Душа и Тело

ДУША І ТІЛО (гомін з невеликим розгоном)

Д.

Тіло. Як не тюрма – тоді що?

Тісна шафа? Рояль закритий?

І – за віщо?

Т.

Кому як пофартить. На мене – поле битви.

А врешті – цить! Ти гомінливий – жах!

Люблю я тишу.

Д.

Авжеж! Не любиш тренажери й бритви,

А – пиріжки, і ще - диван.

За що мені все це, о Боже, Боже?

Це тіло, в решті решт... На тіло схоже.

Т.

Забув про пиво.

І бульварне чтиво.

Д.

Забудеш тут, а як же…Що іще?

Бульварне чтиво, глянсові красуні,

Комп, телевізор, лахи… Що відсутнє?

Було у мене тіло… вже давно

Колись, минуле… от розумне тіло.

Терпляче, спритне – зовсім інше діло…

Т.

О, то, мабуть, було монаше тіло...

Д.

Монарше…

А точніш - монарше майже.

Т.

То, я в собі тримаю… адже…

То - відгук влади! Я давно вже відчував

Щось там таке… ще думав – вада… став…

Пробач, в якій землі? Європа? Далі? Ближче?

Давно?

Д.

Далеко і давно. Тобі навіщо?

Немає все одно ні королівства, ані кісточок.

Зітліло, навіть, все, що написали

Служителі пера у рабстві муз

Про них та їхніх діточок.

Хоча, до діточок те тіло не дійшло.

Т.

Та де ж воно було?

Д.

В суворій скандинавській стороні.

Т.

Та не кепкуй, бо регіт – біля рота…

Бува, не Гамлетом він звався? Ні?

 

Д.

Так. Гамлетом. Монаршого був роду.

Т.

То - вигадка. А ти – мастак з брехні.

Д.

Ні. Вигадка – це ти, конгломерат зачать

В наркозі  наркоти, під реп, чи рок, чи поп…

Т.

А ти – брехун, скиглій, невдаха, йолоп…

Д.

Ще слово – й відлечу, то будеш знать.

Отут згниєш. Ніхто і не заплаче.

Бо іншого нема з твоєї вдачі.

Т.

Ти знову брешеш, й грошей не береш,

Допоки я тебе не відпущу,

Ти – бранець мій, невільник, раб.

Д.

Гаразд. Замовч. Бо вже, мабуть, заслаб.

Гаразд. І це тобі пробачу, як плащу

Старому пробачають всі дірки та латки.

Я Гамлета згадав, бо він сміливо жив.

Горів. Ти, навіть, і не тлієш.

Ти можеш тиснути мене, наскільки смієш,

Думок безглуздям і проносом слів.

Тобі мене не скоро зрозуміти…

Ще в інших був тілах. Не раз, не два.

Т.

Базікало! Цить! Трісне голова

У мене від твоїх мораліте.

Д.

Усе не так в тобі, усе в тобі не те…

Останньою була дивачка-самогубка.

Писала вірші… вистрибнула в ніч…

Не мала й двадцяти… страшенна річ.

Т.

Каліка? Божевільна? Бранка? Любка

Чиясь покинута?

Д.

Ні, все складніше –

Занадто рано почала писати вірші.

Пішла углиб без сили повернути.

Т.

От роги б я хотів тобі зігнути,

Щоб так не задирав, а став простіше…

Відомо: римоплети – несповна

Ні розуму, ні глузду – божевільні.

Жінки – тим більш. Їм серіали мильні

Цілодобово крутять, до хріна

Цяцьок, солодощів, всілякого ганчір’я.

Попрацювати хочеш – он подвір’я,

Он кухня, он дитяча. Вийти в світ?

Базари, магазини, клуби, танці,

Борделі, казино… не вистачає пальців

Усе перелічити. Їй давай – політ!

І – відліталась…

Д.

Слухать нудно й бридко

Ці теревені. Бо одразу ж видко

Стверділий розум, штампи, догми, шори –

Прокрустового ложа служаки –

Тобі різноманітність не з руки…

Забули люди, що вони актори,

І що життя – не біржа, а театр.

Хтось розумнішає аж під останній акт,

Та більшості – все гроші. Боже, горе

З цим світом. Прикидають – не живуть.

Й нічого нового посеред них не чуть…

Т.

Ти ще заплач. То, може, пожалію.

Що ти без мене? Вигадка і дим.

Д.

Якби не я – ти вмер би молодим.

Не пам’ятаєш? Через тебе мрії

Жаданій власній крила відломив.

Т.

Ти мрію маєш? Стільки в мені жив,

А досі ще і разу не признався.

Що ж то за мрія, що їй стільки літ?

Д.

Три мрії у душі: одна – політ,

Кохання – друга, третя – творчість. Бався

Надалі, одриваючи крила,

Щоб жодна з них здійснитись не змогла.

