Художник з просвiтленим поглядом

Художник з просвітленим поглядом
До 65-річчя від дня народження Павла Дулішковича
Давно мала намір написати про творчість давнього знайомого - талановитого  свалявського художника і просто доброзичливого, завше усміхненого чоловіка, з очей якого незмінно випромінює життєвий позитив і з яким радо вітається при зустрічах чи не кожен житель нашого району. Це я про Павла Георгійовича Дулішковича. А чому досі не написала? Знаєте, буває так, що по-справжньому помітна особистість не претендує на широку відомість, особливе місце серед земляків, і, тим паче,зовсім не чекає від місцевого собрата чи посестри по перу публікацій зі славословицями на свою честь. Саме таким є Павло Дулішкович - людина, яка виростила себе з майстрового оформлювача до справжнього митця.
І напевне, зайвим буде повторювати, що реалізований талант - це, насамперед, щоденна кропітка праця, як правило, не дуже помітна для оточуючих, бо мистецтво твориться на самоті, в тиші, у спілкуванні не так з людьми, як з довкіллям та власними думками. А як тільки готове полотно виноситься на публіку, багатьом здається, що воно - таке гладке, гармонійне, з м'яким наспівом кольорів - так само легко та невимушено писалося.
Втім, Павло за десятиліття досяг на мистецькій царині істинного професіоналізму, в хорошому розумінні цього слова, коли рука його з пензлем стали настільки єдиним цілим, самодостатнім і бездоганним рухомим механізмом, що помилитися цей двигунець вже й не може і обирає єдино правильний шлях відображення натури чи уявних світів на полотні. Хтось може сказати: "Ну, це банальні навички". Так, але без набуття навичок майстерності не досягнути і потрапити у палац його Величності Мистецтва також не вдасться.
Павло - та людина, яка не вдає з себе митця, а є ним. Для нього важливі не нагороди, лауреатство, дипломи, премії, якими можна похизуватися у гурті собі подібних, а зовсім інші цінності. І найперше - це можливість бачити красу місця та миті і містику порухів власного серця під  неголосну, але завжди урочисту мелодію, яка зринає в душі творця.
Полотна Павла Дулішковича - теплі й сяючі - безумовно надихають глядача на позитивне сприйняття довкілля, світу, ближнього й дальнього оточення. І не тільки ті, що виконані ним у реалістичному стилі, а й ті, які він називає авангардистськими. Хоч до них проситься інше визначення, я б назвала їх мелодійними, бо вони наповнені мажорними нотами й життєстверджуючим ритмом, сплесками та вихором музики народження нових галактик і зірок, того буття, яке існує не в похмурому потойбіччі, а у вимірі, що відкривається тільки справді просвітленому погляду.
Павло не дає назв своїм творам. Каже, що іноді його глядачі зовсім інакше прочитують його полотна, аніж він сам задумував. І мають на це право, і він не хоче таке право у них відбирати. І що часто трапляється й так, що віднаходять у полотні несподівані, але дуже цікаві смисли, акценти. Та назви, на мою думку, усе ж потрібні. Принаймні задля того, щоб майбутні мистецтвознавці, описуючи той чи інший твір, мали можливість іменувати їх, а не означувати сухою нумерацією. Жартую, звісно. Але й справді, варто Павлові подбати вже і про власний фотокаталог. Та як у всіх тих, хто цурається марнославства, часу на систематизацію персональної творчості у нього поки що не знаходиться. Гаразд, що світлини двох "авангардистських" робіт художника є в одному каталозі, виданому в Угорщині.
 В сусідній країні упродовж останнього десятиліття, як правило, у містечку Тіссолок, Павло буває на пленерах щороку. Має там друзів-шанувальників, які залюбки поповнюють його картинами свої приватні колекції, та колег, з якими спілкується угорською, якою розмовляє з дитинства, хоч і не є угорцем за національністю. "У мені стільки національностей і по маминій, і по батьковій лінії, що я не можу з упевненістю визначити, яка у мені переважає, - розповідає. - Але і мама, і батько добре володіли угорською, і нас, дітей, навчили".
А навчатися Павлові подобається. І то байка, що 31 березня йому виповнилося красних 65. Навчатися не пізно в будь-якому віці. Свалявського художника пленери якраз і приваблюють можливістю постійного самовдосконалення у гурті колег, і професійних, і самодіяльних. Технік у живописі багато, оволодіти декількома, писати з використанням синтезу різних зображувальних засобів - все це дозволяє виробити власний почерк, упізнаваний і унікальний, а кожну роботу - неповторною за сюжетом та колористикою.
На Закарпатті Павло найчастіше виїжджає на пленери зі свалявцями з мистецького об'єднання "Арт-Свалява", часто до них приєднуються й колеги - професійні художники з Ужгорода, зокрема Степан Шолтес та Василь Брензович. Творчі і дружні стосунки у нього зав'язалися з художниками Хустщини, Виноградівщини, Міжгірщини. Зокрема, разом регулярно бувають у Синевирській Поляні, де підприємець з Хуста Віктор Чепинець обладнав колишній швейний цех під будинок творчості для живописців. За одну пленерну сесію (а кожна триває сім-десять днів) вдається зробити до півтора десятка етюдів, які переважно дописує вже вдома.
"Дуже важливо в роботі на натурі не проґавити момент. Це може бути винятковий світловий ефект, який триває недовго, іноді - лічені хвилини, - каже. - Я намагаюся якомога швидше зафіксувати його на полотні, щоб відтак було легко згадати настрій та емоцію тієї миті і вже довершити роботу вдома. Як, наприклад, було з синіми тінями на лісовій дорозі в жовто-гарячій осені".
А буває й інакше в пленерній практиці. І Павло показує мені роботу з колядниками: "Тут я малював верховинський зимовий пейзаж з морозяним обрієм сідаючого за гори сонця. Та потім здалося, що композиційно робота не вповні досконала. І вже вдома додав гурт колядників. Так і вийшов твір реалістично-фантазійним".
У творчості велике значення має здатність митця до імпровізації. Бо коли пишеш за заздалегідь заготовленими лекалами, річ може вийти нудною і невиразною, не буде в ній ані настрою, ані тієї живої "родзинки", яка часто і визначає вартісність роботи. Павло імпровізує сміливо й упевнено. Маки в одному з його натюрмортів "танцюють" мало не іспанське фламенко яскравими клаптями пелюсток, а дерево, яке візуально прочитується на одному з абстракціоністських полотен, могутньо надимає корінням земну твердь і рветься густим білим кипінням цвіту у небо.
Гадаю, вже після персональної виставки, яка відбуватиметься у Сваляві з 25 квітня до 4 травня, я допоможу Павлові підібрати назви до кожної з його робіт. І тоді можна буде доповнити новими враженнями цей нарис про творчість мого улюбленого свалявського художника. А поки що - нових йому творчих удач і втіхи від зустрічі зі справжніми прихильниками його мистецтва.