Вищ й нижчого гне Украинский

Віктор Матюк

Вищій нижчого гне

Витер сильно дме, все навкруги гуде, рясний дощ весь день йде,
Людей не видно ніде, тільки кой де чути, як хтось в оселі забиває цвях,
По стежині шкутильгає старенький монах, у нього в руках товстій ціпок,
Щоб не дай бог не завалиться зненацька в великий сугорб,
Його зменшив дощ, отож Господь – бог править на свій розсуд,
И водою наповнюю величезній посуд! Він слухає, як росте трава,
Як тихо шепчеться листва, десь лається чужина дружина,
В цю неприємну годину с рибацького крючка в воду зривається бластема!   
Не від великого розуму буття покую не дає, а дощ безупинно йде,
Вода обіч стежини тече, а навкруги природа гуде, навколо тебе море невдач,
Хоч плач,  хоч біжи від земного буття навскач, не затихає серця скрип в грудях,
Туди немовби хтось забив свій цвях, хай дощ йде и не перестає, 
Хай вітер дме и не вщухає, день ніч зміняє, вищій нижчого гне,
Ось так все життя пройде и правди ті не знайдеш ніде!
Все нажите прахом пропаде, ніхто тебе добрим словом не пом’яне,
Так все життя пройде, глядь, знову скрізь тільки морок і грязь,
Всюди багно и твань, в цих місцях залишився любовний роман,
Про нього все відомо, розлито на підлогу старе та солодке вино,
Напевно, переграло воно, бо стало гірчити и тому мішає жити!
Мудрості нема, старості чортма, на порозі війна, немовби чума,
Не змирилась гордість, не змовкли лестощі, печалі сховались в кущі,
Пам'ять спокою не дає, вона довго жде, коли воля прийде на землю цю,
Що палає и зникає в диму, не знаючи сорому, навколо кружать чорні ворони,
Вони сідають на борони, їх ніяк не спугнеш, якщо навіть ближче підійдеш,
Вони ждуть свого часу, сховавшись за чорну борону, вони спроможні зберігати
Факти с з давнішнього буття, і разом с ними долати всі перешкоди і примхи природи!
Ми всі разом засуджені на собі нести свої гріхи до кінця смиренного життя,
Слизька стезя збирає весь клопіт буття, мало говорить та багато творить,
Вміє заставити зійти з с тієї тропи, позбавляючи нужди на деякий час,
Природа постійно стримує нас від впливу сумлінної мрії, вона вміє
Відстань тримати, самотужки змінюючи цифри і дати,
Ми засуджені час марнувати, і гріхи в свій кошик збирати,
Нам би не попасти за грати, а там, як бог дасть, любий з нас,
Поки не вмер, подає дітям поганий взірець, за нами слідкує Творець,
Він надає божим слугам терпець, дарує інтелект, промінь з сексу і гумору,
Ось чому в сімействі, як в шкірі столітнього дуба, з’являються тріщини грубі!
Всюди одна причина: в дружині пробудилась жінка, адже вона висока та струнка
І до того ж ще й молода, а від чоловіка нічого не почуєш окрім звірячого рику,
Є жінки дуже суворі в дівицях, при зляганні на їхніх обличчях завжди
Лежить лютості печать, вони вміли дерзати и на грубість відповідати!
Куди не поверни, скрізь, на тебе жінки справляють неймовірний  тиск!
Бережись жінок таких, від них весь гріх в ділах сімейних і мирських,
Любов до добра роз’ятрила серце їм, вони не знаючи про зло,
Маючи нерві слабкі, хотіли свій вік доживати в глухомані і в тиші,
Писати вірші про наміри свої, звідси все пішло, спітніло чоло,
Ми уже який рік даремно шукаємо по світу добро
І ніколи не знаходимо його! Напевно,
Щось не так пішло в житті і побуті,
Незбагненні Господні путі, як не суди,
Як не крути в тобі помер справжній мужчина,
Замість тебе приємна и чемна дружина зустріла кретина!
Він підняв страшний дзенькіт на весь навколишній світ,
Щоб жінка надавала йому кожного вечора повний звіт
Про залицяльників своїх, коли все мала дитина спить,
