Монада

МИКОЛА РУДЕНКО
(Перевод с украинского)

Метафизическая поэма
(отрывок)

3. Монада

Я жил в двух измерениях – в небе и на земле. Земное тело мое склонялось за письменным столом. Духовное «я» было так высоко, что земные вибрации не могли на него повлиять. В дом заходили соседи, озабоченно переговаривались с женой, сочувственно качали головами. Я понимал, что меня принимают за больного, но мне было безразлично. Я слушал голос Друга – лучевые вибрации той Монады, которую мы условились называть Пифагором. Языка здесь в нашем понимании нет – есть то, что принято называть телепатией. И все же мне казалось, что я слышу живой голос.

Пифагор:

Каких ты жаждешь знаний? Есть желанье
Своим астральным телом вознестись
В Субстанцию?

Поэт:

Свои астральным телом? Есть такое?

Пифагор:

Конечно есть.
Та плоть людская, что несёт в себе
Все химии наземной элементы –
Скафандр только, но не человек.
Людское тело есть живая плазма,
Что видима в простом миру вещей.
Но есть Живой Огонь астральной сути.

Поэт:

Живой Огонь – какая ж это суть?

Пифагор:

Есть плазма, что владеет жидкой массой,
Хотя верней сказать-то – это поле.   
В ментальности же поле – тоже тело.
Мы ж говорим ментально о душе.
Ты в теле человека. Я – душа.
Ты окружён астральной пуповиной.
Привязан. Но химический скафандр –
Твой биоробот, что живёт на свете –
Он тоже подкрепляется Монадой.

 Поэт:

Монада? Это что?

Пифагор:

Что за вопросы?
Ты тёмный человек, как были эти
Французы-академики, что в Бога
Бросать каменья толпы заставляли.

Поэт:

Я – атеист, Когда мы появились,
То верили, что в опытах с ретортой
Мы сможем синтезировать живое.

Пифагор:

О-о, ты сначала синтезируй смерть!

Поэт:

Не понимаю.

Пифагор:

Что не понимаешь?
Раз смерти нет, то глупо, соглашайся,
Жизнь синтезировать. Такой порядок есть
В извечной иерархии живого.
Есть много сфер. И сделать нужно так,
Чтоб сфера сфере явно не мешала.
Мироустройство – это полнота
Простора… Слышишь, человек?.. Простора –
Иголки не пропустишь в эту плоть,
Так он перенасыщен жизнью. Вы же
Перегородки делаете в доме,
Чтоб не мешать один другому. Космос –
Сооруженье целое. В нём есть
И лифт, и этажи, и переходы.
И в этой плазме скрыты тайны все.
Ты понимаешь?

Поэт:

Вроде понимаю.
Над плазмою проводится надстройка
Рецепторов чувствительных. И вот...

Пифагор:

Да, это формируется и в генах –
В информативных узелках живого.
Короче говоря, вступает Логос,
Порядок наводящий тут и там.
Живое может видеть лишь живое –
На это генам выдана программа.
Потвёрже сфера – глазу недоступна,
То есть земля под нашими ногами.
В воздушной сфере – небо. И по правде
У каждой сущей сферы жизнь своя.
И все живут. И в каждой сфере жизни
Ты зришь своих – не прочих, не соседей.
Пойми: ведь только так на свете можно
Не чувствовать, как переполнен мир.

Поэт:

Выходит, я своим астральным телом
Покинул прочь границы биосферы.
Такое разве может человек?

Пифагор:

Случается в минуты потрясений.
Не с каждым, ясно. Так из океана
Не каждой капле можно выйти в небо.
И всё ж выходят. И бывает дождь.
Духовный дождь – то есть людей потребность.
И иногда поэты и пророки
Выходят на астрал и на ментал.
Явление природы – тот же принцип,
Как выпавшая капля дождевая,
Что прорастёт случившимся зерном.

Поэт:

А Бог? Где Бог, учитель? Может статься,
Что нет Его? А есть одна Природа –
Живым живое. Так зачем же Бог?

Пифагор:

Ты спрашиваешь или отвечаешь?

Поэт:

Я спрашиваю.

Пифагор:

Ну, тогда послушай:
Сказать возможно так: не Бог – Природа,
Но только, если та Природа – Бог.

Поэт:

Ну, это для софистов.

Пифагор:

Нет, дружище.
Не слов игра, а истина. Монада
Есть высшей сутью всех вещей и действий,
И без неё нет мира и людей.

