Тайные закоулки памяти... глава 5

               
     Я, раптом  зрозумів, не все в моїх райдужних мріях може збутися, але й вибору я не мав. Десять днів я валявся, байдикував, в повному розумінні цього слова – ніяких процедур, ніяких ліків, тільки здавав кожного ранку всілякі аналізи та безпредметні бесіди з черговим лікарем. Абсолютно не відаю, що не сподобалося голові лікарської комісії в моїх аналізах, але впевнений – щось його насторожило, бо більше ніяких зауважень від інших лікарів не було. Маю тільки припущення – за місяць до Чернігова лікував пару фурункулів, то може це наслідки?

     Зараз мене дивує – промайнуло з того часу аж шістдесят років, а перед очима так чітко вимальовуються дні та ночі того жаркого, спекотливого літа. В палаті нас було четверо, з яких тільки я (і мабуть в усьому госпіталі) один з абітурієнтів, а решта – офіцери та солдати, цілими днями спілкувалися. Мені, на той час зовсім молодому пацану, який ще тільки мріяв стати льотчиком, були дуже цікаві розповіді всіх, хто вже жив справжнім аеродромним життям, авіацією.
Мене так вразила, зворушила розповідь ще молодого капітана – диспетчера, який служив на КДП (командний диспетчерський пункт) і місяць тому став свідком катастрофи Міг-15-го. Це сталося під час його чергування, в той день кілька пілотів-інструкторів виконували звичайні тренувальні польоти (політ по кругу, політ в зоні), погода ідеальна – штиль, видимість, як кажуть льотчики ”мільйон на мільйон ”. Раптом, вже на прямій, у літака раптом відмовив двигун, як потім зробила висновки комісія, пілот мав надію дотягти і сісти на ЗПС (злітно посадкову смугу), але не вийшло і сталося зіткнення літака з торцем посадкової смуги і пілот автоматично нажав катапульту, але рятівної висоти не було і він з висоти 50 метрів рухнув на бетон. На очах капітана, тіло його друга – пілота (вони сім’ями дружили і жили поряд в сімейному гуртожитку), кілька разів, як м’ячик відскочило від землі.

     Шокований побаченим, він несамовито біг до нерухомого тіла товариша. Неймовірно, але його товариш був живий і раптом він почув його останні слова: ”Не займай, не руш мене!” Крові ніде не було, але потім з’ясувалося – кості скелета були всі поламані. А потім були поховання і горе молодої вдови з однорічним сином. Все це, побачене та пережите позначилося і на його стані здоров’я. Тому лікар-невропатолог і поклав його до госпіталю на реабілітацію.
Багато цікавого я дізнався за ті дні і про військову авіацію і деякі подробиці з підготовки першого загону космонавтів. Але пам'ять моя, що теж для мене дуже цікаво, виштовхує раптом з тих нетрів життєві випадки, що також відігрівали роль в формуванні мого життєвого кредо, мого, ще зовсім небагатого світогляду. Так, під час того вимушеного відпочинку в госпіталі, моя доля підкинула мені, на перший погляд, звичайний життєвий сюжет, з пам’яттю про який я жив декілька років.  Бо почуте в ті дні, довірене мені, на той час абсолютно незнайомим хлопцем, до того ж старшим за мене,  дуже схвилювало мою душу.

     Коли я вперше з’явився в палаті, одне вільне ліжко знаходилося впритул біля ліжка, на якому сидів в одних шортах і неголосно співав під гітару красунчик – хлопець, а інші ”хворі ” з задоволенням слухали мій улюблений романс – “Сиреневый туман ”. Я одразу відзначив чудовий тембр голосу і явний професіоналізм співака, до того ж він мав ріст під два метри та добре накачану фігуру. Як тільки пісня скінчилася він запросив: ”Проходь, ось поряд зі мною вільне місце, мене звати Міша”.

     Так в мене, на десять днів перебування в госпіталі, з’явився добрий товариш, цікавий співрозмовник. Одразу після знайомства і розпитів мене про причину мого перебування в госпіталі, я дізнався, що Мишко зараз відбуває дійсну військову службу, як рядовий служби зв’язку. З перших же хвилин спілкування ми відчули один до одного приязнь та довіру, особливо, як з’ясували, що в наших уподобаннях багато прізвищ одних і тих же письменників, поетів. А ввечері після вечері він зовсім мене покорив своїм талантом.

     Він, на правах старожила, повів мене в ”красный уголок”, де зібралися на той час лікарі, медсестри, обслуговуючий персонал та хворі. На невеличкій сцені стояло піаніно і Мишко, сівши до нього, почав виконувати,  добре знайомі мені, твори Шопена, Моцарта. Як я дізнався пізніше, такі концерти він давав кожного вечора і на завершення таких концертів виконував арії з опер, а капела. Повинен визнати – це мене шокувало, такий талантище і звання – солдат. Того вечора і пів ночі я з зацікавленням слухав сповідь неординарного хлопця. По-перше, він  на 5 років старше мене, але то, як я зрозумів, немало ніякого значення, він потребував дружньої підтримки, поради. З його розповідей виникало, що йому навіть порозмовляти щиро ні з ким, тим паче в армії. Батько в нього був директором спиртозаводу під Харковом, а мати кинула сім’ю і зникла з їх життя. Батько виховував сина дуже жорстко і з раннього дитинства віддав на музику, співи (тому він віртуозно грав на акордеоні, піаніно, гітарі), а потім змусив поступити в консерваторію. І от уже навчаючись, живучи в гуртожитку, він під впливом товаришів-нехлюїв зчинив бунт – після чергової надто запеклої сварки з батьком, який не змігши стримати свого запалу, дуже негативно висловився про його друзів та невдало порівняв його доволі задирливий характер з норовом та характером його зниклої матері, пішов в військкомат де його і оформили рядовим в війська зв’язку. На протязі декількох днів, постійно розмовляв з ним, умовляв помиритися з батьком – він же хотів тільки на краще, а потім зважився і пів ночі розповідав мою епопею з нелюдем-батьком і таки вмовив – він при мені написав великого листа батькові. Майже рік я потім переписувався з Мишком – в подальшому, після армії в нього все наладилося.

     А я, після десяти днів гультяйства, отримав від воріт поворот, головний лікар так і не дав згоди на прийом мене до училища (не сподобалися мої аналізи). Прикро визнавати, але отримавши на руки документи і сівши в потяг до Полтави, ліг лицем до стінки і майже весь час подорожі тихо, мовчки плакав.    О-ох, як же тяжко, в молоді роки, сприймати такі удари долі – знову на роздоріжжі, а в душі тільки нездійснені мрії…

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ     - 2021-й рік
     переклад українською мовою  - 2025-й рік