Натхненне життя украiнська мова

Новела опублікована у книзі Віталія Кирпатовського "Манченківський Зоревій":

 Мене глибоко схвилювала важка та водночас яскрава доля дивної людини, самобутнього композитора, поета, вченого астронома та філософа Віталія Михайловича Кирпатовського. Народився в 1939 році в с. Покотилівка, що під містом Харковом. У 9-ти місячному віці захворювання на поліомієліт завдало нищівного удару, засудивши до тяжкої інвалідності на все життя. Здавалося б, фізична неповноцінність повинна була поставити дитину в суспільстві на найнижчу сходинку. Спочатку життя так воно й було. Але активна жага пізнання,  вольове спрямування та, головне, талановитість і глибока духовна наповненість упорядкували інакше.
     У перші роки життя з дитям скоїлась дивна пригода. Про дивину не раз з хвилюванням розповідала сину мати. Якось у спекотну днину зненацька на хатку налетіла бурна громовиця. Мати з дитиною на руках кинулась зачиняти двері та остовпіла з переляку.  Просто перед ними з тихим тріскотом крутилася вогняна куля. Вона, як і мати з сином, не рушила з місця. Який час зайняли оглядини мати не в змозі оцінити бо заклякла. А куля начебто миттєво щезла у підлозі, пробивши дошки безпосередньо перед ногами. 
     Хто оцінює подію як незначну природну випадковість. А я, вже маючи знання про прийдешнє життя того дитяти, певна, що то було знамення для народженого на вогняну палаючу творчість. Тому й долучила епізод до оповідання.
     Спогади раннього дитинства, яке припало на Велику Вітчизняну війну, і зараз відгукуються тривожним відлунням у душі Віталія. Він повзав на колінах перед людьми, а хто міг зрозуміти стогони душі хлоп'яти та здогадатися про них! Ріс замкнутим, боязким, з відчуттям власної неповноцінності. Відчуження від людей холодною примарею постало перед ним. А він, ще нетяма, ніби потрапив в біляче колесо, з якого не вискочиш.
     Однокласники з самого початку стали насміхатися над калікою: штовхали та гиготали, як падав з тріскотом милиць, лупцювали. Образи доходили до фізичних знущань. І чуттєва душа страждала, однак, не озлоблялася, тільки не могла зрозуміти – за що! І з'явилось відчуття меншовартості та щемливої самотності.
     Бабуся хлопчика ще до революції була віруючою і, незважаючи на гоніння релігії, мала в кутку Божницю. У хвилини коли нахлине туга онук ставав під образа та крізь сльози дивився в очі Божої Матері подумки виливаючи прикрості.
     І все життя він, радше чим до інших святих, тулився до Великого Духа Божої Матері. Хоч за довге життя перебрав усілякі переконання. Після дитинства забрів у зневіру і
наукові хащі філософічності. Потім знову став щирим християнином, та знайомство з екзотерікою відкрило грандіозність будови Світу і занурило у його мальовничу, хвилюючу багатоплановість. Та Великий Дух не покинув науковця напризволяще.  Виявилось, що у світовій багатогранності є місце і релігійним містечковим егрегорам. Та все це буде потім.
     А на разі, проходячи повз церкву, розміщеної тоді в приватному будинку, заслухався проникаючим у душу співом, і подибав, до хору, як на ангельський поклик. Якась хвиля розчулення огорнула незрозумілою габою, і він притуливсь у куточок, позаду натовпу віруючих, і нестримні сльози лилися рікою. А душа щоразу після такого здобувала якусь невидиму опору.
     У той час незріла дитина хиталася у визначенні себе та свого місця в житті, хоча за звичайними віковими мірками, було ще й зарано. При будь-якому зручному випадку хлопець намагався потрапити до церкви, де отримував заряд життєвих сил. І до сих пір, при відвідуванні церков, він несвідомо плаче, вдивляючись у Лик ікони Богоматері, яка і підтримує його життя, живлячи Божественною енергією. У Віталія є і пісня про Богоматір, виконана ним пізніше на його творчому вечорі в 2003 році на сцені Українського Культурного центру.