Поэт:

Я понял, Пифагор. Но ты впервые
Употребляешь слово. Что за слово –
Сегодня потерялся смысл его.
Число иль Слово? Просто единица?
Но ведь Число и Слово не телесны.
Ты и пространство телом назови...

Пифагор:

Не просто назову: пространство – тело.

Поэт:

Материя? Реальность в объективе?

Пифагор:

Есть смысл в твоих словах – пусть будет так.

Поэт:

Что может сделать слово против плоти?
Гранит не может расколоться словом.

Пифагор:

Зерно способно разорвать гранит.
Живая плоть ростка сильнее плоти
Гранита – разве им равняться силой?
Росток, поверь мне, победит гранит.

Поэт:

Ты говорил, что смерть не существует.
Теперь по ходу омертвил гранит.

Пифагор:

Сравненье это. Не бывает смерти,
Пространства кроме...

Поэт:

Мёртвое пространство?
Так это же материя!

Пифагор:

Допустим.
Зерно живое мёртвой плоти тело
Сумело расколоть из сердцевины –
тогда и появляется Монада,
её, Поэт, и называют Бог.
Но есть граница для неё и мера.
Поэтому она ещё – Природа.
Бог и Природа – вечный Пан и Тео
В единой сущности своей, в одном Числе –
И то Число стоит над целым миром,
Оно отображается Словами,
А Слово – это то же, что и Дух.

Поэт:

Материя и дух – что первородно?

Пифагор:

Простор первичный. Он, скорее, мёртвый.
Он первороден. Он простая плоть,
Что назовём по смыслу пустотою.
Холодная и чёрная безбрежность.
То монолит без жизни. Если б в нём
Не появилась вдруг однажды искра.
Желаешь – уравненье запиши. 
У нас теперь есть точным эталоном
И дополненье к Общему Числу.
Секунда с сантиметром – то земные
Понятия, и в современном мире
Размерности Монады научились
Для видимых предметов применять.
Он лишь эмпирик – Мировой Огонь,
Закованный цепями эталонов.
Нет, я не враг эмпирикам, но их
Так мало для вершин людского духа!

Тем временем мой шестикрылый дух, носитель моего космического «я», увидел вспышку, что озарила небо. А через мгновение на черном фоне неба появилась формула, написанная белым пламенем:
 F ^ mon = с / G
Это была Сила, которая создала Вселенную – Сила Моносов. Или Сила Монады, что то же самое. Сверх этой Силы большей, высшей в мире нет. Величина G – гравитационная постоянная, с – скорость света в вакууме.
До сих пор я ничего не понимал в физике, не понимал и не любил формул. И главное: ни формулы не мог запомнить. В далекие школьные годы учитель физики чуть натягивал мне тройку. Но эти формулы я запомнил навсегда – они врезались в мою память, как будто были выжжены на скрижалях Моисея. Монада, которую я называю Пифагором, вибрировала где-то недалеко – ее лучевые вибрации напоминали звуки человеческого голоса.

Пифагор:

Ну, словом, мы имеем тут Монаду –
её рожденье из небытия.
Поведай это людям, что мечтают
Заквантовать земное притяженье,
Чтоб в физику единую вписать.
Пускай квантуют – кто мешает им?
Что до меня, все формулы – условность.
Но есть реальность лучезарной Силы,
Что породила мир. Я по-земному
Её тебе записываю – вот!
Она та самая повсюду – в электроне,
И Галактической Монады на границах.
И даже там, где разум все решенья
Галактикам далёким посылает
Из недр Властителя Монады Мировой.

Поэт:

Скажи, а радиус её размер имеет?

Пифагор:

Конечно. Это «чёрных дыр» размер.

Поэт:

Выходит, «дыры чёрные» – Монада?
Не может быть! Отсутствует резон.

Пифагор:

Я не придумал это. Ты способен
Раздвинуть мир?

Поэт:

Нет, явно не способен.

Пифагор:

Но ты же раздвигаешь! Всё, что есть 
И в чём есть масса – раздвигает Космос.
А масса есть лишь там, где есть Монада.
И Сила ей потребовалась только,
чтоб Космос раздвигать.

Поэт:

Ну вот, чудесно!
Куда и как пространство расширять?

Пифагор:

Безжизненно пространство. А Монада
Напоминает шляпку шампиньона,
Она способна разорвать асфальт.
Её сжимает чёрный мёртвый Космос.
Она ж своею маленькою Силой
Живой Огонь от смерти защищает.
И если он умрёт – не будет Мира.
Останутся везде лишь смерть да темень.
Но Мир Господний вечно будет жив!