Важко втягуватися в побут такий нам всім, як і йти на смерть
І не бояться диб, постійний недосип вершині своєї досяг,
Навколо бродить чимало бродяг, у кожного в руках якийсь стяг,
Мужик приходить до дружини в ліжко на бровах, робить крок,
І ледь не падає з обох ніг, ледь переступивши через  високий поріг,
Прийшов час великих інтриг, час прискорив свій біг,
Він дописує свій триптих, той чоловік ходив до святого джерела,
Попив воді замість вина, так склалось, що навіть воно прояснити нічого не змогло!
Він став бога на поміч призивати, щоб з жінкою по людські чемно переспати
І не попасти за залізні грати, все пішло другим шляхом, дома не потрібна конспірація
І зайва агітація стане нагадувати провокацію! Бог віддасть суду голод, холод і нужду,
Відстрочіть зустріч в Гетсиманському саду, щоб відстрочити біду, я надію плекаю,
Але за свої дії не відповідаю, не знаю чому так бездарно живу і час втрачаю!
Стою на краю буття, там якесь страхіття, де всі твої набуття вже поглинула земля!
Не знаючи стида, людська юрба ледь за обрій зайшла, як з острахом подалась назад,
Від страху долу впала, і ледь на ноги знову підвелась, в цей же самий час
Грішні души покинув мерзотний страх, залишились тільки сльози на очах!
Чаша людських страждань прийшла на пам'ять, як небесний знак того,
Що всесильне божество жде часі свого, щоб перед тим, як людство зробить крок,
Наближаючись до прірви небуття, вся та багатоголоса юрба згадала страждання Христа!
Долу опускались руки, ті великі душевні муки затьмили великі думи про буття,
До прийдешнього немає вороття! Відлуння спокійних очей все сильніше
Відштовхує від душі найгірше враження від кожного минулого дня,
Заклик до покаяння пролунав в темряві, він не дав змоги підняти голови,
Щоб запам’ятати назавжди значимі строфи з Нагорної проповіді!
Істина існує тисячі років, літає смиренно навкруги, не знаючи межі
Ні страху, ні любові, її життя глибокою  ніжністю наповнене,
Вона йде своїм шляхом, іноді входить в дім напролом,
Вона в спокусах і бескеті  була загартована, горить її свіча
Навіть серед білого дня вона міцна в розлуці,  горда, як скала, та засмучена!
Прожиті довгі літа, пам'ять спонукає життя повертатися крізь туман часу
На стару селянську межу, де ми колись жили в благодаті,
Від них залишились відбитки пам’яті, ледь зверглись юнацькі сни!
Захищаючи свої права на життя, кожна сім’я не має права клястися в зреченні
Від прапрадідів своїх, хоча від них залишився тільки прах і тлін,
Та чимало стародавніх святинь! Я знов один посеред рідних степів,
Там колись був мій дім, колишня любов  махнула одним крилом
І зразу зникла в тумані забуття, стара стезя після проливного дощу
Не дає спокою занепокоєному старику, ніч придала йому силу і міць,
Він силоміць  до натільного хреста свої губи притиск, у відповідь цей старик
Почув громоподібний дзвін, він нісся в напрямку гірських вершин,
І тільки старий кретин зажадав усіх грішн6иків разом засудить!
Розум натовпу вже не розбудить, напевно треба свято жити на самоті,
Не відходячи ні на крок від рідної землі, де прадіди твої колись жили,
Кожному із нас доля дарить своє, у когось солодке життя,
 А когось тяжке буття! Бог сюди прийшов недаремно,
Він обходився с натовпом чемно, в невдачах був злім,
Але втім ніхто від його прокляття не втік! Він життя вивчав,
Праведників шукав, і винних не шукав, якби сни збувались,
Його настанови ніколи  би не забувались, а люди врятувались би
 Від голоду, холоду і жебрацької судьби!

м. Ржищів
17 квітня 2021р.
13:21