Биполярные сны

0.
Біполярні сни – це сни, які снились в так ненависні мені періоди бадьорості і ясної свідомості. Це сни, які переривались лише на долі секунди в момент кліпання повіками. А повіки не можуть захистити око від сміття, яке потрапляє в нього з протилежного зовнішньому світові боку рогівки.
Біполярні тому, що відображають чергування двох класичних фаз. І в цілому, і в конкретиці. В принципі, і в творчості також.
1. Язик
Та частина нічного міста, яку видно з курилки генделя, випромінює незрівняний урбаністичний аромат. Якщо на хвилину перетворитись на міфічного велетня і облизати цю коросту, смакові рецептори передадуть в мозок затхле суцвіття даних: це буде сажа, вихлоп автомобілів, дим дешевих сигарет і перегар алкоголіка зліва, з яким ти всю ніч проговорив невідомо про що. В роті, просякнутому розведеним пивом, на дні осяде свинець.
Якщо міфічний велетень наважиться це зробити, його язик вже ніколи не полишать шматки арматури і уламки скла. Тепер кожен раз, коли він буде дивитись на нічне місто згори, його переслідуватиме відчуття, ніби дим потрапив у око.

2. Осока
Моя долоня кровоточить. Багряна рідина крапає в суху землю. Рука, яка гріла мої обвітрені пальці, виявилась зробленою з болотної осоки. Тепер я милуюсь білосніжними хмарами в лазурному океані неба, а з очей моїх виповзають мокриці. Я безмежно щасливий спостерігати за зміною кольору крон дерев, з білого в зелений, з сезону в сезон, поки з-під моїх нігтів росте трава, шкіру пробивають паростки кущів, а рот наповнюється мохом. Моя безтурботна посмішка навічно розчиняється в родючому ґрунті.

3. Зигіна
- Зупиніть на Зигіна, будь-ласка.
Знаю історію про одного хлопця, який рятував потопаючих дельфінів. Він в будь-якому транспорті просив водія зупинити на Зигіна. Чи то маршрутний автобус, що по місту їздить (навіть якщо в місті вулиці Зигіна немає в принципі), чи то автобус регіональний, чи то машина друзів або навіть електричка.
- Зупиніть на Зигіна, будь-ласка.
Люди, як правило, бояться таких чіпати. Подейкували, що він несповна розуму, але ніхто, звичайно, точно не знав. Ніхто не знав, чи є його амбулаторна картка хоч в одному з медичних закладів. Закономірно, що і питати ніхто не смів.
- Зупиніть на Зигіна, будь-ласка.
Ви знаєте, чим все закінчилось? Він їздив-їздив, набридав водіям, лякав пасажирів, надалі вимагаючи зупинити на Зигіна. І одного разу він знайшов свою зупинку – сів в правильному місті в правильну маршрутку. Вперше за останні роки його прохання виявилось коректним і було виконано. Він побачив з вікна до болю знайомий тротуар, п’ятиповерховий будинок, банк, зоомагазин. Але тільки-но він вийшов з автобуса, його розмазало по асфальту наступним «кільцевим».

4. Троянда
А я прекрасно пам’ятаю ту одну-єдину троянду, яку я подарував тобі за чотири роки. Виняток з правил, одиничний випадок. Ти ж знаєш, як пахне чорний метал? Уявити його смак не складно. Шипи тої сталевої троянди намертво врізались в мою уретру зсередини, і я пережив це, місцями огидне, місцями приємне відчуття, коли кров по ногах стікає на свіжу постіль. Мені вистачило запаху заліза в повітрі, а ти відчула його язиком. В той час, коли твоя помада залишила червоне кільце на моїй шкірі, леза пелюсток пошматували твій рот, додаючи сили багряній річці, що шукала моря на ковдрі. Ти дивилась на мене знизу, а я не міг поворухнутись і лише спостерігав за тобою, тримаючи твоє волосся, бо воно, матово-чорне, смолою розтікалось по моєму животу.
Жодна з сотень твоїх спроб повторити подібне були лише пародією. Зуби залишались білими, а троянда – змитою в унітаз.

