Забута перемога професора Степана Вадзюка

Зі тернопільських спогадів
 
ВВЕДЕННЯ.

Іноді пишу для газет. Як то кажуть, за велінням душі, а також - замовні статті. Публікують, на відміну від вінницьких ЗМІ, які пропонують, отримують і ... тиша. Фільтри, вбудовані в ЗМІ власниками цих видань, мої великокаліберні кулі не пропускають.
Не сумую. Існує сайт prozа.ru, який друкує твори в Москві також і українською мовою. До того ж тепер у мене є власне видавництво в Німеччині, яке вже - без сперечання та купюр - опублікувало мої перші книги.

Ця, подана нижче, коротка історія відноситься, звичайно, до іронічної прози (в кінці - повернуся до цього знову). Але я навмисно включив її в розділ "проза іншими мовами", тобто не російською мовою. Всі великі письменники-емігранти творили кількома мовами: від Володимира Набокова до Йосипа Бродського. Чому б не спробувати? До того ж, в листуванні я давно використовую не тільки російську, але і українську, німецьку і - дуже рідко і коротко - польську та англійську мови.
Я вже друкувався німецькою мовою, але необхідно розвивати своє креативне поліглотство. Яке немилозвучне слово! Краще, звичайно, „володіння декількома мовами”. Хоча, науково кажучи, я не володію мовами, що я перелічив: я їх тільки вивчав. І тому я не поліглот, я просто плюрілінгва. Звучить, на жаль, не краще поліглотства. Але, в моєму випадку, квінт(пента)лінгва — не краще.

Тепер, нарешті, саме оповідання (опубліковане в газеті Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського від 06.01.2021).
               
                ***

Прочитав в останньому номері газети «Медична академія» велике інтерв'ю з професором Степаном Несторовичем Вадзюком - і хочу нагадати йому та розповісти всім читачам про одну з його перших перемог, про яку він, за притаманною йому скромністю, не згадав. Перемога лаборанта кафедри на чолі з Оленою Олексіївною Марковою над професором, доктором медичних наук, досвідченим вченим, який був десь на двадцять років старшим за нього. Цей факт закріплений грамотами, ціни на які зараз зросли до небес: вони існують - в єдиних примірниках! - тільки у нині професора, доктора наук, заслуженого діяча науки та техніки України, почесного академіка - одна та молодого німецького письменника – друга [Нил Крас / Проза.ру (proza.ru)].

На початку вісімдесятих років минулого століття у ТДМІ (тепер - ТНМУ) співробітників, які регулярно займалися спортом, було не дуже багато. Навіть не пригадую, щоб бачив на стадіоні чи спортивному майданчику завідувача кафедри фізичної підготовки, доцента Ільницького, ні тим більше, доцента - завідувача курсом лікувальної гімнастики Поплавського. Лише професора Ю. Т. Коморовського, 1920-2006 [Коморовський Ростислав-Юрій Теофілович — Вікіпедія (wikipedia.org)], після пробіжки можна було побачити вранці на майдані Волі: він повільно повертався додому в модному спортивному костюмі та дуже в ті часи дефіцитних кросівках. Спортивний професор вітав, розмахуючи рукою, багатьох своїх  друзів, які квапилися на роботу. Таким чином все місто знало, що Юрій Теофілович, який з радістю  очолив організоване по наказу зверху «Антиалкогольне товариство», веде найбільш можливий здоровий спосіб життя. Він не п'є, він не курить, «бігає від інфаркту». Хто, на подив Ю. Т., ще цього не знав, тому про це відразу ж повідомляв сам зразковий професор. Він володів польською, німецькою, англійською, латинською, давньогрецькою та, Бог знає, ще якими мови. Хоча я перекладав на російську мову статті, надіслані мені з московського “Реферативного журналу”, з англійської або польської, але німецьку мову я вивчив лише через десять років після поразки Степану Несторовичу Вадзюку, латинську знав набагато гірше, ніж Євгеній Онегін: із «Енеїди» Вергілія не знав ані рядка (але, на відміну від Онегіна, я трохи міг декламувати «Енеїду» І. Котляревського).

Що стосується давньогрецької, то не було з ким на ній порозмовляти Юрію Теофіловичу: навіть на кафедрі іноземних мов йому не було рівних у вмінні декламувати що-небудь з «Іліади», яку приписують Гомеру. Але треба було якось сповістити світу та й про цю перевагу Ю. Т. над іншими. І він великими літерами давньогрецької мови розмістив якийсь чийсь довгий вислів над широким входом до хірургічного відділення. Це було на другому поверсі старого корпусу обласної лікарні, де на той час розташовувалася кафедра факультетської хірургії. Переклад російською (українською) мовою не подавався, що там було сказано - ніхто не знав, але давньогрецькі літери, самі по собі, викликали повагу.

Я очолював кафедру терапії, розташовану на третьому (останньому поверсі), і не міг спокійно реагувати на помітний «недолік» нашого колективу: присутність вивіски, яка повідомляла всім зрозумілою українською мовою банальну інформацію: «Кафедра терапії факультету удосконалення лікарів». Тому лікарі-курсанти при першому моєму знайомстві з ними чули запитання: «Ви звернули увагу, піднімаючись до нас на кафедру, на надпис понад входом в хірургічне відділення?». Я отримував завжди дружну відповідь: "Так. Але ми нічого не могли зрозуміти". "Я поясню зараз",— у нетерпінні відповідав я. І швидко продовжував: "Там зрозумілою давньогрецькою мовою позначено: "Поверхом вище знаходиться найкраща кафедра медичного інституту". Так чи схожим методом кувалися мої перемоги.