     За вдачею романтик-мрійник у дідусевім саду за допомогою сильних рук забирався на розгалужену яблуню і занурювався в навколишній простір глибше, ніж проникав погляд. Серед смарагдового шовку співучого шелесту листя відчував себе вільним птахом, завмирав в вібраціях високого синього неба. Пливучи між хмар у волошковім небосхилі, простягав дитячі долоньки до Сонечка, обмінювався з ним ніжним поцілунком і отримував довгоочікувану, теплу ласку. Дитяча душа розчинялася, розкриваючись у спогляданні прекрасних чудес природи, які не міг, та й не здогадувався, описувати словами. У чарівному світі юна істота відлітала так глибоко, що земні негаразди вже не мали ніякого значення. Душа раділа від незвичайного, високого щастя.
     Природа заколисувала хлопчика, як в колисці, стала для нього турботливою матір'ю. При відвідинах Храму він відчував щось спільне з впливом небесних польотів у садку.
     Ймовірно, такі піднесення стану на природі або в храмі і були зачаттям розвитку станів натхнення, які згодом стали властиві творчості Віталія. У хвилини самоти він інтуїтивно відкрив собі канал польоту душі в високі чуттєві виміри. Але ще не розумів, що з ним коїться. А стани стали наздоганяти самі і не тільки при відокремленнях. Навіть, на уроках частенько вчителі заставали його «витання в хмарах», і в щоденник червоною птахою влітала жирна двійка.
     Одного разу, взимку вже десятикласник повертався з другої зміни школи, коли стемніло. Лилося тьмяне світло вуличних ліхтарів і вікон приватних будиночків. Перехожих не було. Учні всі пішли, швидко обігнавши інваліда на слизьких милицях. Дивовижно стояли рідкісні штиль і тиша. Раптом простір заповнився великими сніжинками, які плавно опускалися як парашутики. Світло вікон і ліхтарів проявилось на сніжинках яскравіше, відбиваючись різнокольоровими іскорками. Феєрична картина, ніби опускалася зграя чарівних ельфів, що раптом завібрували. Засвітилося і заіскрилося все навколо, але тепер внутрішньою гармонією. Дерева під вікнами будинків прикрасились миготливими гірляндами, дахи виявилися внизу, а сам спостерігач – злетів у потоці солодкої знемоги райської насолоди. Кожна клітинка тіла запалала небесною луною. Скільки разів при таких явищах юнак дивувався: «Що зі мною? Куди тягне?» Але відгадка не з'являлася. А зараз сталося диво. Мабуть, процес перехлеснув максимум напруги, і недоступна оболонка луснула. Відповідь спалахнула ніби різко ввімкнули: «Музика! Це музика!" Іскри виявилися звуками, знемога несла течію – мелодії.
     Нарешті, дитячі асоціації переросли в усвідомлений струм музики. Але, політ не припинився. Навпаки, гармонія знайшла розширений обсяг, конкретний зміст, відкрила подібну гру в душі у виниклій віртуальній картині, що ширяє над нею, інтуїцією, а не розумінням. Раптово окрилений пізнав закоханість, яка тоді палила. І додому дістався, вже перебуваючи, в творчому процесі, і, навіть, не помітив проблем ходи на милицях по слизьких доріжках.
     Тільки з роками той, що все життя літає на крилах захоплення, дізнався, що подібні явища давно відомі і називаються натхненням. Так, дійсно його душа вже тоді поринула в духовний вимір з граючими світлячками на крильцях. І струни душі юнака гукнули, покликали, з'явилася перша пісня на вірші майбутнього композитора-поета, і це був потічок взаємної любові до довкілля.
