ми мовчали. Гомонів-шумів росою вмитий ранок – бджілки, вітерець у кронах, мукання корів, що йшли на випас,  лелеки, що прямо над нами, дуже високо, кружили свій віковий танець. Був ще час, ми зупинились і присіли під  кремезним дубом на вже теплій землі. Мурашки кудись завзято бігли, білка стрибала заклопотано, не дивлячись на нас, з’являючись серед листя то ту то там веселим, рудим вогником. І разом з мовчазним дубом ми занурились у споглядання себе і цієї миті, що так щедро дарувала нам усім своє сяйво-щастя… А за всім цим були - перончик і ще далі – місто. Але щось тримало нас тут, біля теплої землі, біля цих дерев з міцним корінням, що зв’язувало невідомі, але суттєві, глибини з сонцем і нами.

- А знаєш, коханий, непогано мати і, хай невеличку, хатинку біля річки чи озерця теж, десь у такому ж місці.  Ти як гадаєш? – поклала голову мені на плече Яночка. А я  був повністю згоден з нею і мовчки поцілував її у тім’ячко, що пахло димом з дідової печі і сіном, на якому ми ще вчора в обід лежали-базікали ні про що, реготали – раділи життю і, о диво, не будували ніяких планів на майбутнє!

- Згоден, - сказав я. – Будівля – моя, а дизайн – твій!

- Навіть не буду сперечатись! – з усією свою любов’ю вона зазирнула у моє серце.

-  А ще, може, сходимо в театр якось? – подивилася вона на мене допитливо. – Батьків твоїх запросимо, вони ж це люблять.

- Що люблять? - вдав, що не зрозумів, я.

- Що, що, перейматися чужим життям! – стрімко встала на ноги Яночка, скуйовдила мені чуба. – А полюби мене ось тут, щоб запам’ятати, щоб…

А потім ми босоніж йшли до перончику, сиротливого, занедбаного, мало кому потрібного, як нам здавалось спочатку, а тепер – такого важливого у нашому житті. М’який, гаряче лоскотний  пил стежини милував наші босі ноги, а ми залишали на ньому свої сліди, як обіцянку повернутися, бо інакше і не могло бути.

2018-2020р.

Малюнок автора - "Мои Начала"