Прийшов час говорити

Мой ответ на русском языке:
http://proza.ru/2021/01/21/2001


Покірливістю я ніколи не відрізнялася. Свій битливий характер я показала ще у перший день свого життя коли, побачивши світло, я зі всієї сили закричала УААААААААААА!!!!!!
Йшли роки, я зростала і перетворювалася на гарненьку дівчинку, але синці та зелені коліна говорили самі за себе. Потім була школа, інститут, робота і заміжжя. Я впевнено крокувала тернистим шляхом по дорозі життя, долаючи з посмішкою усі перешкоди, але у 2014 році все змінилося.
Україна здригнулася від «коричневої чуми». За пару місяців нас затягнуло у смертельний вир, і це сподобалося не всім. Але далеко не кожен насмілився виступити проти сильної більшості.
А я насмілилась! І це в багатьох викликало як схвалення, так і засудження. Одні мене підтримують, інші – проклинають. Але всі запитують, чому. Чому я поступила саме так, а не інакше? І заради чого я на це все пішла?
Та й взагалі, хто я така?

Так ось, дорогі мої друзі та недруги, я вирішила дати вам відповідь на всі ваші запитання, а ви прочитаєте, подумаєте та зробите свої висновки.
Хочете – схвалюйте мій вчинок, хочете – засуджуйте його, вибір ваш.
Всім догодити неможливо, так що, пробачте панове, але я не золота монета, щоби всім подобатися.
Але все ж таки я зроблю спробу достукатися до кожного з вас.

ОТЖЕ, ПРИЙШОВ ЧАС ГОВОРИТИ.

Я народилася і виросла у Львові.
Гарне старовинне місто-музей з вузькими, вимощеними кам'яною бруківкою, вуличками, мініатюрними замками, точеними статуями, запахом кави і ванільних булочок.
Моя мати родом з Хмельницької області, а батько мав як російські, так і українські корені.

До подій 2014 року моє життя було схоже на веселу пісню. Я мала все: коханого чоловіка, престижну роботу, затишну квартиру і дуже цікаве хобі — вишивання картин та східні танці.
Я шила собі дорогі, прикрашені камінням, костюми та брала участь у змаганнях.
З 1998 року я служила у військах урядового зв'язку Служби Безпеки України. Потім, після скорочення, перевелася в Прикордонні війська.

Правда, трохи затьмарювало настрій те, що в нас з чоловіком не було дітей. Але ми не сумували, вірили в краще і будували райдужні плани на майбутнє. Тоді воно уявлялося нам безхмарним, адже Україна готувалася підписати асоціацію з ЄС, та з блакитних екранів телевізорів нам кожен день обіцяли щасливе і сите життя.

________________________

Пам'ятаю, як у листопаді 2013 року всі тільки й чекали того дня, коли президент України поїде до Вільнюса і поставить свій розмашистий підпис на документі, але цього не сталося.
________________________

І тут почалися народні хвилювання. Тепер екрани телевізорів похмурніли та, замість оптимістичних обіцянок, на нас полилася агресія, ненависть та заклики до протиправних дій.
У той фатальний день в книзі історії України перевернули гарну кольорову сторінку і відкрили нову, чорну, обвуглену та криваву.

Я побачила «Майдан». Скажений натовп з перекошеними обличчями й скляними очима кидав в правоохоронців каміння і «коктейлі Молотова».
Тоді ще більшість моїх товаришів по службі дивилися на ці страшні події крізь рожеві окуляри, їм весь цей жах здавався чимось великим.
Дорослі люди з вищою освітою мені щось там по-дитячому белькотали про «волю народу», «скривджених дітей», «футбольних фанатів», які несподівано згрупувалися у «Правий сектор», та «президента тирана». Розповідали що «Майдан» зібрався спонтанно і бореться з тиранією.

Але я по своїй натурі дуже спостережлива і серед «отари людей» розгледіла «пастухів», які дивилися на те, що відбувається навколо зовсім іншими очима. Спостерігаючи уважно за простими людьми, вони про щось перемовлялися між собою.
Я побачила «вівчарок», які голосно «гавкали» відпрацьовані кричалки та вели «овець» у потрібному напрямку.
Я побачила озброєних, однаково вдягнених і добре підготовлених бійців «Правого сектора», які трималися трохи осторонь від «отари», і ніяк не були схожі на випадково присутніх футбольних фанатів. Їх погляд був тверезим. Було видно, що ці бійці знають свою справу на відмінно.

