Но пожалеет любящий. Украиноязычная версия

Текст на російській мові- за посиланням:

http://proza.ru/2020/12/20/1553

АЛЕ ПОЖАЛІЄ ТОЙ, ЩО КОХАЄ

(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)


... «Вади-и-ме! - закричала вона так, що здригнулися діти з здивованими тітками, і кинулася до паркану. «Вадиме, ти повернувся! - Вона ловила його руки крізь щілини між дошками паркану, мнучи червоні головки гвоздик. - Там, там хвіртка!  Там! - Пішла вздовж паркану, зовучи Вадима за собою, відпускаючи і знову ловлячи його долоні. - Ти повернувся! Повернувся!».

І була вона така маленька, самотня і беззахисна в цьому своєму спортивному костюмчику, в цьому глухому поліському селі, що Вадим ... заплакав.  І Люда, обхопивши руками його обличчя, збирала вустами сльози на його щоках, схлипуючи: «Повернувся. Повернувся. Ти повернувся».  Тітки дивилися розчулено і мовчки, і притихлою купкою застигли на спортмайданчику ошелешені діти.

Тільки людина, здатна кохати коханням справжнім, може пожаліти. І далі жаліти так, що й саме кохання відійде на другий план. У жалості людській і є тест на цю здатність, може, навіть  і для обраних лише, - кохати. Іншому і кохання не треба взаємного, достатньо і самого почуття жалю, яке прив'яже не гірше любовних пут, іноді і на все життя. Але жалість не дає імунітету від самого кохання. Не позбавляє Творець того, хто пожалів, можливості зустріти коли-небудь кохання взаємне. У цьому милість Творця, і в цьому, можливо, навіть і трагедія того, що пожалів. Адже не народитися кохання із жалю, але завжди пожаліє той, хто кохає.

Вони пробули разом два дні. Той сплеск ніжності, що накрив їх у першу хвилину зустрічі, чомусь не огорнув їх любовне ложе, коли Вадим і Люда, нарешті, пізнали одне одного. Люда не посміла бути тією, якою була з ним у своїх мареннях, а Вадим це таїнство, перетворене при відсутності слів у банальний процес, сприйняв, як чисту фізіологію. Ех, їм би зустрітися в цій маленькій кімнатці, яку Люда знімала, а не на шкільному спортмайданчику! Тут би дати волю сльозам! Вони напевно розтопили б намерзлий за два роки лід, і, можливо, проклюнувся і розцвів би паросточок взаємного кохання від асоціацій дворічної давності. Від тієї невинної ще підліткової чуттєвості, що вкупочці пізнали вони - приголомшені, в кімнаті гуртожитку. Але нажаль. Висохли сльози, поки йшли до будинку, де квартирувала Люда, базікаючи вже, як старі друзі, і зів'яв, не розпустившись, паросток ніжності. Був просто ... секс. Що може бути ще банальніше?

Вони не згадували свою золоту осінь з листяним килимом притихлого лісу, що завмер в очікуванні таїнства, яке жадав підгледіти.  Навіть не заїкнулися. Люда розповідала про школу, колектив,  дітей, і все в барвистих, позитивних тонах. Вадим - про своє нове життя за полярним колом, відокремивши при цьому армію, як здавалося йому, назавжди. Він легко в одному із своїх піднесених монологів зронив, немов між іншим, що повертається туди, що вже взяв квиток на потяг і їхати має завтра. І Люда підіграла йому в цій - обома награній, байдужості до цього факту: «Ну, що ж, я рада, що ти знайшов там покликання своє». І була ніч перед розставанням, і займалися вони знову сексом цієї ночі, а не любов'ю, - дві людини, дві долі, нічим не зобов'язані одна одній.

Автобус зупинився, насунувши хмару пилу, і, як для виконання вироку, відчинив двері, немов запрошуючи на ешафот.  «Ну, хай щастить тобі! Дивись, не пропадай більше, не щезай! - посміхнулася Люда і торкнулася сухими вустами вуст Вадима. - Пиши, я завжди відповім». Вадим мовчки кивнув, різко повернувся і ступив на підніжку, як на Голгофу.

Автобус рушив, заковтнувши дверима пилюку до салону, і почав набирати швидкість. І тут хтось із пасажирів крикнув водієві: «Почекайте, он людина доганяє!». Автобус зупинився, і Вадим озирнувся. Люда так само стояла, як вкопана, на зупинці. Маленька, жалюгідна постать на тлі убогої безвиході совєцької сільської глибинки.

Захеканий неголений чоловічок у вицвілому картузі клинцями і кнопочкою зверху увалився до автобусу з винуватим виглядом. Водій щось буркнув невдоволено і врубав зі скреготом швидкість. І тут Вадим Бут зірвався з місця: «Почекайте! Відкрийте! Та відкрийте ж, я кажу!».

- Ну, що за день сьогодні? - Водій роздратовано тицьнув пальцем кнопку.

Двері з шипінням відчинилися. Вадим вискочив із автобуса. Постать близької і дорогої людини  так само виділялася жалюгідною темною плямою серед повільно  осідаючого пилу.

- То ти їдеш чи не їдеш, хай йому біс? - вже зі злістю крикнув водій.

Вадим кинув погляд на нього, немов благаючи: «Ну, давай же! Давай! Та натисни ти цю кнопку трикляту нарешті і забирайся  під три чорти!». Але водій все дивився і дивився злим поглядом на цього одержимого крізь пащу відкритих дверей. Тоді Вадим махнув рукою і щодуху кинувся до маленької, нещасної і такої до болю рідної постаті. І та, уздрівши це, закрила обличчя долонями і знесилено опустилася на коліна в пилюку. Автобус, ревнувши роздратовано двигуном,  покотив геть. Меморіальною плитою на місці виконання вироку залишилася бовваніти валізка-«дипломат», виставлена на узбіччя законослухняним водієм ...


Електронна версія роману Володимира Брянцева "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ" - на ресурсах: Андронум, ЛітРес та ін.