Роджер

«Муха. Муха на ім'я Роджер. Набридлива муха на ім'я Роджер. У тебе 10 секунд, щоб залетіти в моє вікно. Інакше я не знаю, що зроблю.
1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10…»
-Роджер?
«Пауза. Я почекаю ще 3 секунди. А потім 7 і…»
-Так?
«Я так давно не чув цього голосу, що уже забув його. Але тепер я згадую. Згадую як він кричав, як дзижчав, ну зовсім як набридлива м… а, точно»
-Роджере, ти навмисно витримав паузу?
-Можливо. Залежно від того, про яку з них ми говоримо.
«Я зловлю його. Зловлю, коли він втратить пильність…»
-Гаразд, не зважай. Де ти був увесь цей час? Я так довго тут чекав на тебе. Ти пішов і нічого не сказав. Ні куди ти. Ні наскільки. Абсолютно, чорт тебе забирай, нічого.
-Справді?
«…повідриваю крильця…»
-Чесно.
-Ну, я би з'явився швидше, якби ти мене пошукав. Або хоча б погукав.
«… запхну його в рамочку…»
-Я відкрив вікно. Хіба ти не бачив відкритого вікна?
-Бачив. Але я не зазираю в чуже помешкання без запрошення.
«…і повішу її на стіну.»
-Чому ж все таки зазирнув?
-Ти ж нарешті покликав. Хоча я саме збирався перевірити, чи ти бува тут не здох.
Різко викинувши руку, ти хльоснув у повітрі, якраз там, де літала муха. Літала одну мить тому.
Роджер сидів на підвіконні, звісивши свої крихітні ніжки вниз. Щось у його позі нагадувало старого рибалку. Рибалку, який роками ходить на одне і те ж місце, хоч риби там уже давно немає.
-Друже, ти не зможеш мене тримати тут силою. Все що ти можеш – бігати за мною, стрибати, махати руками і надіятись, що зачепиш мене, затримавши ненадовго. Або вб'єш. Жодних ідіотських рамок.
-Ти лише муха. Маленька набридлива муха. Навіть ім'я тобі дав я.
-Молодець. Наступного разу витрать на це більше двох секунд, о’кей?

Кінець




P.S.
Будь ласка, не вбивайте Роджера.