5. Чай
За ту годину, що здалась мені мізерно малим проміжком часу, я вивчив найдрібнішу деталь твого обличчя. Я порахував кількість вій на кожному твоєму оці і визначив масу туші на них з точністю до нанограму. Я знайшов всі відмінності між правою і лівою райдужками. Я прорахував наперед всі твої жести і вивчив, скільки разів на хвилину ти кліпаєш. Але варто було мені на мить відвести від тебе погляд, я забував начисто як ти виглядала, навіть приблизно. І, відчуваючи страх, що більше згадати не зможу, я вдивлявся в тебе з новою порцією остервеніння.
Я міг зіпсувати все раз і назавжди. Язиком я видряпував послання тобі на власному піднебінні. Ті слова літали в моїй голові, як летить в темряві під’їзду нога, відчувши під собою не підлогу, а ще одну сходинку.
В момент прощання міг погляд був безсилим. Як би я хотів вміти випускати з очей гаки, які затримали б тебе ще хоч на одну мить! Як би я хотів перетворити тебе на дерево, і, ставши птахом, звити в його кроні гніздо! Але дотик твоїх пальців вибухнув в мені зі страшенною силою, і я, дивлячись тобі вслід, до останньої краплі розчинився в дощі, звиваючись течією, задихаючись під бензиновими плямами і колами від крапель на них, стік по тротуару в каналізацію.
Коли я знову матеріалізувався, мене не полишав ступор. Жоден з моїх м’язів не був мені підвладним. Я був впевнений, що якби мене збив зустрічний автомобіль, на моєму обличчі, рознесеному на шмаття, зберігся б один і той самий вираз.

6. День
Сонце в зеніті, асфальт випалює сітківку. Я чую стукіт крил, я бачу тіні. Величезні кажани б’ються об вікно. Охоплений жахом, ховаю очі від світла під долонями, втискаюсь спиною в стіни, приймаючи форму кута. Кожен удар пазуристої лапи об шибку стискає невидимі пальці на моїй шиї все сильніше і сильніше. Липка примара дрейфує крізь палаючі промені світила, обіймає мене, і шкіра рук, які відчайдушно намагаються захистити обличчя, шипить і вкривається пухирями. Крик ув’язнений в стиснутій горлянці. Ніч ніколи не наступить.