Тоді, наприкінці лютого, я не полінувалася подзвонити своїм знайомим у Київ і запитати про те, що ж відбувається там насправді.
Вони були на «Майдані» та розповіли мені про те, що у бойовиків «Правого сектора» є свої окремі намети, своя кухня, своє фінансове забезпечення і свої куратори. А головне — вони озброєні! Вони грабують та вбивають!
Так само мені розповіли про те, що на «Майдані» серед, простих українців, ходять англомовні люди.
Але що найбільше мене вразило, так це розстріл «Небесної сотні».

______________________

Вбитим стріляли у спину з готелю Україна. Ці кадри навіть були зняті на відео учасниками «Майдану» й викладені в інтернет.
______________________

Після такого віроломства, навіть серед «МАЙДАНІВСЬКОЇ отари» поповзли чутки про те, що тут щось не так.
І нарешті — озброєні активісти пограбували київський Музей історії.
З фондів музею зникли 64 експонати! Кому вони заважали? Це що, чиєсь замовлення?
Але ж таке вже було в Сирії! Які ж темні сили за всім цим стоять?

Я замислилася. Так виходить все не так просто, як нам це кажуть? Певно що так…
Я згадала 2004 рік, коли ті ж самі лідери обіцяли нам щасливе майбутнє. Але після їх перемоги, рівень життя в простого народу різко впав.
Я згадала як тоді, ще на моїй старій роботі в СБУ, мій колега розповідав мені, як за пів року до першого «Майдану» у Карпатах тренували бійців.
________________________

Після першого помаранчевого "Майдану" 2004 р.,  до влади прийшли проамериканські політики.
Лідерів бандформувань ОУН-УПА оголосили національними героями, а в архівах СБУ знищили важливі документи, які свідчили про їх злочини.
________________________

Але ж в нас у Львові, ще з 90-х років, систематично проходили мітинги біля пам'ятника Степану Бандері, де нацисти раптово з'являлися з нізвідки, і так само раптово зникали в нікуди.
Тоді нам всім здавалося, що це не є небезпечно.
У моїй пам'яті спливли події 89-91 років, коли СРСР тріщав по швах. У той час я була ще школяркою, але пам'ятаю, як старші хлопчиська з українських шкіл збиралися юрбою та били одноліток з російських шкіл, якщо ті на поставлене ними запитання відповідали російською мовою.

Одного разу мене до болю вразив один жахливий випадок. Це було в 1991 році.
У сквері, біля львівського цирку, гуляла мати з трьома малими дітьми.

_______________________

Трирічний хлопчик розмовляв з сестрами російською мовою. До нього підскочив високий хлопець і, на очах в матері, припік дитині шию недопалком.
_______________________


Почувши від дітей російську мову,
Юнак від люті аж заціпенів.
З малими тільки мати – це чудово.
То ж є на кому вимістити гнів.

Він вдарив жінку, буде їй наука.
Пишайся, люд! Ось сила козака!
А потім недопалок взяв у руку,
Та присмалив їм шию малюка.

(Уривок з вірша «Рагуль»)

Тендітна жінка вибухнула несамовитим криком, але хам відштовхнув її, та пообіцяв покликати хлопців і набити їй морду, якщо вона цю ж мить не закриє рота.
Ніхто з перехожих за малюка не заступився, а я була ще дитиною і не посміла заперечувати дорослим «дядькам», але запам'ятала це на все життя.

Після розвалу СРСР войовничі настрої галичан змінилося сірим смутком. Колишні сварки забулися, і ми виживали, як могли.
Але наприкінці 90-х ненависть та агресія знов стала вирувати у серцях місцевого населення, нібито людей, немов ганчіркових маріонеток, хтось смикав за ниточки.

Я згадала, як ще у 2009 році один з моїх колег сказав мені про те, що скоро буде війна. Україна з військами НАТО піде на Росію, щоб захопити Кубань, Ростовську і Воронезьку області. Мовляв, готуйтеся, дівчатка, ми ще з москалями повоюємо. Та й взагалі, Росію давно вже пора поставити на місце, бо великої імперії, з нами по сусідству, бути не має.
В той день я посміялася над його словами, та вирішила що це все марнослів'я та дурні хвастощі.

І ось «Майдан». Кривавий «Майдан». «Майдан», який так невинно починався і так страшно закінчився.
Ні, я не помилялася. Це все було давно сплановано та відпрацьовано.
__________________

І я стала кричати. Я кричала щосили, закликаючи всіх зупинитися, поки ще не пізно.
__________________

Всіх кого могла я попереджала про те, що на нас чекає зовсім не зліт, а падіння. Ми не зробимо крок вперед, а знову зануримося у голодні 90-ті, коли більшість з нас ледве зводили кінці з кінцями.
Але мене ніхто не чув. У відповідь я отримувала лише докори та насмішки.