Моя рука записала еще одну формулу: 

F [mon] х R [mon] = M [c] 

Произведение силы Монады на радиус Монады есть энергия.
Отсюда можно заключить, что гравитация – это следствие давления со стороны мирового пространства. Создается впечатление, что земной шар, например, не обладает ни массой, ни энергией – все ее масса сосредоточена в Земной Монаде, не больше лозы. Зато Галактическая Монада имеет в диаметре триста миллиардов километров – в неё можно вместить всю Солнечную систему. Плотность здесь мизерная. Все физические свойства исходят от скорости света. Это означает, что в пределах Галактической Монады нет ни атомов, ни электронов, потому что выше скорости света они невозможны. А что же там? Есть Плазма, что мыслит, Живой Огонь. Огромный Мозг нашей Галактики. Отсюда я и слышал голос Пифагора ...
Я невольно перекрестился. Это заметила та, что была моей женой. Литфондовский психиатр не замедлил явиться. Он засвидетельствовал, что я писал какие-то формулы и крестился (следовательно, психически больной!). О чём появится его собственноручное свидетельство даже в моём «криминальном» деле. По правде говоря, мой «криминал» начинался именно в этих формулах.      

      Монада

Я жив на двох планах – у небі й на землі. Земне тіло моє схилялося за письмовим столом. Духовне «я» було так високо, що земні вібрації не могли на нього вплинути. В хату заходили сусіди, заклопотано перемовлялися з дружиною, співчутливо хитали головами. Я розумів, що мене мають за хворого, але мені було байдуже до цього. Я слухав голос Друга – променеві вібрації тієї Монади, яку ми умовилися називати Піфагором. Мови тут у нашому розумінні немає – є те, що прийнято називати телепатією. І все ж мені здавалося, що я чую живий голос. 

Піфагор:
 
Яких ти прагнеш знань?
Які бажання
Твоє астральне тіло підняли
В Субстанцію?..
 
Поет:
 
Моє астральне тіло?
Хіба ще є й таке?
 
Піфагор:
 
Звичайно, є.
Та плоть людська, що має у собі
Усі земні хімічні елементи –
Лише скафандр, але ще не людина.
Людське єство – це тільки пружна плазма,
Невидима у світі речовиннім.
То є Живий Вогонь – астральне тіло.

Поет: 

Яке ж це тіло, раз воно – вогонь?
 
Піфагор: 

Ця плазма володіє густиною,
Хоч це, по-вашому, скоріше поле.
Та поле у менталі – також тіло.
Адже ж ментальна сфера - тільки душі.
Ти в тілі, чоловіче. Я – душа.
Тебе трима астральна пуповина
На прив'язі. Бо твій скафандр хімічний –
Той біоробот, котрий топче землю –
Теж дістає підживлення з Монади. 

Поет: 

Монада? Що це?.. 

Піфагор: 

Звідки ти прийшов?
Ти темний, чоловіче, як оті
Французькі академіки, що в Бога
Зобов'язали кидати каміння.

Поет: 

Я - атеїст. Колись ми починали
З тієї віри, що хімічні вправи
Нас приведуть до синтезу живого. 

Піфагор: 

О-о, ви раніше синтезуйте смерть! 

Поет: 

Не розумію. 

Піфагор:

Що ж тут розуміти?
Якщо немає смерті, то безглуздо
Життя синтезувати. Є щаблі
У вічній ієрархії живого.
Є безліч сфер. І жити треба так,
Щоб сфера сфері не перешкоджала.
 
Бо Всесвіт – це велика повнота.
Сам простір... Чуєш, чоловіче?.. Простір –
Це плоть безмежна. Голки не просунеш –
Так простір переповнений життям.
Ви ж робите перетинки в будинках,
Щоб одне одному не заважати.
А Всесвіт – це споруда, котра має
І поверхи, й перетинки, й ліфти.
У мірі густини всі таємниці.
Ти розумієш?..

Поет: 

Ніби розумію.
На густитну провадиться настройка
Рецепторів чуттєвих. І тоді... 

Піфагор: 

Так, це формується іще у генах –
В інформативних вузликах живого.
Або, простіше кажучи, це Логос
Усюди запроваджує порядок.
Жива істота бачить сферу ту,
На котру генам видано програму:
Усі густіші сфери – непроникні. 
То є земля – вона ляга під ноги. 
Розрідження – це небо. А насправді
У кожній сфері є своє життя.
Усі живуть, та кожна сфера бачить
Себе саму – не інших, не сусідів.
Збагни: лише в такому разі можна
Перенаселення не відчувати.

