Тайные закоулки памяти... Глава 2

     Отже, крокуємо далі таємними нетрями моєї пам’яті. Зараз, згадуючи минуле, іноді дивуєшся – невже у всьому цьому, про що нині згадується, ти брав участь, або ж був свідком усіх цих подій? Стільки часу промайнуло! Так, багато чого вже не згадати, особливо з дитинства і все ж, щось іноді згадується. Добре пам'ятаю постійне відчуття голоду, особливо в ранньому дитинстві. Дивовижно, але я й зараз чітко пам’ятаю той запашистий дух хрумкої скоринки, по справжньому чорного хліба, який мені доручали викупити по карткам в блакитному ларьку за два квартали від нашого будинку. Який же він був смачний, але я твердо знав – більш, як 3 – 4 рази вкусити тої смакоти не можна, бо то був хліб на всю сім’ю!..
А за цукерки й мови не було – тільки на свята, іноді, пригощали рідні, сусіди льодяниками та коли ми сім’єю виходили на прогулянку в Корпусний парк, нам з братом купляли карамельних петушків. Майже до восьми років я не знав і навіть не бачив шоколадних цукерок.

     Згадую літо, перші канікули – батьки, сусіди на роботі, молодший брат в дитсадку, я сам вдома, граюся в пісочку на подвір’ї дерев’яними обрізками (іграшок, машинок в МОЄМУ дитинстві не було). Раптом, до двору зайшли дорослі дядько і тітка та питають: ”То ти , напевно Юрко, син Йосипа? – мовчки киваю головою. – А я тітка Даша з чоловіком, сестра твого батька, ми з села приїздили на базар, зоставимо сумки, а ти ввечері розповіси  дорослим, а тобі ось візьми цукерки ”. І вона простягла мені жменю чорних (шоколадних) цукерок, я з переляку і руки заховав за спину. Довго вмовляли, ледве вмовили скуштувати. Так мені запам’ятався  на все життя смак тих перших шоколадних цукерок!..

     З тих ранніх шкільних років запам’ятався добре березень місяць 1953-го – смерть вождя. Зовсім не удавані, щирі сльози, горе вчителів, ревіння заводських, фабричних гудків, паровозів, автомобілів – це вразило мене, як дитину, досить сильно. Від щирого серця обнімав, заспокоював маму, яка теж плакала і все промовляла: ”Що ж ми тепер будемо робити, як будемо жити далі?” На той час я ще не знав нічого про її, таку тяжку долю, про жахи концтаборів, тяжку, рабську працю на шахті за Полярним колом в концтаборі ”Теплий ключ”, в Узбекистані на бавовнопрядильному заводі, виснажливе життя на закритому військовому авіаційному заводі в Куйбишеві.

     Тільки через пару років мама зрозуміє, що вже час розповісти своєму первістку про своє коріння і чому вона опинилася так далеко від рідної домівки, від своїх рідних, про яких не має жодної можливості щось дізнатися. Вона поступово, щоб я міг все вірно зрозуміти і сприйняти, розповідала – як їй довелося тікати з Кракова від фашистської навали, нелегально перетнула кордон з Радянським Союзом, щоб потрапити в радянські концтабори та шахти з рабською, підневільною працею.

     Можу тільки додати до тих дитячих спогадів свій постійний страх очікування вечірньої появи батька з роботи. Якщо він з’являвся тверезий, то добре – вечір мав бути спокійним, він спілкувався з сусідами, з братом Павлом, в домі був мир і ніч минала в спокої, але таке траплялося дуже рідко.  Частіше було навпаки, навіть коли він був злегка на підпитку – достатньо було малої іскорки, щоб він вибухнув матірною лайкою, в хід йшов солдатський ремінь з важкою бляхою, який завжди висів на гвіздку, на видному місці. Взагалі, скільки пам'ятаю, в шкільні роки, така була його метода виховання – він брав мій щоденник, розкривав на першій сторінці і за кожну наступну негативну оцінку, або червоне зауваження вчительки починалося виховування ременем і так кожного разу від першого і до останнього зауваження. Що цікаво, брата він так, фізично, не виховував, я завжди був ”цапом-відбувайлом”. Особливо його виводило з рівноваги, бісило, якщо  зауваження з приводу моєї поведінки досягало ненароком парткому гаража, де він працював інженером. Він був членом партії ще з початку війни та дуже пишався цим.  Коли пройшов скорочені курси, отримав офіцерські погони військ НКВС і воював в спец загоні проти УПА, де і був тяжко поранений та контужений, що теж негативно позначилося на його психіці. В зв’язку з цим пригадую випадок, коли я ледь не загинув від його ”ласкавого” виховання.

     В дитинстві, особливо в школі, коли з’являлися вільні хвилини на  перервах, я любив малювати на обкладинках вже використаних, старих зошитів (я, в дитинстві, ніколи не мав чистого паперу для малювання) сцени історичних битв всіх віків. З’являлися картини бою на мечах, шаблях, на конях, стріляли танки, літаки, гармати. Там було повно знамен, штандартів, зірок, свастик, німецьких хрестів. І все б нічого, малював все те для себе, нікому б не додумався показувати та вихвалятися своєю майстерністю. Та не так все сталося, як хотілося. Одного разу кілька таких розмальованих зошитів зосталися в класі, на підвіконні – мабуть дуже поспішав додому, то й забув. На мою біду, вже після занять до класу зайшов тодішній завуч і несподівано натрапив на моє мистецтво, в забутих зошитах. Досі не можу зрозуміти логіки подальших дій завуча – він доповів по телефону черговому по Управлінню КДБ, що учень 5-го/Б класу (це я) виховується в сім’ї в пошані до гітлерівського режиму, а потім пропагує ці ідеї в школі. З цього можна було б посміятися, але не в ті часи – наступного дня мені було дуже не до сміху. Коли я прийшов зі школи, то був здивований – батько був не на роботі, а чекав мене в хаті і з ременем в руці.

     Він закрив вхідні двері на замок, затиснув мою голову між колінами і полосував тим ременем мою спину та сідницю так, як ніколи до цього, до  суцільних  кров’яних смуг, які  потім  трималися  більше  місяця. Розпалившись від цієї екзекуції і не в змозі зупинитися, кинув ремінь, і схопивши держак для лопати, лупцював мене з усієї сили доки не зламав його навпіл. Далі, все більш шаліючи, ухопив з кухонного столу величезного тесака (ножа), який завжди там лежав і став бити по голові, на щастя тупою стороною поки я не втратив свідомість. Тільки тоді він прийшов до тями, побіг до сусідів та викликав швидку. Ото так його залякали в парткомі гаража та в кабінеті КДБ!.. В лікарні мене привели до тями, наложили шви на голові, наложили гіпс на зламану в двох місцях праву руку (захищався нею). І отримав приз за майстерність в ремеслі художника – три неділі відпочинку дома з відвідуваннями друзів та класної керівниці!.. :))

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ     - 2021-й рік
    переклад українською мовою   - 2025-й рік