Пам'ятаю ще тоді, взимку у лютому 2014 року, у Львові прихильники військового перевороту захоплювали військові об'єкти. Вони зламували сейфи та знищували важливі документи, забираючи комп'ютери та зброю.
Хочу також відзначити, що у будівлю Львівського СБУ ці головорізи увійшли безперешкодно.
Того вечора, коли я була на зміні, до нашого будинку підійшов натовп людей. Нам дали наказ вимкнути світло і сидіти тихо, а вразі чого, не чинити опору. В моїх колег це викликало захоплений шепіт, і лише тільки я одна зробила крок вперед та попросила зброю, щоби захищатися.
Мене прийняли за божевільну, адже мої недалекоглядні колеги від військового перевороту очікували лише блага. Багато з них вже зробили собі закордонні паспорти й обговорювали, в яке місто Європи вони незабаром відправляться.
__________________

Озброєні люди зі свастикою на рукаві нахабно походжали вулицями міста, і багато хто дивився на них із захопленням. А в моїй душі, немов кипляча лава, вирувало обурення.
__________________

У березні місяці відколовся Крим. Було дуже прикро ...
Але у глибині душі, я розуміла, що ніхто не хоче жити в країні, де твориться таке беззаконня.

І не варто звинувачувати Путіна, а, в першу чергу, потрібно подивитися на себе. Адже я не забула, як всього лише пару років тому наші українські політики нахабно, не соромлячись, обіцяли народу України розмістити у Севастополі військову базу НАТО, та піти на Росію війною.
Щоб мене не вважали голослівною, я приведу в приклад слова націоналіста Тягнибока:

«... Цих смердючих жидів і москалів давно треба було з коренем повисмикувати з нашої української землі. Нічого, нічого! Вже настав наш час. Я думаю, до кінця 2007 року ми викуримо їх із Західної України, а потім і зі Східної. І там, на Сході, теж повалимо всі пам'ятники їх героям ... Перейменуємо їх міста Дніпропетровськ, Кіровоград, Стаханов та інші ... За допомогою НАТО викинемо їх Чорноморський флот з нашого Криму, заберемо в москалів нашу Кубань, Ростовську та Воронезьку області ... ».

Ця цитата Тягнибока взята зі статті українського історика Б.А. Яцко (історичний альманах «Патріот України», вип. 2, Київ, 2007, див. Також із газети «Київський вісник» за 26.06.2007).

А також слова Яроша:

 «Росія повинна перестати існувати як імперія. Без її повалення і створення на її території повноцінних національних держав усіх поневолених народів, в тому числі російського, мирне існування і процвітання Української Самостійної Соборної Держави неможливо.»

Ярош 2009р. Українська революція ХХІ сторіччя.

«Росія агресор! Путін забрав в нас КРИМ! » - так ревіли мої забудькуваті земляки.
Але який розумний президент стерпів би такі загрози з боку українських політиків? Він змушений захищати інтереси своєї держави.

І знов я стала кричати, закликаючи людей схаменутися та припинити своїми фашистськими гаслами і маргінальною поведінкою шокувати нормальних жителів України, оскільки це може привести до остаточного розколу держави. Про занепад економіки мова вже не йшла, це й так стало неминуче.

Але мене знову ніхто не почув. Лише у відповідь щось там белькотали про агресію Росії, при цьому зовсім не помічали того свинства, яке творилося в нас під носом.

А в нас під носом в Україну потягнулися американські політики зі своїми цінними вказівками. Верхній поверх будівлі Київського СБУ зайняли офіцери  ЦРУ, чого від народу навіть і не приховували. Про це відкрито заявив український політик Царьов.
"Вільна і незалежна Україна" по-рабськи схилила голову перед західними панами.

Повстали жителі Донбасу, і це було передбачувано. Адже туди увірвався натовп озброєних радикалів, які погрожували місцевому населенню розправою, та руйнували пам'ятники. Активістку, яка захищала пам'ятник Леніну, знайшли вбитою ножем у її ж власній квартирі в ту же ніч.
Ну як вже тут не повстати?
_________________

Коли я побачила озброєних головорізів зі свастикою на рукаві, мені захотілося взяти до рук зброю, та захищати свій будинок.
_________________

Потім трапилась трагедія в Одесі 2 травня, коли мітингувальників підпалили у Будинку профспілок.
Небайдужі очевидці засняли цю жорстоку розправу на камери своїх телефонів, і виклали документальні ролики у соціальні мережі.
Те, що я побачила, глибоко вразило мене. Це було жахливо. Бойовики «Правого сектора», під захистом правоохоронців, добивали палицями тих, хто вистрибував з вікон палаючої будівлі.
«Сотник Майдану» стріляв у беззбройних людей, а натовп оскаженілих недобитків ревів від захвату.