7. Стіл
Жахливо не хотілось відкривати очі. Тіло було охоплене смертельною втомою, а в крові купалась денна доза феназепаму. З останніх сил я намагався полегшити роботу двом санітарам, що волокли мій млявий організм по коридору, хоча, зізнатись, я зневажав їх обох. Уривками я бачив, як мої ноги пролітають над підлогою, періодично чіпляючись об неї носками тапок. Я спробував підняти голову, але вийшло у мене лише її перекотити через плече з грудей на спину. Одне з хребцевих з’єднань хруснуло. Тепер переді мною пропливали лампи на стелі; деякі з них блимали, ніби підморгуючи мені. По дорозі нам зустрілись декілька дверей, які відчиняв один з санітарів трикутним психіатричним ключем, і одразу зачиняв. Панувала дивна і незвична мені тиша. Всі: і персонал, і пацієнти, кудись пропали. Пропав звичний стогін. Порушували цю німоту лише важкі кроки хлопців в халатах, їхні голоси (вони іноді перемовлялись, але я не міг розібрати жодного слова), та відлуння.
Останні двері були металеві, броньовані, пофарбовані в білий колір, як і все навколо. Відчинялись вони звичайним ключем. Перш ніж я встиг роздивитись зал, в який мене завели, санітари замкнули двері.
- Де я?
- Ти тут не надовго, не переживай, - з посмішкою, але неохоче відповів один із хлопців.
Я помітив, що вели мене до металевого стола, схожого на хірургічний, що стояв посередині залу. Окрім того, під стінами стояли декілька столів для інструментів, накритих білими простирадлами, і пара шафок з медикаментами.
Підійшовши до столу, санітари без зусиль поклали мене на нього; я не пручався. Дотик холодного металу обпалив мою шкіру і я рефлекторно смикнувся всім тілом, але міцні руки притиснули мене до безжальної поверхні столу, що жадібно забирала залишки тепла з мого тіла. Окрім того, вони зафіксували мої зап’ястки і ноги шкіряними ременями, вбудованими в стіл. Я голосно видихнув, і підкорився власному безсиллю.
- Навіщо я тут?
- Заспокойся, друже.
Санітари підійшли до вікна, і, сівши на батарею, зняли маски і шапочки. Один з них дістав з пачки дві сигарети, протягнув одну колезі і підкурив. Крізь дим я вдивлявся в їхні обличчя. У першого в надрах чорної бороди ховалась посмішка, з-під якої виступали дрібні, розташовані на відстані один від одного зуби. Обличчя другого було неприємно смазливим, ретельно поголеним і прикрашеним густими бровами і чорним, кудрявим волоссям. Обидва про щось розмовляли, іноді кидаючи мені ледь помітні погляди.
- Можна мені покурити?
- Тобі не можна, вибачай.
Я відчув сильне запаморочення, але після глибокого вдиху напад дещо полегшав. Проте, я все одно бачив, як лампи на стелі почали повільно рухатись по колу.
- Поганенько він виглядає, а?
Здавалось, шкіряні ремені все сильніше стискали мої руки. Щоб подивитись, що там так муляє під ними, я підняв голову. Ремені обертались, тягнучи за собою шкіру. Не було сил, щоб стогнати чи кричати про допомогу. Залишалось тільки спостерігати. Тим часом, ремені стали світлішати і набувати відтінку шкіри живої людини. Вмить вони і зовсім перетворились на жіночі пальці. Тонкі, довгі, ледь не прозорі, з коротко обстриженими нігтями. Холод пройшов крізь моє тіло. З останніх сил я смикнувся, з надією вирватись, але пальці ледь не до крові стиснули мої кістки. Зосередившись на одній руці, мені вдалось на мить звільнити її. На шкірі я побачив пролежні, як ніби я провалявся на цьому столі багато місяців. Ті пальці знову мене вхопили, і я, з безмовною молитвою про допомогу, поглянув на санітарів. Але вони лише насміхалися з мене.
У відчаї я поклав потилицю на стіл і розслабився. Прямо біля вуха я почув жіночий шепіт:
- Як ти мене дістав…
Голос був тихий, дещо хриплий, але ніжний. Я повернув голову і побачив, як за мною на підлогу впало пряме, довге, чорне волосся.   

8. Дзеркало
Секундна стрілка настирливо наздоганяла хвилинну. Кожен її крок своїм одноманітним клацанням відчленовував кінцівки часу. В вухах стояв хрускіт кісток, що ламались, не витримавши ваги годинника.
В квартирі нікого; я нерухомий. Я не був до кінця впевнений, що я не остання людина на Землі. Зрештою, чи є якась різниця? Це мало що змінює, поки Всесвіт міститься лише в голові. Ніхто не бачив, що відбувається за межами черепної коробки. Світ не має ані кольорів, ані звуків, ані форми: є лише галюцинації та уява. Навіть якби в цей момент відстані між об’єктами повернулись в звичні мені системи виміру, я б все одно не подивився в вікно. Нічого нового я там не побачу.
Обличчя розплилось по дзеркалу. Крізь скло на мене дивилась смертельно втомлена людина. Вона не зводила з мене своїх червоних очей.
- Привіт.
Яким же огидним стає рот, коли йому доводиться відкриватись! Рівна, елегантна, симетрично викривлена лінія перетворюється на безформну діру, яку неможливо сприймати не як distortion. Тим більше, коли з рота разом зі слиною вилітають дивні, хриплуваті звуки.
- Чому ти йдеш від мене?
Втомлене обличчя, спливаючи вниз, стало розчинятись всередині відображення. Шкіра вкрилась маленькими хвильками, ніби по її поверхні гуляв вітер. Хрускіт кісток, які не витримали вагу годинника, посилився.
- Чому ти йдеш від мене?
Обличчя зникло. Кімната в дзеркалі залишилась пустою.

