Скарб

Спочатку він був Петрик. Мріяв про далекі подорожі… Шхуна «Колумб», пірати, скарби… Роки йшли – і він уже Петро. А пізніше – Петро Миколайович, власник магазину господарчих товарів. У просторому приміщенні два помічники – Андрій та Валерій. З далеких дитячих років не загубилася одна ілюзорна, скоріше за все, нездійсненна мрія – знайти скарб. Чоловік міг годинами слухати про розкопки курганів археологами, про дорогоцінності потоплених кораблів. Для «несанкціонованих»  робіт з «підозрілими» курганчиками залучав своїх робітників – та все даремно…
На подвір’ї магазину – Андрій та Валерій.
– Ну він мене достав, Валера, – промовив Андрій, дістаючи цигарку.
– А шо ти хотів від нього?
– Шо я хотів, кореш? Шоб він нам платив хоч трохи більше!
– Не вийде – людина трохи чокнулась на прибилях! Очі витріщив і гребе під себе.
– Всі вони похожі один на одного. А тут, Валік, ше одна біда в нього.
– Яка? Та я тоже знаю – кладоіскатель!
– То-то і воно! Сам чокнувся на цьому і нас заставляє розкопувати оті бугорки за копійки.
– Скупідон і жмот! Давай, Андрюха, провчимо його!
– Як? Шо ми можемо?
– Дивись – тут недавно якісь ковирялись на курганчику, але я чув від людей, шо нічого не знайшли. Давай скажемо йому, шо вони поставили мітку і мають приїхати. Нехай наш шеф розкопує!!!
– Не повірить – мітки нема!
– А ми шо, не можем самі поставити колишек та пару цифр написати?
– Ну, не знаю. Давай попробуєм. Краще б він матір свою провідував, а то жаліється, шо вона боліє, а сам ні разу так і не їздив до неї. Може, після цього прийде до тями? Може, дещо пойме в жизні?
– Не знаю, чи пойме, а вигнати нас за цей фокус може запросто.
– Не боїсь! Давай краще там землю трохи розрихлимо!
– Не воно, друг мой любезний! Ми викопаємо яму з півметра і в ящик вкладемо записку: «Петро Миколайович, хватить дурня валяти!» Рядом – велика намальована дуля!
– Вижене він нас, Валік! Точно вижене!
– Не вижене! Де він ше найде таких дешевих рабів? Да і об’яв повно на важкі роботи.
Невдовзі чоловіки зробили усе те, що надумали, і повідомили «цікаву новину» Петру Миколайовичу. Той вагався недовго, прихопив потрібний інвентар і, давши розпорядження своїм робітникам, вирушив у дорогу.
Надворі ледь сіріло. Придивившись, можна було побачити, що у царині тиші, у царині Матері Природи, енергійно, настирливо копирсалось, вовтузилось, довбало холодну землю темне людське створіння. Якоїсь миті в нього закралася думка, що ту не все гаразд… І ось лопата стукнула по ящику… Трохи пізніше він стояв отеретілий, розглядаючи здоровенну дулю... У голові промайнула думка: «От чого вони не хотіли їхати зі мною». Отямившись, різко махнув рукою:
– Вижену, а нє – так повбиваю придурків! Он, шо придумали!
Дорогою трохи охолов:
– Загрався я з цими цяцьками.
Вдома, намагаючись не дивитись в очі робітникам, проказав:
– Поїду матір провідаю, а ви тут дивіться, шоб порядок був.
Коли приїхав до рідних, зрозумів – запізнився. Мати уже не розмовляла, але пізнала його. По щоці неньки повільно опускалась сльоза...
…Чоловік довго стояв біля могили матері. Йому пригадалися далекі дитячі роки…
…Петрик, підстрибуючи та сміючись, намагався утекти по високій густій росяній траві від молодої щасливої матусі…
Поривчастий холодний вітер шарпав поли плаща не безтурботного хлопчика, а придавлену роками, обов’язками сірих буднів, немолоду людину.
Врешті з обвітрених вуст зронилося ледь чутне:
– От де клад був… Нема… І не буде ніколи…