Але навіщо було вбивати мітингувальників, якщо все можна було вирішити по букві закону?
А все тому, що владу захопили злочинці, і закони для них не писані.
_________________

Це стало останньою краплиною мого терпіння. Я зненавиділа цю владу всім своїм серцем і душею.
Зціпивши від ненависті зуби, я вирішила діяти більш рішуче.
_________________

Але що я могла зробити?
У першу чергу я стала спілкуватися з людьми у соцмережах, та ділитися з ними документальними роликами.

Мені вдалося зібрати невелику групу небайдужих львів'ян, та 9 травня 2014 р. на свій страх і ризик, озброївшись газовими балончиками, ми пішли вітати ветеранів. В мене з собою була сумочка з бинтами, ватою й зеленкою. Звучить дивно, але після подій 2 травня в Одесі такі запобіжні заходи були цілком виправданими.
Деякі прийшли з собаками. Ми зустрілися, купили квіти, і пішли на Марсове поле.

На цей раз, у Львові День перемоги пройшов показово толерантно. Нацистів до ветеранів не підпустили, зате журналісти награно привітно брали інтерв'ю в якогось ветерана.
Мені це все не сподобалося, і я вирішила теж висловити на камеру свою думку. Відчувши на собі мій важкий рішучий погляд, журналісти кинулися від мене як від прокаженої. Певно це не входило в їх сценарій.
А ще нам впали в око міцні спортивно складені хлопці, які, в парі з дівчатами, неспішно прогулювалися повз ветеранів, уважно міряючи нас поглядом. На них були однакові плямисті військові штани ...

Потім, після референдуму, почалися військові дії на Донбасі.
Чоловікам призовного віку стали приходити повістки.
Мій брат, знаючи закони України, не захотів брати участь в АТО, та вирішив поїхати до Росії.

На той час у соцмережах з'явилося багато антимайданівских та антифашистських груп, і «Вконтакті» з'явилася група «Львівська Народна Республіка». Ох скільки ж галасу вона наробила, немов грім серед ясного неба! Ця новина облетіла всю Україну. У Львові з'явилися сепаратисти, ними керує рука Кремля!
Але ні, вона аж ніяк не закликала до розколу України. Вона була звичайною антифашистською групою.
Там був опублікований ролик, де ми, небайдужі львів'яни, 22 липня 2014 р., в день визволення Львова від фашистів, влаштували феєрверк.

Я встановила на свій комп'ютер програму "TOR" та стала розміщувати у групах свої пости, в яких закликала людей перешкоджати фашистському руху.
В них я розповідала про те, що виробляли бандерівці яких тепер, переписавши історію України, в нас називали героями.
Але й тут мене погано чули. Мої пости закидалися новими, та швидко провалювалися вниз.

Тоді, щоб привернути увагу читачів і зібрати найбільшу кількість лайків, я вирішила свої фрази римувати та прикріплювати до них яскраву картинку.
І це спрацювало!
Мої короткі віршики — листівки стали користуватися успіхом.

До цього я ніколи нічого серйозного не писала, але тут вирішила спробувати.

_____________________

Я взяла собі псевдонім "Соломія Галицька", і стала писати вірші, в яких засуджувала фашизм, та описувала історичні події.
_____________________

Вперше я звернула на себе увагу у вересні 2014 року, коли написала вірш «Славетним воїнам Hовороciї», в якому я закликала до боротьби проти фашизму.

«Нехай лютий ворог пшеницю не топче!
Хай небо блакитне не рвуть літаки!
Вставай! Піднімайся! Озброюйся, хлопче!
Хай згине фашист від твоєї руки!»

Незабаром мої вірші зазвучали на конкурсах і фестивалях.
Так само я стала модератором багатьох антимайданівских та антифашистських груп, і одна з них - «Міжнародний союз антифашистів».
Там я подружилася з модераторами, і ми стали підтримувати один одного.

Але це не всім сподобалося, і мені на сторінку посипалися погрози.
______________________

Мій чоловік, який усе життя засуджував фашизм, раптом тремтячими губами став благати мене замовкнути. При цьому, будучи росіянином по батькові, він став проклинати Росію, та бажати смерті жителям Донбасу.
Свою совість він присипляв алкогольними напоями.
Свекруха ж, у присутності сина, на раз радила мені взяти участь в АТО.
______________________

Адже я отримаю підвищення по службі, та й великі гроші сім'ї теж не завадять.
Тільки от чомусь свого єдиного сина й племінника ця жінка на АТО не гнала. Там же стріляють, хтозна що може трапитись?
Мої доводи на них ніяк не діяли, бо вони просто ніякого фашизму в Україні не помічали, при цьому я відчувала їх страх.

