Шкицы

                Віталій Старченко


                ЕДЮДИ ДО ЛІТЕРАТУРНИХ ПОРТРЕТІВ

                З НАТУРИ – ПО ПАМ’ЯТІ

    Із багатьма обдарованими  митцями я зазнайомився у рідному Дніпрі.  Незабутнє спілкування з неординарними творчими людьми, якщо навіть знайомство з ними було  епізодичним або ж довгочасним, але, на жаль, прикрим… –   стало  скарбом  моєї пам’яті.
Буду щасливим, якщо «Етюди…» зацікавлять принаймні тих людей, які знають чи знали «портретованих» особисто. Та  сподіваюся, що їх прочитають не лише вони.
              «Портретував» за епізодами, які стосуються безпосереднього спілкування, а також за мотивами, характерними творчій поведінці кожного з митців. На диво, в задавненій пам’яті  вони такі рельєфні, ніби що не епізод і що не дійство... все відбувалося  учора.
 Щоби створити ефект  часової послідовності «майже натурного малювання», я  дотримувався хронологічної послідовності  знайомств.

«Етюди…» присвячені:

   Анатолію Дерев’янку –  художнику, книжковому графіку
   Володимиру Пєліхову – прозаїку, редактору московського видавництва «Молодая гвардия»
   Феодосію Гуменюку – Народному  художнику України, професору Української академії мистецтв, лауреату Шевченківської премії
   Леоніду Сметаннікову – Народному артисту СРСР, оперному співакові
   Юрію Буряку – поету, видавцю, лауреату Шевченківської премії
   Михайлові Романушкові – поету
   Галині Логіновій-Йовович – кіноактрисі, матері голлівудської кінозірки Мілли Йовович
   Євгену Романову – поету
   Олександру (Ісаку) Кобринському – поету, прозаїку, мислителю
   Володимиру Падуну –  художнику
   Михайлові Кудрявцеву – поету
   Володимиру Лободі – художнику
   Анатолію Шкляру – поету
   Людмилі Левченко – поетці
   Олександру Нем’ятому – художнику
   Івану Шулику – художнику-сценографу, політику, Заслуженому діячеві мистецтв
   Володимиру Бублику –  художнику
   Віктору Коржу – поету, почесному громадянину  м. Дніпро.
   Олесеві Завгородньому – поету, перекладачу
   Леоніду Череватенку – поету, літературознавцю,  кіносценаристу, лауреату
   Шевченківської премії
   Івану Сокульському – поету, дисиденту, багаторічному політв’язню
   Михайлові Мельнику – Народному артисту України, лауреату Шевченківської премії
   Володимиру Небоженку – скульптору, Народному художнику України, почесному громадянину м. Дніпро 
   Надії Тубальцевій – поетці, прозаїку, драматургу
   Нілі Зборовській –  прозаїку,  літературознавцю,  доктору філології

...Анатолій Дерев’янко, Володимир Пєліхов, Євген Романов, Володимир Падун, Людмила Левченко,  Володимир Бублик, Віктор Корж, Олесь Завгородній, Леонід Череватенко, Іван Сокульський  та Ніла Зборовська   вже  пішли в засвіти…  Вічна їм пам'ять!

               
                БО АМУРЧАНИН...

  Він, так само як і я, дніпровський  амурчанин і, можливо, більше, ніж інші амурчани, відповідає цьому «титулу».  Особливі риси амурчан полягають в артистизмі та... в авантюризмі. Недаремно ж родом із Амура один із теоретиків анархізму, ідейний натхненник батька Махна Петро Аршинов; кажуть, що на Амурі народилася і знаменита Мурка (а-Мурка?), оспівана в одеських пісеньках. А якби вам... у шістдесятих роках! –  пощастило побувати на Амурському пляжі, то ви би могли оцінити місцевий циганкуватий артистизм: пляж бринів гітарами, стогнав зеківськими і ромськими піснями, пісок розсипався віялом з-під ніг захмелених танцюристів: вакханалія! «Амур-Пески, где нет тоски...» – натхненно співав місцевий бард. Та ба, що стосується «нет тоскі», так то сумна іронія амурської пісеньки...
  У дитинстві та юності він жив у самому «безжурному» серці люмпенських Пісків. Він міг би стати... багато ким він міг би стати, лише не харцизякою, бо прагнув у житті артистизму (а не анархізму), як і належало йому від народження.
  ...З Анатолієм Дерев’янком доля звела мене в Дніпропетровському енерго-будівельному технікумі (нині – Монтажний), куди ми втрапили учитися на спеціальність «Архітектура» в 1963 році. Треба сказати, що втрапили у гарні руки – до відомого дніпровського архітектора Володимира Васильовича Самодриги, який ввійшов в історію  українського зодчества. Проте, рисунок і живопис викладав інший викладач, зять директора технікума – класичний художник від слова «худо». З рекомендацій цього викладача запам’яталася хіба що така фраза: «чуток подчєпуші свой шедевр, і здавай!» Тож, наступного року ми з Анатолієм надибали образотворчу студію Палацу студентів, якою щойно почав керувати Михайло Федорович Пушний. Він нас «записав» в підгрупу, яка штудіювала гіпси та натюрморти. Нам подобалося все: і те, що Палац знаходився у старовинному парку над Дніпром, і класична архітектура будівлі, і  студія, і  Михайло Федорович.
 У технікумі ж Толя проявив себе не лише як найліпший рисувальник, але й у ролі співака. Співав він хоч і не поставленим, зате щедро дарованим Богом баритоном, і виконував українські та ще французькі пісні, бо вивчав французьку мову. Одного разу на якомусь технікумівському концерті він показав кумедну пантоміму, після чого з нього, окрім пісень, студенти почали постійно вимагати пантомімічних мініатюр. Мені ж особливо приємно було їздити з ним малювати на пленері, зокрема в Любимівку на Дніпрі, де обидва мали родичів. Пригадується, яким природним унісоном  відгукувався його спів розкатам степової грози, коли він, малюючи балку з річечкою Татаркою, співав «Ой насувалась та й чорная хмара, став дощ накрапать...».
 Від любимівського лісу, який при Славуті співає думу затопленим порогам, ми з Анатолієм перепливали Дніпро. Коли на фарватері течія інколи злегка прихоплювала тіло колючими водоростями, визнаюся – було трохи  лячно. Толя підбадьорював: «Це не волося русалок, це лише водорості!». Лякала  і легенда про те, що в потоплених порогах, над якими пропливали, живуть соми-людожери, –  хоча справжньою загрозою були швидкісні теплоходи –  «Ракети» і «Метеори». Та слава Богу, все обійшлося, і ми могли похвалитися вчинком справжніх дніпровських амурчан...

 А потім ми стали дорослими, хоча романтика пленерних пригод не полишала нас. Отож, у вересні 1971 році на «Запорожці» Толиного батька, втрьох – Толя, художник Віктор Купрій (нині покійний...) і я – рушили на карпатський пленер. Рання осінь у Карпатах вчаровувала – малювали натхненно, та без прикрощів не обходилося. Так, на косівському базарі хлопці купили по дримбі, я ж придбав сардак – гуцульський верхній одяг –  і тут же його нап’ялив на себе. Раптом почалася злива, ми заховалися під навіс ятки. Біля нас стояли дві дівчини – туристки з Росії, одна з яких захопилася моєю покупкою («Какая чудєсная куртьонка!») і попрохала приміряти. Я накинув сардак на дівчину. Вона ж нюхнула рукав і гучно висловила свої дебільні емоції: «Фу, гуцулом ваняєт!». Ми отетеріли. Осудливими, злими поглядами  гуцули промовляли: «Геть звідси, сволота!» Я стягнув з москальки свій сардак, не втримався наголошено назвати її «дурепою», і ми похнюплено подалися до автомобіля.
Інший прикрий випадок стався у ресторані закарпатського Межигір’я. Був вечір, ми дозволили собі  «по сто грамів». Толя і Віктор, який також мав гарний голос, заспівали степову пісню «За туманом нічого не видно...». Присутні слухали, дехто й сам заспівав. Раптом в залу вбігає якийсь недоумок, ні з того, ні з сього викидає руку вперед і кричить «Хайль Гітлер!»... На мить у ресторані залягла гробова тиша, і тут прозвучав тихий, але добре чутний всім присутнім голос Анатолія:  «Постріл у пісню...». Від сусіднього столика піднялися двоє міцних – скоріше всього з місцевих – чоловіків і виштовхали придуркуватого «шанувальника фюрера» геть.
Цікавою була поїздка  на Полтавщину, в село Хатки на Пслі.  Цього разу в авто були, крім нього, я та Сашко Нем’ятий. По дорозі зупинилися у Решетілівці й зайшли до книгарні. Розглядали книги, і раптом Толя чемно запитав у молодої продавчині: «Дівчино, чи, бува, не продається у вас глобус України?». Розгублена продавчиня спромоглася лише на щире здивування: «Хіба такі глобуси є?», та коли Толя сказав, що Москва нещодавно наладила їхній масовий випуск, розсміялася  розгонистим дитячим сміхом.
 А ще був пленер на мисі Фіолент біля Севастополя, де під час купання він жартував: «поки в море зайдеш, воно камінцями всі ноги повикручує...», або ж: «пірнаєш, як у потріскане скло...» (мис омивають найпрозоріші води, а сонячні «зайчики» на воді створюють відповідний ефект «потрісканості»). Купання чергувалися із малярством під парасолем, який хоч і сприяв роботі, та не рятував від міцної засмаги. Увечері ж, коли обрій поглинав сонце, українська пісня Анатолія у бухті, обмеженій морським обрієм і скелями, під акомпонемент цикад бадьоро вигойдувалася на тлі темної бірюзи моря.

і ліричних фрагментів від Дерев’янка я міг би пригадати, але наприкінці згадаю головне. Найсуттєвіше те, що майстер деревориту й акварельного малярства, лауреат премії ім. Федора Решетнікова Анатолі Дерев’янко має великий творчий набуток, особливо в галузі книжкової ілюстрації, екслібрису та поліграфічного дизайну. Не перебільшу, коли скажу, що він є одним із найбільш шанованих членів обласної організації Національної спілки художників України. На всіх творчих зустрічах, бенкетах у Спілці  Дерев‘янко був камертоном веселого настрою, бо, окрім того, що співав, міг дотепно пожартувати чи майстерно розповісти анекдот... Овва, все це в минулому, бо немилосердна хвороба ніг прикувала Анатолія до власної квартири на восьмому поверсі, із якої він виходить лише інколи. Тож йому залишається милуватися з лоджії мальовничими краєвидами прибережного лісу та Ломівки Олеся Гончара і, можливо, багато згадувати, зокрема й наші мандрівки...


                СЕРЦЕ ОБМАНУЛО...

 Моя мама з дитинства знала його батька, дядька Анатолія, тож стверджувала, що прадід Володимира Пєліхова мав козацьке прізвище Пелех (за словником Бориса Грінченка: пасмо волосся, а ще –  старий дід). Метаморфоза дивувала, та я швидко зрозумів – прикро, але в Україні додавати «ов» до свого прізвища і цим прищеплювати собі етнічне сирітство, ба, гірше – манкуртизм, –  було смертельною модою. Дякую пращурам, що  моє наймення позбуте убивчого «ов»...
 У юнацькі роки Володя Пєліхов жив неподалік  мене і з першої миті нашого знайомства зовсім не виказував особливих претензій на московитство. Я, він та ще його вівчарка Дік вечорами блукали завулками колишньої Попівки, яка злилася з амурською Мануйлівкою, і виходили за її межі до озера Курячого. Озеро було як намальоване сільським маляром – з дикими та свійськими качками, з високими очеретами, береги рясніли старими фруктовими садами, в густій «зелінці» садів під час наших прогулянок то виринали, то потопали стріхаті хати. Милувалися обоє, а повернувшись додому, про побачене й відчуте складали перші вірші.
 Закінчивши школу, Володя вступив до факультету журналістики в Алмаатинський університет і через рік кинув його, аби податися фотокором на Північ – аж до Ігарки. Мав натуру вельми романтичну, окрім того, дуже хотів стати письменником, а для цього, вважав, що конче необхідно мати літінститутську освіту. В Заполяр’ї ж навіть за рік можна було заробити дещицю грошенят для навчаня в імперській столиці, та й згадка про журналістську роботу в екстримальних умовах для автобіографії виявилася не зайвою: через рік він став студентом гонорового Літературного інституту ім. М. Горького, а я поїхав працювати до Івано-Франківська – за призначенням після закінчення технікума.
Знову зустрілися ми на початку 70-х, коли я повернувся після призначення, а Володя приїхав додому на канікули. Це вже була інша людина: він почувався велікоросом,  майбутнім «русскім пісатєлєм».  У його очах я, мабуть, малювався «хахлом-провінціалом, которий, уви, нахватался бандєровщіни...».  Я розумів: Володя став жертвою московського шовінізму. Проте, ми й далі спілкувалися – я сподівався на ментальне пробудження приятеля,  який в Москві мав ліпший доступ до історичної літератури, він же (виявилося...), навпаки, розраховував на мій «благорозумний дрейф в сторону вєлікой русской культури».
Навчаючись у літінституті, Пєліхов прагнув зачепитися за Москву і пішов на звичний серед московських студентів, які бажали стати «москвічамі», варіант «лімітчика»: працював двірником у селищі «Лєсной Городок» – це з півгодини їзди електричкою до Москви. Коли отримав там однокімнатну квартиру, запросив мене в гості. Я поїхав. Володя показав мені свій «Городок», пишаючись тим, що не далеко від його будинку знаходились, межуючи між собою, дача патріарха Московського і «всея...» та маршала Жукова. Патріаршо-маршальський «дачний альянс» на мене не справив особливого враження. А ось екскурсія до Пєрєдєлкіно, яке знаходиться від «Лєсного Городка» на відстанні залізничного прогону,  вразила не стільки нескромними дачами «совпісов», скільки тим, що на пєрєдєлкінській залізничній платформі стояли урни у вигляді пінгвінів з розз’явленими дзьобами, у які пісатєлі влучно спльовували і не завжди влучно кидали недопалки та інше сміття... 
На час мого гостювання Володимир уже працював редактором московського  комсомольського видавництва «Молодая гвардия» і відчував себе більш-менш респектабельно – настільки, що замислив одружитися на дівчині із Житомирщини, яка чомусь опинилась у «століце нашей родіни». Весілля відбувалося у Дніпрі,  я ж удостоївся стати весільним свідком їхнього щастя. Перед весіллям, яке мало відбутися у батьківському будинку, Володимир попрохав мене, аби я купив символічний «мілліон алих роз», що я й зробив: троянд було  багато, але хто ж їх рахував...  Виявилось, саме така кількість мала бути, аби наречений міг всуціль устелити ліжко першої шлюбної ночі пелюстками троянд.
Як редактор столичного видавництва, Пєліхов перезнайомився чи не з усіма тогочасними класиками совєцької російської літератури, чим дуже гордився – із Абрамовим, Распутіним, Астаф’євим, Бєловим, Маканіним та іншими. Особливо інтенсивно зазнайомлювався напочатку горбачовської «пєрєстройкі», бо саме тоді у «Молодой гвардии» він упорядковував книгу  прози «Набат сердца», яка вийшла у 1988 році. Ця книга має передмову від упорядника, де Володимир Пєліхов, зокрема, зазначив: «... поет, равно как и писатель, художник, видит и слышит сердцем, а сердце не обманывает, оно чутко улавливает даже малейшие колебания – где может молнией метнуться трещина, будь это в родном доме, на отчей земле или в чужой семье». Справді гарні слова, під якими підписався би кожен не обдурений власним сердцем митець. З Володимиром сталося інакше...
«Пєрєстройка» минула і його, «понаєхавшего хохла», до того ж на той час уже серйозно хворого, «по сокращенію штатов» нагло виперли з видавництва. Він страшенно переживав, бо, звичайно ж,  письменницькою працею «во благо Росіі» в супермегаполісі заробляти на прожиття  не міг, не зважаючи на те, що, здається, стимулював свій хист чимось шкідливим для організма. Хвороба ж невблаганно прогресувала...

 Востаннє я бачив Володимра у Дніпрі, на похороні його матері. Він був, воістину, «нє от міра сєго». Борода  і волосся кошлатилися на вітрі; згорблений, блідий і відсторонений, він нагадував одного із приречених царем персонажів Суріківського «Утра стрелецкой казни»... Це відбувалося в середині 90-х років. Невдовзі Володя помер. І похований він у московську землю, яка так і не стала – та й не могла стати! – отчою.
Пригадується, як за кілька років до смерті Володимир намагався переконати мене у величі російської мови, позаяк вона одним словом може позначати протилежні поняття – наприклад, слово «преданный» українською перекладається «відданий» і «зраджений».  Тоді він ще не розумів, що це слово означить драму і трагедію його життя...

    
                ТРИ ПЕРСИКИ
               
  Із Феодосієм Гуменюком я познайомився в студії образотворчого мистецтва  Палацу студентів ім. Гагаріна. Гуменюк був небалакучим і, як мені тоді здавалося, надто гоноровим молодим чоловіком, якого називали Федею. Учився в художньому училищі, але вважав, що додаткові заняття зовсім не зайві, якщо їх проводить  чудовий маляр , керівник студії Яків Петрович Калашник, а пізніше – теж чудовий художник і педагог –  Михайло Федорович Пушний.
За мольбертом Федір працював зазвичай стоячи. В холодні вечори (Палац опалювався кепсько…) шию  хвацьки загортав у вовняний шарф, і це надавало йому ефектного вигляду. Часто відходив від мольберта, прискіпливо озирав свій рисунок та натурника, потім рішуче зближався з мольбертом і добре загостреним олівцем енергійно накладав на папір упевнені штрихи. Не думаю, що Феодосій «малювався» перед студійцями, але, звісно ж, йому хотілося мати вигляд справжнього художника. Мені імпонувало те, що він нарисував мужню бриту голову натурника, схожого на запорожця. Рисунок був міцно модельований, до тону і форми автор мав (принаймні, я так тямив) «абсолютний зір».
Ближче нас звів скін 70-х років, коли Феодосій з родиною змушений був під тиском КДБ повернутися з Пітера, де він жив по закінченню тамтешньої Академії мистецтв, до батьківського будинку в Дніпрі. Його дружина, тендітна, ніжна як лілея, Наталка Павленко влаштувалася працювати до художньо-оформлювального комбінату, в якому працював і я. Разом з художником Олександром Нем’ятим  я «гарував» у виробничій – напівпідвальній –  майстерні по вулиці Артема-42/1 ( нині – вулиця Січових Стрільців). За тією ж адресою, тільки в іншому будинку, була ще одна виробнича художня майстерня комбінату. Її надали Наталці. В цій майстерні виконував замовлення для комбінату Художнього фонду і працював творчо Феодосій. Отож, в ті часи  ми спілкувалися постійно.
Наші спілкування були суто сусідськими: позичали одне в одного, скажімо, цибулину, сіль або каву. Вряд чи Феодосія цікавили мої поезії та рисування Нем’ятого, позаяк він більше цікавився собою. Проте, одного разу Олександр дуже швидко з вражаючою схожістю нарисував олівцем портрет Наталки, і це вразило Феодосія: такої майстерності від Сашка він не чекав. Та, мені здалося, Наталка оцінила рисунок тонше і глибше. Приймаючи його в дарунок, щиро мовила: «Сашко, ти – майстер». Феодосій з оцінкою погодився. Гадаю, Сашко також.
Феодосій став доступнішим, коли з’ясувалося, що і Феодосій, і я, і Сашко училися (звичайно ж, в різні роки, бо Феодосій старший від мене на шість років, а я від Олександра – на сім) в «голубнику» – в дитячій художній школі, яка знаходилася на відгородженому фанерою балконі спортивного залу восьмої загальноосвітньої школи Дніпропетровська. Наші взаємини зміцнилися – інколи разом чаювали, говорили про сучасне мистецтво, але  на теми дніпропетровського художнього процесу не розмовляли. Влітку ж кілька разів я милувався такою картинкою: на травичці біля майстерні Гуменюків Наталка учила малювати маленьку  доньку Уляну, а в напівпідвальній майстерні біля відкритого вікна сидів Феодосій і на невеликих дошках по левкасу малював темперою картинки на біблійну тематику. Святе сімейство!
Однак після того, як помер Брежнєв і генсеком став Андропов, життя сімейства ускладнилось. За майстернею Гуменюків, та й за нашою робітнею, не криючись, демонстративно почали спостерігати кагебісти… Гуменюки мали намір емігрувати, тож і потрапили під жорсткий прес карального органу. Доходило до того, що Феодосія шантажували, погрожували в’язницею. На зборах у комбінаті Художнього фонду та художньо-оформлювального комбінату «клеймілі позором» і Феодосія, і Наталку. Боячись, що «контора» може влаштувати обшук у їхній майстерні, Феодосій віддав мені фотокопію Паризького видання  роману «Чевенгур» Андрія Платонова – твору, забороненого в СССР.
Звичайно ж, Гуменюків за «залізні лаштунки» не випустили. Зате наполягли, аби вони якомога швидше покинули «ракетне» місто, переїхали з України будь-куди в межах СССР. Гуменюкам довелося міняти свою щойно придбану  кооперативну квартиру в Дніпрі на житловому масиві «Червоний Камінь» на однокімнатну комуналку в Ленінграді. Ми з Олександром Нем’ятим допомогли Феодосію перенести в контейнер меблі, речі та картини, випили «на патерицю» в сумній порожній квартирі, і Гуменюки знову помандрували до Пітера… Здається, це було наприкінці «андропівського» 1983 року.
На Різдвяні свята 1989 року я мав відрядження до Пітера, тож на Святий Вечір завітав до Гуменюків, у прохолодну і тісну комуналку на Василівському острові. Сиділи за святковим столом – при свічках за кутею та вином. Дивлячись на миловиду Наталку, на гарненьку, уже не дівчинку, а дівоньку Уляну, на поважного  Феодосія, я чомусь згадував картинку «святе сімейство» біля робітні у Дніпрі. А між тим Феодосій  розповідав про поїздку в Канаду, про земляка-художника Володимира Макаренка, який оселився у Парижі. Часи були «перебудовчі», відкривалися нові можливості:  і Феодосій, і Наталка мріяли про повернення в Україну…
 Минуло трохи більше, ніж трійця років, і Гуменюки переїхали до Києва. Та перед цим я з Феодосієм зустрівся у серпні 1990 року в Капулівці, біля могили Івана Сірка – на грандіозному святі – 500-річчі заснування Запорозької Січі. Феодосій був щасливим: у вишиванці, з мажорним поглядом сіро-блакитних очей і при  веселих пшеничних вусах під тінню від солом’яного бриля, – він виглядав козаком, який мав штурмувати Запорізький обком КПСС. А таких козаків (і козачок)  зібралося з пів мільйона і всі вони прагнули показати першому секретареві обкома Причкіну хто господар у запорозькому краї...
 Для початку  вся величезна громада перебралася до Хортиці, потім безкінечною колоною крокувала через Дніпрогес до центральної вулиці Запоріжжя. Ми з Феодосієм поперемінно несли жовто-синій прапор і з неймовірним захватом спостерігали, як верхолаз здіймав таке ж знамено над найвищою точкою греблі. Йдучи мимо обкому,  Причкіну, який обіцяв не впустити націоналістів до Запоріжжя, колона вигукувала: «Причкін, ми прийшли!».
...Коли Гуменюки переїхали в Україну, з Феодосієм я став зустрічатися частіше: на захистах дипломів студентами Дніпропетровського художнього училища, де Феодосій Максимович був головою державної екзаменаційної комісії, а я – рецензентом,  на виставках у Києві та Дніпропетровську. Та найбільше запам’яталася кількаденне «козакування» влітку 2009 року у Великому Перевозі – мальовничому полтавському селі на Пслі, де Феодосій має творчу дачу. На той час він залишився сам-один:  Наталка померла від несподіваної і невмолимої хвороби… Уляна вже кілька років жила в Лондоні.  Феодосій  був засмучений і, завжди стриманий щодо спиртного, у той період, здається, міг хильнути пару чарок…
Ми – я, художник із Пітера Віктор Цапко, який також має у Великому Перевозі  дачу, та дніпропетровський колекціонер живопису Юрій Кулик –  допомогли Феодосію покосити  ячмінь на городі (ячмінь Феодосій віддавав сусіду за те, що той взимку приглядав за його господарством), після чого, як водиться на толоці, Феодосій пригощав нас. Пригощалися під яблунею за грубо змайстрованим столом, насолоджуючись полтавським літнім вечором. На зеленуватій від рефлексів скатертині сріблилися чарки, відсвіт від пляшки з горілкою падав на смажених карасиків, яких ми зранку наловили у тамтешньому ставку. Феодосій взяв до рук пляшку – зосереджено налив у чарки «гірку». Мовчали, бо спочатку мали пом’янути Наталку. Мене зацікавило молоденьке персикове деревце, на якому, пломеніючи на вечірньому сонці,  визрівало три великих плода. Я милувався плодами. Феодосій же, помітивши моє замилування, тихо промовив: «Наталка садила… Не дочекалася плодів – уперше вродили. По одному – для неї, для Уляни і для мене…» . В очах Феодосія під вечірнім промінням зазолотилися сльози…
Стало сумно. Наталка віддано любила Феодосія, була чудовою матір’ю і дружиною, талановитою художницею і проникливим мистецтвознавцем. Феодосій раптом посміхнувся і сказав: «Давайте думати, що вона жива. Згадаймо її живою!». Випили, кожен уявляючи Наталку усміхненою, з яскринами у великих сірих очах. Уявили такою, якою вона навіяла Феодосію образ полотна «Вірність Україні»…

 Час від часу, переглядаючи альбом малярства  видатного українського художника Феодосія Гуменюка, я згадую ті три персики на молоденькому деревці, бо вони мені асоціюються із любов’ю та злагодою в родині, які охороняла мати, муза і берегиня  Наталка – заради того, щоб Дерево творчості її талановитої родини ніколи не обезпліднювалося.