9. Будильник
Будильник зимою дзвонив у режимі наростання. На відміну від літа, я прокидався в цілковитій темряві, яку порушувало лише мляве світло дисплею телефону. В сумі ці деталі складали враження, ніби звук з’являвся з абсолютного «нічого». А потім, виключаючи його, я переймав естафету, і в це «нічого» таким же чином сам зникав. Зникав в новий день. Це те, що безуспішно намагаються пояснити простим людям фізики: що абсолютне «нічого» це не чорнота і пустота. По-перше, чорний – це колір, відповідно – критерій оцінки матерії, яка вже є «чимось». По-друге, будь-яка пустота в нашому світі чимось обмежена, має свої кордони, свою капсулу. Тим більше, пустотою називають відсутність об’єктів у просторі, а «нічого» - це відсутність самого простору. Так і пробудження: це не підняття сонного тіла з ліжка, а початок чергового циклу існування персонального Всесвіту. А Всесвіт у кожного власний, індивідуальний, хоча, в той же час єдиний і неподільний. І, у випадку смерті, є вірогідність, що ваше тіло не знайдуть і не побачать носії інших, паралельних світів. А це означає обривання останніх натяків або навіть надій на існування об’єктивної реальності, яка могла б суміжні світи поєднати, або хоча б знайти принаймні одну точку дотику. І от, в перші секунди пробудження, звук будильника здається єдиною існуючою сутністю в цьому Всесвіті. Спробуйте в ці секунди звернути увагу на те, що цей звук оточує. Це і є «нічого».

