Ялинка

– Тату, а коли Дід Молоз ялинку плинесе?
– Сьогодні, сьогодні принесе! Лягай, Даня, в ліжечко, закрий очі і тихенько лежи, щоб він не передумав!
– Чого – не передумав? Він шо – боїться? Він не сильний?
– Ого, Данька, він буває такий сильний, що й не передати! Скрутить так, що й не поворухнешся!
– А де його сила?
– У холоді його сила, у холоді! Але він жаліє тих, хто слухається. Ти ж слухаєш тата і маму?
На допитливі, широко розплющені блакитні очі дитини дивилися усміхнені обличчя батьків.
– Спи, сину, спи. Він обов’язково принесе ялинку.
– Добле, я буду тихенько лежати і повелнуся до стіни, щоб його не злякати.
Згодом у гарно натопленій кімнаті доносилося неголосне розмірене сопіння малого Данилка.
– Машо, давай займемося ялинкою, бо і в тебе, і в мене ще багато чого треба зробити.
– Добре, Влад, ти встановлюй її, а я підключуся. Знаєш, мабуть, треба було сосонку принести, а не ялинку – вона довше простоїть.
– Машо, хотілося дитині все-таки ялинку. Нехай у пам’яті Дані це надовго залишиться.
– Влад, а вистоїть вона – не осипеться?
– Вистоїть усі зимові свята! Не переживай.
Поряд із нетривалим діалогом подружжя у дитячій кімнаті розпочало поступово набирати силу незбагненно-таємниче новорічне диво, заповнюючи, заполоняючи собою увесь навколишній простір. Прозорі скляні кульки, які ледь-ледь коливались і виблискували, білочки, лисички, ведмеді, зайчики, птахи постали кордоном, сторожем між минулим, з усіма його здобутками й негараздами, і майбутнім, з надією, що воно, ось-ось настане…
– Влад, дивись – яка краса!
Той, зиркнувши на дружину, помітив: на очах у неї бриніли сльози.
– Ти чого?
Марія не відповідала, а новорічна красуня з кожною новою прикрасою додавала іще більше таємничішого, вишукано-неземного. Деякі з них нагадали про безтурботне дитинство, інші – 
про зоряну юність, а ось ці – про затишок, про родинне тепло…
– Влад, попереду свята, попереду наше життя!
– Добре, Маша, нехай дитині буде подарунок, та й нам – що там казати.
Данилці снилася ялинка. Придивляючись, він очікував появи поряд Діда Мороза. Але його ніде не було. Заплакавши,  проснувся – і не повірив своїм очам!
– Мамо, тату, Дід Молоз ялинку плиніс!!!
Марія підійшла до постелі сина і, поцілувавши його, промовила:
– Так, Даню, приніс і нарядив, але попросив, щоб на слідуючий  Новий рік ти допомагав її прикрашати.
– Я буду, буду її наляджати!
Дитина перші дні майже ні відходила від новорічної красуні. І досить швидко помітила на ній в яскравих обгортках шоколадні цукерки.
– Дід Молоз не лозселдиться, коли я сплобую одну? – розмірковував малий.
Та пізніше переконався – не розсердиться. Правда, їх кількість почала швидко зменшуватись.
– Даня, ти не брав з ялинки цукерки? – поцікавилась мама, хоча добре знала, чия це робота.
Данилко хотів сказати, що це зробив Дід Мороз, але передумав. І, почервонівши, тихенько вимовив:
– Це я. Дуже галних цукелок він плиніс.
Принагідно зауважимо, що святковість і буденність, піднесений настрій і спокій, галасливість і тиша владно поселились у будинках, квартирах і були невід’ємними атрибутами аж до Водохреща.
Одного дня Данилко, пильно придивляючись до ялинки, помітив, що осипається хвоя.
– Тату, мамо, ялинка захволіла!
Дорослі перезирнулися, а про себе вирішили: пора її прибрати, але так, щоб не завдати жалю дитині.
Увечері, коли Данилко стиха сопів, усміхаючись уві сні, у грубі потріскували рештки лісової красуні, віддаючи наостанок тепло затишній оселі...
Вранці дитина, з очима повними сліз, запитала:
– Тату, вона шо – помелла?
– Ні, сину, її забрав Дід Мороз.
– Мамо, а де іглашки?
– Дід Мороз залишив їх у ящику.
– А ще, сину, – озвався Владислав, – він порадив посадити ялинку коло хати з корінням – тоді вона не захворіє.
– Ти будеш підростати, і вона буде рости разом з тобою, – додала Марія.
– Вийду покурю, Машо.
Владислав вийшов на свіже повітря, дістав цигарку і запалив.
«Непогано придумали», – майнула думка в господаря. І вже в голос Владислав продовжував:
– А то скільки ж ялинок, сосонок паплюжать кожний рік! А дерево, якщо не сухе, то воно живе. Чув, що заміряли спеціальними приладами, і коли підходив чоловік із сокирою чи пилкою – воно реагувало. А в нього кожна ж галина, галузка тягнеться з гущавини до світла, до сонця, до свободи!
В уяві постали епізоди, картини дитячих років. На думку спали слова:
Ой у лісі, лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялинонька.
І зайчик з нею ріс.
–  Неначе вчора, – прошепотіла людина.
– Влад, ти де застряг?! А м'ясо хто перекрутить?! Кидай соску в зубах – і до роботи!
– Іду, іду! Шо, Машо, не можеш без свого ненаглядного?


Леонід Луцюк,
  січень 2020