Його мати гучно лаяла президента Росії, хоча при цьому, тихо на кухні, вона щось там бурчала проти нової влади в Україні.
Дивлячись з огидою в мою сторону, вона не раз казала мені, що з сильними не сперечаються.

Між нами з чоловіком з'явилася прірва, яка кожним днем  ставала все глибшою.

На роботі, знаючи моє ставлення до того, що відбувається, мене ніяк не виділяли. Мене вважали «Несвідомою».
Зате тих, хто їздив на АТО, всіляко заохочували і ставили нам в приклад.

Мене багато хто запитував мовляв, чому я так байдужа? Адже саме зараз так просто зробити собі кар'єру? Треба лише перевзутися і робити те, що скаже нова влада. А може я просто боягузка? Вдягла на себе військову форму та злякалася?

Ні, я не злякалася. Мені нічого не варто було взяти в руки зброю та поїхати на АТО. Мені нічого не варто було писати вірші так, як того вимагає нова влада. Так роблять багато поетів-вискочок, щоб заробити собі ім'я та гроші. Адже це зовсім не важко, просто потрібно приспати грошима свою совість, ні більше, ні менше.

Та вже ні! Казки про законний військовий переворот, чесних депутатів, щедрих олігархів, благородних фашистів, добрих бандерівців та незайманих повій нехай пишуть фантасти.
А я вважаю за краще писати історичні вірші.

Але, в такому разі, чому ж я не вступила у ряди ополчення? Таки злякалася?

Так, злякалася.

Адже з нашого боку теж не все так однозначно.
Серед військовослужбовців є люди з різними поглядами.

Є ті хто, вислужуючись перед новою владою, з радістю йдуть вбивати, грабувати, мародерствувати, тощо.
Але є й ті, яких відправляють на Донбас в наказовому порядку.
Після початку військових дій, звільнитися зі служби стало дуже непросто.
Хто міг — звільнявся за віком, але так могли не всі.
Були й такі випадки, коли військовослужбовців звільняли через політичні переконання, але їм самим це нічого доброго не обіцяло.
Багато хто намагався відсидітися в тилу і перечекати.
Багато хто на полі бою намагалися уникати збройних сутичок, до людей вже починало щось доходити.

Я чула не про один такий випадок, коли командири по обидва боки домовлялися між собою, та обстрілювали порожні поля.

___________________

Нашим прикордонникам теж чимало дісталося. Їх обов'язок - захищати кордон, і вони його виконували!
У липні 2014 року, наші зв'язківці потрапили під обстріл. Вони всю ніч ховалися в окопах, а біля них вибухали снаряди. Слава Богу, ніхто не постраждав.
___________________

Адже на полі бою не побачиш в кого цілишся. Ну і як тут підеш в ополчення?

Ось я і вибрала більш відповідний спосіб боротьби — це вірші.
Я писала їх у вільний від роботи час, а на роботі не виділялася, лише виконувала свої обов'язки, які не йдуть в розріз законами, не більше.

Так минуло два роки.
Як я і передбачала, рівень життя народу помітно впав.

_____________________

Європа стала нам не рада. Кому потрібна збідніла, духовно відстала країна, та ще й з підвищеною кримінальною активністю?
_____________________

Затихли гасла, замовкли пісні, народ став похмурим.
Ми з чоловіком теж ледве зводили кінці з кінцями. Замовлень на його підприємстві стало значно менше, і наш сімейний бюджет значно спорожнів. Нас виручала лише моя зарплата, військовослужбовцям все ж таки хоч якось платили.
Східні танці мені довелося кинути.

Але були й ті, хто значно збагатився. Вони грошей не рахували. У відомому ресторані «Старгород» завжди грала музика, а столи ломилися від достатку.
Адже не дарма кажуть: «Кому війна, а кому мати рідна». І ці люди за нову владу готові були перегризти горло.

А я весь цей час писала вірші та модерувала групи.
У 2015 році в соцмережах я познайомилася з молодими львів'янами. Школярі — комсомольці. Треба ж таке! І це в наш час у Львові знайшлися ще такі люди!

