Колодязь

Чоловік дивувався: усе складалося вранці так гарно, що краще не могло й бути. Микола не вважав себе забобонним, не вірив у ознаки цілеспрямованих збігів  обставин. Посміхнувся: сьогодні нічого не завадить «відвести душу» на лоні природи. Робота, домашні клопоти, образившись на людину, спочатку відійшли на другий план, а потім, розчинилися у приготуваннях до цього дійства. Правда, чоловік упіймав себе на думці, що чим довше він буде без людей, тим більше прагнутиме знову бачити і чути їх…
Через деякий час по квітучій луговій дорозі рухалась маленька темна цятка, яка то піднімалась на високі пагорби, то стрімко опускалась униз. Шелестіння шин веломашини нагадало Миколі тихий шелест високих соковитих трав, коли він відпочивав біля річки. Ранкова літня прохолода додавала комфортного настрою та багатообіцяючу надію на гарний результат у риболовлі.
Літній день поступово вступав у свої права. Зникала, випаровуючись, роса, бавився листочками високих осокорів вітер, гасаючи по водяному дзеркалу хвильками-бризками, зникали тіні або ставали коротшими від дерев, кущів, замовкав невгамовний хор «ква-ква» у озерах, заплавах, почали припікати сонячні промені.
– Ква-ква, – передражнив чоловік. – А син казав, що «аква» по-латині – це вода. Це вони так воду нахвалюють. Мабуть, треба щось перекусити. Зранку не хотілося.
Попоївши, копирсаючись у рюкзаку, він ніяк не міг натрапити на пляшку з водою.
– Отакої, забув дома! – з досадою вигукнув Микола.
А сонце припікало все дужче і дужче: спека ставала нестерпною. Відпало бажання рибалити. Облизнувши пересохлі вуста, переконував сам себе:
– Поп’ю з колодязя – тут недалеко. Поїду через хутір. Мона і в людей попити, але хто там буде вдома? А колись же люди з Десни осінню на бистрині пили воду – і нічого.
Швидше, швидше до колодязя! Один поворот, другий – і чоловік остовпів. Що це? Той же колодязь, поряд добротний, двоповерховий будинок, але на цямрині колодязя – масивний навісний замок…
– Навєрноє, дачнік построївся. Жалько йому води стало, – потроху оговтуючись, спересердя підсумував Микола.
Щоб остаточно переконатись, торкнувся замка. І тут же у дворі, ляскаючи ланцюговими кільцями, несамовито обізвався пес.
– Ех, люди, люди… Якось доїду.
Чоловік пригадав, що в дитинстві односельці не те що не «приватизовували» колодязі, а й хатини ніколи не замикали. Всього-на-всього вставляли паличку в скобу замка на дверях. Це був знак: господаря вдома немає.
Пригадав, як берегли природу, Десну. Коли нерестився лящ, то весла човнів обмотували ганчірками. Це робилося для того, щоб лящ не злякався стуку, бо він ніколи не  віднереститься – і в ньому загине ікра.
Микола пригадав і свого родича з Поділля, його веселі очі, добродушність, який, раз-по-раз п’ючи воду, промовляв:
– Ніяк не можу напитися вашої води.
Чоловік, виїжджаючи з хутора, помітив гурт молодиків з дівчатами біля автівки.
– Попити б, – промайнуло в голові. – Попитаю.
Раптом перед очима закружляли, попливли райдужні кола…
– Дядьку, дядьку, Вам погано?! Мужики, я його знаю – він із сусіднього села! Довезем, доставимо людину додому!
– Хлопці, – ледь вичавив з себе Микола, – ковток води.


Леонід Луцюк