     Природно, для вдосконалення опусів, довелося багато практикуватися і вчитися. Все це долав самостійно. Частенько, особливо в молодості, натхнення розігрувало в розумі довгі оркестрові фарби. Записати ж їх не було знань, а пам'ять стиралася повсякденними справами. Про це і не шкодував, а розцінював, як гру настроїв, і обожнював такі стани. Припливи натхнення, стали невід'ємною частиною, з якими творча людина долала перешкоди. Постійно піднесений і доброзичливий стан не допускав у свідомість будь-якого темного впливу. Тому на разі і вірші і музика закоханого в життя були добрі, світлі і прості: про почуття, про природу, про всілякі позитивні явища з життя; а пізніше, відповідно віку, знанням – і складні, і філософські. Ця людина не налаштована на сприймання негативних явищ, духовний стрижень знайшла  в заповітах Християнського православ'я. При спілкуванні з цією людиною завжди відчувається позитивний, доброзичливий настрій, що розташовує до нього співрозмовника.
     З 4-го класу школи джерело життя Віталія розділилось на два рукави. Друге русло стало наповнюватися науковими поняттями, після того, як в місцевій бібліотеці були прочитані всі книги з астрономії. Надалі, це призвело до роботи в астрономічній обсерваторії. І на цій стезі він займався творчістю, крім посадових обов'язків, захоплювався нетрадиційними дослідженнями по філософії. Самостійно вивчав заборонені тоді, світові філософські течії: будизм, екзотерику і т.п. Каже, що будував якусь систему нової логіки.
     Так і виявилося, що натхнення різнобічно обдарованої особистості стосувалося багатьох граней буття. Його творчий обсяг: космос матеріальний, космос духовний, космос відчуттів і почуттів. Його особлива свідомість почувалася дитиною Всесвіту, зобов'язаною зробити на Землі, щось корисне для всіх. Людина оригінального мислення не любить порожню салонну балаканину, але варто торкнутися близької йому теми, пожвавиться і буде з жаром відстоювати свої переконання.

*          *         *
      Я представила творчий портрет і джерело натхнення Віталія Михайловича. Далі розповім, чого він досяг і основні віхи руху до цього.
     Ви вже знаєте, що перша пісня з'явилася у Віталія  в 10-му класі школи. До досконалості мелодій ще мав відбутися довгий шлях. А в той час, ще дитина виявляла виняткову музичність: швидко освоював будь-які музичні інструменти, які потрапляли під руку. Непогано грав на баяні, гітарі, мандоліні, домбрі, на губній гармошці, на клавішних іграшках і т.п. Дивно, що будь-які мелодії грав, не підбираючи, без зупинок і з великим почуттям. До повноліття співав дзвінким дискантом, потім – тенором, з часом виявив, що легше і природніше звучить басовий баритон. Мені Віталій зізнався, що після повноліття повноцінно співочого голосу не було. З'явився він після занять дихальними вправами з хатха йоги, якими він захопився ще, будучи студентом.
     З дитинства мрійника заворожувало зоряне небо. Коли він познайомився з космосом по книгам, то із захватом став подумки «літати» на небесні тіла і заворожено милуватися химерними панорамами поверхонь. Вже тоді перед внутрішнім поглядом змінювалися, ще наївні, віртуальні картини устрою всієї світобудови. Тому після закінчення школи проблеми не було в питанні: «ким стати?» На першому місці твердо стала професія астронома. Хоча родина  наполягала, що це недосяжно для дуже простого мислення інваліда, випускник школи без роздумів, не кваплячись пішов подавати документи для вступу до університету на астрономічне відділення фізфаку. Але життя, в особі медичної комісії, завдало чергового зрадницького удару: «Як вам зі своїми милицями бігати по поверхах і аудиторіях, та потім працювати з телескопами! Сидіть вдома, лікуєтеся, не плутайтесь між серйозних, зайнятих справами студентів!»