                «ЦВЯХ» ПРОГРАМИ
               
 Притлумлені товстими стінами Палацу студентів згуки проникали з вокально-музичних студій та актової зали до студії образотворчого мистецтва, тішили душу, але не дивували і не хвилювали так, як гучне і красиве звучання уривків з оперних арій та українські пісні, які у коридорах і рекреаціях наспівував молодий блондинистий працівник Палацу, тягнучи якісь кабелі чи з драбини-розкаряки вкручуючи у люстри лампочки.
Ім’я «співучого електрика» я узнав влітку 1965 року, коли для виступів на цілині  формувалася концертна агіткультбригада (були ж колись такі «бригади»!) Палацу студентів, до складу якої для написання гасел на штиб «Даешь стране целинный хлеб!» та концертних афіш включили і двох студійців-художників – Анатолія Ломовського і мене. Крім гасел та оголошень, ми мали писати етюди, щоби восени в Палаці влаштувати звітну виставку.
 Перед виїздом до Казахстану директор Палацу зібрав усіх учасників «бригади», серед яких був і «співучий електрик». Проголосив батьківські ідейні настанови, а на завершення глянув на «співучого» і з пафосом сказав: «Уверен в успехе агиткультбригады,  потому что гвоздь ее концертной программы – Леня Сметанников! ». Сметанніков на той час закінчував навчання в Дніпропетровському музичному училищі й  на пів ставки працював радистом-освітлювачем у Палаці студентів.
У Казахстан їхали через Москву. Під час переїзду до Актюбінська потягом «Москва – Ташкент» сталася прикра для мене пригода. У першу  ночівлю в купе, де з нашої  «бригади» я був лише один, у мене викрали паспорт і гроші. В розпачі я звернувся до керівника «бригади», прізвище якого не запам’яталося. Однак, той не захотів розбиратися в пригоді, а розпорядився, щоб цим зайнявся староста агіткультбрагади – ним був старший мене за віком «цвях програми» Льоня Смєтанніков (на той час йому було двадцять два роки, мені ж – вісімнадцять). Льоня прихопив з собою здорованя Аліка-контрабасиста, і ми рушили в моє купе  «на розбори».
Розбиралися недовго, позаяк виявилося, що один пасажир  із купе зійшов із потягу вночі в Рязані, тож і вирішили, що обікрав  мене саме він, а не молода парочка, яка теж їхала у цьому купе. Алік тихцем запропонував їх обшукати, але я запротестував. Льоня також. Хоча згодом Смєтанніков казав, що обшукати варто було б: порівняно з тим пасажиром, на якого ми грішили, парочка виглядала   підозріліше… Згадуючи простувате рязанське обличчя чоловічка, який розчинився в темряві минулої ночі, я також засумнівався, але займатися несанкціонованим обшуком  таки не хотілося. Пізніше гроші  мені позичили колеги по «бригаді»; на цілині ж нас безоплатно харчували на польових станах, в аулах і селах, де ми давали концерти. Ще й інколи пригощали горілкою…
Наші виступи розпочалися концертом в бідному на кущі та дерева актюбінському міському  парку. Перед естрадою літнього театру зібралася велика кількість жителів невеличкого обласного центру величезної північно-казахстанської області. Концерт пройшов на «ура», передусім – завдяки голосу Смєтаннікова. Льоня справді був «цвяхом програми». Він виконав три пісні: «Дивлюсь я на небо…», «Ой ви очі волошкові...» та «Королеву красоты» Арно Бабаджаняна – з репертуару Мусліма Магомаєва. З того, що українські пісні публіка сприйняла з таким самим ентузіазмом, як і російський тогочасний хіт, я зробив висновок, що в Актюбінську проживає чимало українців. Принаймні, слов’янських облич на концерті було  більше, ніж азійських.
В Актюбінську нам виділили відкриту вантажівку з кулем соломи,  на якій ми мали місяць колесити розтрісканим від вітрів та палючого сонця цілинним степом. Їхали путівцями. За вантажівкою піднімалася сива пилюга, яка рипіла на зубах. На поля боляче було дивитися: в Україні залишають вищу, ніж цілинні нескошені хліба, стерню. Телеграфні стовпи  вінчали степові беркути, яких гуркіт автомашини змушував здійматися і за хвилю знову сідати на те саме місце.
Концерти влаштовували на польових станах – для хліборобів, які були там такими ж сезонними «цілинниками», як і наша «бригада».  Ми з Анатолієм писали гасла, прикрашаючи їх серпочками, молоточками та колосочками, Льоня Сметанніков та тріо дівчаток  співали у супроводі інструментального ансамблю, двоє танцюристів – хлопець і дівчина з театрального училища – виконували російські, українські та казахські танці, «полпред» наглядав за нами, – особливо у ті моменти, коли агіткультівці не були зайняті репетиціями, малюванням і т.п. Загалом дні були насичені цікавими пригодами. А от ночі… Ночами нас заїдали барачні клопи – жирні, пурпурні –  вперше мною бачені. Не порятувала нас і Леонідова винахідливість:  наш «цвях програми» якось запропонував ніжки ліжок вставити в порожні консервні банки (консервів у нас було до біса – возили з собою «сухі пайки») і налити в ті банки води. Дарма – клопи вилазили на стелю, десантували звідти й атакували  наші зачухані студентські тіла…
Екзотичнішими були поїздки до казахських аулів. Особливо запам’яталася перша. Партійний бай зігнав мешканців аулу до плацу, схожого на тирлище, аборигени всілися на землю і безупинно галділи про щось своє. Долаючи балаканину, періодичні крики верблюдів та віслюків, бідний Льоня намагався донести до казахів красу української пісні та модної «Королевы красоты», але марно: чоловіки курили і теревенили, матері годували грудьми своїх немовлят, трохи старшенькі  дітки  підповзали до музичних інструментів, намагалися вхопитися за струни контрабаса, смикали за випрасувані перед концертом штани соліста, тож Льоні довелося чемно відбрикуватися, як від набридливих ґедзів. Натомість контрабасист  Алік не дуже церемонився, але все ж досить обережно – так, щоб не дай Боже, не травмувати, – відкидав туземних діток з обох довгих ніг – батьки навіть на це не звертали ніякої уваги. Отож, уже перший концерт для аборигенів потерпів фіаско – лише казахський танок трохи припудрив наш провал…
Після поразки «полпред» сильно замислився і запропонував Смєтаннікову геніальну ідею – дістати десь в бібліотеці якусь  казахську пісню з нотами. Дістали – «Алма-Атинський вальс». Звичайно ж, казахською мовою, записаною кирилицею. Бібліотекарка-казашка дала Льоні кілька уроків правильної вимови – і за пару репетицій наш соліст більш, ніж пристойно співав «Алмату-ум, Алам-ата-а-а…».
Наступний концерт казахам дали в  адаптованому і скороченому варіанті: тріо дівчат без особливого успіху проспівало «Калину красную» і «Вот кто-то с горочки спустился», шум та гам сяк-так подолали виконанням казахського танцю, і нарешті зазвучав «Алма-Атинський вальс»… Публіка притихла, батьки та матері приборкали своїх шалапутних  дітей. Шкода лиш – національний вальс зовсім не вплинув на в’ючну скотину – вона  диким криком реагувала на звуки концерту.  Проте по закінченні пісні «цвях програми» був нагороджений шквалом щирих аплодисментів.
Після концерту, задоволені виконанням «Алма-Атинського вальсу», керівники аулу  запросили  нас на бешбармак. Не всіх – згідно національної традиції, тільки чоловічий склад нашої «бригади». У великій юрті нас  розсадили на килими, уставлені паруючими чанами, півлітровками і гранчаками. Ні виделок, ні ложок, ні тарілок, ні хліба-солі на юртовій «поляні» не було. В графинах, які на ті часи були постійним атрибутом партійних президій, мутно білів кумис. В юрті до нудоти духманило вареною бараниною. З’явилась миловида казашка з мідним тазом та рушником
 у руках, –  підходила до кожного, аби мили руки. Коли вона вийшла, голова аулради (мабуть, так він величався) кивнув попихачу (мабуть, секретареві), щоб той наповнив гранчаки. Після цього найповажніша серед господарів персона –  парторг – з тонким казахським гумором, перекладеним на російську, проінструктував щодо техніки поглинання бешбармаку: його треба було їсти прямо з найближчого чану, перед вживанням завбачливо засукавши рукави (якщо хто в сорочці з довгими рукавами).  Потім парторг, дивлячись на Льоню Сметаннікова, наголосив, що за місцевою традицією першим має занурювати руку... в бешбармак найпочесніший гість. Льоня страшенно знітився і зауважив, що таким має бути полпред, отже ця місія справедливо мала належати нашому керівникові… Парторг не заперечував, – розвів руками, пафосно промовив «Пайошь па-казахські ну точна акин!» і виголосив тост-промову на зразок «Хай живе споконвічна дружба між українцями та казахами, які процвітають в братській родині совєцьких народів!»
Перехилили «гранчаки». У свої вісімнадцять горілку я пив всього пару разів, тому тепла рідина з «гранчака» мені здалася паскудною. Щоб закусити (та й просто попоїсти, бо зголоднів…), довелося чекати своєї черги, хоча, мабуть,  можна було запити кумисом. Долаючи легку нудоту, я спостерігав як їдять бешбармак. «Полпред» майже церемоніально  пучкою витяг шмат жирної баранини, проковтнув її, і знову занурив руку у чан, щоби виловити пару кавалків вареного тіста на штиб наших галушок, які ми, звичайно ж, їмо ложками. За «полпредом» закусювати мав  Сметанніков. Льоня подивився на засмальцьовану пику «полпреда», не криючись, гидливо скривився і героїчно проковтнув жирнючий шмат. За Льонею до чанів потягнулися всі інші. У декого густа рідина текла аж до ліктів, пики у наших сяяли від жиру (в казахів же блистіли лише пучки), було і смішно, і хмільно, і дурнувато-весело… 
Після бешбармаку казахи покатали нас на верблюдах та ішаках, а увечері ми подалися на річку Ор купатися. Вода в Орі була чистою,  швидкою і прохолодною. Надсаджувалися криком ішаки в аулі. На небі висипали зорі. Ми на скупій береговій травичці пригощали своїх дівчат прихопленою із «бешбармачної поляни» горілкою, спостерігали за мигтінням зірок і згадували Дніпро – за три тижні подорожі потрісканими від посухи  маловрожайними степами Північного Казахстану ми встигли оцінити велич і щедрість своєї землі.
Подорожувати залишалося тиждень. Кілька днів у кузові авто з нами на соломі вимушено подорожував і журавель-підранок. А поранив його придуркуватий «полпред», який для розваги на цілині прихопив із собою розкладну пневматичну рушницю. З вікна кабіни (їздив у кабіні – начальник-бо!)  на ходу автомобіля  інколи пострілював по горобцях, мотивуючи тим, що в Китаї відстріл цих нещасних пташок, які нібито пожирають врожаї рису, є партійною політикою. От і він вирішив захистити цілинний урожай від цих «шкідників». Проте за весь час жодного горобця, слава Богу,  не пристрелив. Коли ж на нашому шляху трапився журавель, – у великого птаха «партійний снайпер» таки поцілив...  Журавель жалібно курликнув, намагався полетіти, але не міг підняти ліве крило.  Ми затарабанили в кабіну. Авто загальмувало. З кузова сплигнули  наш конферансьє Володя Тюрменко та Льоня Сметанніков, спіймали журавля, накривши його вовняною ковдрою, якою  застеляли солому. Льоня, а за ним і наші дівчата стали докоряти полпредові, той тільки дурнувато посміхався і мимрив: «Да я хатєл толька вспугнуть єго, а вот, нада же, папал…».
 Сметанніков взявся доглядати підранка. Він навіть намагався забинтувати ранку... мазав йодом і мазями, які випросив у ветеринара в якомусь райцентрі. Годували журавлика всією «бригадою», відловлюючи різних комах та гробаків, а біля Орі – жаб. Випрошували для нього  морожену рибу, якою героїв цілини постачала Росія.
Нарешті ранка загоїлася і журавлик мав летіти в безмежжя волі. Наша вантажівка зупинилася серед степу. Льоня, стоячи в кузові, підійняв журавля над головою і випустив у небо.   …Птах відлетів метрів за тридцять від вантажівки і приземлився. Трохи походив  стернею, потім пробігся, здіймаючи пилюгу та махаючи крилами, і …полетів, перетворюючись з великого птаха на крапку в нашій з ним сумовитій історії…
 А крапку в  подорожі ми поставили в «посьолкє городского тіпа» Ново-Троїцьку – в Росії, на межі з Казахстаном. До цього селища їхали грунтівкою через досить високі  вапнякові пагорби, які були початком  Уральських гір. У кузові, на покритих біло-сірою пилюкою соломі та ковдрах, вся наша бригада скидалася на скульптурну групу, пройняту дорожньою трясучкою. Переїзд втомив, пилюка діставала, та коли нам відкрилася долина зі знайомим  краєвидом, ми всі вражено прикипіли поглядами до нього. У долину плинула річка (пізніше ми узнали, що це був Урал) шириною з нашу  Оріль біля Царичанки, за нею біліло  хатами велике село, над яким розгойдувалися пірамідальні тополі. На подвір’ях  цвіли соняхи, деякі хати кокетували  маленькими шапочками лелечих гнізд на стріхах, а над плесом кружеляли лелеки.
 Ми наближалися до мосту. На іншому березі нас зустрічав чималий натовп, були й люди у вишиванках. Увінчана вінком зі стрічками, дівчина в українському національному вбранні з хлібиною на рушникові та міцний середніх літ чоловік у вишитій сорочці навипуск  стояли попереду натовпу...
Коли рушили до Ново-Троїцька,  про зустріч із земляками  нас не  повідомили. Тим приємнішою була зустріч. Виявилося, що це село  ще в тридцятих роках, під час колективізації  заснували вигнанці з Полтавщини – середняки і так звані «куркулі». Вигнанці оселилися при верхній течії Уралу і перетворили безлюдну місцину на українську оазу. Власне, створили класичне полтавське село з усіма необхідними етнографічними атрибутами: мазанками під очеретом, вітряками, стодолами, тинами, мальвами, калиною… одним словом, тими карбами України, які би втішали переселенців у напади ностальгії.
 Увечері агіткультбригада в Будинку культури дала заключний концерт, видаливши з репертуару «Алма-Атинський вальс» й включивши кілька українських пісень, які підготували ще у Дніпрі, та в Казахстані їх так і не довелося співати. Льоня Смєтанніков, окрім «Дивлюсь я на небо…» та «Ой ви очі волошкові…» проспівав популярну в ті часи – гадаю, не лише в Україні – «Пісню про рушник». Під час концерту я сидів у залі і спостерігав за реакцією слухачів: старші жінки стишено ридали, деякі чоловіки  змахував сльози, а увесь зал, викликав Леоніда «на біс». 
По концерту була вечеря. Із шинкою, галушками та варениками зі сметанною до них. Ми розпитували господарів про їхнє життя далеко від батьківщини, про те, чи не виникає бажання повернутися на Полтавщину. Вони відповідали – виникає, проте тут, на межі Росії та Казахстану, вони пустили коріння, і викорчовувати його з тим, щоби приживити в Україні, вже  пізно…

З тих днів минуло пів століття. Леонід Смєтанніков став відомим оперним та естрадним співаком, Народним артистом  СРСР. Дуже давно живе у Саратові: спочатку співав у тамтешньому оперному театрі, а нині він професор Саратовської консерваторії. Гадаю, йому також інколи хочеться повернутися в Україну, де він, навчаючись у музичному училищі й водночас працюючи, трудно здійснювався як людина і співак. Але за кілька десятків років його коріння надто глибоко проросло у поволзьку землю. Та певен: української пісні він, «цвях програми» першої студентської цілинної агіткультбригади,  не забуває і співає їх якщо не для слухачів, яких в Росії з відомих причин значно поменшало, так хоча би для самого себе…