Вони відкрито висловлювали свою думку з приводу того, що відбувається в Україні, що було не так вже й безпечно.
А одного разу, 23 лютого 2016 року, хлопці дозволили собі нечувану зухвалість — вшанували пам'ять загиблих героїв ВОВ, які боролися проти фашизму.
Вони тихо пробралися на «Пагорб Слави», запалили на могилах свічки й поклали квіти. Без уваги не залишилася й могила легендарного розвідника Н.І. Кузнєцова, який загинув від рук "героїв" УПА.
При цьому хлопчаки ще й сфотографувалися з антифашистськими плакатами. ЗРАДА!

Через два місяці до них постукали люди у штатському.
Виявляється, нехтуючи розгулом криміналу в державі, оперативники Служби Безпеки протягом декількох місяців стежили за школярами, сподіваючись знайти руку кремля.
Але під час обшуку, окрім старої рогатки та антифашистських листівок, в цих «терористів» нічого кримінального не знайшлося. Ось тобі й воно...

«Наша служба и опасна и трудна,
И на первый взгляд, как будто не видна...»

У даній ситуації мені найбільше всього шкода артистів львівського цирку, в них з'явилися гідні конкуренти.

Проте, хлопців все ж таки потягли на допит а потім, ніби злісних хуліганів, їх поставили на облік. Подальша доля молодих комсомольців мені не відома …
Про них я склала вірш:
«А навесні, до Великодня,
Погудка облетіла Львів.
Силовики у день суботній
Вели на допит юнаків.

Сміливці гідності не втратять!
Не згасне світла джерело!
Одному з них було сімнадцять,
Тринадцять іншому було.»

(Уривок з вірша «Злодії»)

____________________

Але, як говориться, немає такого замка, який неможливо було б відкрити. Ось і моя програма "ТОR" була зламана.
Мене знайшли.
____________________

Це сталося 1 квітня 2016 року.

Ми з чоловіком якраз повинні були летіти до Єрусалиму, та сиділи на валізах.
Грошима нам допомогла свекруха, адже вона вийшла заміж за іноземця та проживала у Тель-Авіві.
Чоловік вийшов у магазин, а я залишилася поратися по господарству. Як раз пішла на кухню, як чую — тут, як в казці, рипнув замок... Чоловік повернувся? Так швидко?

Мій будинок оточили з чотирьох сторін, сходову клітинку й ліфт заблокували міцні хлопці, в мою квартиру влетів чоловік у масці зі звірячим вищиром.

- Ааааааааааааааааааааааааааа !!! Це що, "Хелловін" ?! -, захоплена зненацька на кухні з баняком в руках, я загаласувала на весь будинок.

Налякавши мене до нестями, він міцно схопив мене за руки. Потім увійшли всі решта.
Виявляється співробітники СБУ зустріли чоловіка на вулиці, та забрали в нього ключі від квартири.

Їх було чоловік так приблизно біля п'ятнадцяти, а може й більше. Вони навіть не всі помістилися в нашому в коридорі. В мене округлилися очі. Ні, я такого, й насправді, не очікувала. Ну, дві людини ... ну три ... ну максимум п'ять ... але щоб аж ось стільки!!!!

Треба ж таке! Можна подумати, що в мене вдома перебуває група озброєних терористів. А може, вони саме мене так злякалися, що прийшли таким натовпом?

Почався обшук. Крім баняків та мочалок, в мене в хаті нічого більше не знайшли. Забрали комп'ютери, та повели мене на допит.

Все відбувалося вкрай спокійно, і навіть якось натягнуто. Я очікувала набагато гіршого. Відчувалося, що ця процедура була неприємна не тільки мені.
Я приведу невеликий уривок з цього допиту:

*****************

Слідчий: Як ви могли піти проти уряду і своєї держави, якщо ви підписали присягу?

Я: Вибачте, пане слідчий, але цим злочинцям я присягу не давала, і проти України не йшла. Я всього лише закликала людей до порядку, оскільки саме «Майдан» розколов Україну на частини.
А у 1998 році, коли я підписувала присягу, такого беззаконня в країні не було не було і влада в державі була законна.

Слідчий: Але ж ви закликали покинути цю владу?

Я: Нашу законну владу скинули ще на «Майдані», а я всього лише закликала повернути статус-кво.

Слідчий: Але ж ви у своїх віршах підтримували дії сепаратистів, тобто і розкол України теж, чи не так?

Я: Не зовсім. В них як раз я закликала до об'єднання двох сторін задля того, щоби гнати незаконну владу під три чорти.

Та влада, що зі зброєю прийшла,
Зі зброєю і буде панувати,
Штовхаючи народ свій до війни.
Як мати, закликаю вас, сини!
Нам треба разом зброю в руки взяти!

Та гнати цю злочинну владу ГЕТЬ!

(Уривок з вірша "Подвиг десантників у Слов'янську")

Слідчий: Вам хтось платить за це? На кого ви працюєте?