10. Крихкість
Сонце вийшло з-за кудлатої хмари та вилило повний об’єм своїх теплих, літніх променів на пагорби південної Франції і невеличке провінційне місто, яке серед них мирно відпочивало. Розмита тінь пробігла по зеленому й уквітчаному серпнем ландшафту, і, перш ніж хтось звернув на це увагу, зникла за горизонтом. Вітер гойдав незаймані, поки що не витоптані ніким трави, приносячи нову порцію теплого, запашного повітря, насиченого ароматом скошеного сіна й нектару; настільки вологе, що його маса відчувалась на обличчі, як повноцінний дотик, а в цю пору руки бога вітру живі й теплі, як ніколи. Невидимі коники, сховавшись серед буйної флори, з усіх сил намагались перекричати один одного, здіймаючи безперервний, скрипучий галас, крізь який періодично можна було почути то мукання корів з ферми неподалік, то бекання овець, яких випасали на полі поруч молодий хлопець і його маленька сестричка. Хлопець уважно слідкував за кожним рухом отари, щоб жодна з овець не побігла, куди не треба, й не погнала за собою інших. Для запобігання подібного, хлопчик мав в одній руці довгу палицю, якою від нудьги длубав землю, а в другій тримав перекинутий через плече кожушок, адже ранок, коли худобу виганяють на поле, дмухає, хоч і серпневою, але прохолодою. Не втрачаючи пильність, хлопчик іноді поглядав на свою сестру і усміхався, спостерігаючи, як світловолоса дівчинка безтурботно щось собі під ніс наспівувала і плела вінок з польових квітів.
По ґрунтовій дорозі, що лежала поруч, йшов чоловік років шістдесяти. Свою дещо згорблену фігуру він ховав під довгим, сірим пальто, а очі – під круглими окулярами з товстою оправою. Волосся, більше вже сиве, ніж чорне, чоловік зачісував назад і вбік. В цілому, він складав про себе враження як про інтелігентну людину, хоч дещо і дивакувату. Чоловік побачив дітей неподалік, що випасали овець, і вирішив біля них перепочити. Наближення дивака до себе хлопець сприйняв з осторогою, і ще здалеку прийнявся прискіпливо вивчати його поглядом. Дівчинка ж, зайнята вінком, його навіть і не помітила. Чоловік зупинився зовсім поруч, і, долаючи задишку, привітався:
- Доброго вам дня, молоді люди!
- І вам доброго, - з недовірою відповів хлопчик.
Далі дивак обперся спиною об залишок стародавньої стіни, побудованої ще років зо триста тому з каменю, і прийнявся щось шукати в кишенях свого безрозмірного сірого пальто. Знайшовши в його надрах потертий портсигар, він дістав звідти цигарку, але перш ніж чиркнути сірником і закурити, витер рукавом піт з лоба.
- Спекотний день видався, еге ж? – коли людина, втомившись, хапає ротом повітря, кути рота тягнуть краї посмішки вниз, надаючи обличчю розгубленого вигляду.
- Так, - хлопчик насупився.
Після першої затяжки чоловік глибоко вдихнув і повільно, з невеликим нахилом, видихнув. Перший час, насолоджуючись димом, він мовчав. Проте потім знову озвався до брата з сестрою:
- Як вас звати?
В цей час дівчинка відволіклась від свого заняття і з цікавістю поглянула на курця; посміхнувшись, з дитячою безпечністю відповіла:
- Я Оллі, а це мій брат Мішель.
Вступився хлопчик:
- Оллі, мама з татом тобі забороняли розмовляти з незнайомцями.
Дівчинка лише потупила погляд вниз.
- Я розумію, правильно мама з татом вас вчили, - посміхнувся ще ширше чоловік. – Мене звати Жан. Я просто покурю, і піду далі.
Деякий час знову помовчали. Проте потім, повністю віддихавшись, Жан вказав рукою на місто вдалині, і запитав:
- Ви звідти?
- Так, - знову відповіла дівчинка.
- Далеченько ж вас вигнали.
- Ні, ми овечок з ферми привели, ми там часто буваємо, разом з Мішелем.
Мішель лише продовжував з підозрою дивитись на Жана, готуючись, в разі чого, захищати свою маленьку сестру.
- То ви їх постійно випасаєте?
- Ні, іноді, на вихідних, в основному. Мішель вчиться в школі, і приходить на ферму лише по п’ятницях, до бабусі з дідусем, і допомагає їм тут, а я навпаки, в місто іноді ходжу, навідати маму з татом, бо вони постійно на роботі, і не дозволяють мені залишатись самій, хоч я вже доросла.
- А ти бабусі з дідусем допомагаєш? – тон незнайомця залишався грайливим, як, зазвичай з дітьми і спілкуються.
- Допомагаю, я збираю яблука, прибираю в будинку, годую курчат, у нас їх багато…
- От молодчина, - не дочекавшись кінця відповіді Оллі, перебив її Жан.
Дівчинка готова була перечислити всі свої обов’язки, але передумала, і прийнялась крутити в руках вінок. Жан тим часом докурив, і одразу запалив наступну цигарку, після чого поглянув на хлопця.
- То ти, Мішель, в школу ходиш?
- Так.
- Який рік?
- Останній.
- Правильно, у освічених людей відкривається набагато більше перспектив. Ким би ти хотів бути, коли закінчиш школу?
- Ще не знаю, але тато хоче, щоб я працював з якимись паперами, як він сам.
- А тобі таке не подобається?
- Не дуже.
Жан пустив дим кільцями і трохи помовчав.
- Бачу, місто ваше величеньке. Багато людей в школі з тобою навчається?
- Яке ж воно велике? Всі всіх знають. Маленьке воно, де навіть зайнятись нічим.
- Маленьким може воно здатись, якщо дивитись лише звідси, здалеку. От поглянь сам, Мішель: воно виглядає, як кучка розсипаних крихких пластинок, що ледве-ледве тримаються, і одразу впадуть, зламаються, зітруться в пил, тільки-но їх накриє камінь побільше, наприклад, якщо скотиться з сусіднього пагорба, або якщо його вкриє величезною морською хвилею.
Хлопчик мовчав. Очевидно, він мав на увазі зовсім інше. Але чоловік захопився, і не зупинявся:
- Але ні у тебе, ні у мене, ні навіть у вже цілком дорослої Оллі, - він поглянув на дівчинку і посміхнувся, - немає таких сил щоб той камінь скинути, або ту хвилю нагнати, або ще якимось чином нанести шкоду кучці розсипаних крихких пластинок.
Жан повернувся спиною до дітей і приклав долоні до стіни, на яку він весь цей час обпирався.
- Я, як людина, зараз не зможу відколупати і крихти від цієї стіни. Не дивлячись на те, що вона була створена такими самими людьми. Ні подряпати, ні зіштовхнути, ні навіть розібрати на цеглу. Бо вона міцніша і за мене, і за тебе, і навіть за дорослу Оллі.
- Мабуть, - байдуже відповів Мішель.
- Хай тебе не вводить в оману відчуття, що, простягнувши руку, можна згребти долонею всі ті будинки, і викинути. Це лише через відстань твоя рука виглядає більшою за ціле місто. А довіряти лише власним очам глупо.
Мішель лише втомлено поклав підборіддя на палку, яку тримав в руках.
- Це те саме, що й дивитись на ліс, - Жан простягнув руку з цигаркою в напрямку лісу, що знаходився майже на самому горизонті. – Звідси складається враження, що сосни такі ж крихкі і ламкі, як сірники, і анітрохи не більші. Ніби можна їх набрати цілий пучок, і пальцями переламати. Але, по-перше, для цього спочатку треба знайти причину: поміть, Мішель, сірники створені для того, щоб ними підкурювати. Ламати ти їх будеш лише для того, щоб комусь щось довести, як я тобі зараз. А по-друге, ніколи не можна бути впевненим в чомусь, що знаходиться далі твоїх рук.
Жан зробив останню затяжку, і викинув недопалок. Видихаючи останню хмарку диму, він сказав:
- Приємно було з вами поспілкуватись. Я казав, що я лише покурю і піду, тож мені вже час.
- Бувайте здорові, - відповів Мішель.
Чоловік поправив пальто, і повільно пошкутильгав до дороги. Відійшовши вже на деяку відстань, він почув за собою голосні вигуки Оллі:
- Жан! Жан! Зачекай!
Той зупинився і повернувся. Дівчинка бігла за ним. Наздогнавши, вона протягнула йому вінок з квітів, який зробила щойно власноруч:
  - Жан, хочеш, я подарую тобі віночок?
- Звичайно, - радісно посміхнувся чоловік, і прийняв подарунок. – Але краще з незнайомцями не розмовляй, як тобі і казали мама з татом.
Дівчинка не відповіла, лише помахала рукою.
- Бувай, Оллі.
Жан помахав у відповідь, розвернувся, і пішов по дорозі.