Поет: 

Виходить, я своїм астральним тілом
Геть випурхнув за межі біосфери.
Хіба таке трапляється з людьми? 

Піфагор:

Трапляється в хвилини потрясіння.
Не з кожним, ясно. Так із океану
Не кожна крапля здатна вийти в небо.
І все ж виходять. І буває дощ.
Духовний дощ – свята потреба людства.
Тому земні поети і пророки
Виходять у астрал та у ментал.
І це природне явище – так само,
Як випадання краплі дощової,
Що згодом у зернині проросте.

Поет: 

А Бог? Де Бог, учителю? Чи, може,
Його немає? Є сама Природа –
Живе в живому. То навіщо Бог?.. 

Піфагор: 

Запитуєш, чи стверджуєш, поете? 

Поет: 

Запитую. 

Піфагор: 

Тоді, будь-ласка, слухай.
Сказати можна так: не Бог - Природа.
Але тоді, коли Природа - Бог.

Поет: 

Ну, це вже гра словесна. 

Піфагор: 

Ні, поете.
Не гра, а істина. Бо є Монада.
Та вища сутність всіх речей і явищ,
Без котрої ні світу, ні людей. 

Поет:

Відомо, Піфагоре: ти уперше
Це слово вжив. А що за ним стояло –
Того сьогодні вже ніхто не знає.
Число та Слово? Просто одиниця?
Але ж Число і Слово - це не плоть.
Якщо ж ти й простір плоттю називаєш... 

Піфагор: 

Не просто називаю - це реальність. 

Поет: 
Матерія? Реальність об'єктивна?

Піфагор: 

Є сенс у цих словах - хай буде так. 

Поет: 

Що здатне вдіять слово проти плоті?
Граніт не можна розколоти словом. 

Піфагор: 

Але ж його розколює зернятко.
Плоть паростка і мертва плоть граніту –
Де їм зрівнятися у силі й моці?
А паросток, дивись, перемага.

Поет: 

Ти ж сам сказав, що мертвого немає.
Тепер зненацька омертвив граніт. 

Піфагор: 

Це лиш порівняння. Ніщо не мертве,
Крім простору самого... 

Поет: 

Простір мертвий?
Та це ж матерія! 

Піфагор:

У тому й суть.
Цю мертву плоть живе зернятко духу
Зсередини зуміло розколоти –
Лише тоді з'явилася Монада,
Яка у центрі Всесвіту живе.

 
Її не гріх, поете, звати Богом.
Та є межа, є міра і для неї.
Отож вона - Природа водночас.
Бог і Природа - вічний Пан і Тео
В єдиній сутності, в Числі одному –
І через те Число стоїть над світом.
Воно переливається у Слово,
А Слово – це однаково, що Дух.

Поет: 
Матерія чи дух – що з них первинне?
 
Піфагор: 

Первинний простір. Але простір – мертвий.
Це ж бо і є ота найперша плоть,
Яку ти звик вважати пустотою.
Холодна, чорно-гаспидна безмежність.
Той моноліт, що був би безжиттєвим,
Якби у ньому не з'явилась іскра.
Якщо бажаєш – запиши рівняння.
У вас тепер є точні еталони –
Додаток до Всесвітнього Числа.
Секунда й сантиметр – земні поняття,
Але твої сучасники навчились
Розмірності Монади Світової
До видимих об'єктів прикладати.
Це лиш емпірика – Святий Вогонь,
Закований в кайдани еталонів.
Ні, я не ворог емпіричних знань.
Та їх замало для людського духу.

Тим часом мій шестикрилий дух, носій мого космічного «я», побачив спалах, що осяяв небо. А за якусь мить на чорному тлі неба з'явилася формула, написана білим полум'ям: 

F^mon = с/G

То була Сила, що створила Всесвіт – Сила Моносу. Або Сила Монади, що те ж саме. Понад цю Силу більшої, вищої у світі немає. Величина G – гравітаційна стала, с – швидкість світла у вакуумі.
Досі я нічого не тямив у фізиці, не розумів і не любив формул. І головне: жодної формули не міг запам'ятати. В далекі шкільні роки вчитель фізики ледь-ледь натягував мені трійку. Але ж ці формули я запам'ятав назавжди – вони вкарбувалися в мою пам'ять, наче були випалені на скрижалях Мойсея. Монада, яку я називаю Піфагором, вібрувала десь недалеко – її променеві вібрації нагадували звуки людського голосу. 

