Ехо виставки

Назар не бажав, намагався не вірити свої очам… Так, перед ним було обличчя Ярослава, його давнього друга, але його вираз, його погляд спантеличив, ошелешив чоловіка! Вони разом ходили на етюди, колега підтримував Назара, схвально відгукувався на щойно написане ним на лоні природи. Обговорювали, сперечалися. А сьогодні?
Ярослав стояв перед його картиною занімілий, незрозумілий, чужий. В удаваній посмішці промайнуло щось нещире, недружнє, заздрісне...
Назар перевів погляд на полотно, й в уяві постав той бентежно-божевільний час…
Той час… Його переслідувала, не покидала думка про майбутню картину. Усе інше переміщувалось на другий план або безжалісно відкидалось. Перед очима поставав сюжет: лікар знімає пов’язку з очей пацієнта, даруючи, відкриваючи йому неповторно красивий, незбагненний світ…
Той час… Це час переповненої чаші художнього замислу, який дивним чином поєднався з неуважністю, забудькуватістю, відстороненістю від усього іншого. У мізках настирливо пульсувала думка: «Починай, починай!»
Врешті, зібравшись, підійшов до мольберта. І у ту ж мить на заґрунтоване полотно, обганяючи один одного, полетіли мазки неповторних кольорів, відтінків, доповнюючи, поглиблюючи один одного.  Ця переповнена чаша художнього замислу вирвалась з ланцюгів повсякдення, вихлюпуючи на полотно неповторне, щемливе диво…
Назар не відчував, не реагував на плин часу, допоки не відчув – все, більше немає сил.
І проспавши майже добу, здивувався:
– Невже це я? Невже це моя робота?
Після цього кілька днів майже не відходив від картини. Брав у руку пензель, щоби дещо додати, і тут же її опускав, бо відчував – буде зайве.
Той час… Йому вдалося провести виставку своїх робіт. На жаль, без Ярослава, який знаходився у відрядженні. Здебільшого чув скупі, стандартні оцінки на кшталт: «Нічого, можна дивитися», «Непогано». Але чимало з тих, які відвідували виставку, уникали розмови про неї. Зустрівшись на вулиці, поспішали на іншу сторону, вдаючи, що дуже зайняті, або відвертали голову. Коли ж діватись було нікуди, то у них поступово вичавлювалась жалюгідна посмішка схожа на болісну гримасу, в якій проглядалось щось недобре, тваринне…
Той час… Було навіть декілька рядків у районній газеті на останній сторінці.
І ось тепер перед ним його друг, його реакція на картину. Під час неспішної розмови колега зізнався:
– Ти знаєш, ти видав так, що я ніколи, ніколи так не зможу! А люди – вони такі, що можуть тобі усе пробачити, окрім таланту й геніальності!
Прощаючись, Ярослав потиснув Назару руку і, дивлячись у вічі, промовив:
– Друже, це твій Хрест, тобі його тягти. Твоя Голгофа. Бачиш, навіть я не втримався – позаздрив.
Чоловік стояв, роздумовуючи над почутим. Наразі його обличчя спохмурніло – побачив зламане, нещодавно посаджене деревце…
– Чим же воно вам не догодило? – ледь спромоглася відреагувати людина.


Леонід Луцюк,
2020