Я: Хороші вірші за гроші не пишуться, і все що я роблю — тільки моя ініціатива.
Ви можете мене за них судити, але потім, з часом, мені за них скажуть «Дякую». Адже вони історичні, а це означає — справжні.

Оперативник СБУ (насмішкувато):
Чи підтримуєте ви комуністів? Адже у своїх постах ви не раз хвалили радянський режим, як я розумію, ви «ватник»?

Я: Ну що ви, дорогий мої колего. У вас стереотипні погляди.
Ні, я не комуністка і, тим більше, не «ватник».
СРСР я і дійсно хвалила, але далеко не за все, та в комунізм теж не вірю.
Я ліберал.
Я виступаю проти тоталітарного режиму «МАЙДАНІВСЬКОЇ» влади.
Я борюся за дотримання прав і особистих свобод людини в Україні.
А саме: свобода публічно висловлюватися, свобода вибору релігії, свобода вибирати собі представників на чесних та вільних виборах, а не так, як було на вашому «Майдані», зі зброєю в руках!

Тільки в нашій країні подвійні стандарти. Російських лібералів обожнюють, а своїх цинічно переслідують.

Оперативник СБУ: У жовтні місяці, на території генерального консульства Польщі у Львові вибухнула ручна граната. Жінці відірвало обидві ноги.
Ви не знаєте хто це зробив?

Я: Ні, але здогадуюся. Швидше за все, це зробили послідовники Степана Бандери. Адже тепер, в наш час, молодь озброїли, й поставили їм в приклад терористів, ось вам і результат нового виховання.

Слідчий: Навіщо ж ви паплюжити бандерівців? В одному зі своїх віршів ви описали, як вони в лісі розстріляли єврейську сім'ю з маленькою дитиною.

Я: Так, написала. Але цю історію мені розповів наш замполіт. Він вихвалився перед нами!
Його бабця була бандерівкою, і все це відбувалося в неї на очах. Вона носила їжу їм в схрони, і замполіт цим дуже пишатися.
Він називає партизанів УПА лицарями.
Ось я у своєму вірші й виклала всю правду, як є. Нехай тепер не ображається.

«Зі скрипом покотилась балагула,
На цьому розійшлися їх шляхи.
А незабаром, все село почуло
Дитячий плач та постріли глухі.

А молодиці — втіха та відрада.
В жидів чимало золота й добра.
Сьогодні, в хлопців буде пишне свято.
Ото ж, причепуритись їй пора.»

(Уривок з вірша «Цей епізод мав місце на Волині»)

Слідчий: Ваші товариші по службі проливають кров на АТО, а що заважало вам захищати Україну?

Я: Я теж захищаю Україну, але при цьому не порушую закони. Я не стріляю в людей, лише відкриваю очі на те, що відбувається.

Зараз в країні скрізь одна брехня і лицемірство, але я все бачу!
Юридично в Україні війни немає, але військові дії йдуть, як це зрозуміти?
Адже влада поміняється і ті ж АТОвці не зможуть підтвердити свій статус. Їх будуть судити, і буде за що! Як-не-як вони не мають права брати в руки зброю!

До чого брехати, що у нас немає фашизму, якщо він є? Наші бойовики носять свастику, та називають Гітлера своїм кумиром.
До чого брехати, що в нас немає бандерівщини, якщо вона є? В нас відкрито називають Бандеру героєм, і маршують з факелами по центру столиці.

І головне — як я можу встати в один ряд з цими злочинцями?

Вибачте, пане слідчий, але я законослухняна громадянка та вмію розрізнити де «чорне», а де «біле».
Мої предки тиснули цю фашистську мерзоту, і як же я стану ганьбити їх сивини, свою честь, та свій військовий мундир?

Хвилина мовчання….

Слідчий (підвищений тон):
Ні! Ви все ж таки не праві! То ж як же ви насмілилися ....

********************

Далі все було у тому ж дусі.
Мені було заборонено писати історичні вірші. Один з моїх колишніх колег мені так і сказав: "Ваша ПРАВДА шкодить Україні".
Виходить так, що грабувати та вбивати це є зовсім не шкідливо, а озвучувати правду - шкідливо.

Потім мені сказали, що якщо я скажу на камеру те, що вони мені скажуть, мене відпустять додому і я можу летіти до Ізраїлю.
Тільки повинна дати обіцянку що повернуся, і я пообіцяла.

