По той б к барикад

У повітрі було чути подих весни, бруньки вже розпустилися й перші квіти пестили очі... Переміни були помітні в усьому: на обличчях людей розквітали усмішки, а в душах народжувалась надія. «Надія на що?» — спитаєте ви. Звісно, ця дама капризна і персоніфікує собою найкраще.

Якось я йшов в чудовому настрої, надихавшись свіжим повітрям, з якоюсь знемогою ліг відпочивати.

Очутився я на запорошеній снігом вулиці, бачу — багато людей стоять в довготривалій черзі з будь-яким посудом в руках за шматочком хліба та тарілкою супу.

Що за несподіванка, думаю я, і підходжу ближче... Моєму подиву не було кінця, бо й насправді люди чекали на їжу. Я почав прислухатися, оглядатися чи справді це відбувається...

Не втримався, підійшов до молодої жінці, запитав:
— Чого ви тут стоїте, хіба на дворі не мирний час?
В моїй уяві тільки воєнне лихо та голод могли спонукати людей чекати на подачку.
— Йди геть звідси зі своїми глупими розпитуваннями, не затримуй. — Почув я у відповідь.
... І прокинувся. Через віконце проступав світанок. Так це був тільки сон.

...Пройшло декілька років, наступили другі часи та зміни, але це всупереч йшло з тим чим дихала та надія. Краще було лиш те, що у людей з’явився вибір. Але у чому найчастіше він відбувається скажіть мені? Що надіти, що поїсти, яку чергову «мильну оперу» поглядіти, почути що пропонує нам реклама?

А тим часом у нашому житті панує поняття «гламур». Це слово міцно ввійшло в наш сьогочасний побут. Відбувається враження, що нас все менше цікавить про що думає, та чи інша людина, наперед всього з’являється важчим в чому вона одягнута, скільки коштує її «прикид», на якій марці авто вона їздить, в якому ресторані гуляє і таке інше. Ми на читаємо класиків, а розкуповуємо глянцеві книжечки з ідіотськими назвами: «Коханні в раю», «Смерть вбивця» і т.п. Обкладинки теж вражають атрибутами жанру — пістолет, ножниці, красуня-блондинка з порочним обличчям дами-пік, ну і звісно часто зустрічаються мереживні панчохи або на голові, або на двометрових ногах. Я вже не кажу чим нас пригощає більш ніж легковажна популярна музика, відбувається враження що всі артисти, мабуть близнюки, ніхто з них не залишається в пам’яті надовго, тексти та сюжети пісень нагадують сопливый жіночий роман про любов-моркву.      

Так нашим буттям володіє «гламур», інакше кажучи «упаковка». Зустрічаючись зі знайомими, багато з нас вже не цікавляться, самопочуттям, зате модно стверджують: «Ти виглядаєш на сто доларів».  Ми стали всі, як один вірити у Бога, ходити до церкви, ставити свічки, безліч кому, механічними рухами хреститися... і так же автоматично кидати монети у прохальні долоні.

Ми байдуже помічаємо дітей, котрі падаючи на коліна в транспорті, як мантру, скоромовкою, читають молитву, щоби потім на одержані гроші купити... ні не хліба, клею. Клею, яким вони будуть дихати в якомусь брудному підвалі, натягнув на голову целофановий пакет.

Якось перед світлим христовим Воскресінням я проходив біля храму і слідом за купкою іноземців зайшов у середину. Мені було цікаво спостерігати за ними: вони щось балакали на своїй мові, вертіли головами захоплено озираючись довкола. Спускаючись сходами за ними, я почув, як перекликаються між собою жебраки:
— А чого вони не подають? — голосно запитала одна бабуся з вимитою коробочкою від йогурту.
— Не турбуйся, вони накидають потім, коли будуть йти зворотно. — діловито і так же чутно відповіла друга з такісіньким посудом.

Всі інші, котрі стояли поряд весело розсміялися.

Хтось з іноземців обернувся на ці слова, обличчя його почервоніло — він чув розмову і усвідомив комізм цинічної ситуації.

Це така собі коротенька, може для когось і смішна історія, що відбувається біля святих місць. Буває, правда, й серйозніше, коли спостерігаєш, як костилями деруться поміж себе, намагаючись прогнати одне одного з насидженого місця, не пустити на хлібне місце непрошеного чужака. І ні для кого не є таємницею, що всі ці «робочі» місця розкуплені, поділені поміж хазяями цих людей. Та хіба тільки біля церквах це робиться? Вони, ці люди, повсюди біля магазинів, базарів, місцях відпочинку... В день поминання покійних вони все щезають и прямують на кладовище... туди де щиро будуть подавати.

Саме смішне те, що мій згадуваний сон відбувся насправді. Зайшов за якоюсь довідкою у відділ соціального забезпечення, а там роздають їжу з бідонів в скляночки-баночки людям в черзі. Запах пам’ятаю від цього варева був дуже неприємний. Люди понуреними кроками виходили за двері і сівши навшпиньки, спустошували посуд.

З часом все помітнішою проступає різниця між нами і ними. Ми ставимося с неповагою к ним, майже з бридливістю, вони з озлобленістю к нам. Але колись в стародавні часи к безпритульним людям було зовсім інакше ставлення. Ніколи їм не відмовляли в милостині, не відштовхували від себе, навіть зовсім бідні люди завжди відчиняли їм двері, щоб хоч на одну ніч забезпечити тепло оселі. То було в інші часи, зараз же навпаки ми боїмося їх, остерігаємося залишити на хвилину дитину в колясці, з оглядкою на власні кишені гуляємо в місцях відпочинку, без догляду собак не залишаємо дачі.

Ні в якому разі це не говориться в осуд людей, котрі за збігом обставин очутились в такому становищу. Багатьох з них відверто кажучи обікрала сама влада, тим самим вони залишалися без роботи, ті ж дільці, котрі розграбували державне майно, обманом та брехливими обіцянками залишили їх без даху на головою.

Не кожна людина, і не в кожному віці може знову розпочати жити заново, коли в житті триває довга смуга розчарувань. Обкрадені, вони не вірять більш нікому, і тягнучи жалюгідне існування поволі втрачають чоловічий вигляд. Бажанням для них становиться забутися за пляшкою спиртного і потім заснути безліч де... там де настигне їх важкий, в п’яному дурмані сон. Вони валяються на вулиці поміж дорогих іномарок, на фоні яскравих мерехтливих біг-бордів, серед нас, що поспішають по своїм справам. А коли прокидаються, їх очікує одна і та ж дорога — до смітника і потім почнеться теж саме: виручені гроші за зібрану тару, пияцтво, спання на голому асфальті або навпаки — смерть. Їх поховають та позабудуть, якби їх і не було на світі... їх чиї матусі колись наспівували їм колискові і мріяли про їх  солодке нічим не затьмарене майбутнє.