Помреш у спокої. У розумі й достатку.

Серед нащадків, заздрів, боржників.

Т.

Та так померти кожен би хотів.

До чого ти ведеш? Не маю гадки.

Д.

До того, що вмиратимеш не раз

Будь де і будь коли.

Т.

Авжеж, гаразд.

Помру колись, та смерть моя – одна,

Мов не коханка, а, пробач, кохана.

Ти трохи забрехався. Може зп’яна?

Твоя розмова, схоже, що хмільна.

Д.

Ні, помилився, та не в тому річ.

Суди, як хочеш і як хочеш клич,

Сказати мався: ти – один із сотень,

Де житиму з народження до смерті.

Ти – ще нічого. Бо траплялись вперті

Й несповна розуму… коловорот… та що там

Казати. Щось було. Щось далі буде.

Хоч ти, хоч інші… люди, люди, люди…

Такі незмінні.

Т.

Де ти дів прогрес?

Д.

Про нього жодної не маю гадки.

Хіба інтелігентність – це краватка,

Хіба кохання – це цілунки й секс?

Хіба прогрес – це телефон без дроту?

Там є прогрес, де є душі робота

І наслідком – дорослішання душ.

А тут - століття йдуть – і все те саме:

Трагедії, комедії та драми

Однакові. І з місця – ані руш…

Запекла заздрість, гроші, секс, війна…

Сказати, врешті, що тому ціна?

Я маю тут народжуватись знову.

Й знов помирати – не діжду кінця

Отим вертанням, не діжду вінця

Лаврового – і вештаюсь в терновім.

Т.

А, як на мене, тут здоровий глузд

Перемагає. Ані пари з вуст –

Сентиментальність. Логіка жива

Перемагає. Розум править бал.

Підкореність емоціям – провал

У справі. Бо пусті слова

До справи не підшиєш. В чому зиск,

Невиправданий ризик, зайвий тиск

У скронях? Що на це відповіси?

Д.

Немовби наковтався полину.

З тобою – теж висот не досягну,

З тобою теж не досягну краси…

Т.

Знов – теревені. Зрозумій – пусте

Твої зітхання. Їжа не зросте

На хмарі, у вірші себе не вдінеш,

І з почуттів будинку не складеш.

Виходить – як не з в холоді помреш,

Вже остаточно з голоду загинеш.

Д.

Тоді – до чого віднесеш пісні,

Вірші, книжки… Ти слухаєш, чи ні?

Театр, кіно, картини, арт, декор?

Кохання всі обійми і цілунки,

Свята, паради, маскаради, подарунки…

Весь спектр емоцій від мінору по мажор?

Т.

Прокладка, що спростовує тертя.

Мастило, відпочинок, забуття…

Ті гальма,  що, напевне, смерті морок

Нам віддаляють.

Д.

Ще б сказав „онучі”.

З такою думкою стрибати добре з кручі

У прірву і блукати днів із сорок

У пеклі.

Т.

Душе моя, ти блукала?

То розкажи. Можливо, то – цікаво…

Д.

Неабияк. Та цьому слів нема.

Як це тобі ввижатиметься - хтозна.

Бо ти ж - людина ділова й серйозна.

Наприклад, спопеляє там зима.

А літо – залоскочує до смерті,

Але – не маєш змоги ти умерти,

Бо вже умер. Вода – не п’ється,

Хоч є жага. Немає кольорів,

А звуки вивантажують, як глив

Смердючий з кожного лихого серця –

У вуха.

Т.

Може, досить?

Д.

Ні. Почуй.

Все до кінця. Наїжся досхочу.

Щоб після вже до цього не вертати.

Т.

А чом я мушу вірити тобі?

Д.

Нема альтернативи. Далебі

Тобі б цього не бачити й не знати.

Т.

А чи там любляться? Яка робота?

І відпочинок? І вдівають що там?

Д.

Усі – голісінькі, як мати привела.

Ніхто не спить. І сексу там немає.

Ніхто ніяк уваги не звертає,

Чи ти втомився. Пашеш, як бджола,

Й ніякого не маєш з того зиску.

Т.

Усе. Нарешті, – досить. Цьому списку,

Здається не віднайдено кінця.

Або -  ти забрехався, може, друже?

Так промовляєш впевнено й байдуже,

Немов би все читаєш з папірця.

Та слову жодному твоєму я не вірю.

Бо пекла там нема.

Д.

 

Так. Це я мріяв,

Чим я твоє дістати міг би дно.

Що ж, не глибоко мав куди пірнути.

Твій страх - мій сором. Маю повернути

Сюди іще, напевне, все одно.

До цього пекла. Скільки тих разів…

Т.

Так пекло – тут?

Д.

А як же ти хотів?