М Л И Н

– Завтра їдемо молоти. Збирайся, Льошка, – звернувся до молодшого співрозмовника Микола.
– У скільки виїзжаємо?
– Пораньшє. Багацько спати – білого хліба на столі не мати.
– Дак у скільки, Ніколай?
– Чого кричиш! Горло дерти – не плуга терти. Я покладу мішечків десять на віз Гнідому і ти – штук три-чотири. Часов у сім рушаєм до млина.
Зауважимо, що цих двох людей пов’язував невидимий, але досить міцний ланцюг спілкування. Один із них – досвідчений, врівноважений, нерідко іронічний. Другий – молодий, емоційний, імпульсивний. Мабуть, це пов’язано з тим, що першому уже ніколи не бути в молодому віці. У другого – банальна нестача життєвого досвіду…
Чоловіки іще деякий час уточнювали деталі майбутнього вояжу до Короп’я. Млин у цьому селі  справно, безвідмовно працював понад два століття. Подейкують, що його побудував німецький інженер.
Вранці по ґрунтовій дорозі котилися, скрипіли колеса вщерть навантаженого воза. Лугові стрічки шляху то сходились, то розбігалися замисловатими, загадковими лабіринтами.
– Дядьку Ніколай, а ви дорогу добре знаєте?
– Дорогу? Та я тут виріс! Кожний кущик, кожну ямку знаю. Ех роки, роки – свиснули, блиснули, аж загуло, неначе й не було!
– Придумаєте таке – не було! Ви ше нічого! Ми ше повоюємо!
Микола нічого не відповів, мимохіть поглянувши на свої вузлуваті, обвітрені, натруджені руки. Трохи пізніше промовив:
– Льошка, ми з тобою тудемо-сюдемо, а час іде. Мені спішить нікуди. Тобі скільки років?
– Дак скоро тридцять.
– Не воно – шо ти нежонатий. Бобильом діло.
– Дядьку, дак у селі кілька шилегейдиків й одна лахудра. На кому женитись? На кому, дядьку?
Деякий час їхали мовчки. Кожний думав про своє...
Першим обізвався Микола:
– Нелегко зараз у дев’яності. Усе поваляли, людей на гроші обікрали, нічого до цих пір не побудували.
– Дак зато самостійними, незалежними стали.
– Ага, самостійними. Це коли тебе послали подальшє, а в тебе є вибір – йдеш, куди хочеш.
На підводу, що наближалась до Короп’я, невдоволено обізвались кілька дворових псів. Почали долинати голоси людей, мукання корів, іржання коней, хрюкання, виск свиней. Остаточний вердикт намагалися поставити півні, злітаючи на жердини якомога вище.
– Дядьку, он там видніється млин.
Незважаючи на вранішню пору, біля млина гамірно: підводи, вантажні та легкові автомобілі, кілька тракторів, візки, веломашини.
– Дядьку Ніколай, ми не встигнемо змолоти!
– Не транди! Не перший раз.
І дійсно, пройшло не так багато часу і вони побачили мірошника. Володар, приборкувач шестерень, жорн, жолобів, лотків кліпав віями, а з них осипався білий туман...
Олексій взяв у руку жменю борошна. Воно було майже гаряче.
– Мука гаряча, це ж треба! Ого, яка сила, яке тертя верхнього жорна об нижній!
–  Усе млин перемеле, Льошка! Так і в житті: млин меле – життя все перемеле. Дивись: весна, літо, осінь, зима, весна, літо, осінь, зима – це ж млин! Це ті самі жорна!
– Дядьку Ніколай, ви таке скажете. Прямо, як учёний.
– У нас, Льошка, багато учёних, а робити нікому. Пора додому їхати. На цих гулях у нас апетит, а вечеряти дома будем!
– Дядьку Ніколай, ви тут наговорили такого. А ото, як нас колись не буде, то нас згадають? Нас згадають чи по уму, чи по ділах?
– Не знаю, Льошка, трудитись треба.
– Так шо – оці жорна, – Олексій ткнув пальцем у небо, – перетруть мене та й все?!
– Льошка, Бог дав тобі життя. Мели – тільки не язиком попусту! Но, Гнідий, – прядеш вухами, прислухаєся!

  Леонід Луцюк