   Стало моторошно та гірко. А прагнення все ж здолало біль. Юнак встояв і звернувся в Ортопедичний лікувальний інститут. І його взяли на чергу для оперативного лікування. З сидінням вдома наївно не погодився і спробував влаштуватися на роботу  тому, що родина жила дуже бідно. І знову отримав удар. Йому не просто відмовляли з порога, але ще і принижували: «Куди ти приперся, зі своїми милицями!» А найжорстокіше: «Тут не будинок інвалідів ...      
 Не заважай працювати трударям!» Було це в 1958-му році. У ті часи суспільну думку спрямовували зокрема і на те, що інвалідів в СРСР немає і не повинно бути. Тому не було пільг тим, хто входить в життя непрацездатним, і ніякої допомоги батькам.
      Це був тільки початок випробувань незламності. На протязі усього життя, каліка з двома тростинами збуджував відразу в поспішаючих натовпах. Хоча їхав  на роботу як усі, та частенько чув лайки: «Чого не сидиться вдома!? Душити таких треба щоб не забирали час і місця у справжніх людей, дармоїди!» Могли й штурхонути, щоб летів до гори дригом. Бувало й лупцювали, якщо посмієш хоч трохи обуритись. Після таких сумних спогадів Віталій обов’язково підсумовував: «А все ж доброзичливих людей більше. Інакше з моїх потуг нічого путящого не вийшло б.»
      Інвалідність і мізерну пенсію давали по повноліттю, і ще й після річного стажу праці. Ось і довелося для влаштування на роботу звернутися з бідою до, всевладного тоді, Обкому партії. І він направив бажаний наказ в артіль «Надомник».
     А через рік ЛТЕК зафіксувала довічну інвалідність дитинства другої групи. Тоді було законно визначати групу не через стан здоров'я, а по заробітку, що вже мав інвалід, тобто по забезпеченості. Тому належну першу групу не присвоїли, але по документах зобов'язали працювати тільки на сидячій надомній роботі. Та чи міг невгамовний юнак без супротиву одягнути гамівну сорочку долі!?
     І доречно, як по замовленню, майже в цей час, прийшов виклик і на лікування з Ортопедичного інституту. Почалися довгі 5 років складного, виснажливого лікування. Наполегливе прагнення до мрії допомогло перетерпіти 4 операції на суглобах ніг, і паралельно з цим роботу надомником за фахом в'язальника господарських сумок, просто кажучи – сіток. Після операції заковували в гіпс. Днів 10 приходив до тями в лікарні. Потім, в гіпсі ж, привозили на 3-4 місяці додому. А вдома відразу ж брався за артільну справу в'язальника (руки ж вільні). Після зняття гіпсу – рік щоденних тренувань  ходіння, розробка застиглого в гіпсі суглоба на тлі все того ж в'язання сіток і відновлення сил організму. І так 4 рази.
     І в результаті В1963 році став ходити тільки з двома тростинами бадьоро і швидко для стороннього ока. Тепер міг недостатню функціональність ніг компенсувати силою рук.
     Медична комісія, не помітивши цього нюансу, а може й вражена настирливістю хлопця, вже не чинила перешкод. А іспити для цілеспрямованого абітурієнта не були великою складністю. У 1964 році, подолавши великий конкурс, він став студентом астрономічного відділення на фізфаку Харківського держуніверситету ім. Горького (зараз ім. Каразіна).      
     Що гріха таїти, звичайно, при студентському житті важко було долати інвалідність. Адже неміч в ногах пішла, тільки частково. Не дарма ж другу групу інвалідності не зняли. І багато наснаги та сил довелося віддавати, щоб бути на відповідному фізичному рівні, та ще, щоб щось залишалося на складне університетське навчання. Але, все подолавши, дипломований фахівець отримав запрошення працювати астрономом в університетській Харківській Астрономічній обсерваторії.