Минуло стільки років, але я до сих пір не можу зрозуміти, чому мене відпустили.
Мене могли б не випустити з України і посадити до в'язниці, АЛЕ МЕНЕ ВІДПУСТИЛИ!
Мабуть, все ж таки спрацював такий важіль, як совість.
______________________

Як "Соломію Галицьку", мене афішувати не стали, щоб зайвий раз не привертати увагу людей до моєї творчості.
Зате преса відкрито звинуватила мене у сепаратизмі, співпраці з Росією та пропаганді "Руського миру".
Це попри те, що я пишу вірші про Україну українською мовою, де про "Руський мир" немає ані слова.
______________________

Але чому так? Та тому що не скажуть же вони вголос, що засудили людину за антифашистські погляди, та за історичні вірші!

На мене було відкрито кримінальне провадження за ч. 2 ст. 109 (публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади) Кримінального кодексу України.

Наступного дня я була звільнена з роботи з «вовчим квитком».
А ще через день, разом з чоловіком, покинула країну.

І все ж таки я дала слово повернутися назад, і не збиралася його порушувати. Але, після того як ролик з моїм допитом показали по новинах, мої батьки вмовили мене цього не робити.

Два тижні пробігли швидко. В Єрусалимі я доторкнулася до Стіни плачу і, вклавши в неї записки, побажала здоров'я рідним та якнайшвидшого припинення військового конфлікту між братніми народами.

Але все хороше закінчується, і прийшов час покинути цю теплю, сонячну країну.

Тель-Авів — Москва. Квиток в один кінець…
Мені купила його свекруха, і на прощання сказала, як вона мене ненавидить, як зневажає, за те, що я занадто чесна і цим принесла нещастя в їх сім'ю.
Адже в мене було все: і престижна робота, і можливість кар'єрного росту, і непогана заробітна плата. А було б іще більше, якби я її послухалась, і  поїхала вбивати людей на Донбасі.
Але ні! В мене, ви тільки подивіться, заговорила совість! І що тепер її синові робити?
Я зламала йому життя. П'ятнадцять років пройшли даром.

Але що зробиш? Свекруха є свекруха.

Я обійняла чоловіка і покликала його з собою до Росії, оскільки любов не знає перешкод, та й хіба це перешкоди?
Квартиру можна продати й купити, та й робота в Росії знайдеться, і ніяких тобі проблем.

Але, змірявши мене нищівним поглядом, він лише повторив слова своєї матері, і додав, що простіше поміняти дружину, ніж місце проживання. Це занадто клопітно і незручно.
І нехай я мала рацію, але роль дружини в родині — створювати затишок для чоловіка, а навіжена правдолюбка йому не потрібна.
Чесність та совість в нашому світі не ціниться. Це скоріше порок, ніж гідність.

Після чого він слізно поцілував мене у щоку і сказав: «Прощавай».

На цьому наші дороги розійшлися.
Я полетіла до Росії, а він відправився на батьківщину.

_________________

Після повернення до Львова мій чоловік першим ділом кинувся в ноги членам «Правого сектора» та відхрестився від мене.
Потім відразу подав документи на розлучення, і незабаром я стала вільна.
_________________

А мій літак приземлився у Шереметьєво, і мені довелося почати своє життя з чистого аркуша.
Мене зустрів брат. Нелегко мені було.
Я маю досвід роботи у військовій сфері, але в Росії він ні до чого.
Та й привілеї з отриманням РВП в той час були тільки у жителів Донбасу. Довелося навіть виїжджати на три місяці до родичів у Казахстан.

________________

Мені на допомогу прийшли модератори групи «Міжнародний союз антифашистів», і допомогли мені грошима.
________________

Зараз я вже отримала російське громадянство, але ось з роботою — довелося змінити професію. Я перевчилася на флориста та влаштувалася у квітковий магазин. Робота творча і дуже цікава.

А у свій вільний час я й далі пишу вірші, в яких доношу правду до людей.

Хочу зазначити те, що в Росії народ живе більш спокійно, займаючись своїми повсякденними справами. На відміну від України, тут фашистські гасла не лунають, і агресивної факельної ходи ніхто не влаштовує. Тут шанують ветеранів Великої Вітчизняної війни, а не кидають в них камінням. Тут не оскверняють могили та не руйнують пам'ятники. А в людей немає такої ненависті та озлобленості до сусідів як в Україні.

Незабаром до нас з братом підтягнулися батьки, і наші справи потроху пішли на лад.
Тільки ось душа все й далі рветься на частини. Мені часто сниться моє рідне місто, мій будинок, моя школа, колегіум, інститут, мій танцювальний колектив, мої друзі та товариші по службі. Як-не-як, але разом з ними я чимало солі з'їла.

Життя непросте, але воно триває ...

СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА


Рецензии