Електрика

Холодний Львів підступний. Я завис з якимись – то хлопцями у ресторані «КРИЇВКА». Реготали, розмовляли про все на світі білоруською, українською, російською, польською. Так, нібито ми були знайомі все життя і зростали на одній вулиці, у сусідніх будинках. Це Львів. Хмільне пиво та добра горілка повільно і впевнено брали нас у полон.
Сніг захопив Львів. Я плентаюся заметеним хурделицею старим містом. Мокрий сніг миттєво застигає, йти стає все складніше. Я починаю мерзнути. Пальці на ногах, ніс та щоки поколює дрібними голками. Мороз лютує не на жарт. Рух зупинився. Хуртовина. Я заходжу до будинку старого вокзалу. За маленьким столом «бістро» з філіжанкою кави Моя Кохана! Яка ж вона чудова та неймовірна!
Лечу до неї, Кохана категорично мене не слухає, демонстративно відвертається та уходить до М., який стоїть біля газетного кіоску і дивиться на нас безжально пустими, водянистими очима made myself.
Я жбурляю всі речі на підлогу, вибігаю на вулицю. Подих перехоплює. Зрадниця сльоза в одну мить перетворюється на лід, а мої почуття водночас стають закам’янілими і застигають. Мій довгий зелений Кадилак стоїть вдалині. Я біжу повз парк. Я прискорююся. Кадилака нема. Він зник. Він розчинився. Я кидаюся назад.
На вокзалі в холі під ручку з М. – моя дівчинка, моє останнє Кохання. Я щосили кричу до неї, що вона зрадила мене, зрадила моє, моє Кохання. Кохана кричить у відповідь: так, так, так!!!Тому що ти – невдячна свиня. Ти безсердечна колода. Титититити!!!!! Ти покинув мене самотню, а сам пішов пиячити з цими… цими бандерівцями, - пошепки, ледве чутно, але потрапляє мені прямо в ціль. Хто вони для тебе? А мені з М. добре. І він вміє … лагодити електрику!
Мій мозок починає танути. А не пішла б ти геть, разом зі своїм пречудовим електричним М. – кричу я та вибігаю на дах вокзалу. У вибухових хмарах кидається місяць. Хуртовина набирає оберти, завиває. Я підбігаю до карнизу. І бачу внизу, вузькою вулицею повільно тягнеться мій Кадилак. Намацую в кишені ключ від Кадилаку, як же так, адже він з першим ступенем захисту. Біжу до виходу з даху. Але виходу нема. Плоский дах як гігантський більярдний стіл починає повільно нахилятися та робити кругові оберти. Холодно. Вітер та хуртовина все посилюються. Я починаю остаточно замерзати. Сила тяжіння тягне мене до краю даху. Я ковзаюсь, прискорюючись до краю. Місяць розриває небо, я бачу свої скорчені посинілі пальці. Місяць дивиться на мене лівим оком і повільно говорить: потяг до Мукачево відправляється через сім хвилин.
Львів, що ти робиш зі мною?

Переклад Олесі Шевчук