     На жаль, роки інтенсивного лікування, і настільки ж, насичені навчанням, не давали простору для швидкого музичного розвитку. Сам композитор не високо оцінює перші ластівки натхнення. Він, взагалі, розділяє внутрішній підйом, який спричинив творіння, та якість результату. Вважає, що автори буває переоцінюють свої творіння, внаслідок перекладання гостроти відчуттів, при його створенні на відчуття самого твору. Від цього і з'являється, так звана, «авторська сліпота».
     Перші роки складної роботи пройшли в великому поглинанні наукою, натхнення приходило і в науковій справі. Але, як вже говорилось вище, між основних обов'язків учений натхненно творив собі на втіху на терені філософії. Хоча і основну зайнятість астрономією також сприймав з особливим трепетом. Часом турбували і музичні пориви. І сам собою прийшов метод відпочинку для розуму, заміщенням музичним настроєм і навпаки. Режим чергування освіжав то мислення, то чуттєві емоції. У філософських щоденниках поповнювалися нові записи міркувань, а в альбомах писалися нові вірші з написом «пісня». Записувати пісні нотами ще не з'являлося потреби. Самоук ще не розумів, що не записаний нотами твір живе, поки його хто-небудь виконує. А потім його ніби й не було – відтворити  неможливо. Будь які технічні засоби запису звуків теж швидко морально старіють, замінюються досконалішими, а з ними щезають і колишні записи.
  У 1973 році обзавівся сім'єю, народилася донечка. Це зовсім відволікло від творчості. Почуття і весь вільний час віддавав рідним людям. Коли дитина підросла, став відвідувати університетський клуб авторської пісні.
     За першу ж участь у відкритому для міста конкурсі авторської пісні отримав 2 призи - за 2-е місце пісні і за співочий голос. Після цього спілкування з учасниками клубу не склалося: чи то через різницю у віці зі студентами, чи то через сором'язливість характеру, але, скоріше за все, через те, що так і не навчився пустодзвонних балачок, тому серед молоді виглядав мовчазним і похмурим. До того ж і його гра на гітарі відставала від загального рівня. Не знав теоретичних акордів і практики гри було недостатньо.
      Одного разу під час засідання клубу поруч підсіла викладачка музики трохи старшого за студентів віку, і порадила невдалому барду перейти в товариство самодіяльних композиторів при Будинку народної творчості, про існування якого він і не здогадувався. Але попередила, що без уміння записувати пісні нотами, туди не варто і заглядати. Віталій досі вдячний тій добрій дівчині.   
     І от, на деякий час він став «безпритульним», ні бардом, ні самодіяльним композитором – творцем  невизначеного жанру у вільному польоті.
     За цей період на руках помирає дружина. Про цих сумних подіях по передчуттям була написана віща, сумна пісня з подробицями, на рік раніше, ніж вони здійснилися. Складно було пристосуватися до побуту, залишившись одному з донькою школяркою. Після школи вона поступила до медичного технікуму і незабаром вийшла заміж. А батько вдруге одружується на городянці.  Щоб не заважати самостійності молодятам, переїжджає жити до дружини в Харків, переписавши квартиру на дочку.
      Непомітно підкрадався пенсійний вік, з ним з'являлися більш зрілі вірші та мелодії. А філософські пошуки привели до висновку, що подальше просування неможливе без визнання існування живих, Вищих сил розумніших і розвинутіших настілки, що проти нас, умовно кажучи, це Світовий Розум чи Бог.
      У цей період, новий ректор університету, випадково дізнавшись, що в обсерваторії працює інвалід, розпорядився про звільнення. Нагрянула загроза бути відправленим на пенсію. Кандидат на виліт «отверезів» і зрозумів, що треба готуватися до іншої діяльності. І згадалася рада про самодіяльних композиторів.