                РОЗВ’ЯЗАНИЙ ВУЗОЛ

 На початку 1970 року я повернувся з Івано-Франківська додому – у Дніпро, і  за кілька тижнів зі своїми поезіями подався до літературного об’єднання при Дніпропетровській обласній організації спілки письменників. Перебування на Галичині переконало мене у необхідності писати рідною мовою, тож на засіданнях об’єднання прочитав  кілька україномовних поезій.
На мої вірші звернув увагу один молодий  обдарований поет. Звали його Юрій Буряк і він був студентом-україністом філологічного факультету Дніпропетровського університету.
 У двадцятих числах березня після засідання літоб’єднання Юрій запросив мене у кафе «Эхо» відзначити свій дев'ятнадцятий день народження. Відзначали вдвох… За чарчиною я розповів Юрію, що  з Івано-Франківська додому повернувся нещодавно, що навчаюсь заочно у Київському художньому інституті на мистецтвознавчому факультеті. Певно, для підтримання  розмови, Юрій витягнув зі своєї сумки стосик карток із репродукціями картин різних художників (аж такий інтерес до малярства мене трохи здивував…) і запропонував мені назвати твори та прізвища їхніх авторів.
                Вже за три тижні свій день народження святкував я. Запросив кількох гостей: однокурсників по технікуму – подружжя Анатолія та Любу Дерев’янків, і нових знайомих із літоб’єднання – Юрія Буряка, поеток Лідію Сєвєрцеву та Альдеркіну (ім’я останньої не пам’ятаю). У перебігу бенкетування розповідав гостям про Галичину та Карпати, показував сувеніри, які привіз із краю Олекси Довбуша та Степана Бандери – писанки, подарунковий гуцульський топірець – бартку, –  і таке інше. Прихильно говорив про патріотизм галичан і при цьому обурювався тим, що в Дніпрі майже не чути української мови, бо вона викорінюється, що україномовним школам держава без згоди батьків надає російськомовний статус, зокрема таке відбулося і з моєю рідною школою №86.
 Так, із взаємних відзначень днів народжень, почалося моє багаторічне цікаве, але й густо позначене розчаруваннями, прикрощами і зрештою розривом,  приятелювання зі щедро обдарованим чоловіком Юрієм Буряком. Його поетичний талант вабив: маю таку «ваду» – тяжію до талановитих і часто безоглядно довіряю їм…
Влітку того ж таки сімдесятого ми з Юрієм та Миколою Долговим, з яким мені довелося певний час працювати в Івано-Франківську, автостопом подорожували Полтавщиною. Після цього було ще пару таких подорожей, і в кожній з них я помічав, що Юрій прагнув вирізнитися, підкреслити свою інтелектуальну і психофізичну перевагу над іншими.
 Останню таку подорож ми здійснили удвох і саме тоді між нами відбувся перший розрив у стосунках. Це сталося на Сорочинському недільному базарі, де я вирішив  намалювати етюд; Юрко  ж вештався по риночку, а коли йому набридло, то підійшов до мене і заявив приблизно таке: «Припиняй свою мазню – ліпше ходімо у Пслі покупаємося». Звісно, мене це образило. Із зіпсованим настроєм я домалював і в напруженій мовчанці ми почимчикували до мосту через Псел, де я запропонував далі мандрувати порізно і подався до сусідньої Ковалівки малювати тамтешню дерев’яну церкву. Відновили стосунки ми аж восени, коли зустрілися на літоб’єднанні.
Юрко був обережним, а якщо точніше – боязливим. Дуже нарваний до любовних пригод, він боявся напоротися на грубу чоловічу силу випадкового суперника, тому, плануючи виїзд із   ночівлями на природу з якоюсь жінкою, він прохав поїхати і мене – так йому було безпечніше.
 Одного разу він, Лідія Сєверцева (про яку Юрко говорив, що вона його «висвятила» в мужчини…) та я плавали на «Ракеті» до  Микільського, де нібито був похоронений київський князь Святослав. З наметом простояли там два дні у байраку. І  весь час  Юрко перед Лідою прагнув показати, який він зрілий, сильний і спритний. Для демонстрації чоловічих переваг навіть запропонував мені поборотися.  Розуміючи хіть молодого самця (Юрко від мене молодший на чотири роки… і фізично був не такий міцний, але, як виявилося пізніше, відвідував  секцію боротьби), я погодився підіграти йому і втрапив у халепу – він кинув мене  прямо на якийсь корч... Дупа боліла з місяць.
Коли ж Юрко закохався у дівчину (яку він називав «балериною», бо та ходила у школу бальних танців Палацу студентів), то пару разів прохав мене, щоби я супроводжував його до її дому на Амур-Пісках… Заради талановитого друга, в якого серце розривалося від кохання і водночас від побоювань бути ушкодженим амурськими шибайголовами, я йшов і пересиджував його побачення в засідці – в кущах бузку. Проте, побачення були короткими – довго спілкуватися з Юрком «балерина» чомусь не воліла.
 Інколи Юркова поведінка просто приголомшувало мене. Якось ми з ним  їхали з Північного масиву, де жив Юрко, в автобусі. Перед нами сиділи три відморозки нашого віку, щось з похабними лайками теревенили. Коли ж  один із них закурив, я не витримав і вибив у нього з рук сигарету. Зав’язалася бійка. Кілька пасажирів допомогли мені справитися з нахабами, водій зупинив автобус і їх викинули із салону. Один  відморозок встиг жбурнути шматок стальної арматури, яка юзом пройшлася по моїй нозі. В наступну мить двері зачинилися й автобус поїхав…
Під час всього цього епізоду, що продовжувався хвилину чи дві, Юрко  дивився у вікно. Продовжував дивитися і коли рушили далі. І лиш вийшовши з автобуса він вибачився за невтручання у бійку. Пояснив просто й елегантно: відморозки з Північного масиву, тож , якби він втрутився, то була би небезпека, що вони запам’ятали би його, вислідили би і побили би… Отож, їм не довелося запам’ятовувати, зате я запам’ятав оте «би». Але вибачив, позаяк не вважав, що всі поети мають вроджуватися  відважними.
 У кінці жовтня 1972 року народився мій син Роман, а вже через тиждень мене повісткою викликали до райвійськкомату – нібито для звірки документів. Воєнком представив мене «сотруднику комитета государственной безопасности» і вийшов з кабінету.  «Звірка документів» розпочалася: капітан Василенко (так назвався гебіст) досить достовірно намалював мені картину більш ніж дворічної давності: мій день народження, мої вихваляння гуцульськими сувенірами, врешті – моє захоплення галицьким патріотизмом та обурення русифікацією сходу України і нищенням україномовних шкіл. Після цього заявив, що моя політична позиція підпадає під визначення «український буржуазний націоналізм» та під відповідну кримінальну статтю. Тут же гебіст несподівано привітав мене з народженням сина. І, посміхнувшись, українською мовою зауважив: «Як бачите, про вас ми знаємо все, бо спостерігаємо з того часу, як ви повернулися із Західної України…»
 Я не втримався, наївно запитав: звідки ж у КГБ знають про те, що я говорив у себе вдома на власному дні народження? Певно, Василенко, аби відвести підозру від дійсного інформатора,  на такий випадок заготовив фейкову відповідь:  інформувала одна чорнява поетка, і цим натякнув на єдину брюнетку  з трьох тоді присутніх жінок –  на  Ліду Сєвєрцеву. ( Між іншим, на час, коли гебіст це говорив, Ліда уже рік жила в Москві, де училася у літературному інституті…).
Далі гебіст наполегливо пропонував, щоб я став інформатором їхньої  контори, обіцяючи за це сприяти в справі публікації моїх творів. Я відмовився. Тоді він сухо російською мовою повідомив: «Вы свободны. Пока». Аж коли вийшов з приміщення військкомату, я зрозумів, що «пока» означало не «до свидания» , а «временно».
Повертався з військкомату пригніченим. Мене гнітила не стільки погроза криміналом (інтуїція підказувала, що на ув’язнення  я ще совєцькій владі аж ніяк не «напаскудив»), скільки те, що в рідну хату запросив стукачку (чи, все ж таки, стукача?).  При першій зустрічі з Юрком розповів про розмову з гебістом і про те, що гебіст натякнув, що настукала Ліда. Почувши Лідине ім’я, Юрко зіщулився, а в очах промайнули якісь… «конспіративні» тіні.
Мені ніяк не вірилося, що настукала Сєвєрцева, а підозрювати кожного  тодішнього гостя я не міг, та й не хотів. Тож, аж до української незалежності перебуваючи під кадебістським «ковпаком», і після того, як «ковпак» зник, я не колупався у цій моральній рані.
 Далі відвідував літоб’єднання в капелюсі «мадярського покрою» (так «обізвав» мій хустівський капелюх Юрко у поемі «Вузол»…) і гуцульському сардаку, який придбав на Косівському базарі. На той час літоб’єднання було не лише розплідником сексотства,  але й місцем знайомств здібних людей, які мали літературне покликання. Саме там я познайомився з багатьма чудовими людьми і письменниками. 
А між тим, Юрко в Дніпрі та області, де працював за університетським направленням, не затримався –  переїхав до Києва. Після публікації  добірки його поезій у журналі «Вітчизна», яку прочитав і відзначив Микола Бажан, Буряк одразу очолив обойму найталановитіших молодих поетів України. До нього прихильно поставилися відомі в Україні письменники-кияни, які допомогли йому освоїтися в столиці. Став членом спілки письменників, видав перші дві збірки поезій, працював завідуючим редакції суспільно-політичної літератури видавництва ЦК ВЛКСМУ «Молодь», вступив до КПСС: зелене світло літературної кар’єри сяяло яскраво. І все би нічого, так якийсь партійний бос (чи біс?) нарадив Юркові написати й  опублікувати у «Вітчизні» добірку віршів на честь останнього з’їзду радянських комуністів, яка називалася «Московський час» (“Час – це пульс комуніста...» і т. ін.). Від цього «акції» багатообіцяючого поета впали: налаштовані на державну незалежність письменники від нього відсахнулися. На довгий час пульс  Буряка-поета загубився у вирі революційних подій, зате Юрко несподівано заявив себе  в іншій іпостасі – в якості референта Президента Леоніда Кравчука. Пригадую, як він пишався своїм високим становищем і знайомствами з генералами та депутатами, з яким пафосом вихвалявся відпочинком на державній дачі…
 Я ніколи не цікавився Юрковими політичними поглядами ні за совдепії, ні за Незалежності. Проте, він часто дивував мене ставленням до речей, які тим чи іншим чином торкалися політики. Юрко тримався подалі від Народного Руху України, перебував у лавах КПСС до її розпаду. Коли довелося обговорювали статтю Солженіцина «Как обустроить Россию?», опубліковану в «Литературной газете» перед розвалом СССР, то, на моє негативне ставлення до порад Нобелівського лауреата Кремлю не послаблювати імперського налигача стосовно України та Білорусі, Юрко відповів обуренням: «Та хто ти такий, щоби критикувати Солженіцина?».
Служба в адміністрації першого Президента дала старт успішній видавничий діяльності: заснував проект «Українські пропілеї» та альманах «Хроніка-2000», був головним редактором та упорядником всіх видань альманаху. Відтоді місто Дніпро Юрка цікавило не лише тим, що  там минуло дитинство, юність і жили батьки, але й тим, що в ньому  можна було знайти спонсорів видань та кваліфікованих художників-поліграфістів, які, на відмінну від столичних, не вимагають високих гонорарів.
Під час одного з приїздів у Дніпро він зголосився поїхати на могилу Івана Сокульського. У маршрутці, яка везла нас до Придніпровська, Юрко показав мені два томи видання «Історія української соціал-демократії», видані в серії «Хроніка-2000». Гроші на публікацію «відстібнув» одіозний Медведчук. Коли я зауважив, чи не нудило від приношень цього українофоба й одного з могильників Стуса, Юрко спокійно заявив: «Гроші не пахнуть!».    
 У різний час я познайомив Юрка з двома гарними дніпровськими художниками – Олександром Нем’ятим та Сергієм Алієвим-Ковикою. Влітку 2006 року Юрко приїхав до Дніпра і запросив мене і цих двох художників у ресторан на дебаркадері. Гість пригощав щедро. Захмеліли. Насолоджувалися теплим вечором і річковою прохолодою, розмовляли на різні теми. І раптом Юрко вирішив згадати мій день народження у 1970-му і безапеляційно заявив, що тоді на мене настукав Анатолій Дерев’янко. Минуло тридцять шість років, тож на момент тієї  запізнілої заяви геть вилетіло з моєї голови, що Анатолій теж був на тому «знаковому» дні народження. Отже, я заперечив Юркові, і на цьому неприємна розмова закінчилась.
Наступного року я готувався відзначити свої шість десятиліть і по телефону запросив Юрка на ювілей. Він запитав: «Чи буде на ювілеї  Дерев’янко?». Я сказав, що, звичайно ж,  запрошу його – адже він мій друг із підліткового віку. У відповідь почув: «У такому разі я не приїду, бо не хочу бачити того стукача!». На це довелося відповісти резонно: «Я згадав: тоді Анатолій справді був. Але підозрювати його (чи Сєвєрцеву…) у стукацтві підстав менше, ніж для того, щоби підозрювати тебе!». На цьому розмова урвалась…
Зв'язок – очний чи телефонний – урвався до сьогодні. Але через пару років після цієї розмови в журналі «Кур’єр Кривбасу» я надибав автобіографічну поему Юрія Буряка «Вузол», яка у 2010 році була вміщена в книзі «Tabula rasa». У цій прозовій поемі (фрагменті №42) автор згадує мій день народження 1970-го року (Буряк чомусь зазначає – 1969-го… Але в 69-му році ми не були знайомі –  я жив в Івано-Франківську): «… там, над садками Кирилівки, лунає Арлєкіно (…): там жив мій друг т.з., й до нього 12 квітня (насправді – 13-го), сівши в електричку , в сорочці білій  і в костюмі новому я їхав на д.н., запрошений, як видно з протоколу, для чогось іншого, аніж відзначення його уродин; вперше побачив В. я на обласному літобєднанні, де брат мій вів засідання…» . Далі, так би мовити, для ліпшої  ідентифікації персонажа «В.» спільними знайомими із Дніпра, у знущальному і похабному стилі переінакшуючи зміст, згадує і цитує мій старий  російськомовний вірш «В бане», який нібито я читав на літоб’єднанні. Насправді ж  його я озвучував в неофіційній обстановці, бо на літоб’єднанні  принципово читав лише нові поезії, написані українською мовою.
Після пасажів, які стосувалися «уродин друга т.з.», Юрко описує картину його допиту в приміщенні КГБ, пов’язаного нібито з тим, що він з рук Івана Сокульського отримав примірник «Листа творчої молоді Дніпропетровська», що могло відбуватися у 1968 – 1869  роках (у зв’язку з появою цього листа у 1968 р. Іван Сокульський був заарештований 17 червня 1969 р.). 
Висновок зауваженого фрагменту поеми викликає усмішку: «Загадкою лишилося досі, хто настукав на цю, як трактувалося в доносі, сходку”. А як же розуміти тоді аж дуже запізніле наполягання автора «Вузла» на тому, що це зробив Дерев’янко?
Любий колись мій друг т.з., для тебе, скоріше всього, питання хто не існувало ніколи, а для мене загадка зникла після публікації «Вузла». Спасибі, що допоміг розв’язати  неприємний вузол, зміксувавши події 1970 року з подіями 1969 р., коли тебе  у зв’язку з гебістськими провокаціями   навколо «Листа творчої молоді Дніпропетровська» «контора» добре залякала і, цілком вірогідно, заангажувала на «тесное сотрудничество»…       
         

                БЕЗВІСТИ  ЗНИК...

  «Сіла перепілочка в житі – сіра перепілочка в житі...» –  призаплющивши очі, бо на віях танули сніжини, – Михайло з парою видихав свої поезії у засніжений простір центрального дніпровського проспекту,  де ми з ним випадково здибалися. У сірій в’язаній шапочці, у старенькому демісезонному пальтечку і робочих спецівочних черевиках, він вочевидь потерпав від холоду і чимось нагадував ту перепілочку, про яку читав і яка, переплутавши час і простір, опустилася не в жито, а на притоптаний сніг тротуару мегаполіса. Перехожі невдоволено обминали нас, дехто здивовано або співчутливо озирав: ти ба, ненормальні, посеред проспекту шаманять, та ще й на хахляцком язикє!
  У семидесятих роках був звичай у молодих поетів-нонконформістів – під час випадкових зустрічей читати одне одному щойно написане. Коли водилася хоч якась копійчина, то заходили у найближчу забігайлівку. Безгрошів’я ж змушувало здійснювати  цей ритуал «на пленері» – без кави чи дешевого вина, які могли би зігріти. Зимове «пленерне» читання Михайла Романушка, вигнанця з філфаку Дніпропетровського університету, звучало болісно-натхненно, резонувало з  вітром, що здував білі бинти снігу з чорних гілок акацій...

 На той час Михайло був не лише відрахованим з «універу» за схильність до «українського буржуазного націоналізму», але й безробітнім та бездомним. Знайомі допомагали йому, «буржуазному», хто чим міг: тимчасовим притулком, їжею, одягом. Він віддячував читанням пречудових поезій, та довго це продовжуватися не могло –  раптово Михайло Романушко зник... Не витримав поневірянь, полетів змученим перепелом, казали, аж  до Казахстану. Гадаю: якщо колись Кобзаря відправили туди в рекрутську неволю, то Романушко шукав у безкінечних казахських степах свободу, якої не мав в Україні, а надто – в наскрізь гебешному, ізольованому від світу статусом закритого міста Дніпропетровську. Полетів ніби у безвість, бо досі жодної вісточки від нього чи про нього із суворого і малохлібного цілинного краю не було. А була лише одна публікація поеми «Концерт для самотнього голосу», маленької добірки поезій та одного перекладу вірша Мечислава Яструня у самвидавчому альманаcі «Пороги» Івана Сокульського (альманах видавався у Дніпрі в 1989-1991 рр. у машинописному варіанті накладом... з десяток примірників). Хочеться, щоб читач ознайомився з віршем, який без перебільшення можна назвати геніальним:


                ***

              ...Душа у дранім пальтечку...
              Вона прийшла й навпроти сіла.
              Було дивитися несила
              У печію очей важку.
              В благеньких туфельках – вода:
              Була відлига, скрізь розтало.
                Скажи мені, яка настала
              Для нас, для затишних, біда?
              Бо справді горе, горе нам,
              І стали каменем нам очі:
              Ось тут – буденно непорочність
              Чиясь троячка осквернила!
              Скажи, чому твоя сльоза
              Цей грішний світ не затопила,
              Коли ти торгувати тілом
              Зійшла з ікони на вокзал?

Остання строфа цієї поезії – сумне запитальне тавро на планеті людей і нелюдів, яке, здається, Вічний Поет поставив ще в античні часи. Водночас – гірке і безнадійно риторичне звернення до Бога – чому, ну чому душа «у дранім пальтечку» така беззахисна?
Та душа – душа погвалтованої Москвою України, захищаючи яку Михайло на батьківщині став ізгоєм...

                Розпитую знайомих, які могли знати Михайла Романушка, про його долю після від’їзду до Казахстану, про те, чи були якісь публікації його поезій після виїзду з Дніпра, але ніхто  нічого не знає...


                СВІТЛЯКИ ЛЮБИМІВСЬКОГО ЛІСУ

 У 1971 році я працював художником-оформлювачем у Дніпропетровському річковому порту. Закінчувався січень. Був саме час студентських вакацій. По робочому дню я спустився з другого поверху старої будівлі Дніпропетровського річкового вокзалу (шкода – її знесли…), де на той час розташовувалася художньо-оформлювальна майстерня річкового порту, в порожній вокзальний ресторанчик. Не скидаючи пальта – в ресторанчику було досить холодно – сів за столик біля розкішного фікуса і став очікувати приходу  поета Юрія Буряка. Поет мав з’явитися зі своєю колишньою однокласницею – кіноартисткою... В іншому кінці бенкетного залу мерзли без діла два офіціанти і, здавалося, також очікували на їхній прихід. Нарешті Юрій з однокласницею-артисткою з’явилися, і в ресторанчику пожвавішало: після них зайшло ще кілька клієнтів.
 Моя увага зосередилася на  однокласниці приятеля. Вона була  одягнена в білу, швидше всього – дешеву, проте ефектну шубку. В шубці, але простоволоса – темні пасма вільно падали на біле, – дівчина справді виглядала «по-кіношному». Я одразу уявив її на тлі свіжого снігу, що лежав за вікном ресторанчика… Під час знайомства Галя граційно, але жартівливо зобразила кніксен і піднесла трохи не впритул до моїх губ звільнену від рукавички теплу долоню. Я зрозумів, що треба  цілувати, і таки  неоковирно приклався: вперше в житті мені довелося цьомкати ручку дівчині, з якою щойно познайомився. У відповідь Галя лише іронічно посміхнулася, а я подумав: «Ця кіношна Галя, мабуть, добре балувана…».
Насправді ж Галя виявилася зовсім не «балуваною», а дуже компанійською дівчиною з цілим букетом оповідок та анекдотів. Один із них пам’ятаю досі – перекажу лаконічно, як це звучало з Галиних вуст: «Буратино:  Папа Карло, папа Карло, хочу на Мальвине жениться! - Папа Карло: Мальвина – девочка воспитанная, женись! - Буратино: Папа Карло, папа Карло, вбей мне гвоздь!..». Подібних анекдотів від дівчат я ще не чув, тому, визнаюся, хоч і захмелений був, але трохи  зніяковів… Селюк амурський!..
 У тому ж році на літніх канікулах Юрій запропонував мені поїхати з ним і Галею на пару днів з ночівлями у наметі до Любимівського лісу. Відверто кажучи, «третім зайвим» мені зовсім не хотілося бути, але приятель наполягав, то я й погодився. Зустрілися знову ж таки на річковому вокзалі. Галя була в шортах і смугастій безрукавці – на зразок «тільняшки». Я міг ліпше оцінити її фігуру – Галя була дуже привабливою…
 Річковий трамвай весело, хоч і не  прудко, подався за дніпровською течією. Ми сиділи на палубі. Лагідний вітерець обдував Галине волосся, шарпав блакитну хустинку, з невимушеною елегантністю пов’язану на шиї. Галя приємно усміхалася: подорож річкою їй вочевидь подобалася. Два її кавалери перейнялися роллю гідів. Розповідь про Кодацьку фортецю, означену на пагорбі лише обеліском, спорудженим на знак захоплення фортеці Богданом Хмельницьким, Галю не дуже зацікавила, а ось про те, що на Огрінському півострові знімали фрагменти фільму «Оптимістична трагедія» вона вислухала з інтересом.
 У невеликому прибережному лісі я знав майже кожну балку і кожну гірку з підліткового віку: щоліта, гостюючи в Любимівці у тіток, цілі дні проводив у його не дуже страшних «хащах». Я повів Галину та Юрка до найліпшої галявини на пагорбі, оточену дубами і соснами. В тіні ми поставили намет. Галя заходилася шукати гриби, яких у лісі не виявилося, ми з Юрком – хмиз; пізніше Галя збирала квіти, ми ж готували вечерю.  Коли  посутеніло, вечеряли з горілкою. Вечеряли-розмовляли довго, до темряви, яку безсило шарпала ватра. Нижче нашого намету під кущами тьмяно засвітилися  світлячки. Лісова ніч нашіптувала Юркові щось таке, що схиляло його до  намагань обійняти Галю. Галя ж елегантно пручалася і прохала  не заважати їй розповідати про те, як вони з Костянтином Райкіним знімалися у фільмі «Багато галасу з нічого», та як  гостювала в домі  батька Кості – знаменитого Аркадія Райкіна.  Мені й вірилося, і не вірилося, що оця ось дівчина, яка сидить біля вогнища напроти, знімається у кіно, та ще й у фільмі за твором Шекспіра, та ще й приятелює з різними знаменитостями. Проте відчув, що шекспірівські пристрасті оволоділи Юрком, тому підвівся і, посилаючись на те, що хочу  назбирати світлячків, полишив їх…
 Наступного року в кінотеатрах міста показували «Багато галасу з нічого» і я, побачивши Галю в іпостасі Беатріче – граційну блакитну пташку, яка легко пурхала в екранному просторі, – пишався, що з тією «пташкою» знайомий… Тоді ж, «збираючи світляків», я спустився до Дніпра, роздягнувся наголо і занурився у всипану зорями річкову гладь – ніч була тихою і безмісячною. Плавав довго серед зір, потім одягнувся, перекурив і, вирішивши, що  відлучення можна завершити, майже у кромішній темряві попрямував на нашу галявину, мимохідь піднявши кілька світляків. 
Біля  намету також  було тихо і темно. При тліючому попелищі вогнища напроти одне одного сиділи Галя і Юрко, кожен мовчки дивився на приск.  Я зрозумів, що за мою відсутність нічого особливого не сталося. Підійшов до Галини, висипав перед нею світляки, вибачився і пішов спати. В напруженій тиші за кілька хвилин в намет увійшла спочатку Галя, а потім і Юрій. Засинаючи,  твердо вирішив, що я справді третій зайвий і вранці маю «змотати вудочки»…
«Змотати вудочки» самому не вдалося: Галя чомусь вирішила приєднатися до мене. Роздратований Юрко заявив, що він залишиться в лісі (я був переконаний, що увечері  Юрко теж опиниться вдома) . Повертатися додому чи залишатися нікого з них я не агітував, тож склав свій наплічник, попрощався і рушив. Галя догнала мене. Я вирішив у Дніпро повертатися автобусом, який ходив частіше, ніж теплоходи,  тому до Любимівки ми пішли не береговою стежкою, а вийшли на дорогу, що пролягала між лісом та великим фруктовим садом. Підійшов до яблуні, плоди на якій були уже ніжно-золотистими,  зірвав кілька штук, пригостив краденими колгоспними фруктами Галю – адже ж, не снідали…
 Дорогою до автобусної зупинки в Любимівці ми лише інколи перемовлялися. Коли вже їхали, Галя розповіла  пару історій, пов’язаних зі зйомками фільмів. На Вузлі (район Дніпра, де жили її батьки) Галя вийшла з автобуса. У вікно побачив: привітно усміхнулася і вслід автобусу послала повітряний цілунок…

 Після невдалого «турпоходу» мені ще кілька разів довелося бачити Галину, до якої, поза конфуз у лісі, далі залицявся Юрко. Подивившись «Багато галасу з нічого» та телевізійний фільм «Казка як казка», в якому Галя, лагідна і смішлива в житті, чомусь грала Злу Фею, я  став вважати її видатною актрисою. Однак,  не міг і подумати, що вона стане матір’ю  зірки голлівудського кінематографа. Та зірка –   Мілла Йовович, яка, зокрема, створила незабутній образ Жанни Д’арк в однойменному фільмі Люка Бессона …
Галина Логвінова-Йовович дотепер продовжує творчу діяльність і запрошується Голівудом на ролі в кіно: 2006 року знімалася у фільмі «Людина безповоротна»,    2010 року – у фільмі «Викрутаси»,  2012 року зіграла роль легендарної голлівудської зірки німого кіно Алли Назімової у фільмі «Німе життя».
Ні мама – Галина, ні донька – Мілла, яка народилася у Києві, не забувають про Україну: відвідували її, а Мілла при нагоді навіть натхненно співає українських пісень. Можливо, саме дух тих пісень підносять Міллу до вершин акторської творчості.