Повернемося до моєї поразки. Неділя, 11 вересня 1983 року, була оголошена "Всесоюзним днем оздоровчого бігу та ходьби". Згідно з наказом ректора належало всьому професорсько-викладацькому персоналу та співробітникам інституту з'явитися в теперішньому Гідропарку «Топільче» для участі в забігах. Прогулянка з дому до місця забігу як участь у «Дні» не враховувалася, але співробітники нашої кафедри не зважали на це. Хтось, пройшовши лише коротку дистанцію в напрямку Гідропарку, повернувся додому. А деякі, що були хитріше, дійшли навіть до Головної алеї - місця старту забігів. Але, вдягаючись, забули, куди їм передбачається йти. Вони з'явилися, вичепурившись, немов свідки нареченого і нареченої в Будинок одруження. Спортивно - з усіх співробітників кафедри - виглядав тільки я сам. Тому відчував себе - серед тих, які вирядилися - голим.

Так, я забув поговорити про свої спортивні тренування. У мене не було нічого дефіцитного: ні красивих спортивних костюмів, ні кросівок, тому бігав я навколо Тернопільського ставу вечорами, в темряві. У вихідні ж їздив на велосипеді околицями Тернопіля (з десяти співробітників кафедри автомобіля не мали тільки я і лаборантка передпенсійного віку.) Мені було тільки 45 років, і я вирішив, з огляду на мої пробіжки, що не буду останнім серед тих, хто пробіжить три кілометри.
 
Але дистанція в наявності була іншою. З'ясувалося, що з тих, хто з'явився у гідропарку, конкурувати була готовою невелика жменька. Всі інші лише "вболівали за своїх". Ветерана «бігу від інфаркту» просто не дочекалися (йому на той час було вже понад 60 років).  Працівники кафедри фізичного виховання (її керівники теж не з'явилися!) прийняли, не порадившись зі мною (така була на той час «демократія»), «соломонове рішення». Виміряли від початку Головної алеї до першої клумби (тепер - водограю) по обидва боки - як раз 250 метрів відстані, тому в цих місцях з'явилися банери «Старт» і «Фініш». Старт — поворот біля клумби — назад до початку алеї: довжина забігу 500 метрів. Тут необхідна була не стільки витривалість, яка з віком більш-менш зберігається, але й — швидкість, що різко падає з віком.

Уранці було тепло, але я тремтів.  Навколо мене стояв, розминаючи мускулисті ноги, молодняк. Виділявся Степан Вадзюк - стрункий, сухорлявий. Ми не були знайомі, але я бачив його майже щоденно у вікні кафедри після роботи (мій будинок стояв поряд з будівлею інституту та вікна дивилися на подвір'я інституту і стіну кафедри патологічної фізіології, де я бував раніше, знаючи Олену Олексіївну Маркову, завідувачку кафедри, ще по Вінниці, де вона, під час мого навчання, була асистентом, а я - членом наукового гуртка).

Як то кажуть, мені нікуди було відступати: за мною знаходилася будівля інституту. Побігли. Не мав жодної можливості вгнатися за довгоногим Степаном. Але з усіма іншими я впорався! І отримав грамоту, до того ж, таку ж саму, як і переможець. Але він - не знаю, серед кого, а я - серед усіх професорів, інших викладачів і співробітників (див. фото). Грамоти були підготовлені достроково, моє ім'я було написано невірно (я не мав при собі паспорта). Але це ще краще. Вінсент ван Гог, Людвіг ван Бетховен, Соломон ван Штейн - виглядає і звучить добре! Моя грамота зараз висить у золотій рамці, біля неї, у срібній рамці — колаж, який відбиває мої актуальні спортивні досягнення і щорічно змінюється (на фото — 2020-го року).

Грамоти супроводжувалися призами: науковими поїздками до столиці «нашої прекрасної батьківщини», за кордон – до нетрів «гниючого капіталізму». Степан Вадзюк уперше поїхав до США, Франції, Австрії тощо. А я потинявся два роки у Москві, після чого опинився на курсах німецької мови в Лейпцигу. Новою мовою оволодіти на шостому десятилітті життя важко –  мене залишали кілька разів на другий рік. Доки я сам не вирішив залишитися. Вивчаю мову фон Ґете  і Шиллера вже тридцять перший рік. Одержав за цей час усі допуски та попрацював до 75 з половиною років лікарем. Але рівня знання мови Юрієм Теофіловичем Коморовським ще не досяг — тому й не повертаюся. Бажаю пересвідчитися, чи дійсно останньою вмирає надія...

Професор Соломон Вайнштейн - завідувач кафедрою у 1979-1988 роки (м. Кельн, Німеччина)

ПІСЛЯМОВА.

Вставлене на самому початку пояснення про віднесення цієї історії до іронічної прози є наслідком короткого питання до мене, що я отримав від панночки, яка ознайомилася зі статтею в газеті: "Вас відправили з Москви вивчати німецьку мову в НДР — і Ви там залишилися, а потім Німеччина об'єдналася? Як вам вдалося залишитися?"
Пояснити більше? Чи це вже зрозуміло всім?