      Бентежно було: все-таки вік, невміння записувати музику нотами, ні граної музичної освіти. «Якщо барди не прийняли, так куди вже мені в композитори пертися» – так  міркувала уже літня людина. Але молода, нескорима тяга до музики перемогла сумніви. І, обклавшись своїми ж давніми самовчителями гри на баяні та гітарі, почав пристарілий самоук вивчати ази ното графіки. При цьому опановував теорію і практично, програваючи на баяні записані нотами свої накопичені мелодії. За літню відпустку дбайливець від музики відобразив у нотному альбомі 70 пісень і пішов до одного професійного вчителя гри на баяні. І неймовірно зрадів, коли той за наданими нотами на подив точно відобразив кілька мелодій.          І тоді, в жовтні 1996 року, долаючи побоювання, Віталій Михайлович попрямував до Будинку народної творчості на заняття Творчого Об'єднання Самодіяльних композиторів Харківщини і заспівав, підігруючи на гітарі, кілька своїх пісень за присутності консультанта Об'єднання, видатного композитора, народного артиста Володимира Михайловича Птушкіна. Маестро уважно прослухав, дав кілька порад і повідомив новачкові, що той підходить для участі в Об'єднанні. Радість була неймовірною.
     Відтоді почалися раз на тиждень вечорами серйозні заняття. Це було і захоплююче і корисно. Учень ловив кожне слово, кожен звук із рояля іменитого, доброзичливого вчителя. Майстерність гри та творіння почало швидко зростати.
     Ось і став 1996-ий рік переломним у творчості Віталія. З часом виявилося, що основна маса пісень і віршів була написана саме після цього.
      Творчість тепер потекла лише по одному руслу і стала повно-пісенною рікою. До того ж, незабаром композитор почав відвідувати творче об'єднання поетів «Дзеркальний струмінь». Це ще більше розширило рамки творчості. Раніше музика з'являлася тільки на свої опуси, тепер же стали надихати і вірші друзів поетів. До цього мелодії спалахували відразу разом з появою перших рядків вірша подумки. А потім став помічати, що при читанні не своїх, але натхненних віршів, він внутрішньо муркоче мелодію. Та не завжди виникала гарна мелодія. Друзям митець каже: «який вірш, така й пісня».
      Прийшло відчуття, що вірші, написані з натхненням, мають живу душу. Композитор відчуває її і виявляє у вигляді відповідної мелодії.
      З'явилися пісні і на вірші друзів. При цьому плату за свої послуги Віталій ніколи не бере. Він вважає, що соромно та нечесно брати гроші за натхнення, яке йому дається безкоштовно.
      Тепер поет не тільки пише, але й виконує свої пісні на творчих концертних звітах. Його пісні співають і інші співаки на різних сценах міста.
      У 2000 р. астронома таки відправляють на пенсію, але не засмучують, бо він вже має ще улюблену справу та повністю занурюється в неї. Зразу стає лауреатом міжнародного конкурсного фестивалю «Екологія і духовність» за співочий голос і за створювання пісень.
     У той же час, свіжоспечений пенсіонер не звик вештатись без бюджетної справи. Не гребуючи ніякою роботою, відразу ж влаштувався працювати в інвалідне підприємство надомником на посаду палітурника клеїти канцелярські теки і пропрацював до листопада 2014 р. Тепер, він ветеран праці з 56-річним трудовим стажем. Надомний режим праці надавав можливість вільного режиму використання часу, що не завадило вільному прояву творчих піднесень.
     Беручи участь в художній самодіяльності Українського культурного центру, в 2003 р влаштовує на сцені центру творчий вечір, як презентацію його першої книги пісень з нотами - «Сонячний віночок», що тільки що вийшла друком. (88стор.) На концерті сам виконав 6 пісень і розмовляв про них з глядачами. Представляли презентовані пісні і інші співаки міста. Слухачі тепло приймали творчість композитора і не розходилися до самого кінця, хоча концерт тривав 3 години.
     Незабаром помирає друга дружина, а Віталій повертається в Покотилівку в сім'ю дочки і бере участь у вихованні двох онучок.
    Поміж тим набуває комп'ютер, і на 3 роки туго затягує пояс, виплачуючи кредит. З технікою творчі справи стали просуватися куди швидше, благо, працюючи в Обсерваторії, освоїв програмування і різні види обчислювальної техніки. І тепер сам створює електронний макет другої книги і віддає його у видавництво.
