Шкряб та Дряп

Жили були дві мишки – Шкряб і Дряп. Були вони майже однакові: трошки задерті чорненькі носики, з цікавості нашорошені майже прозорі вусики, чорні блискучі оченята та абсолютно сірі шубки. Ще й жили вони у сусідніх нірках поряд розлогого куща винограду.
Кожен ранок починався однаково.
- Привіт, Шкряб – гукала мишка Дряп.
- Привіт, Дряп – відповідала мишка Шкряб.
 І після цього мишки поринали у свої власні справи. Шкряб ішла до кущиків пирію і ретельно збирала кожну стиглу зернинку. Зернятка в пирію хоч і смачні до нетями, однак дуже дрібненькі й щоб назбирати жменьку треба було витратити мало не пів дня.
Дряп, залишивши нірку, видиралася на гілочку винограду, вмощувалася біля великого соковитого грона і цілісінький день, заклавши ногу за ногу, ласувала смачним солодким виноградом.
Ввечері сусідки знову зустрічалися й говорили одна одній:
- Добраніч Шкряб…
- Добраніч Дряп…
Наступний день розпочинався з нового вітання і закінчувався звичним прощанням.
Коли ж дні стали коротшими, ночі холоднішими, виноград солодшим, а пирій спілішим Шкряб, після звичного: «Привіт, Дряп» запитала:
- Сусідко, а чому ти не готуєшся до зими?
- Пхе. Зима! Дурниця! Коли вона ще буде! Встигну!
І миші-сусідки знову розпрощалися на цілісінький день.
Коли не коли Шкряб знаходила під кущем опалі виноградинки і з задоволенням ласувала солодкими фруктами. З’ївши смакоту, Шкряб ретельно облизувалася (бо миші як і коти води не люблять, а вмиваються язичком та лапками, що звичайно людським дітям не личить робити, навіть якщо вам і дуже сподобалися ці мишенята Шкряб і Дряп) й знову йшла до купи пирію.
Коли не коли порив вітру зривав стиглі зернинки пирію і заносив їх високо на виноград. Дряп не минала жодної зернинки і вилущивши смачну серединку, сипала половою на землю, зовсім забуваючи витерти свій сіренький писочок язичком та лапками.
Дні стали короткими. Ночі стали холодними. Виноградні грона налилися бурштином. Листя спалахнуло багрянцем. Пирій вибухнув жовто-золотистими стрілами. Налиті сонцем бурштинові зерна пирію щедро посипалися на землю.
Шкряб щодня збирала кілька жменьок зерен пирію.
Дряп щодня з’їдала кілька солодких ягід винограду.
- Сусідко. Скоро вдарять морози. Ти зробила запаси на зиму? – турбувалася Шкряб.
- Встигаю – поважно відповідала Дряп.
І ось одного дня Дряп, замість того, щоб цілий день байдикувати й гойдатися на лозі, почала робити запаси. Наносила в нірку цілу купку виноградних ягід. Коли там закінчилось місце, викопала ще одну комірчину. Нова комірчина також була вщент заповнена стиглими ягодами. Вся ця робота забрала у неї лише один день.
Наступний ранок розпочався звично.
- Привіт, Дряп – сказала Шкряб.
- Привіт, Шкряб – сказала Дряп.
- Як справи? – спитала Шкряб.
- По маленьку – відповіла Дряп.
- Я майже заповнила зерном свою комору – мовила Шкряб.
- Ха! А я хазяйка-господиня! Заповнила аж дві комори і викопала третю! Буде в взимку скрутно – приходь! – засміялася Дряп.
І весело наспівуючи якусь цікаву мишачу мелодію, знову забралася на виноградну лозу, щоб цілісінький день  байдикувати.
Дні покоротшали. Дня стали холодні. Ночі стали морозяні. Листя облетіло та вкрило товстим шаром землю. Примерзлий виноград майже весь обсипався. Пирій же був зламаний вітром і розвіяний довкруж.
Тепер мишенята зустрічалися лишень в спільному коридорі, який вони влаштували під листям, щоб взимку мати місце для прогулянок.
Тільки було чогось дивно, чому Дряп, виходячи до коридору почала дуже ретельно закривати за собою двері.
- Щоб холоду не напускати – якось мовила вона.
А Шкряб відчула якийсь неприємний запах.
