Безшабашнисть, безпечнисть молодости!

             БЕЗШАБАШНІСТЬ,  БЕЗПЕЧНІСТЬ  МОЛОДОСТІ!

     Хоча й прикро це, та мушу констатувати один неприємний, але незаперечливий факт – для перебування людини в цьому, НАШОМУ світі дається (з вище) – тільки одне життя!.. А от вже тривалість його – абсолютно індивідуальна (але теж, нажаль, не відомо – ким і на який строк вимірюється)!.. Комусь виділено усього кілька хвилин, хтось зможе прожити якийсь короткий строк, поки його душу не заберуть в інші світи, а більшості населення НАШОЇ планети доводиться мотати строк від першого до останнього подиху по присуду тієї судової влади, яку МИ називаємо – ДОЛЕЮ!.. І що цікаво – в дитинстві, в юності, в молоді роки, МИ розраховуємо, МИ впевнені, що жити нам ще довго та щасливо… Нас не лякають ніякі перепони на життєвому шляху, МИ з усмішкою реагуємо на тверезі попередження своїх старших, більш досвідчених родичів, вчителів…

     Але пролітають, дуже швидко, молоді роки і ТИ починаєш, час од часу, подумки озиратися, оцінювати той непростий шлях, що опинився вже поза плечима, в минулому… Знаю напевно, багато хто, згадуючи своє минуле, не будуть в захваті від цих споминів, але ТИ радий вже тим, що не зобов’язаний ні з ким ділитися хоч добрими, хоч негативними споминами… Вони назавжди з ТОБОЮ і головним суддею будеш тільки ТИ та ТВОЯ совість!.. До того ж, треба завжди пам’ятати – змінити щось в минулому, нажаль, не можливо!..

     В молодості, в НАШІЙ душі вирує енергія, буяє невтрачена жага пригод!.. МИ, ясна річ, майже не замислюємося, до яких наслідків може привести, здавалось би незначний, невинний проступок… От, в зв’язку з цим, згадуються щасливі  роки в Кременчукському льотному училищі Цивільної авіації. В пам’яті виринає перший літній вечір того незабутнього дня, коли побачив СВОЄ прізвище в спису прийнятих та допущених до навчання в училищі! Та перша, щаслива ніч в званні курсанта льотного училища, назавжди ввійшла в МОЮ пам'ять і я вже не зможу забути її до кінця СВОГО життя!!! На другому поверсі старої казарми МИ, абітурієнти в минулому, бурхливо обговорювали минулі екзамени. Ті, що побачили свої прізвища в списках зарахованих, співчуваючи товаришам, склалися, принесли з магазину червоного вина та “накрили поляну”. Від щирого серця втішали відїджавших товаришів, а самі раділи, веселились, співали та будували плани на найближчі три роки навчання, придивлялися один до одного, підбираючи надійних друзів…

     Страх, нервове напруження останніх днів, які змушували кожну нервову клітину ТВОГО організму жити в стресі, забути про все, чим жив до цих днів, поступово покидав ТВОЮ душу і ТИ, в думках, вже будував щасливе майбутнє – як пілот Цивільної авіації!..

     А на сьогодні ТЕБЕ оточували молоді, файні хлопці з різних регіонів Радянського Союзу. В мене, який до цього не уявляв безкрайніх просторів Союзу, викликали неабиякий інтерес хлопці з Якутії, Грузії, Арменії, Узбекистану, Сибіру та інших республік. До пізнього вечора слухав їх розповіді – про рідні міста, про національні культурні особливості побуту. І незабаром, втомившись, всі поступово позасинали, а я, пролежавши години три, вимушений був вийти на двір, під розквітлу липу, де й просидів на лаві до світанку.