                «ПРЕСВОЛОЧНЕЙШЕЙ ШТУКОВИНЫ» ЛИЦАР
               
                Но поэзия –
                пресволочнейшая штуковина:
                существует –
                и ни в зуб ногой…

                Владімір Маяковський

 Євген читав: «А девочки метают диски…». Це не відповідало дійсності, бо ж «девочки» насправді не кидали дюралеві млинці, а в залізобетонному зціпенінні мали уособлювати силу, красу і юність чавунного мегаполіса. Фізкультурно-стадіонні юнаки та юнки з веслами, футбольними м’ячами та іншим спортивним інвентарем, примарно білі, інколи жирно намальовані суриком, сажею, синькою та особливою «мордяною» фарбою, розбрелися містом. Матеріально вони контрастували з помпезними гранітно-бронзово-чавунними вождями-більшовиками, проте в хорі з ними звучали фанфарною какофонією, до якої були привчені «вуха-очі» совкового обивателя. Мажорне «Да здравствует!» і «Хай живе!» з кумача  на фасадах «сталінок» та «хрущовок» переконували у залізному поступі комуністичного і фізкультурного руху…
Як і в Києві, знову відцвітали каштани, била дніпровська хвиля, в місті не можна було продихнути від смогу і тополиного пуху, дразливо лоскотали ніздрі аромат цвіту акацій і тля з нутрощів цього цвіту: алергія! мігрень! хочеться пива!
…Ми з Євгеном Романовим лежали на нещодавно намитому спецтехнікою пляжному пісочку
 Монастирського острова (тоді острів з якогось дива називався Комсомольським).  Євген читав про «девочек», я жваво уявляв тугих спортивних комсомолочок в трусиках та майках: вони розкручувалися, мов годинникові пружини, кричали «аааа-оп-а!» і кидали сонячні млинці, і вже небу було тісно від дисків, а нашим душам – від повноти молодого поетичного щастя і водночас, від приреченості жити в глухо зачохленому, ізольованому від нормального людського життя місті. Євген читав, а в мене перед очима на невидимих коліщатах їздили монументальні «спортивні» полотна знаменитого соціалістичного реаліста Дейнеки, щільно утрамбовані декларативною радістю «здорового» радянського чину життя…
Звісно, штучна радість шедеврів обдарованого українця, класика радянського малярства нас не захоплювала. Просто ми були молодими і почувалися поетами, і нам хотілося, щоби поетами кишіло місто, як гарними дівчатами – дніпровські пляжі. Насправді ж поетів було менше, ніж бетонних спортсменів. Поетичні душі збивалися у зграйки міських голубів, мерехтіли на рівні сірих стін і пістрявих плакатів, клубочилися у теплому небі, безшабашно сідали на плечі та голови вождів-монументів, мітили своїми викидами ті «священні» плечі-голови. Імітуючи торжество пташиної свободи над чавунною ідеологією, ми шукали поезію там, де вона могла пригніздитися. Євген  доводив суперпоетичність запльованої  пляжної урни, я ж переконував його, що поетика урни залежить від того, з яким серцем плювали в її смердючу утробу, без якої, між іншим, культурній людині аж ніяк не обійтися…
Почувалися поетами, не дошукуючись різниці між «почуватися» та  «визнаватися». «Мудрі» рядки очленованого спілкою письменників дніпропетровця Юрія Кібця «Хай хтось ловить у жменю творчий свій еполет, я ж пишаюсь найменням – місцевий поет!» нас, «неочленованих», недрукованих самозванців, не обходили... Невидиме іншим небо нашої поезії мережилося святодуховими рядками – наївними, недосконалими, вільними, зухвалими і діткливими – як пагінці. З тих пагінців для радянського народу не зростали ні троянди, ні виноград, проте без них наша поява на світ Божий була би марною…

 Євген жив на проспекті Петровського (нині – Івана Мазепи): між «Південмашем» та заводом імені того ж таки Петровського. Посеред ночі місто, як гієна вогняна, відригувало мартенівським загравами, інколи моторошно завивала  південмашівськими ракетними двигунами, та саме ця  темна пора  «світлої» радянської епохи усаджувала Євгена за писання, і то був нічний порятунок  від щастя бути осяяним любов’ю партії та піклуванням кагебе, від сумнівного задоволення виконувати виробничий план за токарним станком. Він одягав розкішний, прямо таки пушкінський халат, сідав за дефективну, колись добротну старожитню друкарську машинку, списану невідомою конторою і сторговану Євгеном у якогось алкаша за дві півлітровки…
 Друкарська машинка виклацувала справді зухвалі, трепетні тексти: поет вивертав неспокійну, нестандартно скроєну і зшиту душу на стандартний папір, розверстував почуття у рядки та строфи, ніби кришив хліб для фантастичних нічних птахів, які мали влетіти у кімнату із зоряної темряви прочиненого вікна.
«Пресволочнейшая штуковина» стала смислом короткого Євгенового життя, солодким пеклом і тернистим раєм, єдиним диктатором, що гнобив і підносив, штовхав до, здавалося б, абсурдних вчинків, до шалених пристрастей; і ніколи не повергала у зневіру та хандру. Принаймні, я не бачив Євгена в розпачі. Ця «штуковина» примушувала його «в двоих любить одну», переживаючи екзистенцію повноти почуття у роздвоєному коханні, постійно дошукуючись парадоксальних крайнощів у сірих до непристойності буднях, бути то справжнім денді у модному, чудово підігнаному до еллінської статури вбранні, то хіпі – в потертих джинсах, які купив на «толчку» за чималі  як на ті часи гроші, та у вигорілій безрукавці; то «гнилим інтелігентом» і водночас «гегемоном»-пролетарем, першокласним токарем, вправним трактористом і замисленим кочегаром, котрий між кидками грабарками вугілля у «пєщь огнєнную»  записував поетичні пасажі. «Штуковина» підігрівала душу до марного пошуку підтримки з боку Андрєя Вознесенського і віру в цього метра совєцкой поезії, як в месію.
 …Однієї пізньої осені Євген подався до підмосковного Пєрєдєлкіно, де жив класик, з твердим наміром познайомити Вознесенського… із собою і своєю поезією, та вроджена делікатність змусили довго топтатися і нервово походжати біля дачі метра, допоки не «впіймав гаву» – втрапив у дренажну канаву, замасковану тонкою кригою та першим снігом. Євген подумав: «Ну де ще я зігріюсь і підсохну?». І рішуче натиснув кнопку дверного дзвоника. Метра на дачі не було, проте його сердешна і смілива дружина впустила незнайомця, дала переодягнутися в короткуватий для Євгена одяг свого знаменитого чоловіка. Поки Євгенів одяг сушився біля каміну, а Євген невимушено чаював із гостинною хазяйкою, з Москви повернувся Андрєй Андрєєвіч. Певно, мізансцена біля каміну метром була сприйнята розважно, він підсів чаювати, погортав Євгенів рукопис і схвалив, чим надовго окрилив поета із Дніпра. Потому Євген інколи телефонував метру, сподіваючись на підтримку. Той обіцяв, довго обіцяв, однак не встиг…
 Євгенів фаталізм дивував і лякав. Він часто з якимось моторошним пафосом повторював страшну фразу –  «Поэты долго не живут…», нею батіжив Пегаса – поспішав жити, абсолютно не турбуючись про безпеку життя. Ходіння по тонкій кризі – у прямому і переносному смислі – його бадьорило. Тому-то він рибалив переважно узимку з криги небезпечної товщини, а влітку не проминав пройтися краєм прірви… Квітневого вечора після ресторану «Маяк», що у парку ім. Шевченка, де відзначали мій день народження, компанія вирішила прогулятися Монастирським островом. Йшли через міст, і раптом Євген драбиною, що приварена до конструкції, миттю видряпався на ферми мосту і став елегантно прогулюватися вузенькими перекладинами, читаючи свої поезії. Ми внизу обімліли і з жахом спостерігали за безумною еквілібристикою над сутінковою протокою…
 Євгену дуже хотілося бути публічним. Читати поезії в кафе чи прямо на вулиці, і щоби читання чули не тільки приятелі, такі ж безталанні поети, як і він, але й п’яні завсідники  кафе чи тверезі перехожі; публікуватися в товстих чи тонких журналах; нарешті, видати книгу. Звичайно ж, він не був ні, як зараз кажуть, «русскоязычным украинским буржуазным националистом», хоч і приятелював із поетами-українофілами, ні «антісовєтчіком», врешті навіть мав культовий статус  гегемона-пролетаря… Та на ті часи  почуватися вільною людиною, не критися у прагненні до свободи означало неблагонадійність з усіма гебешними наслідками. Євген цілком усвідомлював себе літератором-«отказніком», адже його творчість ніяк не могла вписатися в рамки соцреалізму і минути рогатки цензури. Він був типовим нонконформістом із елементарних причин – мав непродажну душу. Отже, не лише книги, але й жодної публікації Євген не дочекався – загинув, смертю протестуючи проти тотально сірої буденності, проти ідіотського регламентування хворим суспільством людських почуттів, прагнень і вчинків поета. Помер несподівано і трагічно, сповнений екзистенції химерного кохання: «в двох люблю   одну». Вранці 21 грудня 1983 року на території агрегатного заводу, де у другу зміну працювала Євгенова коханка, його зайшли з перебитою основою черепа… Помер же Євген у найдовшу ніч.
Парадокс чи закономірність? – його поезії, вщерть напоєні колючими і лагідними вітрами вільного життя, і протестом проти смерті – смерті духу. Часом вони здаються недовірливо-наїжаченими, інколи – відчайдушно-розхристаними, але завжди – ніжними і беззахисними; кульбабками між залізничних колій (образ одного із віршів), як березнева трава, як перший поцілунок, та в жодному разі не анемічно «красивими красою» застиглих штампованих рядків багатьох тодішніх ялових писак, книги яких більше нагадували депо віршів-паротягів та віршів-порожняків. Вражаючи безпосередність поезій Євгена, здатність пронизувати енергією душі невловиму субстанцію, оту «пресволочнейшую штуковину», карколомне співставлення реалій і поетичних метафор наблизили його творчість до критичної температури, в якій реальність переплавлялася в нову реальність.
При певній тривожності, навіть трагедійності в поетичному осмисленні буття Євгеном, прочитання його віршів залишає враження доторку до чогось щойно народженого, світлого і запашного – ніби торкнувся ніжного шкіри немовляти…

 Моральним авторитетом для Євгена був великий українець: намагався жити «по Григорию Сковороде» ( визнання в одному з віршів), і це, на мою думку, йому вдалося. Суспільство, отруєне комуноманіяками, Євгена не зловило.
1994 року  коштом нашого земляка, нині ізраїльського поета Олександра Кобринського була видана перша збірка поезій Євгена Романова «Камешки в совесть», а 2008 року за гроші, зібрані друзями, вийшла друга книжечка  під назвою «В начале была жизнь»…  «Пресволочнейшая штуковина» безсмертна.


             НАБЛИЖЕННЯ ДО ВИСОКОГО МИСТЕЦТВА

  Російська література схожа на плавання у великій  галері, в якій, поруч  із  матросами-росіянами, гребуть прикуті «духовними скрепами» інородці-доброхоти та   невільники – з тих,  які помилково вважали, що в них немає вибору. Не буду називати імена – вони всім відомі. Причетність до творення російськомовної літератури для багатьох не закінчувалося навіть по тому, коли вдавалося покинути галеру і пуститися в самостійне плавання... на прихоплених галерних веслах – тобто, російська мова залишалася «рушійною силою» їхнього просування океаном літературної творчості.
 За інерцією колоніального минулого, майже всі теперішні громадяни України  володіють мовою московитів, проте з плином часу мовна ситуація нашої Батьківщини неодмінно зміниться і потреба в перекладах художніх творів з російської на українську мову стане вельми актуальною. Тож про це варто подбати невідкладно, позаяк левина доля найліпших зразків російської літератури створена «галерниками», імена яких пов’язані з Україною. Отже, ті зразки належать нам так само, як і московитам.
 Вважаю, що до сучасних російськомовних літературних доробків, вартих уваги українців, належить і поетичний доробок Олександра (Ісака) Кобринського, який більшу (не ліпшу, проте цікаву...) частину життя прожив у Дніпрі, де на початку сімдесятих років ми і познайомилися – на обласному літературному об’єднанні при спілці письменників. На засіданнях літоб’єднання Кобринський виразно і виклично читав свої дисидентські поезії та міг вступити в жорстку полеміку із «очленованими совписами». Після засідання невеличка групка «неочленованих» на чолі з авторитетним (бо, крім обдарованості й ерудиції, ще й старшим за віком) Кобринським йшла в кафе «Айсберг», що знаходилося з тильного боку Палацу залізничників (нині – філармонія), аби, сьорбнувши «чорнил» (дешевого темного вина), продовжити насолоду читання одне одному своїх поетичних «нєтлєнок».
Під тиском політичних обставин «інакомислячий» поет змушений був у 1987 р. переїхати до Ізраїлю в м. Бєєр-Яков, де мешкає і понині. З Обіцяної Землі до Дніпра навідується досить часто – ностальгія за Землею-матір’ю не покидає
 Олександра і в солідному віці... Ця ностальгія, інколи із синівською ніжністю, інколи з присмаком непроминучої гіркоти, відтворена в образно складних, навіть у важко доступних для нехудожньої свідомості поезіях Кобринського.
Саме ця його ностальгія, а ще – певна спорідненість Олександрових та моїх поглядів на сенс поезії, викликали бажання перекласти ті його поетичні твори, які відповідають, перед усім, моїм літературно-естетичним уподобанням. Тож я взяв на себе відповідальність не лише за преклад, але й за упорядкування вибраних поезій Кобринського. Авторизація проекту збільшувала ризик несприйняття автором, водночас вручала карт-бланш на творчу розкутість під час його здійснення. На щастя, чорна кішка непорозуміння дорогу між автором і перекладачем не перейшла, а карт-бланш позитивно вплинув на якість перекладу.
 Чудовий знавець літератури і блискучий перекладач Корній Чуковський (Микола Іванович Корнійчук) називав художній переклад високим мистецтвом. «Высокое искусство» –  так і називається книга його міркувань з приводу особливостей, труднощів та планетарного значення художнього перекладу. Так ось, у цій книзі він зауважує: «Точная, буквальная копия того или иного произведения поэзии есть самый неточный, самый лживый из всех переводов». Формалістичний буквалізм перекладу перетворює трепетну поезію на потворний вощаний зліпок. А між тим, саме ефімерна близькість російської та української мов підштовхує до «вощаних вправ». Розуміючи це, я намагався бути не стільки перекладачем, скільки адекватним інтерпретатором духу та ідей автора, водночас – дбайливим відтворювачем його чуттів і стилю.
Робоче спілкування з автором в процесі здійснення перекладів через інтернет допомогло мені ліпше збагнути сутність протистояння Кобринського не лише із совєцькою дійсністю, але й з теперішнім життям в демократичному Ізраїлі. Як поет, він стоїть над політичними гаслами, позірною революційністю, він вільний від лівого чи правого фразерства. Тому-то Олександр  наполегливо прохав мене: «Дорогой Виталий, прошу не политизировать!», коли я (в полоні теперішньої української політизації) застосував щось на кшталт «очима партійного дня...» чи «умри ув есесері...». Він мав рацію, і я звільнився від дещо плакатного трактування окремих його поезій, що стосувалися «гулагу» та інших мерзот совдепії.
Особливо складним завданням було перекласти «Сонетарій», позаяк  стала класична форма версифікації у Кобринського часто суміжна із новаціями в структурі сонета, із зовсім несподіваними смисловими і формальними експериментами. Але якраз найбільшим задоволенням було саме перекладання сонетів: його новації підшовхували до новацій перекладу. Не перебільшу, коли скажу, що  «Сонетарій» Кобринського дозволив мені відчути точність визначення – високе мистецтво. І якщо мені вдалося наблизитися до висоти, яку мав на увазі Чуковський, то це, безумовно, завдяки високому мистецтву поезії Олександра Кобринського.

 Книга поезій Олександра Кобринського, упорядкована і перекладена мною, вийшла друком 2018 року в Дніпрі у видавництві «Журфонд» і з появою відразу була презентована автором та перекладачем в музеї «Літературне Придніпров’я». На презентації автор читав оригінали вміщених у книзі поезій, а я – переклади. Отож, авторизованими на слуху присутніх переклади були не лише друком,  але озвученням. Окрім того, на вечорі прозвучали українські та єврейські пісні у виконанні ансамблю вокалістів із дніпровського єврейського центру «Мінора» під керівництвом Вікторії Карпович.
А вже наступного року 30 березня  у Центральній міській бібліотеці Дніпра  відбулося святкування восьмидесятирічного ювілею Олександра Кобринського, на якому я взяв на себе місію модератора. Читали його поезії, згадували про нього ті, хто його добре знає. Шкода лиш, що ювіляр був «присутнім» онлайн – за допомогою інтернета…
   


            ХАРАКТЕРНИК СТЕПОВОГО МАЛЯРСТВА               

  Був ранній травень 1970 р. Троє молодих літераторів – Михайло Романушко, Юрій Буряк, я – і художник Володимир Падун сиділи на холодній лаві біля річкового вокзалу Дніпропетровська і фантазували на тему створення хутора... українських митців на Орелі. Звабливу, але безнадійно утопічну ідею запропонував Падун, з яким я щойно познайомився. Ідея так і залишилася сяйливою фантазією, але з того дня у мене розпочалися приятельські стосунки з Володимиром і продовжувалися аж до його переходу в засвіти...
 Тоді мріяти про щось українське у закритому ракетному місті з неоковирною назвою було суворо заборонено, але саме ця заборона породжувала в молодій мистецькій душі прагнення бути вільною як степовий вітер, й українською –  як подніпровький степ. Особливо це стосувалося Володимира – людини козацької вдачі  та статури; митця-характерника, народженого при Великому Лузі. До митецького характерництва, насиченого особливою образною енергетикою, спонукала його неолітична естетика Степу, яка сконцентрована у магічній скельній графіці – петрогліфах  Кам’яної Могили, що під Мелітополем. Але незвичним є те, що свій шлях до Кам’яної Могили Падун розпочав від зацікавлення петриківським малярством.
  Ще в шістдесятих роках, під час навчання у художньому училищі, Володимир відкрив для себе мистецьке явище, яке називається «старою петриківкою». Найпізніший прояв  «старої петриківки» – творча спадщина Тетяни Пати, Надії Білокінь, Оришки Пилипенко та Ганни Павленко. На той час всі вони були ще серед живих. Володимир спеціально приїздив до Петриківки, купував у них уже готові твори або ж замовляв їм намалювати при ньому, на його папері і його фарбами. Так у Володимира накопичилася чимала колекція творів Білокінь, Пилипенко та Павленко. Спостерігаючи за імпровізаційною роботою майстринь і пізніше аналізуючи їхні твори, він, можливо, один із перших у короткій історії дослідження «петриківки» збагнув давнє символіко-знакове походження південно-української рослинної орнаментики, у якій все, починаючи від загальних композицій до найменших детелей, є закодованим у магічно-інформативні знаки стародавні уявлення про космос, про землю, про походження житття, про такі основоположні поняття, як зачаття, розвиток і визрівання. Тобто, Володимир збагнув геніальну простоту землеробської архетипної філософії буття, яку в знаках і символах віддзеркалювали гроти Кам’яної Могили, пізніше – розписи, створені спочатку на стінах глинобитних споруд трипільської епохи, потім і на стінах українських мазанок, зрештою – в мальованках, які замінили хатній розпис. Орнаментика українського степу була наріжним каменем народної образотворчої естетики подніпровських українців,  чарами якої колись перейнявся Казимир Малевич, створиши на її основі  супрематизм.
Поїздки до Кам’яної Могили, уважне споглядання солярно-лунарних знаків археологічних артефактів у музеях, штудіювання літератури про знакові системи і символику тонально-колористичних поєднань дозволили Падунові освоїти філософію та естетику народного знакового орнаменту, інтерпретувати їх у краєвидах, сповнених не лише духом стародавньої візуальної магії, але й високим почуттям поезії, яким він був обдарований сповна. Звідси –  оригінальна стилістика, що будується на чіткій графічній ритміці, на симфонічному звучанні локальних кольорів, на драматичному зітненні контрастів кольору і тону. Все це притаманне і старій «петриківці», непотьмареній запозиченнями на кшталт російського «пєтушинного мазка» та зображальними елементами «від соцреалізму».
 Іншим фактором, який сприяв формуванню творчого «Я» малярства Падуна, є активна участь його у функціонуванні утвореного в сімдесятих роках неформального мистецького гурту, який зараз січеславські мистецтвознавці називають «Огрінською (Ігреньською) школою». До гурту, крім Володимира Падуна, входили Валерій Гречаний, Євген Деркач та Олександр Самійленко. Натхненником і творчим авторитетом гурту був Валерій Гречаний, випускник Київського художнього інституту, учень класика українського малярства Тетяни Яблонської. Гадаю, що саме в гурті виникла теза про необхідність творення  особливої «української образотворчої мови», іншими словами – яскраво вираженої національної стилістики, –  до чого й прагли всі учасники гурту в творчій практиці. Вважаю, що найяскравіше і найорганічніше віддзеркалення ідея національної образотворчої мови знайшла саме у малярстві Володимира Падуна. А зароджувалася вона під час пленерних поїздок електричкою на 112 км. (близько станції Іларіонове), де огрінчани опинялися серед чарів степових байраків, балок, ярів, чистих крихітних озер, які колись дали життя річечці Татарці (овва, Татарка вже майже зникла...). Пленер очистив і підніс палітру Падуна до стану життєстверджуючої насиченості барвами, який притаманний петриківці. Тому-то, коли споглядаєш твори Володимира Падуна, неодмінно переймаєшся дивовижним відчуттям, ніби в тобі звучить симфонія степової веселки...

 Шкодую, але мені не доводилося малювати з Володимиром на пленері. Зате ми з ним здійснили кілька велосипедних подорожей в степ та до Курячого озера, де Володимир подарував мені майстер-клас з мистецького спостереження за архітектонікою польових квіток і з прочитання тонально-кольорових контрастів та нюансів під відкритим небом. Тоді я багато узнав  від Володимира і про знакові системи, які з доісторичних часів використовувала людина у наших степах, і про давні українські народні вірування – незважаючи на те, що не закінчував ніяких академій, у цих питаннях він був сповна освіченим. Володимир щедро ділився своїми знанями і спостереженнями,  супроводжуючи  наші «екскурсії» грою на сопілці, яку завжди мав при собі... А ще, на Різдвяні свята він з дружиною Ніною та онукою Златою приходили до оселі моєї родини колядувати – із розкішною різдвяною зіркою (яку  змайстрував власноручно), сопілкою та бубном... Падун був язичником і свято вірив у відродження як давніх українських традицій, так і в Різдво сучасної  Самостійної України.
 