Сірі й короткі дні мало чим відрізнялися від сутінок. Дощі, які раз у раз поливали землю, змінилися снігопадами. Товстий шар тієї морозяної вати міцно вкрив землю й від цієї ковдри у нірках стало тепліше. Однак Дряп продовжувала ретельно зачиняти двері, а отой невідомий запах перетворився на сморід.
- Що це може так тхнути? – якось не витримавши запитала Шкряб.
- Мабуть пріє мокре листя – відвернувши очі, мовила Дряп.
Дні стали трохи довшими. Снігу стало більше. Шкряб щоранку залюбки бігала туди-сюди довгим коридором, розминаючи лапки. Її шкірка почала приємно виблискувати сірим сріблом.
Драп виходила до коридору неохоче. І з кожним днем все більше марніла. Вона просто сиділа на одному місці, навіть не пробуючи ходити, не те що бігати. А її блискуча восени шубка місцями позбивалася в ковтуни й зовсім втратила блиск.
- Що з тобою, сусідко? – все настійливіше випитувала Шкряб.
- Щось нездоровиться. Мабуть від холоду – ухильно відповідала Дряп і намагалася по швидше заховатися додому.
Шкряб дуже хвилювалася за сусідку й одного ранку, не зустрівши в коридорі товаришку, рішуче прочинила двері в її житло.
Шкряб боялася, що отой дивний сморід ішов з нірки Дряп, але відкривши дверцята вчула тільки якусь плісняву.
- Дряп! Ти вдома? – гукнула Шкряб.
Ніхто не відгукувався.
- Дряп! Ти хвора? – знову гукнула Шкряб.
Ніхто не відзивався.
І тоді Шкряб сміливо ввійшла в сусідчину нірку, чого виховані люди і звірі зазвичай не роблять і не повинні робити. Але ж тут ішлося про саме життя товаришки. Значить цим правилом просто необхідно було знехтувати!
Ліворуч входу була перша комора. Її заповнювала якась брунатна покрита пліснявою невідома маса.
Друга комора, яка була трохи далі – також була переповнена чимсь незрозумілим.
А в третій коморі у якомусь бруді копирсалася Дряп.
- Привіт, Дряп – сумно мовила Шкряб.
- Привіт, Шкряб – ще сумніше відповіла Дряп.
- Що це ти робиш? – запитала Шкряб
- Шукаю зернинки – відповіла Дряп.
- Не зрозуміла?
- Бачиш оце брунатне, Шкряб?
- Бачу. А що це таке, Дряп?
- Це отой виноград, який я цілий день зносила у свої комірчини.
- Виноград?! – розгублено мовила Шкряб.
- Так, виноград. Просто він пропав. І ось тепер я вишукую виноградні зернятка та харчуюся ними. Якби ж ти знала, Шкряб, яке воно тільки гірке…
- Слухай, Дряп. Кидай дурницями займатися. Ходімо до мене. Як не як сусідки!
- І що ми в тебе робитимемо? – запитала Дряп.
- Та хоч і просто поїмо – весело мовила Шкряб.
- Але ж ти готувала їжу для себе?! – вигукнула Дряп.
- Але ж ми подруги! – в тон їй вигукнула і собі Шкряб.
Похнюпилась Дряп. Ще трохи покопирсалася паличкою у залишках винограду й нарешті зважилася відгукнутися на запрошення.
Дні ставали все довші й довші. Вночі морозець слабшав і слабшав. Снігова ковдра де-не-де попроривалася і з тих латок до неба потяглися перші квіти – блакитноокі проліски.
- Як гарно! – мовила Шкряб.
- Як гарно! – мовила Дряп, і додала: - Як гарно мати друзів…
Невдовзі зазеленів виноград і зазеленів поряд пирій. Мишки-товаришки продовжували щодня вітатися, хоч їхні ліжечка який місяць підряд і стояли поряд в одній нірці.
А коли достигли зерна, коли налились ягоди, Шкряб і Дряп почали разом робити заготівлю на зиму. Збирали по жменьці зернят і складали в комору. А ввечері, перед тим як почистити на ніч зубки та вкладатися спати, забиралися на виноградну лозу й ласували смачними солодкими ягодами. Та жодна з них навіть не запропонувала зробити запас винограду на зиму.
- Кожному овочу свій час – говорила Шкряб.
- А кожну зернину на зиму в комору – додавала Дряп.
І тепер, гуляючи взимку довгим коридором, влаштованим спеціально для прогулянок під товстим шаром листя та снігу, мишки виблискували сірим сріблом і впевнено чекали весни.