Тайные закоулки памяти... глава 3

               
     От згадав той непростий, тяжкий випадок з дитинства, який так яскраво характеризує виховання, в той час, дитини та формування, становлення особистості, свідомості майбутнього члена нашого суспільства. І одразу порівняння, бо маю онучок та правнука, це абсолютно інший світ, зараз дітьми опікуються не тільки батьки, а й психологи, які слідкують за їх поведінкою, думками, прихованими здібностями.

     Але повертаючись до моїх спогадів – в наш час мало кого з дорослих цікавила твоя схильність до тих речей, що виходили за рамки заданих домашніх шкільних завдань. Мало цікавили твої думки, фантазування, тільки зрідка люблячі мама або батько, запримітивши якусь іскорку в нахилі своєї дитини, допомагали їй в досягненні своєї мрії. Мені самому доводилося вибирати куди спрямувати свою енергію, задатки своїх здібностей. Батькові це було абсолютно байдуже, головне, щоб не шкодило його іміджу, а мама завжди морально мене підтримувала, вірила, що позитив в моєму характері переможе негатив, якого на той час вже набралося в моїй особистості багато.

     Добре, що зараз маю час, великий життєвий досвід, можу тверезо оцінити всі ті негативні вчинки, що скоїв (в зв’язку з давниною ніхто не покарає, хіба-що вимовить яких-небудь справедливих дорікань). Звідки ж накопичувалися ті негативні недоліки в моїй свідомості, в моїй поведінці? Це й постійна бідність (я так стидався латаного, перелатаного одягу, парусинових тапочок, які постійно потрібно було підновляти зубним порошком), відсутність грошей на кіно, морозиво. Але найбільшим негативом того часу я вважав насильство над собою з боку однОлітків, або старших за мене хлопців, тому змушений був зайнятися фізичними справами та став відвідувати секцію боксу і то, не для досягнень в спорті, а заради спроможності віддячити кривдникам.

     Того, післявоєнного часу, хлопці завше гуртувалися в ватаги по районам мешкання, от і я знайшов таких шибеників нашого району – Юрійовки, потоваришував і вже з ними брав участь в рейдах на Шляндровській (центральна вулиця Полтави), або біля Південного вокзалу, з випивкою та бійками. Бували і синці, і кров, а іноді і втечі від міліції.

     Дуже потоваришував з таким же як і я хлопцем, якого звали Константин (на прізвисько – Кот),  що мешкав поряд з Червоними казармами, які на той час були вщент зруйновані, але стіни ще стояли і ми залазили на самі верхи і бігали, випробували себе по тих стінах. Після таких нервових вправ гуляли темними, нічними вулицями, Фантазували, як стати успішними, багатими. Так, то були фантазії, мрії двох недосвідчених юнаків, які ще неспроможні були продумати і тверезо оцінити наслідки таких дій. Вештаючись нічними вулицями, натрапили на замкнений продуктовий ларьок і раптом обом спала на думку ідея – давай заліземо та наберемо вина, цукерок. Тим паче, друг похвалився, що вміє відмикати замки. Все життя згадую ту ніч, і не можу зрозуміти – ну якого рожна ми полізли в той ларьок? Поки друг відімкнув замок і заліз в середину я стояв метрів за десять біля приватного будинку на сторожі.

     Раптом почув сигнал міліцейського авто і кинувся на допомогу другові, а потім ми розбіглися в різні сторони і тікали скільки було сил. Я втік, а друга таки схопили, та вже на другий день по мене приїхала міліція, забрали у відділок і там провели детальне розслідування і дуже яскраву профілактичну, роз’яснювальну бесіду. Дуже шкода було моєї мами, вона примчала теж, рятувати свого дурня малолітнього, визволяти з халепи. Якщо оцінювати всю цю подію в цілому, то повинен відмітити – міліція, якій я, на той час, не дуже вірив, таки дуже по-людські поставилася до нашого негарного (м’яко кажучи) вчинку. Ніякого карального заходу, окрім довготривалої виховної бесіди і нас відпустили з миром додому, але взявши з нас клятвену обіцянку – такого більше не допускати.
Ми від щастя, що все так добре обійшлося, почували себе на сьомому небі. Але, як згодом з’ясувалося, негативний результат мого ганебного вчинку ще неодноразово завдасть мені, а заодно моїй мамі, болю та приниження. Не знаю хто, але якась свинота тишком доложила керівництву школи про цей інцидент. Так я і не взнав, хто ж так підло змінив мою долю, спеціально дізнавався у своїх кураторів з міліції, вони мене клятвено завірили, що то не їх робота.

     Наступного дня, коли прийшов у клас, наша класна – Раїса Максимівна одразу направила до директора, де мене звинуватили у кримінальщині та наказали з’явитися з батьками на педраду, яка буде розглядати питання про виключення мене зі школи. Я був шокований – ніякої карної справи проти мене не відкривали, а обвинувачення від школи вже висунули. Не гаючи часу, мерщій метнувся на Пушкінську, до Обласного Управління міліції, до своїх ангелів-охоронців в міліцейській формі. Мій куратор, дядя Володя Браилко, негайно, на службовому авто, забравши маму з дому, привіз нас до школи, де в актовому залі були зібрані вже всі педагоги, учні десятих класів.

     Тільки-но ми зайшли в залу, директор оголосив педраду відкритою і поставив на голосування питання про неможливість мого перебування в стінах школи. Як я зрозумів, він розраховував нахрапом вирішити це питання за кілька хвилин, та все повернулося по-іншому. Першим на сцену, не зважаючи на обурення директора вилетів лейтенант – дядя Володя. Такої, юридично обґрунтованої, запальної промови на мій захист, я ніколи більше не чув і це мене вразило. Ця промова змінила всю атмосферу, настрій в залі, мої шкільні товариші,  один за одним виступали на мій захист, комсомольська організація брала мене на поруки, деякі вчителі виступили на мій захист, але, як я зрозумів, рішення вже було прийняте заздалегідь.

     Ніщо не допомогло, з усього цього найбільш мені було жаль плачущої мами. Обнявши її, я вийшов з залу, з іншого боку її піддержував лейтенант і заспокоював: ”Будь ласка, не хвилюйтеся – ми не дамо пропасти Юркові, він ще буде Вашою гордістю ”. І це, як не дивно, було с честю виконано цими офіцерами і я зобов’язаний їм СВОЇМ життям, СВОЇМИ успіхами в льотній праці!!!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ    - 2021-й рік
    переклад українською мовою  - 2025-й рік