                ТУРІВСЬКИЙ  МАЄСТАТ
               
 Точно пам’ятаю, що з художником Володимиром Лободою зазнайомився на початку сімдесятих, але вже не пригадую обставин цього особливого знайомства. Особливого, позаяк Лобода – людина особлива, мимо  якої не звернувши напружену увагу не пройдеш.
 Невисокою, але міцною статурою, «рентгенівським» поглядом, хвилястим волоссям, монаршою безапеляційністю висловів і жестів Володимир нагадував мені може що молодого Наполеона  з   портретів французьких майстрів. А вислови Лободи на той час дивували і змушували замислюватися. От хоча б такий: «Чукчі освіченіші за москалів, бо володіють двома мовами – своєю та московською». Завдяки почутому я ще в роки «безбрежной брєжнєвщини» збагнув: справді, історична обмеженість росіян –  у шизофренічній ідеї нав’язування світові моделі брутального  «руського міра»,  носіям якого випадає кримінальний «привілей» ігнорувати мови інших народів, та й саме існування «інородцев»…
 Не скажу, що ми з Лободою перебували чи перебуваємо у близьких приятельських стосунках, але лободинський хист малювання, мислення і переконаності у власній геніальності завжди інтригували мене. Я  цінував його монументально-декоративні твори, які у мертві часи стагнації були принадою зору небайдужих до мистецтва громадян Дніпра, дбайливо віддаленого від культури «почесним» статусом закритого міста. Особливо запам’яталися вітражі кафе «Театральне»,  оформлення кондитерського магазину «Синій птах», різьблення і вітражі бару в готелі «Україна» та різьбленні двері краєзнавчого музею в Новомосковську. Поважав і поважаю Володимира і за його серйозні знання історії світового мистецтва, що притаманне далеко не кожному художнику, а головне – за власну позицію в образотворчому процесі, за тотальний нонконформізм.
 Тоді, в сімдесятих та на початку восьмидесятих, ми обоє працювали в художньо-оформлювальному комбінаті, бачилися досить часто, але зближення відбулося лише в кінці восьмидесятих років, коли Лобода утворив неформальний мистецький гурт «Степ», в який, окрім нього, увійшли цікаві, проте не визнані молоді січеславські художники Володимир Бублик, Олександр Нем’ятий, Сергій Алієв-Ковика, Анатолій Сологуб, Петро Пшевлоцький та Людмила Лобода – дружина Володимира.
Творчі засади гурту формувалися на пленерному малюванні та інтуїтивній інтерпретації натурного мотиву – відповідно ментальному сприйняттю кожною особистістю, що визрівала на грунті естетичних цінностей українського Степу. В теплу пору року «степовики» на березі Орелі напроти мальовничого сільця Турового  розбивали наметове містечко  і щоденно працювали над етюдами.
 Влітку 1989 року в «Бористені» я опублікував статтю «Невідомий «Степ»», в якій спробував окреслити концептуальні позиції гурту і побіжно охарактеризувати здобутки його художників. Кілька примірників видання  привіз  в  «орільський Барбізон»  і мав приємність почути схвальні відгуки про статтю, зокрема  лідера «степовиків» Лободи. Свій відгук Володимир безапеляційно, не питаючи моєї на те згоди,  підсумував приблизно так: «Ну от, у нас є вже свій мистецтвознавець. Він напише історію «Степу»»…
На  жаль, історію гурту не довелося писати, позаяк вона не переросла навіть дитячого віку – неформальний «Степ» швидко розвалився, хоча  взаємини між художниками продовжуються досі (овва, В. Бублик і А. Сологуб вже пішли в засвіти…).
 Приблизно в ті ж часи Володимир та Людмила Лободи переїхали жити до Львова, а в Туровому, напроти місця, де розташовувався колишній «орільський Барбізон», придбали садибу, яка донині є їхньою творчою робітнею, музеєм та оселею. Володимир  налагодив творчі та ділові знайомства  із львівськими художниками і мистецтвознавцями, і вже в травні 1991 року організував виставку малярства «степовиків» –   Володимира Бублика і Олександра Нем’ятого у Львівській картинній галереї. Разом із авторами виставки я їздив на її відкриття і можу засвідчити, що вона мала успіх. Більше того, Лобода домовився з директором галереї Борисом Возницьким про експонування в наступному 1992 році виставки двох інших «степовиків» – Сергія Алієва-Ковики та Анатолія Сологуба, проте ця подія так і не відбулася…
 «Степ» розвалився, але не зник:  розлого поширився в душах «степовиків». Заворожені магією та естетикою приорільської природи, вони створювали свій образ Степу. А хутір пана Лободи в Туровому й досі сприймається як символ тих часів, коли  напроти нього,  на протилежному березі Орелі розташовувався пленерний наметовий табір «степовиків» .
 Колись обійстя Лободи можна було бачити з підвищеного бабайківського, тобто протележного берега Орелі: селянська хата із синіми віконницями по-хутірському привітно визирала на тлі відрогів гори. Нині толока між садибою та річкою геть заросла переважно низькорослими дикими грушками та глодом і вид на Оріль затулений ще й двоповерховим будинком і довжелезною залізобетонною огорожею, нещодавно збудованими якимось царичанським скоробагатьком.  Цей будинок та ще грати на вікнах Лободинської хати (в середині 90-х років, коли господарів на садибі не було, хату пограбували, от і довелося загратувати вікна…) змазали враження від хутора пана Лободи. Та все ж, обійстя мальовничою маєтністю і чином життя хазяїв, з певними натяжками і поправками щодо масштабів, якщо напружити уяву може нагадати класичний степовий хутірець на зразок того, який напевне був у Панька Куліша.
Обійстя розташоване під самою горою з ніжною і загадковою назвою Лелія, яку Володимиру чомусь хочеться називати Гілеєю.  Гора буйно заростає різнотрав’ям.
 Смужку гори, що належить Лободі, час від часу стрижуть турівчани,  позаяк хутірець ні корівки, ні бодай кози чи кролів не має – взимку родина живе у Львові, тож тримати «живність» не може навіть з метою бавити нею онуків. З підніжжя Лелії ніби виростає Лободинська клуня, заставлена скульптурами та деревиною для скульптур. Обмежує підніжжя схожа на скульптуру літня кабиця із антропоморфним зображенням сонця. Коли те «сонце» висолоплює  язика-задвижку, то над «сонцем» підіймається козацький чуб-оселедець диму, бо на кабиці щось печеться чи вариться. Простір майже горизонтального дворища, порослого шовком споришу,  сформували хата і майстерня. При вході у двір – криниця, в якій влітку купаються зронені обтяженими гілками яблука… Справа від хати буяє чималий фруктовий сад – джерело майже біблійних поетичних алюзій, пленерного натхнення, ароматного джему та не менш духмяних печериць.
 У Туровому я бував майже щоліта і, звичайно ж, навідував обійстя Лободи. Було це завжди відповідально – господар не любить спілкувань знічев’я, привітно приймає лише тих гостей, які здатні сприймати його міркування, розповіді та дещо дидактичні настанови. Головне – аби  гості не були просто марнотратними відпочивальниками  чи «халявними» споживачами генерованого мислителем-господарем.
Одного дня під вечір я завітав тоді, коли на «хутірці» перебувала вся Лободинська родина: на споришеві бавилися голісінькі маленькі онуки Варя і Теодор, біля пічки поралася Людмила, а Володимир з донькою Соломією, сидячи на невисоких ослінчиках, лущили квасолю. Сюжет ментально нагадував «Селянську родину» Тараса Шевченка – нездійснену мрію Кобзаря про його особисте сімейне щастя… Володимир, не припиняючи лущити, запросив мене присісти на ослінчик, який щойно полишила Соломія. До діда підбіг кароокий золотоволосий  ангелик Тео, сів дідові на коліна і  здалося, що уважно вивчав мене увесь час бесіди, що більше скидалася на лекцію його поважного і строгого пращура. Цікава, але трохи задовга бесіда-лекція у затінку будівлі робітні навернула мене на нетерпляче прохання показати твори. Володимир погодився і вся трійка «затінкових співбесідників» подалася у майстерню. Теодор зайшов першим, позаяк був босим і метким. Ми ж із Володимиром, як при вході до мечеті, роззулися.
 Турівська робітня Лободи – справді храм, сакральне вмістилище малярства та різьблення по дереву. Висока, дзвінка, обтинкована якоюсь особливою глиною, – від дотику до тинку відчуваєш палеолітичні струми… Щільно підігнана дерев’яна нефарбована підлога. Високі вікна на схід і північ… Посеред майстерні колом – дивовижна скульптурна композиція «Сотня». В центрі композиції – сотник. Композиція доповнює храмовий образ  робітні: враження, ніби звучить Козацький марш.  Малярські роботи, розставлені при стінах, створюють поліфонічний передзвін барв і ритму. З’явилося враження, що й автор, і його засмаглий голенький онук, і ти сам – органічно вписані в ту «храмову композицію». Та поза тим, знаючи тверде переконання Лободи, що «у всіх писак свиняче око», я не наважувався виказувати це враження, не говорив про відчуття від  доторків долоні до глиняного тинку, та ніг до теплої соснової підлоги, і вийшов з майстерні у піднесенні.
На подвір’ї Людмила далі поралася біля пічки, Соломія лущила квасолю. Заходило сонце за Лелію. Його проміння втомлено блукало верхівками яблунь. Десь над сагами, над Оріллю кружеляли лелеки. Дзижчали бджоли. Падали яблука, інколи  глухим сплеском відгукуючись у неглибокій криниці. Вечірній маєстат охоплював хутір пана Лободи.

 А наступного ранку на підвищеному березі Орелі, де я і Надія Тубальцева стояли з наметом напроти Турового (приїхали туди, щоб у співавторстві розпочати писати  «Лакмус-рок»), раптово намалювалася засмагла постать Володимира: він переплив річечку й опинився в нашому пристанищі – колись пленерному стані «степовиків». Гадаю, його з’ява була не скільки візитом чемності, скільки ностальгією за «Степом»… принаймні, за молодечими часами.


                ЗА ЗАКОНОМ ПЕНЗЛЯ... І РЕЖИМУ

 Ще до очного знайомства я знав Віктора Коржа – через його поезію. До певного часу у моїй домашній бібліотечці були всі книжки, видані поетом.  Чимало років тому одна «сестра по перу» (від згадок про підлість якої ще й досі ворушиться волосся на майже лисій голові…)  попрохала почитати, я віддав їй всі відразу,  а вона  міцно «забула»  повернути...
Кажу:  «знав до очного знайомства», бо Корж – один із тих українських радянських поетів, які правдиво віддзеркалили портрет своєї душі на тлі загальної брехливої картини московсько-більшовицької криваво-фанфарної епохи. Віддзеркалили, на свій ризик користуючись недозволеними,  та частіше змушені були користуватися  дозволеними режимом дзеркалами.
Книжечка Коржа «Закон пензля» викликала у мене незбориме бажання мати автограф її творця. Я наважився – прийшов до видавництва «Промінь», де редакцією художньої літератури завідував Віктор Федорович, і попрохав його зробити напис на титулі. Поет запитав, як мене звати і написав таке: «Віталію Старченку, з очікуванням поетичного віддарунку». Я здивувався і запитав, звідки він знає про те, що я пишу вірші. Віктор Федорович віджартувався приблизно так: «Бо наскрізь бачу!»
Наше знайомство продовжилося у літстудії «Плавка», яка діяла при редакції газети «Трибуна металлурга» і керівником якої кілька років був Корж. На ті часи будь-які літстудії, літоб’єднання, творчі семінари для молодих талантів кишіли «стукачами», але я легковажив і читав на «Плавці» вірші про «презлих дворняг», які запопадливо «лижуть сліди від галош» своїх хазяїв (замість епіграфа – парканний напис: «Во дворе злая собака!»), та про «диких коней океанського острова Сейбл»,  вільних і гордих, на відміну від замучених колгоспних трудяг-ваговозів. Віктор Федорович не був проти «езопової мови», однак попрохав мене, аби я не дуже дражнив собак... і я зрозумів його – Корж намагався захистити своїх студійців від всесильної гебешної «контори».
 А що таке «контора» Віктор Федорович довідався ще у 1966 році, коли на з’їзді української філії союза пісатєлєй СССР пристрасно виступив на захист нашої мови і закінчив виступ словами з «Інтернаціоналу», інкрустованими українською у вірш «Долг Украине» Володимира Маяковським: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав...». Далі  були ще й події, спричинені публікацією «Собору» Олеся Гончара і «Листом творчої молоді Дніпропетровська», і Корж відгукнувся на них, як  належить поету-борцю. Але тиск збоку КГБ був шаленим, і Віктор Федорович далі бути борцем не спромігся... про що з гіркою відвертістю розповідав мені, коли довелося разом працювати на кафедрі української літератури ДНУ: він – завідувачем, я ж – науковим співробітником лабораторії фольклору.
Інколи по закінченню навчального дня Віктор Федорович кликав мене до свого кабінету. Я ніколи не цікавився причиною виклику, бо добре знав – «на горілчаний ринг». На «ринг» кабінет завідуючого перетворювався після щедрого окроплення одеколоном – про всякий випадок, аби обдурити вибагливий нюх випадкового, отже непроханого гостя. Назву ж дійства для себе я вигадав з тієї причини, що Віктор Федорович жартома називав себе «боксер одного удару» – тобто, мав звичку випивати відразу двісті грамів горілки, потім або взагалі не пив, підливаючи гостю, або ж пив мізерними дозами.
 Злегка захмелений, Віктор Федорович згадував минуле з дуалістичним драматизмом.  Каяття через те, що, як він казав, «дозволив гебістам зламати собі хребта», за вірші-паротяги, врешті за те, що написав вірш «Відступники, здавайте партквитки», який у 1990 році надрукували у газеті «Радянська Україна» і який цитував останній керівник КПУ  Гуренко на зібранні українських письменників-комуністів, –  змінювалося спогадами про те гарне, що було в його письменницькому житті. Досі  не розумію, з ностальгією чи іронією Віктор Федорович згадував  «золоту клітку» для письменників: високі гонорари, цікаві творчі відрядження (з Іваном Драчем у радянські часи йому довелося побувати навіть у США...), улюблений Будинок творчості письменників у Піцунді. З вдячністю згадував останнього першого секретаря обкома партії М. Задою, завдяки якому отримав квартиру в престижному будинку...  А мені пригадувався один із перших з’їздів спілки письменників незалежної України, де  колишні «совпіси» вигукували до президії: «Поверніть цензуру та гонорари!», та я твердо знав – серед тих голосів не почути голосу
 Віктора Коржа (і не тільки тому, що Коржа на тому з’їзді не було взагалі)...
Його голос там  не пролунав, бо Віктор Федорович добре розумів, що повернення до «золотої клітки» не буде, а буде лише поезія – без паротягів, без покривлень, зі спокутою, але без істерики. Він, один із блискучої плеяди поетів-шістдесятників, покуштував і «кнута», і «пряніка» так само, як і чимало інших митців його покоління. А до шістдесятників були ще болісніші «кнути» і ще солодкіші «прянікі», які увереджували творчі долі Павла Тичини, Максима Рильського, врешті, улюбленого поета Віктора Федоровича – Андрія Малишка. Із сумом думаю про те, що якби всі вони, як Микола Хвильовий чи Василь Стус, мали Шевченківську мужність, то жахливе «лобноє мєсто», назва якому  Москва, за сімдесят з гаком більшовицьких років перенищило би їх усіх, позбувши українську літературу спантеличеної голови і зболеної душі...


                ОТАКА-ТО  «МАХАБХАРАТА»...

 Він поет цілковито унікальний. Я так вважав майже півсотню літ тому, коли ми познайомилися, вважаю і досі, хоча за прожите Михайло Кудрявцев видав всього  дві збірки поезій. Дві збірки чудових поезій поета-інтелектуала, поета, народженого в родині інтелігентній і творчій: батько Михайла – відомий дніпровський маляр, заслужений художник України, мати колись викладала в Дніпропетровському державному університеті латинську мову.
 А зазнайомилися ми на літстудії «Плавка», якою на той час вже керував Віктор Корж (чим студія і приваблювала молодих літераторів). Того студійного вечора першокурсник історичного факультету «універу»  Михайло прочитав всього один вірш, і зачарував ним присутніх. Кудрявцеву не було й вісімнадцяти років.
Не зважаючи на те, що я на шість років старший, між нами виникли щирі дружні взаємини. Поки учився, влітку Михайло брав участь у наших подорожах «автостопом» і пішки Полтавщиною, сплавлявся зі мною на надувному човні Ворсклою. А по закінченню навчання за розподілом учителював в одній зі шкіл Криничанського району, і це йому дуже не подобалося. Аби вирватися із цупких освітянських лабет, він змушений був вступити у КПСС заради функціонування в Криничанського райкомі комсомолу – в ньому якийсь час пропрацював не то другим, не то третім секретарем.
Далі Михайлові стало нібито комфортніше – він влаштувався в у Дніпровський металургійний інститут на кафедру «марксизму-ленінізму». Я ж  тоді працював художником на художньо-оформлювальному комбінаті. Одного разу до мене у виробничу майстерню завітав Михайло – дуже, ну дуже схвильваний. Ми вийшли з приміщення і він розповів, що обласне управління КДБ запропонувало йому, комуністу й офіцерові запасу, служити в штаті «контори». Михайло категорично не хотів стати гебістом, але на кафедрі попередили: погоджується із пропозицією чи ні – далі працювати в інституті він не буде...
 Я заспокоїв Михайла і запропонував авантюрний варіант. На той момент добре знайомий мені директор стадіону «Металург» (теперішня «Дніпроарена») попрохав знайти художника («та, Боже упаси, щоб не  алкаш...»), який би згодився працювати оформлювачем на стадіоні. Михайло не був «великим комбінатором», але варіант полягав у тому, що я поруч нього виконуватиму свої виробничі замовлення для художнього комбінату і допомагатиму йому малювати те, що доручатиме дирекція стадіону. Роботи ж на покинутому футбольною командою стадіоні тоді було небагато. Михайло подумав... і погодився.
 Здається, час перебування у просторій і світлій художній майстерні, яка знаходилася над центральною трибуною стадіону, був для поетичної творчості Михайла благодатним. У тій робітні Михайло вповні почував себе художником слова і  швидко навчився деяким прийомам декорування, яке тоді називали «оформіловкой». У вільний час в спортзалі стадіону займався дзю-до – мав якийсь пас (чи правильніше – пояс?) з цього виду східної боротьби.  І мені теж було зручно і приємно працювати поруч Михайла.
 Та одного разу він несподівано заявив: «А чи варто, Віталію, писати вірші, якщо люди давно написали річ непервершену – епос «Махабхарата?». Фраза мене збентежила. Я запитав, чи не означає це, що змарнували свої життя генії –  Овідій, Данте, Шевченко, багато інших і, нарешті, улюблений  Михайлом Гарсіа Лорка? Він промовчав...
Пізніше Михало розповів, що надсилав Ліні Костенко добірку своїх поезій й очікував на відгук. На жаль, відгуку не було, і це занурило Михайла в зневіру у власний хист. Я спробував заспокоїти його: мовляв, час і натхнення Ліни Василівни ретельно охороняє її чоловік... Та це Михайла мало втішило. Гадаю, що саме мовчання  великої поетки змусило його зробити нігілістичний висновок стосовно «постмахарабхатної» поетичної творчості. Однак, вся ця історія не зашкодила Михайлові видати збірку поезій «Небесна борозна», з якою автора прийняли до Спілки письменників.
 Та виявилося, що ні членство у Спілці, ні редакторська робота в редакції художньої літератури видавництва «Промінь», куди його запросили працювати, на поетичну творчість Михайла аж ніяк не надихнули. Він мріяв про інше – про лаври екстрасенса (а може навіть «великого комбінатора»!), що  змусило його отримати ще одну вищу освіту – за  фахом «Медична психологія». З початку 90-х років Михайло – приватний консультант-писхолог. Я ж далі вірив у високе покликання Кудрявцева-поета. Зокрема, і його рядкам –  «Якби пірамідами не дивувались – вони б не існували так довго. Міцніша за камінь, тривкіша за мідяні скоби віра в чудесне!», та, при цьому, не дуже вірив Кудрявцеву-екстрасенсу.  Гадаю, саме тому перед початком психотерапевтичного сеансу в переповненій актовій залі дніпровського Будинку вчених Михайло дав вказівку своєму асистенту настійливо прохати мене покинути  залу, що я й зробив без зайвих обурень...  Після цього випадку на жоден психотерапевтичний сеанс свого друга я не потрапляв.
 Але той короткий період «психомракобісся» нашого суспільства минув, і це повернуло Михайла до творчості. Добірки віршів Кудрявцева  публікують у престижних виданнях, поет видав другу книгу чудових поезій і долю свою не втрапив оминути. Гадаю, нині Михайло юному поету-нігілісту зауважив би, що епос «Махабхарата»  був написаний не для того, аби ми цуралися сучасного  Поетичного Слова.   


                ПОВІНЧАНІ ПОЕЗІЄЮ

 Анатолій був студент-філфаківець випускного курсу, Людмила ж – молодою матір’ю і вихователькою у дитячому садку. Коли на літстудії «Плавка», що діяла при редакції газети «Трибуна металурга» заводу ім. Петровського, ладненька шатенка Людмила оксамитовим голосом читала свої поезії, здебільшого присвячені селу і Приорільській природі, Анатолій мав змогу не лише уважно слухати, але й цілком легально з неприхованим захватом споглядати авторку. Не знаю, чи помічала це Людмила, але я, наприклад, помітив: Анатолію вона подобалася не лише як поетка... і подобалася вельми. Проте, Анатолій не був ловеласом – навпаки, мав сором’язливу натуру,  виховував себе на класичній художній літературі, тож і не намагався негайно зав’язати з Людмилою студійний  роман. Та одного разу по закінченні засідання «Плавки» з приміщення редакції вони вийшли разом і щасливо розчинилися у вечірніх сутінках...

 Одружилися Людмила Левченко та Анатолій Шкляр тихо і непомітно (чи має сенс гучне розголошення того, що є таїнством злиття двох в одне ціле?). Поета і поетку з’єднало взаємне почуття та й піднесло обох над марнотами до найвищої поезії – поезії кохання. Беруся стверджувати, що по шлюбу Анатолій став писати експресивніше,  а Людмила – яскравіше.

 Однак, жилося нелегко. Мешкали у двох тісних кімнатках старого ветхого будинку з просівшою підлогою, в кутках якої зяяли мишині нірки. Доглядали хвору Людмилину матір, виховували Людмилину доньку Оксану. Згодом Анатолій почав видаватися, його прийняли до Спілки письменників, і він зайняв посаду редактора видавництва «Промінь». Непридатність для мешкання житла і вступ Анатолія до Спілки були вирішальними умовами отримання родиною трикімнатної квартири в дев’ятиповерхівці. Радощам не було меж – подружжя влаштувало веселі входини, на яких довелося бути і мені. Я щиро радів сімейному щастю Анатолія та Людмили ,  подарував їм свою найціннішу картину з образом Батька міських садів Катеринослава січового сотника Лазаря Глоби. А цінна для мене вона була тим, що «аж» один день демонструвалася на виставці аматорського мистецтва області, після чого за вказівкою якогось партійного бонзи була знята з експозиції, бо ж, як виявилося, картина «просякнута духом буржуазного націоналізму».

Життя налагодилося. Людмила теж почала видавати пречудові книжечки для дітей дошкільного віку та  збірочки поезії для дорослих і вступила до Спілки письменників. Подружжя поетів активно вписалося в напружене політичні й культурні події Січеслава 90-х років. Професійною письменницею стала й Оксана. Здавалося: творча родина має все для процвітання. Однак, хоча життя трохи й покращало, та виявилося, що творчість далеко не завжди є підставою для гармонії у сімейних стосунках. Виникали різноманітні протиріччя, з’явилися обставини, які врешті призвели до формального розриву... Анатолій придбав малогабаритну однокімнатну квартиру в «хрущовці» і став жити одинаком. Проте, почуття між ним та Людмилою не охололи: Людмила далі називала його «мій Толя», Анатолій же постійно їй допомагав і грошима, і порадами. А головне –  ніколи не уривалися творчі взаємини, які склалися з першого дня їхнього знайомства.

