Связь между нами

«Зв’язок між нами»

Кажуть, світ став мобільнішим. Зв'язок миттєвий, літаки долають простір, космічні кораблі рвуть галактику.
Але знаєте що, це все пусте. В кімнаті з нами може перебувати людина на відстані витягнутої руки, а ми не можемо простягнути чашку кави. Тому що незнайомець, тому що говорить іншою мовою, інша віра, ets.

До речі, я з Німеччини і мене звуть Улоф. До мене це знання прийшло з проектом. Шведське видання задумало його ще в дев'ятнадцятому році. А в березні двадцятого в Стокгольмі, в районі Содерталье, у великому будинку зібралися журналісти з десяти країн.

Ми з’їхалися для того, щоб зробити серію інтерв'ю про емігрантів, які залишили домівки через військові дії на батьківщині.
Журналісти не просто повинні були розповісти світу їх історії, а й побачити як в різних регіонах Європи діє система прийому біженців, які існують програми адаптації, чи є можливість реалізації в новому житті.
Ми були з різних країн ще й тому, що самі повинні були відчути рівень стресу під час роботи на чужій території. Шведами були тільки редактори. Журналісти працювали парами, нас постійно перетасовували, таким чином я встиг попрацювати з чехом, і з англійкою, і з румуном в парі.

Через пандемію у деяких журналістів виникли проблеми з в'їздом до країни. Тому хлопці з Молдови, Білорусі та України приєдналися тільки в травні. В будинку вже сформувалися звичаї, кімнати були розділені і новеньким ми не раділи. Однак, досить швидко, вони знайшли своє місце серед нас.
Всі крім Сергія. Він мало з ким спілкувався, постійно слухав щось в навушниках, або сидів у своїй кімнаті, щось писав. За кілька тижнів я і словом з ним не перекинувся і страшенно боявся працювати з ним в парі.

Але цей день настав. Повинен був їхати з ним на південь, в Хельсінборі, взяти інтерв'ю у сім'ї з Ємену. У війні, під час обстрілів саудитів, сім'я втратила старшого сина, а через епідемію холери, доньку й бабусю. Говорити про минуле їм буде важко. 
Виїхали з Сергієм на світанку. Дорога займає більше семи годин. За кермом сиділи по черзі. Іноді заїжджали на заправку, пили каву, їли сосиски. Десь під Яншопінгом пробили колесо. Я схопився за голову. Він за інструменти. Поміняв. А потім сказав, що у нього є питання, і він сам буде говорити з респондентами.
Я похитав головою. Невже ти взагалі можеш говорити з людьми?

І він зміг. У Хельсінборі, в невеликій квартирі з трьох кімнат, з сім'єю, в якій залишилися лише мати, батько і трирічна донька. Він знав, які питання можна задати, чого краще не торкатися, як заспокоїти, коли плаче мати, як зрозуміти батька, який втратив опору в житті.
 
Потім ми повернулися в машину. Крита парковка. Напівтемрява.
- Почекай трохи. Давай, посидимо в тиші, -  благав він. Закрив очі. Важко видихав повітря, як спортсмен після забігу.
В той день я побачив його вперше. Зрозумів - упустив важливе. Днями він повернеться в свою країну і залишить мені розуміння, що я не встиг впізнати його. Могли стати друзями. Але не стали.
Можливо, треба було першим заговорити. Або протягнути чашку кави. Або ... можливо ...