Звонок

– Шановні випускники, ось і пролунав для вас останній дзвінок. І саме вам сьогодні робити крок у невідоме, багатообіцяюче, доросле життя… – долинало зі шкільного подвір’я.
– Ага, це так – наче прочинили двері й двинули тебе під одне місце, – прошепотів один із випускників, поглянувши на напарника.
Його сусід по шерензі промовчав. У виразі обличчя юнака можна було помітити й деяку розгубленість, й немалу стурбованість за своє близьке майбутнє.
– Шо, отлічнік, не знаєш, шо робити? А я поїду бабло заробляти в Польшу чи, може, ше куди. А ти?
Напарник неохоче повільно відповів:
– Пойми, останній дзвінок.
У його уяві почали спливати картини дитячих років та роль дзвінків у цих подіях...
Якось він із друзями рибалив на березі Десни. На місце веломашинами прибули удосвіта. Навколо ледь-ледь вгадувались обриси предметів. Кілька разів глухо нагадував про себе пугач. Перекреслювали повітря замисловатими лініями кажани. Біля водойми вчувалася прохолода, але обрій, додаючи все більше теплих кольорів, надсилав життєдайні ласкаві промені. Кущі лози на довгій деснянській косі, прозорі водні простори поставали щоразу іншими, пропонуючи навколишньому світу нові неповторні картини. Долинали віддалені голоси людей. Птахи, перелітаючи з гілки на гілку, розпочинали спів. Усе навколо приходило в рух, зустрічаючи літній ранок.
Мовчав лише рибальський дзвоник. Але й він, неначе відчувши, що не виконує свою місію, свою роль, своє призначення, нагадав про себе: задзеленчав, затріпотів щосили кінчиком спінінга...
Дзвінок… Він добре пам’ятав свого батька. Пригадав навчання в першому класі, сварки тата і мами, які виникали все частіше. Врешті обоє розійшлися. Кожний із них голубив, пригортав Його й переконував, що так краще, так потрібно. Потім, кожного дня Він поглядав на вхідні двері, очікуючи дзвінка. Ось-ось він пролунає – й увійде батько. Обоє дорослі кинуться в обійми, пробачивши одне одному всі образи. І буде усе, як колись. І будуть усміхнені, молоді, щасливі обличчя, і будуть мрії, які здійматимуть їх у безмежну сонячну височінь… Він так чекав цього!..
Дзвінок… Ні, це не сигнали значної частини автомобілістів, які, витріщивши очі, обганяють один одного на трасі, щоб потім, вдома, втупитись у телевізор.
Ні, це не спрацювання сигналізації магазину під час його відкриття, біля якого зібрався натовп, почувши, що (навіть у наш час) привезли товар, якого певний час не було ні на складах, ні на базах.
Це мав бути для Нього зовсім інший сигнал. Це мав бути довгоочікуваний дзвінок мобільного телефону… Що це за дзвінок?
Одного разу Він очікував на автостанції міста Києва автобус. Той, з якоїсь причини, затримувався. Мимо проходила дівчина, і Він вирішив запитати, можливо, Вона щось знає.  Вона повернулася, підняла голову – і все… Кудись зникли всі люди, всі проблеми, вся велика планета. Були тільки Він і Вона: надчутливі, вразливі, беззахисні... Він уже не пам’ятав ті слова, які мямлив: кострубаті, недолугі, недоречні. Ті хвилини пролетіли миттєво. Єдине, на що Він спромігся – це дати свій номер телефону. Їй це не вдалося – автобус уже відправлявся.
Тепер кожного дня Він переглядає SMS-повідомлення і головне – очікує той найважливіший, найприємніший, вистражданий довгоочікуваний дзвінок…
Зателефонуй Йому, дівчино. 
 

Леонід Луцюк