 Гострі почуття молодості, овва, таки старіють, але ніколи не зникають і примушують людей бути ще відповідальнішими у ставленні до  коханих. І чудовий приклад  цьому – почуття Анатолія до Людмили. Вони вже були  розлучені, коли Людмилу спіткала біда – інсульт... Анатолій робив усе, що залежало від нього, аби витягти кохану жінку із жорстокої пастки, в яку вона потрапила. І Людмила одужала, і стала такою ж креативною та веселою, якою була. Ще недавно, ще, здається, зовсім недавно Людмила телефонувала  мені й ділилася планами відновлення роботи юнацької літстудії «Лілея», якою вона успішно керувала півтора десятка років. Запрошувала допомагати становленню  молодих талантів...

 Другого удару підступної хвороби  Людмила не витримала... Хоронили її осіннього сонячного дня на Діївському кладовищі, де раніше були поховані письменники Євген Романов та Олександра Кравченко. Хоронили у ще теплу землю біля могили матері Людмили – на місці, де перед цим росла розкішна калина, посаджена Людмилою. Вся у соковитих ягодах, повна життєвих сил, вона теж померла, поступившись місцем своїй  садівниці – калину довелося викорчувати...

 Анатолій стояв біля труни і мовчки плакав. Потім рвучко розвернувся, відійшов, аби утерти нескупі чоловічі сльози...

 Серед новеньких книжечок моєї п’ятирічної онуки Вікторії є й уже пожовкла книжечка Людмили Левченко «Півень-сурмач», яку вона подарувала моїй доньці, коли тій було рочків зо три. Гадаю, й інші матусі й татусі, у домашній дитячій бібліотеці яких опинилися книжечки Людмили Левченко, передають їх своїм дітям.  Це свідчення того, що своє життя Людмила не змарнувала, бо долю її позначив поетичним хистом Всевишній. Та до божого дарунку я би долучив і кохання  Анатолія, яке підносило Людмилу над нелегкою буденністю в царину чудових поетичних візій та образів.


                ТЕРИТОРІЯ  НАТХНЕННЯ

 Моложавий до невизначеності віку, гарненький як янгол, – він більше нагадував учня дитячої художньої школи, ніж її викладача. В тому, що він таки учитель, а не учень, я переконався на першій – позаплановій –  педраді за його участі. Метою «позапланової» було з’ясуваня «вопроса» про те, як реагувати на безпрецедентний випадок: у коридорі школи якесь капосне дитя гіпсовому «Хлопчику з гусаком» (копія з твору Боеффа) кінчик корінчика обмалювало краплаком. 
Пізніше мені довелося бачити рисувальні імпровізації нового викладача, в яких він однією лінією стилізував під ілюстрації в московському журналі «Юність» – рисував темпераментно і, здавалося, безпомилково. Затим я здивувався ширянню фантазії його малолітніх учнів: вони створювали до того не бачені мною, викладачем історії мистецтв, композиції – яскраві, безпосередні, розкуті, зовсім не схожі на «правільниє» малюнки «счастливих совєтских дєтєй». Такі композиції, принаймні у своїй школі, вперше бачили й інші вчителі, за що молодому викладачеві Олександру Григоровичу Нем’ятому  діставалося «на горіхи»,  мені – також – за те, що захищав його від нападок старших колег.
 Схожість поглядів на дитячу творчість і на творчість  взагалі зблизила нас. Це відбулося у 1974 році, а вже наступного року Сашко став студентом Харківського художньо-промислового інституту, я ж перейшов працювати на художньо-оформлювальний комбінат. По закінченню інституту Нем’ятий також влаштувався працювати на цьому комбінаті й отримав приміщення виробничої майстерні за адресою Артема-42/1 (нині – вулиця Січових Стрільців). У ній Сашко запропонував розташуватися і мені.  Ми облаштували своє «робоче місце» як могли: відремонтували та пофарбували стіни і підлогу, змонтували полички. Напівпідвальне приміщення не мало ніяких санітарних умов, але, слава Богу, опалювалося газовою форсункою і мало водогін. Наші «трудовиє будні» мали  би стати для нас суцільними «празднікамі», якби не нудотна виробнича робота… Могли бути святом поза тим, що до справжньої творчості та майстерня надавалася кепсько: переважно у вихідні дні й тільки при електроосвітленні. З двох «зрячих» вікон відкривався вид на фрагмент зруйнованого тротуару та ноги перехожих, які намагалися оминути ковбані. Підлогу попрогризали щури. Інколи вони нахабно вилазили із запілля і здивовано дивилися на нас: мовляв, «а ви що тут робите?» Майстерню заливало каналізаційними стоками, але ті отруйні стоки не могли знищити щурів та нас – ми зі щурами були безсмертними… Майстерню грабували, вдершись через вікна. Та ні на що не зважаючи, ми із Сашком (на зле щурам і кагебістам, які цікавилися нашою майстернею – «націоналістичною попутницею» робітні «геть буржуазних «націків»» Гуменюків, що знаходилася поруч), міцно трималися її навіть по тому, як Сашко покинув комбінат і перейшов викладати до художнього училища. Це був наш убогий «катакомбний монплізер», в якому нам хотілося почуватися вільними митцями.
 Сашко прагнув свободи творчості і завзято шукав напрямок, який би вивів його на шлях мистецької істини. Спочатку (мабуть, під впливом інститутських захоплень)  він «філонив», тобто захоплювався стилем  російського модерніста Філонова, «пікассив» – його вабив також Пікассо і, гадаю, творчість останнього та пробудження інтересу до української фольклорної образотворчості підштовхнула Сашка на створення серії інтерпретацій образу козака Мамая у невеликому форматі. Створивши її, Сашко замислився:  а що далі? 
Спостерігаючи за його віртуозним рисуванням шаржів, за експресивним ритуванням ліноритів, у часи вимирання мамонтів комуномоскальського Кремля, напередодні історичних зламів я намагався переконати Сашка в тому, що йому варто впритул зайнятися технікою офорту, яку він освоїв в інституті, і створити свій політично активний «Капричос», та намарне – його вабило малярство.
 У 1988 році Олександр познайомився із Володимиром Лободою і увійшов до мистецького гурту «Степ». З цього часу він віддає перевагу пленерному малярству, і його улюбленою «робітнею»  стають орільські простори біля Бабайківки та Турового. Через три роки разом із Володимиром Бубликом  він експонує виставку своїх пейзажів у Львівські картинній галереї.
 Та Сашко не обмежується степовим і сільським краєвидом – контрастною альтернативою їм стає «живопис акацій» на старих вулицях міста. Переважно це осінні та весняні мотиви із задвірками, анфіладами аркоподібних крон, з чорними скульптурними стовбурами акацій та атмосферою щемливого сирітства природи в урбаністичних умовах. Майстерня «на Артема» була більше придатна для експонування етюдів під електроосвітленням: написані на полотні без підрамника, вони кріпилися кнопками на стінах, і ми із Сашком  за пляшкою-другою поганенького вина марки «шмурдяк», яке закусювали бобами (з домішками добірних реп’яхів) у томатному соусі, аналізували їхні вади і переваги. Якщо справа доходила до Сашкових віршованих імпровізацій на зразок «Пальцы сжались в кулаки: пулемет –  по роще…», то це означало, що  сьогоднішній пленер він вважає вдалим, а підозріле вино пішло йому на здоров’я...
 Турівсько-бабайківський період «пленерування» з розвалом гурту «Степ» для Сашка не закінчився – низку років поспіль влітку ми з ним та ще з кількома художниками  їздили на «стоянку степовиків», розташовувалися над Оріллю в наметах, писали етюди. Проте «бабайківський барбізон» поступово втрачав актуальність: працюючи викладачем у театрально-художньому коледжі, Сашко все частіше відпускні літні місяці почав присвячувати Ковпаківці –  селу в Магдалинівському районі, яке також розташоване на Орелі. В Ковпаківці його дружина Олена мала спадщину, але Сашко придбав ще й стару хату під стріхою, найняв сусідів відремонтувати її, бо мав намір влаштувати в ній мікромузей сільських побутових старожитностей – на зразок того, який утворив у Туровому Володимир Лобода, і – подібний «Дому Волошина» у Коктебелі –  «Дім Нем’ятого» у Ковпаківці для гостей художника…
Крім малярських натурних картин, у Ковпаківці Олександр створив велику кількість графічних творів. На мій погляд, найцікавіші з них – серії малюнків, – графічних ноктюрнів, виконаних на папері тушшю. Ці малюнки відтворюють поезію літніх місячних ночей, які бачили наші прапращури, і які можемо бачити й ми, якщо потрапляємо вночі у сільську місцину. Здається, у ноктюрнах Сашко зміг передати захват геніального Гоголя перед українською ніччю, перед її дивовижними чарами, знаками, згуками…
Взагалі ж, Ковпаківка – саме та територія творчості, яку розшукував Нем’ятий. Там,
 у степовому  обширі, сеанси пленерного малярства дорівнюють щасливому злиттю з природою, ідентифікації художника з подувом вітру, плином хмар, щебетом пташок, сонячним виблиском  плеса ріки, на тлі якого рухається череда, яка ніби сходить з неба на землю, на Оріль... 
Нем’ятий – художник переважно теплої пори року. Раніше взимку він впадав у творчу «сплячку», його малярські здібності «відморожуються», і він просто чекає тепла й пленеру, а ще – бавиться дотепними шаржами. Але зараз відбуваються події, які  вимагають від художників бодай наближення до Кобзаревої відповідальності за долю свого народу.  Художники мали би творити  «Український Капричос» або, відповідно подіям на Донбасі,  свою  серію «Страхіття війни», як це робив великий Гойя, коли Іспанія, як держава, була на грані зникнення. В графіці, малярстві чи скульптурі – немає значення.
 Відчуваючи таку відповідальність, холодну пору початку 2015 року  Олександр не марнував. Він замислив і  працює над серією «Мамай» на досить значного розміру форматах. Оскільки майстерню на  Січових Стрільців-42 «добрі люди» у нього «отжалі», то  Дніпровський музей сучасного українського живопису надав художнику не тільки приміщення, але й полотна та матеріали для втілення задуму. Образи цієї серії чимось нагадують воїнів-кібергів, захисників Донецького аеропорту. Водночас, всі вони асоціюються і з образом Мамая – Співця драматичних подій української історії…
 
 Нем’ятий – художник, для якого мистецька коню’ктура не існує. Йому вдалося створити свій творчий простір, яким  він живе, дихає, який він пильно охороняє і в якому він чітко усвідомлює чого йому хочеться, а чого –  не хочеться. Колись Сашко сказав: «Ненавиджу, коли хтось намагається вторгнутися на мою територію!». На  приватній території творчості має бути духовний комфорт, вона має надихати на симфонію кольорових і тональних градацій, в ній має панувати особливий  клімат… Як з цим не погодитися?!


                ПОЛІТИК, ТА ПЕРЕДУСІМ – ХУДОЖНИК

 «Пане Іване» – так шанобливо звертаються до нього ті «рухівці» Дніпра, які разом з ним наприкінці 80-х років засновували на Січеславщині Народний рух України, й ті січеславці, які й нині пам’ятають і шанують події тридцятилітньої давності. Іван Іванович Шулик, незмінний лідер крайового Руху в часи розвалу совєцької імперії та відродження Української Держави, був і залишається знаковою політичною постаттю нашого міста. Та все ж, Шулик-політик аж ніяк не затінив Шулика-художника, без сценографії якого важко уявити творчу діяльність драматичних театрів Січеслава. Ба, навіть навпаки: якщо відомим політиком у масштабах України Іван Шулик може й не став, то визначним сценографістом його визнають театрали  багатьох міст нашої Батьківщини.
 Із членом Спілки художників Іваном Шуликом я познайомився у другій половині 70-х років, коли у художньо-оформлювальному комбінаті здавав мальовану мною «оформілівку» художній раді, незрусифікованим представником якої був лише Іван Іванович Шулик. До мене  худрада ставилася прискіпливо через те, що я не мав освіти художника; проте, можливо, ще й тому, що принципово розмовляв українською мовою (один комбінатівський «оформітєль» на прізвище Єрохін одного разу запитав мене: «Када ти забудішь свой суконний язик?», і я  ледве втримався врізати йому в мармизу – вічно п’яний кацап був набагато старшим за мене...). Та я зрозумів, що саме завдяки  мові Іван Шулик захистив перед худрадою мною виконану роботу і цим зняв проблему з її прийняттям, а  отже – із отриманням мною зарплатні.
 Ближче ми познайомилися наприкінці 80-х років, коли утворилися січеславське Товариство української мови та  січеславський крайовий Народний Рух України, до виникнення та діяльності яких Шулик приклав чимало зусиль. Як художник  і член Товариства, Іван багато допомогав редколегії, в якій я був заступником редактора,
 у підготовці рукописної газети  «Слово» ТУМу, залучив до роботи над «Словом» і театрального художника Володимира Миколюка. Через газету «Слово» він, разом із Іваном Сокульським та ще кількома іншими «рухівцями», 20 травня 1990 року постраждав від обдурених гебістами «афганців».
 Діяльність у статусі провідника крайового Руху не заважала Івану паралельно перебувати і в стані постійної творчої роботи. У цей період він створює оригінальні сценографічні проекти до вистав «97» (за М. Кулішем), «Майстер і Маргарита» (за М. Булгаковим), «Украдене щастя» (за І. Франком), «Поліана» (за Е. Портером) та інші. За його ініцативи і при його безпосередньому сприянні «рухівці» заклали пам’ятну плиту на місці майбутнього пам’ятника Кобзареві на теперішній Воскресенській вулиці у Січеславі, його ж ініціативою було і спорудження погрудь корифеям української літератури на бічному фасаді театру ім. Т.Г. Шевченка. За ескізом та калькою Івана Шулика був виготовлений пам’ятний знак, який засвідчує перший підйом українського національного прапора на реї в середмісті Січеслава 16 липня 1991 року –  на відзначення річниці з моменту прийняття Верховною Радою Декларації про Державний суверенітет.
 Іван Іванович, не зважаючи на те, що «розміняв» восьмий десяток,  досі в постійних творчих пошуках. Інколи я заходжу до нього в сценографічну майстерню, він показує нові ескізи та проекти, читає напамять улюблені поезії – а пам’ятає їх багато. І читає з особливим натхненням – зі штихом (так би сказала Катерина Білокур...) художника сцени. Дивують і його знання української та зарубіжної прози і драматургії, що для не театральних, «звичайних» художників не  притаманно. Тож природно сприймається те, що «людина-театр» Михайло Мельник, самостійно працюючи над сценографією своїх вистав,  звертається до Шулика за консультаціями – артист цінує у Шуликові не лише хист і досвід художника-сценографіста, але й інтелектуальний набуток, який уможливлює варіативність творчого мислення.
Те ж саме ціную в ньому і я. А ще, мені дуже імпонує його політична, громадянська і мистецька принциповість, яка для Івана Шулика має особливу, – не помилюся, коли скажу – найвищу моральну цінність.




                КІНЕЦЬ І ПОЧАТОК РАЮ

 Художники-оформлювачі та музиканти духових оркестрів були найбільш упослідженими, водночас дуже «затрєбуваннимі работнікамі культури» совдепії. Одні малювали-писали монументальні комуністичні плакати-гасла, цеберками замішуючи отруйну фарбу кіновар, інші в спеку чи холодригу виконували не менш монументальні комуністичні марші. Працювати «на лисого», як говорили оформлювачі, тобто заробляти купюри з профілем Леніна, довелося і мені –  в художньо-оформлювальному комбінаті (ХОК), де я і познайомився з художником Володимиром Бубликом. Знайомство відбулося в крижаному холоді коридору колишньої школи в  Кайдаках,  яку (після розбитої в хімкабінеті колби з ртуттю та евакуації учнів) відключили від тепла і водогону й віддали під виробничі майстерні ХОКу (цю абревіатуру «кайдацькі» художники розшифрувати так: «художньо-оформлювальний концтабір»). Познайомив нас художник Володимир Падун. У коридорі школи він підвів мене до молодика, який у куфайці, синьому береті та в замащених фарбою рукавичках малював панно, що не влазило в двері класу, де розташовувалась  майстерня  (її можна було хоч трохи підігріти так званим «козлом» –  спіраллю, намотаною на цементно-азбестову трубу і підключеною до електрики), і запросто проказав: «Знайомся –  наша людина, козак із Запоріжжя Володимир Бублик».
 За зиму ми з Бубликом заприятелювали і вже влітку здійснили разом зі своїми малолітніми синами свій перший сплав на гумових човнах  із Кобеляк до Кишеньок. Лагідна Ворскла з повільною течією, якій допомагали весла, мальовничі серпантини плеса, щедрі на рибу місця – все те, чого  влітку прагли наші душі. Під час зупинок Володя робив замальовки олівцем або ж аквареллю, я зауважував їхню енергетику, відповідну темпераменту автора, але не робив з цього висновку, що Бублик – художник неабиякий.
Нам так сподобалося сплавлятися, що літечок п’ять мандрували річками, пропливши в кілька запливів Ворсклу від Ахтирки до Кишеньок, Псел – від Гадяча до Шишак й Оріль – від Личкового до Китайгорода. Я дивувався спритності, вигадливості та вмінням Володимира. А вмів він все: вловити велику рибину (одного разу на Ворсклі виудив на вудку- «донку» величезного –  двопудової ваги! – коропа), приготувати смачнючі куліш та юшку, швидко  розпалити вогнище після зливи… Ці туристичні клопоти не заважали йому постійно малювати та вихоплювати фотоапаратом змістовні краєвиди чи їхні фрагменти.
 Але й узимку ми з ним мандрували – на лижах. Одного року стояла сніжна і морозяна зима, тож ми, отримавши платню в конторі художнього комбінату, що знаходилась у парку Шевченка, вирішили кригою перейти Дніпро до спортивного магазину «Нептун», який щойно відкрився, і купити дві пари лиж. Звичайно – ризикували, але перехід кригою від Монастирського острова до Сонячного житлового масиву підкинув нам чимало адреналіну. Наступного дня була субота і ми поїхали за тим же адреналіном у Підгороднє, на Мар’янівську гору. Спускалися з Мар’янівської аж на кригу Кільчені, потім, зробивши в снігу кубельце, пообідали, і нам захотілося перевалити через гору, щоби дістатися міста на лижах. Та, на жаль, ми навіть не второпали, як втрапили прямо на територію військової частини, де нас негайно заарештували. Офіцери частини погрожували повідомити куди слід про наше натхненне  лижварство в забороненій зоні, та все закінчилось набагато ліпше, ніж могло бути: щоби переконати офіцерів, що ми  не шпигуни американської розвідки, а таки художники, Володя намалював олівцем портрет майора, начальника частини, після чого нас всадовили в автобус, яким возили служивих, і безоплатно відвезли до Дніпра…
Наприкінці 80-х років Володимир Бублик став викладачем Дніпропетровського художнього училища і познайомився з Володимиром Лободою, ввійшовши до гурту «Степ», що, на мій погляд, кардинально змінило ставлення до творчості й утрамбувало в його свідомості бажання вирізнитися серед інших художників: культ мистецької особистості стає його моральною фікс-ідеєю. Не знаю, він мав рацію, чи ні, але дедалі глибше занурювався в екзістенцію власної винятковості. Зразком такої поведінки була поведінка Лободи, який посприяв у 1991 році облаштуванню виставку Володимира Бублика та Олексндра Нем’ятого у Львівській картинній галереї. Та Бублик не враховував важливу рису, Лободі притаманну: прагматизм,  організованість і вміння переконувати у своїй винятковості не лише себе, але й оточення.
 Окремі живописні твори Бублика я бачив і до виставки у Львівській картинній галереї, та саме на цій виставці, маючи перед очима розгорнуту експозицію, я нарешті усвідомив міру його малярського таланту. Передусім вражали вільне і водночас, здавалося «волюнтаристське» оперування кольором та несамовитість тональних контрастів.
На початку дев’яностих років Володимир різко змінює чин життя: з теплої двокімнатної квартири, де жив із дружиною Дариною та сином Олегом, переселяється жити до «майстерні» – підвального приміщення без води, туалету й опалення. Немічними джерелами тепла були електротени, які вибивали запобіжники, облізла медвежа шкура та вогкуваті ковдри, що лежали на дощатому ліжку. Намарне Володя сподівався на вимушений гарт, отриманий у вище згаданій кайдацькій школі – з її холодами та ртутними випарами…
 Спочатку життя в майстерні скрашували приходи вдвічі молодшої за Володимира жінки, в яку він безтямно закохався, писав її в образі  такої собі крулівни. «Крулівна» переїхала до Києва і врешті покинула його. Ця любовна поразка даремно не минула: і взимку, і влітку душу, прихоплену спочатку вогнем, а затим і морозом почуттів, заповзявся відігрівати оковитою. Спілкуватися з Володимиром ставало дедалі важче – він міг безпричинно образити, зневажити  будь-кого. Діставалося і мені… 
 Та головне – Бублик постійно працював, створюючи малярські та графічні цикли, різноманітні керамічні вироби, різьблячи з дерева скульптуру й ужиткові речі. Віддавався викладанню в театрально-художньому коледжі. В 1994 році в Дніпровському історичному музеї експонував другу персональну виставку.  Допомагав художнику Лободі будувати майстерню в Туровому: на прохання допомогти відгукувався завжди. І… лікувався від сухот – наслідку зимувань у зовсім непристосованому для проживання підвалі.
 Сухоти Володимир переміг. Почуття образи на молоду спокусницю залишалося. Попереду в житті вже не було фатальних жінок – всю пристрасть віддавав творчості. Почав навіть на утинках паперу писати вірші. Одного разу прочитав мені. Я мав необережність запропонувати свої послуги щодо їхнього редагування – він обурився: «Ти мені будеш реагувати? Та я цього не довірив навіть Олесю Завгородньому! Їх не треба редагувати – їх треба видавати!». На жаль, вірші Володимира досі й не редаговані, й невидані. Не знаю навіть, де вони знаходяться…
На початку нового століття (й тисячоліття) Володя у селі Йосипівка, що на Орелі в Магдалинівському районі,  придбав стару мазанку під стріхою і став сусідом письменнику Олександру Завгородньому і його дружині Тамарі. На хату дуже розраховував, після сякого-такого ремонту перетворивши її на ще одну – заміську  робітню: наґрунтував полотен, назбирав колод для різьблення і мріяв про  те, щоби
 у клуні влаштувати кузню – не лише для художньої кування, але й для того, щоб виготовлювати реманент для селян. Реманент – це заради пам’яті про діда, сільського коваля, якого дуже любив. Та не збулося…
 Восени 2007 року Володимир ініціював і заходився організовувати у Дніпровському художньому музеї виставку творчості знакового для Дніпра художника-шістдесятника Якова Калашника, в чому всіляко сприяли йому тодішній виконуючий обов’язки директора художнього музею Володимир Кулічихін і художник, учитель Володимира під час навчання в художньому училищі, Віктор Загубибатько. До відкриття виставки Бублик подарував музею етюди та ескізи Калашника, які у свій час йому передав на зберігання покійний художник Станіслав Черевко – учень і приятель Якова Петровича. На відкриття виставка відомого шістдесятника прийшло багато людей, відкриття було по-справжньому хвилюючим і яскравим.  Володимир переживав ейфорію  від усвідомлення своєї причетності до влаштування  малярського свята…
 По відкриттю  виставки перед входом до музею Володя перекурював разом з іншими художниками. Я підійшов, подякував йому за організацію виставки. Він сяяв від щасливого здійснення замисленого. Потисли одне одному руки, я вже намірився іти, та Володя зупинив мене – хотів щось сказати, потім передумав, і ще раз потис руку. Невідомо, що  саме мав сказати, та це було останнє наше рукостискання: минуло кілька днів, і мені довелося їхати у Йосипівку, аби забрати тіло свого товариша і незабутнього художника: Володимир лежав у селянській хаті на лавах під образами. Вусатий, із золотисто-сріблястим оселедцем на тім’ї, він нагадував запорожця, якого не оминула куля…
 У день смерті Володимир надіслав художнику Сергію Ковиці-Алієву есемеску: «Сергію, тут рай!». А за кілька годин серце не витримало радості від зрадливого раю земного і переселило свого хазяїна в Рай Небесний.

