Украинская сказка о самом верном друге

Однією з важливих і досі неоцінених наукових заслуг Агатангела Кримського як сходознавця є те, що він, слідом за Михайлом Драгомановим і Іваном Франком, продовжив пошуки індоіранських паралелей до українських казок [8, с. 38-51]. Його спостереження підтверджуються численними даними. Зокрема, вивчення прозового фольклору Південної України показує його неабияку архаїчність та широкі зв’язки з іранською фольклорною традицією, зокрема з нартівським епосом, легендами й казками осетинів – нащадків іраномовного населення українських степів.
До таких належить і казка «Хто найвірнійшій у чоловіка друг», записана істориком і фольклористом Дмитром Яворницьким наприкінці ХІХ століття у селі Богодар Олександрівського повіту на Катеринославщині. Вона розповідала, що ішов якось один чоловік побіля болота, а там на купині сидів чорт. Він сидів і не бачив, що позаду нього крадеться вовк, щоб ухопити його й з’їсти. Чоловік гукнув: «Бережись, чорте, тебе хоче з’їсти вовк!..» Чорт мерщій шубовснув у воду. Він подякував чоловікові за порятунок од вовка і велів прийти до нього завтра на це ж місце, він йому дасть мішок золота, та тільки треба взяти з собою найвірнішого друга, який у нього є. Той чоловік повернувся додому і взявся думати, хто у нього найвірніший друг. Думав-думав, усіх перебрав: і брата, і сестру, і всю рідню, а далі вирішив, що найвірніший друг – це жінка. Узяв він жінку та й пішов з нею до того болота, однак не сказав їй, для чого. Прийшов і почав ждати. Ждав-ждав, уже й сон його почав клонити, а чорт все не виходив на купину. Поклавши жінці голову на коліна, він заснув. Тим часом з’явився чорт. Він прихопив мішок золота і перекинувся бравим та красивим молодцем. Жінка як глянула на нього, так і заніміла. Він підійшов до неї й сказав, що має мішок грошей і хоче бути з нею. Та запитала, що ж робити з чоловіком. Чорт запропонував убити його й простягнув ніж. Вона взяла того ножа й замахнулася ним над горлом чоловіка. Але чорт крикнув: «Мужик, прокиньсь, ось тебе жінка хоче вбить!» Чоловік прокинувся. «Я ж тобі казав, шоб ти узяв з собою найвірнійшого друга, а ти кого ж оце з собою взяв? Ну тепер ми з тобою квит: ти мене спас од вовка, а я тебе спас од жінки, а за золото вже вибачай», – мовив чорт. Чоловік тоді попрохав, принаймні, сказати, хто ж його найвірніший друг. «А от той Рябко, шо гавкає у тебе надворі...» [16, с. 110-111].
Крім земель Вольностей Запорозьких, таку ж казку з тотожним сюжетом і аналогічною іронічною мораллю ще фіксували на Гетьманщині й Слобожанщині фольклористи, починаючи з 1850-х років, зокрема на Поділлі – Андрій Димінський [7, с. 30-31; 6, с. 60-61], у Зіньківському повіті Полтавської губернії – Григорій Залюбовський (Забадько) [6, с. 59-60], а в у селі Денисівка Лубенського повіту – Володимир Лесевич [9, с. 247], у селі Неморож Звенигородського повіту Київської губернії – Іван Новицький [12, с. 72-73], на хуторі Коропове Зміївського повіту Харківської губернії – Іван Зозуля [4, с. 62-63], у селі Шебекино Білгородського повіту Курської губернії – Павло Тарасевський [3, с. 66-67]. Казка пов’язувалася з віруванням, що вовки їдять чортів, бо інакше, якби їх грім не бив, та вовки не виїдали, вони б розплодилися так, що й світу не було б видно [12, с. 73; 15, с. 52].
Прямі паралелі простежуються в традиційній осетинській культурі. Вовк у осетинів також вважався грозою чортів і темних сил. Чорти мають здатність миттєво зникати, і побачити їх можна лише тоді, коли вони самі цього захочуть. Найчастіше відкрито з’являються вони уночі. І здолати їх можуть тільки вовк, блискавка, вогонь, залізо. Позаяк вовк на відміну від інших звірів нібито не кліпає очима, то чорт не зможе ухилитися від нього, аби лише кущі ожини під час переслідування чорта своїми колючками не затримали вовка. Блискавка, переслідуючи чортів по всьому світу, вражає їх, як тільки наздоганяє. Чорти зазвичай ховаються під самотньо зростаючими деревами, і тому ці дерева частіше за інших зазнають ударів блискавки і висихають. Осетини вважали, що при зустрічі з чортом треба показати йому вовчі кігті. Щоб захистити хворого від чортів та інших злих сил, вважалося достатнім вбрати його у вовчі шкури. І не випадково в небезпечні походи нарт Сослан ішов, одягнувшись у вовчі шкури. У сказанні «Сослан і Тотраз» могутній Тотраз гине від рук Сослана (Созирико), тому що кінь його, вирощений чортами, полохається вовчих шкур. У своїй пісні чорти співають про те, що слід остерігатися «гостровухого, який ніколи не змикає очей», тобто вовка, який винищує усе їхнє плем’я [1, с. 157; 2, с. 163; 13, с. 102; 14, с. 52, 160]. За порятунок від нього чорти бувають вдячними. В осетинській бувальщині розповідалося, як мисливець застрелив вовка, що ніс дитину. Його мати виявилася чортицею й посприяла, щоб селянин завжди був заможним [11, с. 182-183].