     А вже з першого вересня почалося, таке нелегке, але таке бажане опановування льотною майстерністю, навчання льотної професії. І з перших же днів навчання нам кожного дня нагадували:  – “Ви зараз курсанти закритого навчального закладу, повинні жити строго по правилам, дотримуватися уставу училища! Будь-яке дисциплінарне порушення може привести до виключення з училища! ” Та хіба ж в молоді роки, якісь заборони, можуть зупинити самовпевнених юнаків, змусити жити їх монахами, не думати про дівчат, не шукати пригод на СВОЮ п’яту точку… Добре, якщо вкладався в законно оформлену записку про звільнення, але ж були і самоволки (добре, якщо все кінчалося благополучно, але якщо попадався під руку черговому по училищу – доводилося відповідати поповній)… 

     Якось несподівано трапилося, що МОЇМ захисником, опікуном опинилася людина, на допомогу якої, навіть Я, з доволі буйною фантазією, не міг би розраховувати. Це трапилося в кінці листопада – вже майже три місяці ми вивчали теорію в аудиторіях учбово-льотного відділу, а після обіду, відпочиваючи перед самостійними навчаннями, провадили час на спортивному волейбольному майданчику, де проводили товариські матчі. Того дня я затримався на кухні (був черговим) і коли підійшов до майданчика, гра вже була в розпалі і в цей момент, мій друг Валера, забиває файного м’яча!.. Я з захватом вітаю його, викинувши вгору праву руку (як пізніше мені пояснили – дуже це було схоже на нацистське вітання)… Час відпочинку скінчився ми поспішили в аудиторії для вивчення заданого матеріалу. Хвилин через двадцять після початку навчань, несподівано відчинилися двері аудиторії і черговий по поверху оголосив моє прізвище,  мовчки привів мене до якогось службового кабінету і показав рукою – зайти.

     В невеликому кабінеті, за столом я побачив темноволосого чоловіка, з яким до цього ніколи не стрічався. “Олексій Іванович, начальник особого відділу при льотному училищі, –  відрекомендувався він – старший лейтенант КДБ. Прошу сідати, –  і він показав на стілець, який стояв перед столом…   ”
Хоч я й не здогадувався, нащо МЕНЕ несподівано запросили до такого “небезпечного кабінету” –  все одно відчув неприємний холодок в животі та дріж в колінах!.. “Юра, в зв’язку зі специфікою МОЄЇ професії, думаю, для ТЕБЕ не буде несподіванкою – взнати, що знаходиться в оцій папці? Тут зібрані усі данні про ТЕБЕ, про ТВОЇХ рідних, та про ТВОЇХ предків?..”  – і він поплескав долонею по доволі товстій папці. Але побачивши Мої перелякані від несподіванки очі, посміхнувся та заспокоїв: –  “Напевно мені просто здалося – стояв біля вікна, спостерігав за вашим відпочинком, грою в волейбол і раптом побачив як ТИ змахнув рукою в нацистському привітанні. Було таке? ” – від несподіваності я навіть зірвався зі стільця! “Та що Ви, Олексію Івановичу, Валерка забив класного м’яча, тож я й привітав його, та й з якого рожна мені думати про нацистів?”  – він посміхаючись, кивав головою.  –  “Я знаю, що твоя мама тікала від них з Кракова! Знаю також, що дуже хочеш, мрієш літати, тож попереджаю – будь дуже уважним, не допускай помилок!..” Отак відбулися моє перше знайомство та зустріч з Олексієм Івановичем.   

     А вже перед самим Новим Роком мені довелося бути черговим на КПП, коли черговим по училищу був того дня Олексій Іванович. Після опівночі, виконуючи обхід-перевірку чергових, він зайшов до нас на КПП і провів зі мною майже дві години… По запаху від нього, я зрозумів, що він злегка підшофе, тому й затримався та відверто, щиро розбалакався – багато розповів про себе, про своє життя… Напевно, душа його потребувала слухача, йому потрібно було виговоритися – він стільки років тримав все це в своєму серці… Коли фашисти захопили Кременчук, йому виповнилося тільки тринадцять, а їх сім’я не встигла евакуюватися. Його мама була єврейкою, а батько українцем – працював інженером, до того ж комуніст. Один зі співпрацівників батька в перші ж дні окупації пішов служити німцям, в поліції. Знаючи особисто батька і намагаючись вислужитися перед новою владою, він і привів гестапівців до них додому. Нерви батька не витримали – він накинувся з кулаками на зрадника, а офіцер-гестапівець в упор розстріляв і батька і маму… Олексій Іванович, в цей час, знаходився неподалік, у родичів і вони насильно затримали його в себе та закрили у підвалі, де й тримали нелегально до визволення Кременчука Радянською армією. Ця сім’я, що врятувала його, стала йому рідною – другими мамою та батьком!.. На жаль, вони також вже померли…

