Чорнявий Iванко

           Над слободою стоїть вранішній туман. Тихо під травневим сонцем. Ось піднялося воно вище, і випала роса. В повітрі бринить крилами пташка, скоро вилетять бджоли і почнуть свою роботу. Квіти вже підіймають голівоньки і починають віддавати свої пахощі всьому навколишньому. Під сонячним промінням все виглядає святково: і ці квіти каштанів, і оксамитові пелюстки троянд, і смарагдові хвилі полів, і цей квітучий вишневий садочок за невеликим парканом. Все цвіте, все чекає спокою і щастя.
           Господиня встала найпершою. Оглянула поважно свій сад, своє подвір’я. Задоволеним поглядом окинула великі каштани за двором та горіх, що розкинув своє велике листя на паркан. В її пам’яті пронеслися ті дні, коли вони ще дуже молоді з чоловіком садили це дерево, як доглядали за ним, щоб не замерзло взимку, щоб гарно вкоренилося. Як давно це було! Стільки часу пролетіло! Тепер земля почала загоювати свої повоєнні рани,  та чоловіка не повернеш… Жахлива війна забрала його назавжди… Виросла єдина дочка Валентина. Гарною виросла, схожа на чоловіка, поважна, виважена. Тільки коси в неї такі ж, як у матері. Русяві та товсті. Хоч навколо голови оберни, хоч в одну заплети, хоч по-новому закріпи в вузол, однак, краса виходить! Ось і пара Валентині знайшлася, гарна пара. Такий хлопець попався, хоч і нетутешній та красивий, чепурний, моторний, ще й чорнявий! Його волосся виблискує на сонці, як вороняче крило. Скоро й дитинка буде.» Ото вже навтішаюся!»- думала Ганна. Озирнулася та й подалася на огород. Там вже все почало сходити, і поліз бур’ян. Треба наводити лад. Ганна була гарною господинею і не терпіла безладу. Вона мало говорила, а все працювала і працювала.
Пройшли місяці. Народилася онука, і начебто щастя навіки поселилося в їхній хаті. Та перші дощі принесли страшні грози, сонце сховалося за чорні хмари, а неспокій поселився у серці. Що трапилося? Гудить все селище, обговорює Ганниного зятя, який він красивий, як гарно співає і танцює, який тепер розквіт переживає Будинок культури за його керівництва. Оце тобі й маєш! Гарний керівник, то добре, та стали подейкувати, що впадають за ним всі дівчата селища та, навіть, заміжні жінки. Нема дня, щоб хтось на базарі не розповідав Ганні, як страждає за Іваном і та красуня, і та… Терпить Ганна, мовчить. Заради щастя дочки мовчить. Одного разу, почула вона сварку між Валентиною та Іваном. «Не пущу!» – кричить Валентина. « Ти зовсім здуріла від ревнощів! – відповідає їй Іван, -«Я повинен їхати! У нас концерти! Це моя робота!» Вискочив він із хати з чемоданом та гримнув дверима.
Плаче в хаті дочка, а сумна Ганна стоїть у дворі, і невеселі думки хилять її до низу. Та ось випросталась вона і рішуче попрямувала до хати.
-Чого плачеш, дурна? – говорить Ганна.
Ой, мамо! Як не плакати! Ті хвойди зовсім голову йому задурили! Він мене  не помічає і не шанує… - відповідає, рюмсаючи, дочка.
-А тебе є за що шанувати? ! Ти подивися на себе! На що ти стала схожа? – гнівно продовжила Ганна.
-Мамо, та що ви! В мене ж мала дитина! Я хвилини вільної не маю! Донечка вночі не спить, все плаче…
-А ти думаєш, що тільки ти можеш народжувати?! Ти думаєш, що то вся твоя робота?! А про чоловіка ти дбаєш? Він може тобою пишатися? Ти бережеш йому спокій, щоб він міг з легким серцем йти працювати? Не смій! Чуєш, не смій! Ти повинна бути поряд з ним веселою і красивою, тоді і чужі роти позакриваються! Забула, як ми набідкалися без чоловіка у дворі?! Легко мені було без твого батька? Не смій!!! – востаннє сказала Ганна та рішуче вийшла з хати. Довго Валентина  сиділа в кімнаті зовсім розгублена і мовчазна. Навіть дитинка притихла і скоро заснула.
     Приїхав Іван з відрядження. Стосунки між ним і Валентиною трішки поліпшилися, та Ганна помічала, що зять часто став задумуватися, наче думками був десь далеко, хоча раніше бував завжди веселим та говірким.» Про що ж ти думаєш, Іване?» - повторювала тихо Ганна.

      Одного недільного ранку прокинувся Іван і, встаючи з постелі, вигукнув:» Що це?» - на подушці лежало пасмо його чорного волосся. Валентина  перелякано мовила:» Іванку, а он іще…Дивися, на простирадлі теж є…» Через пару днів волосся зовсім покинуло його тіло в усіх місцях, де повинно було б рости. Злякані Іван і Валентина кинулися по всім лікарям не тільки в районі, а й в області. Та лікарі тільки здивовано підіймали плечі і відписувалися про цілковите здоров’я Івана. Місяці поневірянь зробили своє. Односельці злякано відверталися від Івана, а він став носити беретку. Його сумні чорні очі   втратили своє сяйво і задумливо дивилися на цей світ з-під лисих повік. Всі чутки і розмови затихли в селищі. У дворі знову поселилося щастя. Іван тепер більше часу проводив вдома, а на концертах виступали інші.

     Ганна задоволено говорила сусідці, що її розкішний  горіх в минулому році дав дуже хороший врожай. Ото б радувався Валентинин батько, якби дожив!