В осетинській казці «Рятівник» мовиться, як ішов одного разу дорогою бідний чоловік і побачив, що спить на траві подорожній, а до нього підкрадається вовк. Бідняк закричав: «Гей, хто там? Вставай! Вовк близько!» Подорожній підхопився, а вовк злякався й побіг. Незнайомець подякував за порятунок життя й сказав, що в нього є хурджин грошей, він дасть із них половину грошей, тільки треба за ними прийти до нього додому, та не одному, а разом із тим, кому довіряєш. Бідняк прийшов додому, розповів усе дружині, й та вирішила йти з ним, бо більше, ніж їй, він не може вірити. Удвох вони прийшли у дім незнайомця. Він зустрів їх приязно, пригостив, як належить. Випивши вина, бідняк приліг і задрімав. Тоді господар дому сказав дружині бідняка, що дасть їм обіцяні гроші, але ж вони їх скоро витратять і знову будуть жити в бідності, але вона йому сподобалася, він хоче з нею одружитися, у нього є багатство, тож треба тільки вбити її чоловіка, й вони житимуть разом. Жінка відповіла, що їй забракне сили. Господар дому дав їй кинджал, жінка його наточила і здійняла над сплячим, аж тут господар скрикнув: «Вставай, госте! Дружина тебе заріже!» Жінка застигла на місці з занесеним кинджалом. Тоді господар мовив: «Ось бачиш, мене вовк хотів загризти, й ти порятував мені життя, а тебе жінка ледве не вбила, якби не я. Ось ми й виручили один одного з біди. Виходить, грошей я тобі вже не винен» [10, с. 218-219]. Зрозуміло, що це був не хто інший, як чорт. У те, що вовки поїдають чортів, під осетинським впливом вірили й їхні сусіди-балкарці. Вони гадали, що вовки приносять велику користь, бо якби не вони, чорти заполонили б усю землю. Очі вовка не блимають, тому він, єдиний із живих істот, бачить чортів. Помітивши чортицю, що народжує, вовк хапає чортеня, забирає його і з’їдає. Якщо в пустельному місці здалеку вчувається жіночий або дитячий плач – це значить, що вовк їсть чортеня. Тому чорти бояться вовків, і в будинку, де висить вовча шуба або шкура, не з’являються. Щоб уберегтися від їхніх підступів і зурочення, до колисок дітей підвішували шматочки вовчої шкури, зуб або череп вовка [5, с. 36].
Таким чином, і українські вірування стосовно чортів, загрозу для яких, нарівні з блискавицею, становить вовк, і казка про те, як чоловік порятував вовка від чорта, проте не зміг привести з собою найвірнішого друга, мають паралелі в Осетії, що вказує на їхній зв’язок із іранським етнічним субстратом. Вони завдячують своїм походженням іраномовним номадам степу – скіфам, сарматам і аланам.
Література:
1. Абаев В.И. Избранные труды: Религия, фольклор, литература. Владикавказ: Ир, 1990.
2. Абаев В.И. Историко-этимологический словарь осетинского языка. Ленинград: Наука, 1989. Т. IV. U–Z.
3. Гнатюк Володимир. Знадоби до української демонольоґії. Т. ІІ. Випуск 1. Етнографічний збірник. Видає Етноґрафічна комісія Наукового Товариства імени Шевченка. Львів: друкарня Наукового товариства імени Шевченка, 1912. Т. ХХХІІІ.
4. Гринченко Б.Д. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. Чернигов: типография Губернского земства, 1897. Выпуск 2. Рассказы, сказки, предания, пословицы, загадки и пр.
5. Джуртубаев М.Ч. Древние верования балкарцев и карачаевцев (краткий очерк). Нальчик: Эльбрус, 1991.
6. [Драгоманов Михаил]. Малорусские народные предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова. Киев: типография М.П. Фрица, 1876.
7. Казки та оповідання з Поділля: В записах 1850-1860-их рр. Випуск І-ІІ / Упор. Микола Левченко. Київ: друкарня Української Академії Наук, 1928.
8. Кримський Аг. Розвідки, статті та замітки. I-XXVII. Київ: друкарня Української Академії Наук, 1928.
9. Лесевич Володимир. Оповіданя Р.Ф. Чмихала. Етнографічний збірник. Видає Етноґрафічна комісія Наукового Товариства імени Шевченка. Львів: друкарня Наукового товариства імени Шевченка, 1904. Т. XIV.
10. Осетинские народные сказки / Составитель А.Х. Бязыров. Цхинвали: Ирыстон, 1972.
11. Рассказы о чертях / Х.В. Дзуцев, З.В. Канукова, А.Х. Дзуцев, С.X. Дзуцев, А.Ю. Цопанова. Владикавказ: ИПО СОИГСИ, 2011.
12. Рудченко И. Народные южнорусские сказки. Киев: типография Е. Федорова, 1869. Выпуск 1.
13. Таказов Ф.М. Генезис религиозных воззрений народов Северного Кавказа. Владикавказ: СОИГСИ, 2009.
13. Чибиров Л.А. Традиционная духовная культура осетин. Москва: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008.
14. Чубинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, снаряжённой Императорским Русским Географическим Обществом. Санкт-Петербург: типография В. Безобразова, 1872. Том первый. Верования и суеверия. Загадки и пословицы. Колдовство.
15. Эварницкий Д.И. По следам запорожцев. Санкт-Петербург: типография И.И. Бабкина, 1898.