 2010 року до шістдесятиріччя від дня народження Володимира Бублика  у Дніпропетровському художньому музеї відбулася велика виставка неприкаяного митця. Оглядаючи її, кожен відвідувач міг переконатися в еврикальній сміливості маляра, в самобутності бачення світу, в  несподіваності кольорових і тональних відношень, що створювали дивовижну колористичну гармонію, в експресії майже гротескних композицій. Врешті  в тому, що було притаманним лише йому – Володимиру Бублику: людині добрій, але з дивацькими вчинками, не завжди зрозумілій і конозистій, але завжди готовій піти назустріч, підставити плече товаришу. Врешті, людині, яка  залишилася у пам’яті тих, хто його знав, художником великого серця і, на жаль, не до кінця розкритого своєрідного таланту.


            МРІЯ ПРО ЖОВТО-БЛАКИТНІ КРИЛА

 Мені він нагадував увічливого птаха. Худорлявий, стрункий, рухався з особливою журавлиною грацією. Я ніколи не бачив його похмурим і пригніченим: будь-що, він тримався бадьоро, часто жартував і сміявся. Жарти, зазвичай, були незлобиві, позаяк він увесь був по-тичинівськи «привітний, яблуневоцвітний...». І лиш одного разу побачив Олеся жорстким, уперше почув його твердий і переконливий присуд.  Це було у приміщенні Січеславської обласної організації Національної спілки письменників України під час звітно-виборчих зборів: Завгородній закликав присутніх рішуче переобрати голову організації Олександру Шуман (псевдонім – Леся Степовичка), після чого запросити священика, щоби той ретельно висвятив приміщення, в якому «голова головувала», і цим звільнив би Спілку від нечистивого духу...
 Олеся Завгороднього я знав за кілька років до нашого знайомства – як унікального перекладача з естонської та фінської мов на українську і як самобутнього, тичинівського складу поета. На початку 80-років нас зблизила така оказія: Олесь попрохав мене відреставрувати тло портрета Тараса Шевченка, написаного Миколою Сармою-Соколовським. «Реставрація» відбувалася на квартирі батьків Олеся, де він тоді мешкав з дружиною Тамарою – в будинку часів «розвиненого сталінізму» на вулиці Ворошилова (нині – Сергія Єфремова). Роботи було небагато, я швидко управився з нею, і поки Тамара готувала каву, вийшов на балкон покурити.
На балконі я потрапив у царство синичок – всюди були приторочені годівнички із улюбленим синичками салом, то ж пташки пурхали, щебетали і їм не дуже подобався димок, який серпантином пускала моя цигарка. Я не зловживав присутністю на їхній території, зробив кілька затяжок і вийшов з балкону до зали, де на мене вже очікувала кава. Олесь жартома подякував мені за те, що я не довго обкурював синиць і додав:  «Синиці – птахи етнічно наші». Я не ставив зайвих запитань. Збагнув, що вони «етнічно наші», бо жовто-блакитні... і полюбляють сало.
 За кілька років по цьому Олесь і Тамара отримали квартиру на житловому масиві «Парус» й інколи запрошували мене в гості. Влітку, йдучи від зупинки автобуса хідниками дворів багатоповерхівок до будинку, де мешкали Завгородні, я милувався соняхами, які по обидві сторони хідників хитали золотими голівками – ніби вітали мене.  Виявилося, що цей «соняховий шлях» від зупинки до власного під’їзду  висіяв Олесь: «Щоби шлях додому прикрашали соняхи і птахи...». На лоджії квартири Завгородніх – за давньою традицією – годівнички для синичок.
 На початку 90-х років не було рухівського мітингу, на якому б не був присутнім Олесь. На мітинги він приходив обов’язково із національним прапором, притороченим до плаксикового вудлища; на лацкані ж сорочки, піджака або куртки –  два значки: жовто-блакитний прапорець і профіль Кобзаря. Романтичний образ прапороносця...
Синички Олеся супроводжували всюди. Принаймні, перебуваючи на дачі Завгородніх коло мальовничих самарських плавнів,  я помітив, що їхній дачний сад обвішений синичниками та годівницями, біля яких юрмилися ці «етнічні птахи». Ба, навіть коли ми їздили збирати гриби у Китайгород чи під Верхньодніпровськ, то Олесь, як чаклун, приваблював тамтешніх синичок. Коли ж Завгородні придбали садибу в приорільській Йосипівці, то в лісосмузі, якою закінчувався город садиби, Олесь збудував «пташиний хутірець» для цих (та й не тільки для них...) пташок: зо два десятки синичників та шпаківень – змайстрованих із дощечок, видовбаних із колод –  висіли на деревах. На одному ж дереві, враженому блискавкою, Олесь спорудив настил для лелечого гнізда, і лелеки сористалися ним – над городом  Завгородніх кружеляли ці великі горді птахи...

 Раптова смерть у січні 2017 року забрала Олеся Завгороднього від нас... і від йосипівських птахів. Його могила знаходиться на сілському цвинтарі неподалік заснованого ним «пташиного хутірця». Птахи, які заселили його, прилітають до останньої домівки Олеся Сергійовича, щебечуть над нею щось, що примушує його світлу душу усміхатися і згадувати ті часи, коли вона мріяла про жовто-блакитні крила.

               
                УНІВЕРСАЛ ЗІ  ШЛЯХІВКИ

 Щоби вмістити інформацію про всі творчі іпостасі цієї людини в підзаголовку до нижче розміщеного тексту, необхідно було би розтягнути такий підзаголовок на десяток рядків. Наш земляк Леонід Васильович Череватенко окрім того, що був  видатним поетом і дослідником української літератури та мистецтва 20 – 30 років минулого століття (так званого «Рзстріляного Відродження»), за своє життя чим тільки не займався: в юності працював на шахтах Донбасу, в молодості – в археологічних експедиціях розкопував скитські могили, в зрілі роки написав документальну кінотрилогію «Я камінь з Божої пращі», за яку отримав Шевченківську премію, писав статті з образотворчого мистецтва, перекладав художні твори з німецької, чеської та польської мов, працював головним редактором журналу «Новини кіноекрану», за його сценаріями на кіностудії Довженка поставили кілька художніх та документальних фільмів. Був членом Національної спілки кінематографістів, Національної спілки письменників, історичного клубу «Холодний Яр», головою Київської письменницької організації. Вражень за життя – на кілька життів. Створено непересічних літературних і мистецьких творів, наукових, документальних та популярних текстів – теж на кілька життів ...
 Але (можливо саме тому, що дитинство і підліткові роки  минули в жахливі воєнні та повоєнні роки – народився 1938 року...) найглибші, найзнаковіші згадки пан Леонід зберіг про дніпровську Шляхівку, де він побачив світ Божий. Розповідав мені, що сама назва місцини, яка колись була селом при битому шляху на  Кривий Ріг із розгалуженням до Кам’янського, в дитинстві розбурхувала уяву про світ за межами Шляхівки – світ мандрівних поневірянь, у якому можна було би  фатально заблукати і пропасти... чи ж навпаки – «вийти у люди», зберігши свої чесноти, що на ті часи було дуже складно. Во істину – пан або пропав!.. Що ж стосується історичних вражень, то і вони були пов’язані перед усім із Січеславщиною – Череватенко був залюблений у скитську та козацьку давнину, слід якої досі зберігає січеславська священна земля.
 Познайомилися ми з паном Леонідом у київському видавництві «Молодь», де я готував до видання свою першу збірочку поезій, у 1987 році. Довідавшись, що ми земляки, він дістав зі своєї сумки пожовклу світлину якогось інтелігентного молодика і запитав мене, чи я знаю хто це. На свій сором, я не знав, що то був Валер’ян Підмогильний, про якого  вже чув, але портрета його ніколи не бачив. Я знітився, проте Череватенко підбадьорив мене – мовляв, нічого дивного, адже нашого геніального земляка, як і багатьох інших видатних українців, комуністична влада знищила не тільки фізично, але й намагалася знищити в історичній пам’яті народу. Наступного дня Леонід Васильович для Юрія Буряка,  редактора видавництва «Молодь», та для мене зробив бліц-екскурсію вулицями Києва – показував будинки, де мешкали колись видатні українські письменники, яких у тридцятих роках аспидські «чорні ворони» повезли у засвіти...
 Через кілька років головний редактор видавництва «Промінь» Василь Васильович Левченко доручив мені готувати до друку перше посмертне видання в Україні вибраного Валер’яна Підмогильного, і звернувся до Череватенка з проханням надати для копіювання першого прижиттєве видання творів Підмогильного з бібліотеки пана Леоніда.  Череватенко особисто привіз до видавництва цю книгу. На обкладинці зазначалося: «Валер’ян Підмогильний. Твори. Том 1. Січеслав. 1920» – книга побачила світ, коли Валер’яну виповнилося всього... 19 років! Видання, підготовлене  нами,  вийшло в 1990 році з передмовою професора Клавдії Флорової, яка довірилася тодішнім офіційним даним «Української радянської енциклопедії». Вона зазначила, що нібито Підмогильний помер від хвороби у 1940 році, тоді як насправді його розстріляли на Соловках у 1937... Коли Леоніду Васильовичу ця книга потрапила до рук, він обурився і необізнаністю Флорової, і моєю безвідповідальністю – адже у вихідних даних зазначалося моє прізвище, як редактора. Я мав перевірти дату і причини смерті.
 Але Череватенко не був злостивим чоловіком, тож, як організатор святкування 100-річного ювілею Валер’яна Підмогильного, наступного року запросив мене на святкові заходи, які відбулися в київському Будинку вчителя, і навіть включив до списку доповідачів. Я безмежно радів цьому: мені дали гарний урок, щоби надалі  був обачним, і шляхетно  пробачили провину – на той час я був редактором-початківцем...

 Але дозволю собі сказати кілька слів і про ті часи, коли я не знав Череватенка. Особлива сторінка  раннього періоду його життя – археологічні розкопки Товстої Могили під керівництвом археолога і теж чудового поета Бориса Мозолевського, наслідком яких стала епохальна знахідка – знаменита скитська Золота Пектораль, до якої причетний і пан Леонід. Знахідку століття йому пощастило тримати у руках.
 Окрім цієї яскравої події тодішньої експедиції, Леонідові на все життя запам’яталася й інша. В експедиції взяла участь юна гарненька білявка, російськомовна поетка-початківка  із Дніпра Людмила Черкашина.  Між Леонідом і Людмилою виник  «службовий роман» – якщо можна «службою» назвати нелегкі археологічні розкопки у спекотливому скитському степу. Пані Людмила й досі з пієтетом згадує їхні прогулянки вечірнім степом, спостереження за тим, як плавиться і розчиняється в обрії західне сонце, про читання одне одному поезій під безкінечний мелос цикад і цвіркунів...  Та, не зважаючи на справжні й сильні почуття Леоніда, Людмилу лякала різниця у віці, тож цей роман  продовження не мав: Леонід Васильович все життя прожив одинаком, а справжніми і найвірнішими музами його були Поезія і Кінематографія.

 «Закляте залізо» –  так  називається його остання збірка поезій, видана у 2013 році. Лейтмотивом її є історіософські роздуми про Українське Буття, починаючи із витоків нашої Батьківщини. Поет в дивовижних образах осмислив Недолю – Долю України і ніби підвів яскраву риску під власним життям. Ця книжка нагороджена премією «Українська книжка року». На початку 1914 року «Закляте залізо» автор надіслав мені та Надії Тубальцевій із сумовитими і ніжними побажаннями на титулі... А 9 травня того ж року, після потрясінь Майдану, які в похилому віці йому, обтяженому хворобами, надзвичайно чутливому і справжньому патріотові, важко було переносити, Леонід Васильович Череватенко помер...


                СПІВЕЦЬ ІЗ ДУШЕЮ МАМАЯ 

 Субтильний Іван Сокульський не дуже скидався на кремезного козака Мамая. І все ж, він нагадує улюбленого персонажа картин, якого у сільських хатах 19 століття  на рівень покутніх образів підносили крила вишитих рушників. Нагадує, бо, як і Мамай, Сокульський – духовний оборонець Батьківщини, співець Волі, поет Українського Степу. Таким його побачив художник-нонконформіст із Галичини, також політв’язень – Опанас Заливаха –  ще в сімдесятих роках, коли малював портрет свого табірного побратима. Саме цей портрет, який мені пощастило бачити у будинку Сокульських у січеславському передмісті, переконав мене в душевній подібності Івана Григоровича до козака Мамая. 
 Із Іваном Сокульським мене познайомив письменник Олесь Завгородній. Це було в рік  звільнення Івана з ув’язнення –  восени 1988, на  зборах січеславського Товаристві української мови  ім.  Яворницького, які відбувалися у січеславському Палаці культури залізничників. До знайомства я, звичайно ж, чув про Івана Сокульського – передусім як про дисидента, в’язня сумління, та ніколи не читав його поезій.
Перші твори Сокульського, зокрема і його знаменитий вірш «Воли», я почитав, коли  готувалося до виходу чергове число стіннівки «Слово» Товариства української мови, яку вивішували для прочитання перехожими у вітрині так званого «Будинку преси»  на центральному проспекті Січеслава (тепер цей проспект названий іменем Дмитра Яворницького). Мене вразили сміливість, чіткий лаконізм поетичного мислення та карбована символіка образу. Тож, в особі Сокульського я тоді вже бачив не лише відомого дисидента, але й щедро обдарованого поета. Мені хотілося почитати його поезії в більшому обсязі, поговорити на літературні теми, та, певно, на той час він ще не міг довіритися людині, з якою познайомився нещодавно.
 Дистанцію в наших взаєминах скоротив прикрий випадок. 20 травні 1990 року, в так званий «день міста», група нацькованих кагебістами колишніх вояків-«афганців» на тротуарі центрального проспекту, біля згаданої вище стіннівки «Слово» жорстоко побила кількох рухівців, зокрема Івана Сокульського та керівника обласної організації Народного Руху України Івана Шулика. Трохи дісталося і мені...
 Була порушена кримінальна справа, велося слідство, під час якого ми  почали зустрічатися частіше. Як людина, яка мала у судових справах досвід, Сокульський спрямував потерпілих на те, щоб вони пробачили нападникам, але за умови, що ті зізнаються, хто був замовником та організатором побиття. Під час слідства Іван дав мені почитати одне із чисел машинописного часопису «Пороги», який він заснував у Січеславі. Там, зокрема, була надрукована добірка його поезій.
 Восени 1990 року нас обох запросили до Києва – на Всесвітній форум української поезії «Золотий гомін». Приїжджих поетів розселили у готелі «Москва» (нині готель «Україна»), причому Сокульському випало проживати в одному номері з «бубабістом» Юрієм Андруховичем. До Юрія приходили  два інших «бубабісти» – Віктор Неборак і Олександр Ірванець. Молоді галицькі «батяри» вечори  проводили гучно: приміщення готельного номеру тонуло в коктейлі тютюново-горілчаних димів-випарів. Після другої ночі Іван між іншим сказав мені, що погано переносить ті вечірки, що від того всього болить серце (під час згаданого побиття «афганцями» з ним стався другий інфаркт). Я запитав, чи не дозволить він мені попрохати «бубабістів», щоб ті, зважаючи на його стан, не курили в номері, та Іван рішуче заперечив: не мав звички в своїх інтересах коректувати поведінку інших. До того ж іншими були вельми обдаровані молоді поети… Замість цього запропонував мені прогулянки перед сном по Хрещатику та Інститутській. Прогулюючись, ми переважно говорили про поезію і про історію України, про майбутнє, яке обом бачилося без «дружніх обіймів» Москви. Іван не хотів згадувати недалеке минуле, провокації КГБ та його стукачів, судилища, табори… Я ж, відчуваючи це, не вдавався до зайвих розпитувань.
     Сокульський  був переконаний, що Україна – найпоетичніша, наймальовничіша країна у світі, але їй для розквіту не вистачає лише одного – свободи.  Сказавши це, додав приблизно таке: «Мене звільнили, та я чомусь досі  відчуваю себе ув’язненим… Ми всі, задекларувавши Акт про державну незалежність України, опинилися лише на порозі свободи. Але двері до свободи поки що закриті. Щоб їх відкрити, треба докласти ще чимало зусиль». Замислився, і після паузи додав: «Дай Боже, щоб усе обійшлося без великих  жертв…»
 На форумі поети часто виступали перед київськими любителями поезії. Серед виступаючих були побратими Сокульського, колишні політв’язні: видатні поети Микола Руденко, Ігор Калинець, Степан Сапеляк, Микола Самійленко,  інші чудові поети-дисиденти… На одному з поетичних вечорів  переповнена людьми зала напружено дослухалася до тихого голосу Івана, – він виступав після Миколи Руденка. Я переживав, мені здавалось, що слухачі не сприймуть прочитане Сокульським, оскільки свої поезії Руденко озвучив набагато артистичніше і гучніше. Мої переживання виявилися марними – по закінченні читання зачаровані лаконічною і надзвичайно виразною поезією, яка своєю (перепрошую за художницьку лексику…) монументальною пластикою нагадує кам’яних баб (в степу їх називали «мамаями»), вся зала  довго аплодувала…
 Катований тринадцятирічним ув’язненням, перенісши два інфаркти, через два  року Іван Сокульський помер від третього, так і не діждавшись виходу в світ збірки своїх  творів. Зусиллями дружини поета Орисі Сокульської та побратимів-дисидентів були видані дві книги його поезій – «Владар каменю» та «Означення волі».
 Пригадую –  це було, мабуть,  під час підготовки до друку збірки «Владар каменю» – я випадково зустрів Орисю у фойє січеславського «Дому преси», де знаходилися видавництво «Січ» та обласна організація Національної спілки письменників. Помітив, що вона чимось пригнічена. Привіталися, і я поцікавився, чому вона сумна. У відповідь Орися несподівано запитала, як я оцінюю творчість Івана… Відповів, що його поезії унікальні й заслуговують на найвищу оцінку. Обличчя Орисі прояснилося, вона подякувала і пояснила причину своєї пригніченості: кілька хвилин тому одна людина сказала, що Івана Сокульського варто цінувати не за поезію, а тільки за дисидентську діяльність. Орися не назвала ім’я «експерта», та гадаю, що це був хтось із письменників. Знаючи, що зарозумілих членів Спілки письменників, які до того ж ще й заздрісники,чимало, я не став загострювати тему з’ясуванням  прізвища. 
Поезія Івана Сокульського – мова Степу, пісня Мамая.  Переконуюся кожного разу, коли перечитую його книги. В його особливому голосі – передзвін бандури і  посвист кинутого списа. Цей голос закликає до культу історичної пам’яті, до відродження козацького гонору, до віри в українського Бога та божественну Україну.
Вірю, що прийдуть часи, коли поезія Івана Сокульського буде гідно оцінена і широко знана не тільки у Січеславі, але й у всій Україні. Це звершиться тоді, коли Україна нарешті стане українською – про що пристрасно мріяв Іван.
 
 Щороку 22 червня (помер Іван Григорович у день літнього сонцестояння…) до могили Івана  Сокульського на кладовище у Чаплях (принагідно нагадаю, що в цьому селі, яке нині входить в межі Січеслава, народився  Валер’ян Підмогильний) приходять люди: Іванові родичі, побратими в боротьбі за волю України, старші, яким пощастило бути знайомими з ним, і молодші, які його не могли бачити. Приходять до надгробка з монументальним козацьким хрестом, витесаним із кам’яної глиби. На хресті –  напис: «Блаженні гнані за правду, бо їх є Царство Небесне». Приходять поминати того, хто був одним із втілень безсмертного  Козака Мамая…

 Вічний Мамай, отже вічна й пам'ять про Івана Сокульського.



                ГОЛОС КОБЗАРЯ

 Навесні 2012 року творець театру одного актора «Крик» Михайло Мельник виступав перед студентами філологічного факультету Дніпропетровського національного університету в аудиторії, яка знаходилася поруч нині вже неіснуючої лабораторії фольклору Нижньої Наддніпрянщини, де я на той час працював науковим співробітником. Своє  пальто він залишив у лабораторії. Після виступу  зайшов одягнутися. Робочий час кінчався, то я дозволив собі піти з університету разом із Михайлом. Спустилися ліфтом з тринадцятого поверху, вийшли з вестибуля і попрямували хідником.  Раптом він взяв мене за рукав куртки і без слів потягнув до невеликого елегантного позашляховика, що стояв на університетському автомайданчику. Я був заскочений, та Михайло весело пояснив: авто його, нещодавно купив, тож –  «сідай, підвезу з вітерцем до центра».
 «З вітерцем» не вийшло»– певно, не лише з тієї причини, що їхали містом, перевантаженим транспортом та обвішаним світлофорами, а й тому, що Михайло ще не був досвідченим водієм. Визнаюся: мені, авже ж,  було приємно бути пасажиром знаменитого актора, але й Михайло, мабуть, мав приємність продемонструвати своє новісіньке авто, куплене по отриманню Шевченківської премії, і показати себе в якості водія. Михайло вів автомобіль уважно, майже не розмовляючи зі мною, але голос його звучав всю дорогу до центра міста: він поставив мені диск із аудіо записом його читання поезій Тараса Шевченка…
 Це було дивом: за вікнами авто мелькали люди, машини, трамваї, будинки, а я чув голос Шевченка, до цього мною вже нібито одного разу чутий, але на розпізнаний… Ми під’їхали до Будинку архітекторів, де розташований театр «Крик», я подякував Михайлові, у відповідь він вийняв диск, віддав мені й коротко сказав: «Дарую. Дослухаєш вдома. Бувай здоровий».
 Прямуючи проспектом, я згадав, що читання поезій Шевченка Михайлом Мельником, подібне щойно почутому й асоційованому в моїй уяві з читанням своїх поезій самим Шевченком, я чув в актовій залі Будинку офіцерів у 1996 році на засіданні КУМу (Клубу українських митців, засновниками якого були письменник Олесь Завгородній, художник Анатолій Супрун та я). Вже на той час у Дніпропетровську Мельник був людиною знаною і популярною, тому його участь у засіданнях «кумів» рекламувала Клуб. На жаль, комусь із генералів присутність нашого Клубу в Будинку офіцерів не сподобалась і нас звідти витурили  вже через два місяці.