      У березні 2011 друга книга Віталія - «Зірниці», виходить з друку. Спонсорував публікацію друг і колега автора з науки, астроном і художник, к.ф.мат. наук - Віктор Петрович Васильєв. Він же забезпечив книгу своїми авторськими ілюстраціями і розробив дизайн обкладинки. У виданні на 400-стах сторінках вміщено 150 пісень з нотами і велика кількість віршів без музики.
      У травні ж 2011 року дочка переїжджає жити в інше селище, Ударне Манченківської селищної ради, і забирає з собою батька. Там він стає ще ближче до мальовничого, природного середовища, ніж при колишньому мешканні в селищі міського типу. Це дає новий сплеск емоцій на створення ряду свіжих творів.
     Не старіюча душа не просто споглядає красу природи, а зливається з нею в єдину гармонію, тонко помічає нюанси, відчуває музику рідного краю і все це відбивається в віршах і піснях. У них він говорить з природою, обмінюється з нею любов'ю. Це в повній мірі відображено у пісні «Манченки».
     У 2015р. прийшло запрошення з Канадського міста Торонто від видавництва Altaspera Publishing & Literary Agency Incorporated. на безкоштовну публікацію там книги «Зірниці», на що письменник погодився.
     І зараз у віці 80-ти років, вже багаторазовий прадід, Віталій Михайлович сповнений творчої енергії. Творчих планів не складає, бо завжди творив і жив вільним птахом на природі, керуючись натхненням. З'являються все нові мелодійні пісні і натхненні вірші.
     У 2018 році, знов у Торонто, видає книгу філософських роздумів «Про поэзию и непрерывную логику». Це,   на сам кінець, підсумок багаторічних пошуків  у рамках одної з філософських проблем, які займали мислителя. У другій половині книги поміщено декілька  віршів, які поетичними іносказаннями підкріплюють думки есе.
    Накопичилося ще на кілька книг пісень, та й віршів теж. Точну кількість ніколи не підраховував. Тільки на екзотеричні теми опусів близько тисячі.
     На жаль, загубилися рукописи кількох десятків віршів у прозі.
     Ще я випадково помітила у нього чотири об'ємистих зошита минулих філософських щоденників.    На моє запитання щодо них власник відповідав не дуже охоче та потім розговорився. Мовляв, це почато зразу після закінчення школи, а в голові блукало ще в останніх класах. Він був ще недолугим невігласом з куцим шкільним знанням. А у думках блукав всесвітом і уявляв, що бачить його будову. Відображав це у вигляді багато шаруватих островів, заповнював їх крапками. Розумів, що то різні всесвіти, які люди не відчувають і не бачать, бо вони геть інакші від нашого Світу, не мають такого простору і часу як у нас. Тому вони можуть у нашому розумінні пересікатись, взаємно вкладатись, та ми цього не відчуваємо. Це  дало грунт для уявлення, що є рух, якого ми ще не виявили, а саме – перехід до інакших світів. Образно він уявляв це начебто, коли проколювати кульку голкою, всередині вона на покажеться, а щезне у іншому всесвіті. І багатенько собі уявляв того, чого тоді і в університеті не викладали. Долучившись до глибокої університетської науки студент покинув свої записи, вважаючи, що то фантастична дурня. Але, коли пізніше, вже працюючи астрономом, став самостійно вивчати єкзотеріку та усілякі  супернові гіпотези, наприклад: Зельдовича, та й глибше Єйнштейна і ще де кого,     то був шокований. Все це він бачив ще школярем у вигляді  мерехтливих комбінацій усіляких цяток. Навіть бачив природу виникнення тяжіння приблизно так, як його вбачає зараз якийсь авторитетний вчений.