Піфагор: 

Ну, словом, тут ми маємо Монаду –
Її народження із небуття.
Перекажи це людям, котрі палко
Земне тяжіння прагнуть квантувати,
Щоб витворити фізику єдину.
Нехай квантують – хто їм заважа?
Для мене всі ці формули - умовність.
Та є реальність – променева Сила,
Що породила світ. Я по-земному
Її записую – перекажи!..
Вона та сама всюди - в електроні,
На межах Галактичної Монади,
І навіть там, де думання потужне
Галактикам далеким надсилає
Із власних надр Монада Світова.

Поет: 

У неї також радіус існує? 

Піфагор: 

У Світової? Так, це «чорна дірка». 

Поет: 

Виходить, «чорна дірка» є Монада?
Це ж нісенітниця. Не може бути!

 Піфагор: 

Не я це вигадав... Скажи, ти здатний
Розсунуть Всесвіт?

Поет: 

На таке не здатний. 

Піфагор: 

Але ж ти розсуваєш! Бо усе,
Що має масу – розсуває Всесвіт.
А маса є лиш там, де є Монада.
І Сила їй потрібна лиш для того,
Щоб Всесвіт розсувати.

Поет: 

Щось чудне.
Куди і як безмежність розсувати? 

Піфагор: 

Безмежність мертва, друже. А Монада
Нагадує голівку шампіньйона,
Яка асфальт собою розсуває.
На неї тисне чорний, мертвий простір.
Вона ж своєю Силою повинна
Живий Вогонь від смерті захистити.
Як він помре, тоді не буде світу.
Лишиться мертва темрява усюди.
Та світ уже ніколи не помре!

Моя рука записала іще одну формулу: 

F[mon] х R[mon] = M[c] 

Добуток Сили Монади на радіус Монади є енергія.   

Звідси можна виснувати, що гравітація – це наслідок тиснення з боку світового простору. Складається враження, що земна куля, наприклад, не володіє ні масою, ні енергією – вся її маса зосереджена в Земній Монаді, що не більша за виноградину. Зате Галактична Монада має в діаметрі триста мільярдів кілометрів – в ній можна вмістити всю Сонячну систему. Густина тут мізерна. Всі фізичні дії відбуваються на швидкості світла. Це означає, що в межах Галактичної Монади немає ні атомів, ні електронів, бо на швидкості світла вони неможливі. А що ж там є? Є Плазма, Що Мислить, Живий Вогонь. Велетенський Мозок нашої Галактики. Саме звідси я й чув голос Піфагора...
Я мимоволі перехрестився. Це помітила та, що була моєю дружиною. Літфондівський психіатр не забарився. Про те, що я писав якісь формули й хрестився (отже, психічно хворий!), потім з'явиться власноручне свідчення навіть у моїй «кримінальній» справі. Правду кажучи, мій «кримінал» починався саме в оцих формулах.

*Николай Руденко родился 19 декабря 1920 г., с. Юрьевка (Лутугинский район, Луганская обл.)
Умер: 1 апреля 2004 г., похоронен 5 апреля на Байковом кладбище.
Украинский писатель, поэт, философ и общественный деятель. Когда ему было семь лет в шахте погиб его отец, а через год из-за травмы мальчик перестал видеть на левый глаз.
Окончил среднюю школу (1929-1939). Еще учеником начал писать стихи. Его поэзия печаталась в пионерских и комсомольских газетах, Руденко даже иногда получал гонорары. А в 1937 году он становится победителем в конкурсе и стипендиатом Наркомпроса и в 1939 году поступает на филологический факультет Киевского университета. Но, проучившись всего два месяца (утаив, что левый глаз не видит), призывается в армию. Его откомандировывают с Москву в кавалерийский полк Отдельной мотострелковой дивизии особого назначения НКВД им. Дзержинского, а в июле 1941-го для него началась Великая отечественная война. 4 октября 1941 года в боях под Ленинградом был тяжело ранен разрывной пулей, которая раздробила ему кости таза и позвоночника. Врачи, лечившие Руденко в течение года уже не надеялись, что он будет ходить, но он не только выздоровел, но и стал политруком прифронтового госпиталя СЕГ-290. Во время войны он первый раз женился, жена родила ему первенца, но маленький сын прожил лишь три дня. Руденко за время войны дослужился до капитана и был награжден орденом Красной звезды, Отечественной войны 1 степени и шестью медалями.
Выход в 1947 году сборника стихотворений «Из похода» (З походу) помог ему стать членом Союза писателей Украины.