 З Михайлом Мельником я познайомився у 1989 році у видавництві «Промінь», де на той час працював редактором художньої літератури. Не знаю, що його приводило у видавництво (можливо, потреба в консультаціях з приводу адаптації чи перекладу текстів майбутніх вистав…), але бачив я його там кілька разів. Молодий, вродливий, яскравий, пластичний, він викликав захват жінок видавництва, притягував увагу чоловіків. І хоча завжди поспішав, та все ж знаходив час випити  кави з редакторами. А одного разу кількох із них запросив у гості додому, у тому числі й мене. На той час Михайло з юною дружиною Оксаною жили в однокімнатній комунальній квартирі на розі вулиці Пастера і центрального проспекту Дніпра. Кімната чимось нагадувала колодязь – невелика площею, темнувата, зате висока і мала антресолі. Умови життя для артиста, який саме створював театр одного актора, були препогані, та хто із можновладців тоді (та й зараз!) турбувався про побут молодих незалежних талантів?
 Свої перші спектаклі Михайло ставив у приміщенні актового залу Монтажного технікуму. Вся редакція художньої літератури видавництва «Промінь» ходила на кожну виставу, підтримувала прем’єри вистав за творами Шевченка, Гоголя та Остапа Вишні.  Я свідок тому, що з самого початку творчість «людини-театру» користувалася великим попитом серед студентської молоді та серед творчої інтелігенції.
Одного разу в приміщенні редакції художньої літератури письменниця Надія Тубальцева у присутності Михайла захопливо поділилася враженням від щойно прочитаного в журналі «Иностранная литература»  роману Патрика Зюскінда «Парфумер». Її враження зацікавили Михайла, він теж прочитав цей твір – ще й як прочитав!  У його репертуарі з’явилася чудова новаторська вистава з однойменною назвою в інтерпретації українською мовою. Після «Парфумера» з’явилося ще кілька постановок за творами зарубіжних письменників. Я навіть одного разу під час випадкової зустрічі намагався навіяти йому, що є дуже цікаві твори сучасних українських авторів – Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Олеся Ульяненка, В’ячеслава Медведя – які можна було б адаптувати до сцени, однак Михайло мої «навіювання» пропустив мимо вух: його цікавили масштабніші національні постаті. Й слава Богу, що він натрапив на геніальну новелу Михайла Коцюбинського «Що записано в книзі буття» і, на мій погляд, конгеніально інтерпретував її у виставі «Гріх».
 Мельник – людина цілковитої самодостатності, тож нав’язати щось йому неможливо.  Неможливо і відволікти від запрограмованого, від репетицій чи поточних справ. Але при всій цілеспрямованій зайнятості,  він  не відмовляє людям, які звертаються до нього  за допомогою. У 1993 році я попрохав його почитати мої вірші на публічній презентації збірочки «Млин Ерота», і він їх, хай навіть недосконалі, читав.  Трохи пізніше на моє прохання він озвучив фільм про українську розписну кераміку, знятий за моїм сценарієм. Нарешті, моїй доньці, студентці відділення дизайну факультету філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету, яка працювала над дипломним проєктом «Фірмовий стиль театру «Крик»»,  Михайло Васильович надав   необхідний для роботи матеріал. Я дуже вдячний йому за  це: відгукнутись на прохання іншого, незважаючи на постійний дефіцит часу, знайти кілька хвилин, щоб приділити увагу цьому іншому – ознака найвищої інтелігентності й людяності.
 Його спектаклі для мене, як і для багатьох – надзвичайна естетична і духовна насолода. Та не меншу насолоду я отримую під час випадкових зустрічей на вулицях міста: як правило, на пару хвилин зупиняємося і переважно ділимося враженнями від актуальних політичних  чи мистецьких подій. Наша суголосність у поглядах на екзістенцію життя України, на розвиток її культури переконує в тому, що Михайло не з поблажливості коротко підписав великоформатний календар з його портретом: «Другу Віталію Старченку». «Друже…» – так звертаються один до одного українські націоналісти. Гадаю, підписуючи календар, Михайло передусім мав на увазі саме це звертання, що має об’єднувати всіх українців.

 Наприкінці травня 2014 року в місті організували «Марш у вишиванках». Перед цією подією я зателефонував Михайлові, привітав його з днем народження і повідомив про «Марш». Михайло у решетилівській вишиванці «білим по білому» з Оксаною, яка теж одягнула гарненьку вишиванку, прийшли на Європейський майдан, де відбувався захід. Був чудовий сонячний день, люди у вишиванках, переважно молодь, радували око. До Михайла вилаштувалася черга  з проханням дати автограф. Михайло розписувався у записниках, на проїзних квитках і навіть у студентських залікових книжках…
Коли черга спраглих до автографів розсіялася, я підійшов до Михайла та Оксани, привітався. Настрій у нас був піднесений, хоча ми не уникли перекинутись парою тривожних слів про «антитерористичну операцію» на Донбасі… На прощання  Михайло сказав: «Не сумуй, ми переможемо…». Я пішов, а в пам’яті моїй звучав голос Шевченка – голос, навіяний унікальним актором Михайлом Мельником.


                ВИНАГОРОДА ВІД БОГА

 Пригадую невеселу сентецію українців Січеслава у часи совдепівські: «У нас навіть пам’ятник Шевченкові умудрилися на острів заслати...». Сентенція стосувалася чудового пам’ятника Тарасу Григоровичу на Монастирському (тоді – Комсомольському) острові роботи Івана Зноби. І справді, якщо влітку до монумента Кобзареві інколи підходили люди, то взимку про нього місто забувало. В зимовому засланні Кобзар сумовито споглядав засніжену кригу Славути...
 Саме це на початку дев’яностих років змусило «рухівців» Січеславщини, зокрема їхнього провідника Івана Шулика наполягати перед владоможцями на необхідністі встановлення пам’ятника Шевченкові у центрі міста. Знайшли і чудове місце для монумента – напроти театру ім. Т.Г. Шевченка. Приблизно на тому ж місці у двадцятих роках стояло  поргуддя Кобзаря роботи Адольфа Страхова. На жаль, скульптор створив його із нетривкого матеріалу, то ж погруддя і не зберіглося.
На ініціативу «рухівців» відгукнувся скульптор Володимир Небоженко, який на той час уже мав гарний досвід у створенні монументів. Володимир запросив мене у свою робітню і показав початковий ескіз пам’ятника, до цього представлений художній раді. Скульптор згадує в своєму інтерв’ю журналістці Валентині Орловій: «На художній раді спочатку сподобався образ Тараса із пензлем та палітрою. До речі, свій перший ескіз я показав мистецтвознацю Віталію Старченку, з ним я із задоволенням радився» («Шевченкіана Придніпров’я», 2008). Я порадив Володимирові прибрати палітру та пензель, поскільки у такому варіанті образ Кобзаря звужувався до образу Шевченка-художника, і Володимир зі мною погодився. Такої ж думки були й інші люди, зацікавлені у спорудженні в центрі міста пам’ятника Кобзареві. Врешті, саме цей образ молодого Тараса, втілений в автопортреті нашого генія, і покладено скульптором в основу монумента для міста, яке входило в юну епоху своєї незалежності. Замість палітри Шевченко тримає скручений у трубку документ про звільнення з кріпацтва – свідоцтво про Волю, що сприймається як узагальнений символ отримання номінальної свободи Україною.
 Від часу нашого спілкування з приводу ескізу ще було далеко до втілення проекту. В енергійного Івана Шулика з’явилася чудова ідея ансамблевого вирішення задуму: проект мав включити ще й погруддя корифеїв української літератури в п’яти нішах бічного фасаду театра ім. Т.Г. Шевченка. Укласти і умотивувати список персоналій для погрудь мерія доручила обласній організації Спілки письменників, а тодішній голова Спілки Валентин Чемерис довірив цю справу мені.
Внаслідок затвердження проекту скульптурного ансамблю виник авторський колектив: Володимир Небоженко займався безпосередньо образом Кобзаря, Заслужений художник України Костянтин Чеканьов був запрошений до створення погрудь, а Володимир Положій проектував архітектурну прив’язку скульптурного ансамблю до тамтешнього средовища.
 Володмир Небоженко, знаючи про те, що саме я складав список персоналій (Григорій Сковорода, Іван Франко, Леся Українка, Володимир Вінниченко та Василь Стус),  попрохав мене консультувати творчий колектив, надавати йому фоторепродукції, які стосувалися передусім Володимира Винниченка та Василя Стуса.  Я з радістю погодився, тож міг безпосередньо у майстернях митців спостерігати за тим, як створюється нині такий звичний для вулиці Воскресенської скульптурний ансамбль.  І не тільки спостерігати, але й допомогати скульпторам   у вирішенні суто мистецтвознавчих питань, які виникали у ході роботи: підшукував варіанти графічних, малярських та фотографічних портретів корифеїв.   

 Нині ансамбль із памятником Тарасові Григоровичу сприймається органічно: враження таке, ніби на тому місці він стояв завжди. З його автором Володимиром Небоженком ми зустрічаємося біля пам’ятника під час урочистостей, присвяченх Кобзареві чи Україні. Скульптора, який за творче життя створив чимало монументів, вважає пам’ятник  молодому Шевченкові вершиною своєї творчості, винагородою Бога за багаторічні творчі труди. Проте, інколи Володимир скаржиться: «Скільки не прошу в мерії, щоби прибрали баннер, який змонтований за спиною Кобзаря,  ніхто до мене не прислуховується...». На мій же погляд, варто було би прибрати не лише той непотрібний у зоні сприйняття пам’ятника баннер, але й демонтувати масивну й неоковирну скульптурну композицію «братання» українців та москалів, що поза будь-які закони архітектоніки важко нависає над головним фасадом та центральним входом в театр ім. Т.Г. Шевченка і чимось нагадує брутальне перетягування каната...   
 
 
                НАДІЙНА, ХОЧ І НЕСПОДІВАНА

 Один письменник її назвав сучасною Марком Вовчком. Це було на початку 90-х років.  Порівняння надто плакатне, тож вона поставилася до нього із загадково-сумовитою усмішкою. Мені не завдало труднощів розгадати  «усмішку сфінкса»: інколи бути Марком Вовчком у напівнезалежній Україні важче, ніж Марії Вілінській –  у часи Шевченківські...
 Із Надією Тубальцевою я познайомився у видавництві «Промінь» навесні 1989 року – мені довелося редагувати її першу книжечку – невеличку збірку російськомовних віршів. А перед тим я почитав публікацію січеславського літературного критика Семена  Широкова «Ця несподівана Надія» в газеті «Днепр вечерний». Надія справді виявилася несподіваною – людиною з еврікальним мисленням, гострою на язик і схильною до кардинальних змін. Збірник її російськомовних поезій був вмістилищем глибоких поетичних пристрастей, зафіксованих в образах талановито і темпераментено. Що стосується нашої з Надією роботи над рукописом її книги, то мушу сказати, що вона уміла (уміє й досі!) відстоювала свою позицію.
  Спілкуючись із україномовними працівниками редакції художньої літератури, Надія гостро відчула нерівноправну колізію мов. Вона збагнула, що  російський язык на берегах Дніпра не є органічним, що насильницьке витіснення української мови языком Москви не що інше, як лінгвоцит. Між іншим, вона ніяк не могла примиритися з тим, що «великий пролетарський письменник» Максим Горький називав українську мову «нарєчієм»  й зловтішно пророкував загибель «етого нарєчія». Нині її обурює те, що у Дніпрі навіть після декомунізації  стоїть пам’ятник цьому шовіністу. Надія вважає, що після переназвання вулиці Горького на вулицю Княгині Ольги справедливо було би на місці пам’ятника «Бурєвєстніку» поставити пам’ятник Княгині, яка зупинялася на Монастирському острові, коли подорожувала до Константинополя. Це був би перший пам’ятник видатній жінці у Дніпрі.
 Надію Тубальцеву, номінальну росіянку з Крима (батько кримчанин, «український осетин», мати – росіянка зі слобідської Білгородщини), засмучувало недосконале володіння українською мовою. Зрештою, «несподівана Надія» виявила бажання писати українською, і я подарував їй чотиритомний «Словник української мови» Бориса Грінченка. За рік вона добре проштудіювала увесь словник і перейшла на мову, написавши відразу поему «Мадонна Сарайміна», яка була надрукована в часописі «Кур’єр Кривбасу», та низку ліричних поезій на художньому рівні,  недосяжному  багатьом тодішнім україномовним членам Спілки письменників.
 З двома російськомовними збірками поезій Надію приймають  до Національної спілки письменників України. І коли вже здавалося, що на січеславському літературному овиді з’являється яскрава зірка української поезії, вона раптом полишає вірші й захоплюється прозою, продовжуючи писати українською мовою. Видає кілька прозових книг, отримує престижну нагороду на конкурсі «У свічаді слова», як прозаїк займає поважні позиції в рейтингах літературних критиків України, її приймають до Асоціації українських письменників. І саме у період визнання її хисту на всеукраїнському рівні, починаються несправедливі закиди позаочі в тому, що нібито вона «працює на Москву». Місцеві «колеги» мотивували ці закиди тим, що саме їй департамент роботи з молоддю Дніпропетровської обладміністрації доручив упорядкування колективної збірки молодіжної поезії Дніпропетровщини за наслідками конкурсу, учасники якого на той час були переважно російськомовними, а отже і писали московською мовою. Надія мужньо зігнорувала наклеп, але ті ж «колеги» зайшли з іншого боку: одна «сестра по перу» в приміщення обласної організації НСПУ заявила, що «якби вона була росіянкою, то, на відмінну від Тубальцевої, ніколи б не зрадила російській мові...». Пізніше та «щира українка» спромоглася виклянчити за свої російськомовні видання премії ім. Короленка та ім. Кедріна.
Всі ці прикрощі не завадили Надії писати виключно українською мовою, мати прихильність справжніх колег  і друзів –  видатних українських письменників збігу століть: Євгена Пашковського, В’ячеслава Медведя, Ніли Зборовської та Григорія Гусейнова.
 Здавалося б, імідж кваліфікованого прозаїка, лауреата премії ім. Ірини Вільде мав зупинити Надію на прозі, але вона вкотре несподівано змінює творче амплуа: починає писати драми. У 2013 році її п’єса «Золотий поріг» перемагає у Міжнародному конкурсі української літератури «Коронація слова» в номінації «Драматургія», а 2017 році ця п’єса була поставлена Павлоградським драматичним театром ім. Бориса Захави й увійшла до репертуару цього театру. Драматургія, а ще кіносценарії – останній творчий рубіж Надії Тубальцевої, та я не здивуюся, якщо раптом коло замкнеться і вона повернеться до поезії, і її поетичні твори нагадуватимуть добре вистояне вино для тих, хто відчуває особливий смак поетичної української мови...

Присвятивши себе українському художньому слову, а через нього – власне Україні, –  Надія Тубальцева ніколи не зрікалася своєї російськості. І саме це змушує її болісно відчувати непростимі провини Москви перед Україною. І саме це змушує Надію благати Бога, щоби він не дозволив збожеволіти всьому народу Росії, яку «умом не понять», бо в неї  чомусь «особенная стать».               
 

              СЕРПАНКОВИЙ СМУТОК  ЯБЛУНИЦІ

…Ще до сніданку я скидав на плечі пасок етюдника і йшов малювати акварелі. В Карпатах серпень – місяць проосінній: на світанку літо кутається у гірські тумани, поглядаючи з-під них змарнілим сонцем, що, здається, грається з гуцулами у піжмурки.
 Спочатку  я спускався до потічка, аби привітатися з Нілою. Ніла прокидалася раніше всіх, ішла босоніж до невеличкої природної загати на потічку і купалася в дико холодній воді – умовити її не робити цього ніхто не наважувався... Вітався, вона відповідала дзвінко і весело, я ж проходив мимо, милуючись грацією Ніли та її віддзеркаленням у воді, а потім ішов до смерекової кладки, переходив потік і підіймався вгору. Дорогою думав: «Звідки ця дивовижно розумна, талановита і красива жінка, знаючи про свою страшну хворобу, бере наснагу жити не зважаючи на зимне дихання  вічності, з привітною усмішкою –  до свіжого ранку, до бистрої води, до смерек?»
 «Від Бога. Все від нього…» – відповідав собі, змішуючи на палітрі фарби. Перед очима не лише розгортався гірський краєвид, але й раптом з’являвся мотив Нілиного купання. Карпатська русалка… Обоє сюжети, покриті ледь сумовитим серпанком серпневого охолодження, все ж навіювали оптимізм і акварельну свіжість сприйняття, яку можна було б вслід за класиком назвати – привітання  життю...

Із київською письменницею та літературознавцем Нілою Зборовською я та письменниця Надія Тубальцева познайомилися на установчому з’їзді Асоціації українських письменників у 1996 році. Ніла з Надією здружилися, моє ж із Нілою знайомство було номінальним. Кілька разів зустрічалися в Києві у приміщенні Національної спілки письменників України або ж –  Асоціації українських письменників, а також під час наукових конференцій та захистів кандидатських дисертацій філологами у
 Дніпровському національному університеті. Кожної зустрічі з Нілою я зачаровувався її розумом і знаннями, витонченістю й красою… Вона – молодий філолог і психоаналітик –   започаткувала школу психоаналізу в українському літературознавстві й написала концептуально важливі для України книги «На карнавалі мертвих поцілунків», «Пришестя вічності», «Тарас Шевченко у  «жіночих студіях»», «Моя Леся Українка», «Психоаналіз і літературознавство», «Українська реконкіста». Я розумів завідувача кафедри української літератури ДНУ, чудового поета Віктора Федоровича Коржа, який одного разу під час неофіційної частини наукової конференції в стані екзальтованого захоплення Нілою  підхопив її на руки і кружеляв, вальсуючи… Це  було в приміщенні кафедри української літератури. Я зрозумів і причину по-дитячому винуватого вигляду визначного прозаїка, лауреата Шевченківської премії Олеся Ульяненка, коли Ніла в присутності  В’ячеслава Медведя, Миколи Семенюка, Надії Тубальцевої та мене, по-сестринськи журила його за невситиме куріння та за звичку вживати «чифір»…
 Ніла була турботливою і водночас вибагливою до тих, кого поважала чи любила; гостинною і завжди готовою допомогти. Їй заздрили, її намагалися ввести в оману, але це вдавалося на короткий час:  аналітичний розум та художня інтуїція допомагали Нілі швидко і безпомилково розпізнавати істину.

  …Влітку 2009 року Ніла і львівський художник Зеновій Ярема  запросили Надію Тубальцеву та мене на тиждень гостин до гуцульської  Яблуниці, де Зеновій мав дачу. Запрошення було несподіваним, наполегливим і… бентежним: адже Надія знала, що Ніла серйозно захворіла, тож нам здавалося, що з цієї причини їй мало би бути зовсім не до нас. Уже в Яблуниці з’ясувалося, що були запрошені також  письменник і науковець, колишній чоловік Ніли Олег Сич, літературознавці Галина Усатенко із Києва та Раїса Тхорук із Рівного. Гостей же в Яблуниці, крім Зенека, приймала його мати пані Ірина, Заслужений художник Казахстану, майстер декоративного мистецтва, яка створює прегарні гобелени. Знайомлячись, вона назвалася Іриною і вперто не хотіла, щоб її величали по-батькові. Пані Ірина, незважаючи на вік, виявилась енергійною, рухливою жінкою і брала участь майже у всіх подорожах  її молодших гостей та сина.
 Я збагнув, що Ніла  вирішила влаштувати в Карпатах тиждень спілкування з друзями, бо не була впевнена у порятунку завдяки операції та лікуванню, які на неї очікували… Певно, збагнув останнім: це розуміли всі, але на розмови про її хворобу та про майбутню складну і виснажливу боротьбу за життя сумлінням присутніх було накладено неоголошене табу.
 Екзістенція обставини, за якої ми зібралися в Яблуниці, огортала наше спілкування сумовитим серпанком і вивищувало нас над марнотами. Аби узнати щось, про що знають лише карпатські мольфари, на двох автівках їздили до найзнаменитішого із них – Михайла Нечая. Щоправда, попали до нього лише на другий день, і то – тільки Ніла та Олег, який досліджував проблеми української етнопсихології. Що їм сказав Нечай невідомо, але повернулися  вони сильно замисленими і неговіркими… Наступного дня, аби розвіяти сум, Зенек запропонував з’їздити «на рибний день» до Яремчанського ресторану «Гуцульщина».
 Серпанок сумовитості не покидав компанію навіть коли збирали гриби та ягоди, – при тому, що звучав чистий і дзвінкий Нілин сміх, невгамовно розсипав дотепи Олег,  заспівувала коломийки пані Ірина, всі інші також намагалися триматися невимушено і весело.   
 Вечорами   «дачники» збиралися на обійсті під навісом за столом і, здавалося, що електрична лампочка під дашком навісу, яка з дещиці надвірного простору проганяла гірську темряву, навіювала якесь дивне нічне піднесення. Піднесення злегка підтримувалося спиртним, позаяк було таки холоднувато. Влаштовувались своєрідні імпровізаційні диспути, так би мовити  – «на тлі серпневої ночі». Висоту інтелектуального регістру  вечірніх розмов визначала Ніла. Її знання, колосальна здібність аналізувати явища, вміння зав’язати і підтримати розмову підсилювали енергію мислення  «дачників».
 Цікаві розмови  велися  й удень під час поїздок до Криворівні в музей Івана Франка, на Яблуницький перевал, до  Буковеля, та й  на дачі, але більшість з них я не чув, бо мав би пожертвувати пленером. Мені хотілося написати акварелі, які б сподобалися Нілі, Зенеку і які б не соромно було б подарувати їм. В останній день нашого перебування в Яблуниці я запросив їх на мансарду, де ми з Надією прожили тиждень, виклав перед ними акварелі й запропонував Нілі вибрати ті, які їй подобаються. Зрадів, коли вона одразу і безпомилково визначилася з кращими аркушами і відібрала їх – підказав бездоганний естетичний смак.
Несподівані для мене та Надії тижневі вакації у серпанковій Яблуниці, прекрасній і сумній, закінчилися – нам треба було їхати додому, де під доглядом сина-студента залишилася Надіїна стара мати. Вся компанія  провела нас до автобуса. У мене було відчуття, що Нілу я бачу востаннє. В її прекрасних карих очах мріяв сумний серпанок…

 Тоді я Нілу справді бачив востаннє.  Їй зробили операцію. Після операції та кількох сеансів хіміотерапії її відвідала Надія. З Києва повернулася заплакана… З порогу я зрозумів, що Ніла довго не проживе…
 Ніла Зборовська, видатний український літературознавець,  професор Київського національного університету, письменниця, відійшла в засвіти на сорок дев’ятому році життя: 24 серпня 2011 року – в день 20-ліття нашої драматичної незалежності…
Українська ж реконкіста продовжилася, і 13 грудня 2013 року вночі, повернувшись  додому  із революційного київського Майдану, помер від інфаркту міокарда її чоловік, – науковець, талановитий письменник, бард Олег Сич…