   «Там, -  ще відказав колишній школяр, що вже дечому навчився, - багатенько що побачив, чи може вгадав, так тепер стидаюсь і показувати бо і мова там школярська. Одне мене не покине – як солодко було тинятися по багатьох світах! А загубив ту властивість коли одружився!»
    Відволіклись ми, дорогий читачу, на цікаві речі, одначе повернемось до нашої основної розповіді.
      Тепер у митця на часі турботи про те, як все створене опублікувати і донести до читача.
     Не дивлячись на вік і безліч пережитих неприємностей, маяком для полум'яної душі досі є Любов і Вишні сфери. Але на його переконання Любов не зводиться до між статевого магніту кохання.. Це тільки почуттєва частина загальної Любові, яка у цілому є не почуттям, а властивістю всього сущого, всього Всесвіту в цілому тримати свої незліченні частки у доброчинних зв’язках, створюючи його міцну цілісність.
     Таке переконання і призвело до того, що в оригінальній, багатогранній творчості митця немає протиріч між обома течіями думки – науково-екзотеричній і поетичній. Вони зливаються в одне русло Любові. У піднесеному відчутті Віталія Всесвіт – жива  істота. Тільки це не обійняте людством життя ще йому (людству) не зрозуміле. Може, воно і є – Бог? А ми, істоти планети Земля, є невід'ємними її частинками, як краплі води з океаном? Тоді ясно, чому Бог є – Любов. Тому, що будь-який організм любить і береже свої частини і хоче, щоб вони не «сварилися», інакше в тілі виникнуть хвороби.
       Коли я з подивом питала, звідки таке розуміння узято, то він відповідав, що з практики свого життя і стверджує, що не складає пісні, вони самі приходять з не словесних картин натхнення. Я не перестаю дивуватися нетривіальному мислення людини, що переводить їх на адекватні людські символи звуків і слів.
      Між іншим, він розповідав мені, що і в його філософії відбувалося те ж саме. Але там натхнення відкривало картини Світу, а перевести їх у конкретні наукові поняття було куди важче та, напрочуд, понад усе солодше користування поетичним інструментом.
      Коли натхнення уходить він не може повірити, що сам створив щось, адже, в спокійному стані не може скласти нічого істотного. «Це Любов Всесвіту іноді проливається до мене і просить, щоб я передав її сигнали тим, хто їх не може відчути» - стверджує чуттєвий філософ.
      І, дійсно, хто читав і слухав всі твори Віталія Кирпатовського, відчує, що це твердження і є стратегічний      напрямок його творчості.
     Напрямок свого філософського розуміння поезії Віталій пояснив у своїй книзі «О поэзии и непрерывной логике», що видана у Канаді.
      А щодо своєї віри, на моє питання відповів, що поняття вір розуміє як людські припущення у будь якій сфері мислення, що можуть довго панувати там як відправна її опора. Тому всі вони вірні на деякий час, допомагаючи думці визріти, щоб потім крокувати через такі репери до ширших і глибших розумінь. Тому він приймає всі віри від релігійних до наукових і екзотеричних, а з народження є християнин, націлений у нескінченність багатогранності Світу.
      З дитинства він боровся за те, щоб жити як всі, але не вийшло. А домігся того, про що багато хто мріє, але у них не виходить. Досягає той, хто не тільки мріє, але й активно діє.
Інвалід виявився сильнішим зла і вистояв у боротьбі з бідами.
     Звишньо за незлостивість йому даровано два крила-ангела – мрію і натхнення. Вони дають силу духу, бачення краси і Любові в усьому навколо. Так нехай ще довго ллється променисте світло душі, що вносить в наше Земне життя: прекрасне, Любов і сенс!
**************
     Відомості для оповідання почерпнуті з особистих бесід автора з Віталієм Михайловичем Кирпатовським, також із його творів. Тут  відображено лише малу частину подій з біографії та з  глибин Всесвіту митця.
Член Національної спілки журналістів України,
член спілки письменників «Сіверко»,
член літстудії «Нива» 
Маргарита Петрівна Гасанова