     Уважно слухав цю несподівану сповідь вже доволі зрілого чоловіка і усім серцем співчував тій болі та горю, які довелося пережити йому. Десь глибоко в душі виникла думка: – “Людина, яка займає таку непросту посаду і повинна тримати усі відомості про себе за сім’ю замками, раптом ділиться ними зі мною – це тішило, лестило мою душу і викликало довіру!.. ” Мабуть, побачивши, з якою увагою, співчуттям я слухав його та знаючи, історію втечі МОЄЇ мами від фашистів із Кракова, в 1939-му році, він розповів про свій життєвий шлях в подальшому, що привів його в КЛУ ЦА. Після визволення Кременчука та закінчення школи він навчався в військовому училищі, де отримав офіцерське звання та посаду в Комітеті держбезпеки, а потім був направлений на працю  в особий відділ Кременчукського льотного училища Цивільної авіації. 
     На протязі усього навчання в училищі я доволі часто відчував його опіку, увагу до МОЄЇ долі. Одного разу, повертаючись дуже пізно ввечері із самоволки, тільки переліз через паркан і, вже добігаючи до казарми, побачив під ліхтарем Олексія Івановича… Від несподіванки – зупинився, стояв як істукан і мовчки дивився на нього (час пізній, вже давно після відбою), ноги наче приросли до асфальту… І раптом, він показав здалеку кулака, а потім махнув рукою та показав на казарму. Мене наче вітром здуло і вже за кілька секунд, я лежав на СВОЄМУ ліжку, під ковдрою. Пару днів після цього, чекав виклику на екзекуцію та коли він мовчки пройшов повз мене та спокійно, всміхаючись поздоровкався, я заспокоївся – пронесло… Згадується також – на другому році навчання, виникли проблеми з грошима (мама допомогти  з фінансами не могла, в той час тривав бракорозлучний процес моєї мами з батьком) тож ми з другом вирішили вечорами, після занять розвантажувати вагони, щоб хоч трішки підзаробити грошей на одеколон, зубну пасту, крем для взуття та інші життєві дріб’язки.  Кілька раз нам це вдалося, тож ми, щасливі почали будувати плани на найближчі заробітки та несподівано, на самостійних заняттях мене викликав черговий знову в особий відділ. І знову я представ перед ясні очі Олександра Івановича. ”А я ж попереджав тебе – з училища дуже легко вилетіти, особливо, якщо хтось цього дуже домагається, – я зрозумів,  що справа приймає дуже неприємний оборот, тому розповів чесно йому про свою фінансову скруту – добре, я попрошу командира не піднімати шуму, але знай, що ти на крючку у замполіта, бережись, він збирає компромат на тебе… ” 

     Не відаю, чим я не сподобався замполіту, але постійно, до самого випуску з училищу, відчував на собі його вивчаючий, критичний, сторожкий погляд… Дякую долі, що подарувала, в той час, мені такого надійного  захисника!.. Та все ж вертаючи свої думки про безшабашність, про безпечність молоді в юні роки, приходжу до висновку – поки ґуля не набита на СВОЄМУ лобі, рука не підніметься почухати СВОЮ потилицю та добре подумати про наслідки СВОЇХ вчинків. От коли минає якийсь час, то МИ, озирнувшись, з виглядом мудрого знавця, починаємо оцінювати, критикувати та виголошувати ІСТИНУ (особливо оцінюючи інших)!..

     І ще один, з останніх спогадів з курсантського життя, за який могли легко відрахувати з училища. Перед самим закінченням навчання (це тридцятого травня), по давній традиції – курсанти святкують 1001-шу ніч проведену в стінах рідного льотного училища. Це яскраве, веселе святкування ми провели згідно написаного нами сценарію, на льотному полі в Градиську, зі спиртним, з танцями навколо великого розпаленого вогнища, в чудних, пошитих своїми руками клоунських костюмах!.. Навіть ракети запускали!.. Нізащо не повірю, що командування не відало про цю традицію та НАШІ плани, але ж довірилися курсантській розсудливості і не зіпсували свята!
  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ  ЮРІЙ            – 2020-й рік
  Переклад українською мовою                – 2025-й рік