Тайные закоулки памяти... глава 6

               
     Тільки оце зараз, коли раптом вирішив переворушити свої, навіть таємні,  іноді дуже неприємні, спогади свого життєвого шляху, зрозумів – наш мозок, наша свідомість, часто-густо, намагаючись якось захистити нашу психіку від негативного впливу негараздів та невдач, що несподівано падають на наші голови, вимикають, або загальмовують ці спогади. Але зараз, примусово, я намагаюся послідовно вишикувати події шестидесятирічної  давнини. Не все вдається згадати, а щось і навмисно не згадую (бо, напевно, це не для загального огляду), позабувалися імена, прізвища (чітко пам’ятаєш постать, образ, дії когось, а їх прізвища та імена загубилися серед десятків тисяч людей, з якими довелося зустрічатися на життєвому шляху), але думаю, це не так суттєво – головне достовірно описати подію та її вплив на твоє життя.

     От і зараз нарешті доповз у своїх споминах до не найкращого періоду свого юнацтва. Знову невдача в здійсненні своїх мрій та планів, пов’язаних з небом, з польотами. Широкого вибору, до кого звертатися про допомогу, підтримку, не мав, тому і сумнівів не було. Наступного ж дня пішов до своїх захисників, дядьків-кураторів з міліції. Довго, дуже довго сиділи, я та мужики в погонах – вирішували, що мені робити далі, чим займатися (спеціальності ніякої, а їсти потрібно кожен день, та й в кіно, на танці сходити теж бажання є). Зараз дуже розумію їх, одразу запропонували: ”А що його довго думати – сідай, пиши заяву з  проханням прийняти тебе в міліцію. Ми потурбуємося, щоб тебе одразу направили на навчання”. Розуміючи, що як тільки я пов’яжу свою подальшу долю з органами, то поставлю хрест на своїй мрії про небо. Так і друзям-міліціянтам пояснив, щоб не ображалися і завірив їх, що в майбутньому таки стану льотчиком, хай не через рік, так через два!.. Продовжуючи нашу бесіду, вирішили – вертатися на “Турбомеханічний” завод нема сенсу, бо першого разу ледь умовили керівництво і дядя Гена запропонував піти зі мною на завод “Мясомолмаш”, був добре знайомий з директором. 

     Так, впродовж години я був оформлений підсобним робітником на будівництві житлового будинку для працівників заводу. Вже на другий день на буд майданчику доводилося замішувати бетонний та штукатурний розчин, а потім тягати ношами і тачками з долу по всіх поверхах будинку. Будівництво вели ударними темпами, планували завершити до Жовтневих свят, постійно чергувало, наглядало за ходом робіт все керівництво заводу, доводилося працювати без перекурів зрання і до кінця робочого дня. Тож, коли приходив додому, навіть часом засинав без вечері. Було дуже тяжко, на долонях з’явилися справжні дорослі мозолі. Будинок здали в експлуатацію вчасно і, треба відзначити, керівництво заводу оплатило нашу тяжку працю по найвищим розцінкам, ще й премію виписали. Зміг нарешті обновити свій гардероб, придбав, по блату, супермодні індійські черевики, та й мамі допоміг фінансово. Але в той же час, мама зрозумівши, що таке фізичне навантаження на мій, ще досить молодий організм, може завдати йому непоправної шкоди, вирішила через свої зв’язки влаштувати мене на більш легку і цікаву працю.

     Так я опинився несподівано, як для всіх, так і для себе, в магазині “Оптика” на Жовтневій, спочатку учнем з випробувальним строком, а згодом і майстром-оптиком. Мушу визнати, працювати було дуже цікаво. По-перше, колектив дуже дружній і, до того ж, весь жіночий (один я затесався – чоловічого роду), по-друге, сама праця майстра-оптика цікава і вимагала усидливості, старанності, ретельності в роботі, та й моє вміння, майстерність з кожним днем зростали. Так, зиму того року я пережив на  теплому, цікавому робочому місці, але з настанням весни, почав все частіше замислюватися:  “Що далі?” Розумів, для подальшого життя потрібно шукати і знаходити професію, яка б більше відповідала мені, як чоловікові, поки не знайду шляхів для освоювання льотної професії.

     Знову за порадою звернувся до дяді Гени і він порадив: “Вивчись на водія, це завжди потрібна і грошовита спеціальність, але потрібно вчитись в державній автошколі від якогось підприємства, щоб не платити за навчання, і отримувати ще й  стипендію ”. Ясна річ, він допоміг влаштуватися на роботу слюсарем-авторемонтником в Автоколону № 2, керівництво якої направило мене вчитися на водія. Так я став студентом Облавтоучкомбінату. Зараз пригадую – наскільки ж ми були різні в нашій навчальній групі, і по віку (від 17-ти до 60-ти років), і по інтелектуальному розвитку, освіті (від семикласної до незакінченої вищої). Зрозуміло, що теорія мені давалася дуже легко, а от коли почали вчитися практичному водінню з інструктором на автомобілі ГАЗ-51, трапилась халепа – не вписався в поворот і трохи пошкодив легковика. Ото мені перепало на горіхи, ледь відкупився. Та все-таки екзамени здав на відмінно і права отримав.

     Ясна річ, коли з’явився перед ясні очі головного інженера автоколони, він одразу попередив: “Нового, доброго авто я тобі довірити не зможу, в дальньому кутку подвір’я стоїть старий, трохи побитий ГАЗ-51, дам слюсарів, відремонтуєте і будеш на сусідньому ПТК ( прядильно-ткацький комбінат), перевозити з цеху в цех пряжу та готову продукцію на склад ”. Який же я був задоволений, коли через кілька днів, зайшовши зранку до кабінету головного інженера, доповів, що готовий вирушати до ПТК – постійного місця праці на своєму, відремонтованому “газончику”. Начальник, звичайно ж, особисто супроводив мене до авто, спостерігав, як я виконав декілька кругів по подвір’ю і особисто підписав путівку. Ще майже рік мені довелося пропрацювати водієм на дорогах Полтави, перевозячи будівельні матеріали і інші вантажі між будівельними майданчиками та підприємствами міста. В зв’язку з навчанням в автошколі та отриманні водійських прав, я не зміг того року подати документи до якогось військового, або цивільного льотного училища. Але мрію не втрачав і беріг її в серці!..

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ     - 2021-й рік
     переклад українською мовою  - 2025-й рік