11. Ганг
А я стараюсь не піднімати погляд вгору, коли їду в машині або потязі, і дивлюсь з вікна. З’являється відчуття, ніби моє нерухоме тіло повільно несе течією річка Ганг, і, разом з мертвими індусами, я невпинно рухаюсь до моря. Особливо насторожує спостерігати, як на фоні неба плавно пропливають крони дерев; я боюсь, що одного разу дерева зліва і справа від мене закінчаться, розійдуться в сторони, і я відчую під собою солоні хвилі Індійського океану.

12. Листівка
Чотири удари дзвону прокотились крізь сонний ранковий туман, що поглинув місто Лева. Вулиці вкрились блакитно-рожевим осадом світанку, який, ніби павутиння, захоплював малочисельних перехожих і робив їхні кроки, рухи і слова повільними, тягучими, лінивими, іноді навіть відчайдушними. Більша частина населення, як корінного, так і туристів, в цей час спало. Інші ж боролись з цим павутинням, повільно і радше механічно, ніж свідомо, плелись за кавою, сповнені надії, що вона зніме хоч трошки ваги з мішків під очима. Іноді проїжджали автомобілі. Звук мотору плавно виникав десь з хащ вулиць, і там же зникав, а їх вікна били відблисками світла ранкового сонця по щойно розплющених після недовготривалого сну очах.
Двоє чоловіків слабко вписувались в картину світанкового Львова. Як мінімум тим, що шукали вони не кави, а чогось міцнішого, і, побродивши центром міста, вони знайшли лише один ресторан, готовий виконати їхнє бажання о четвертій ранку. Жоден з них навіть не звернув увагу на назву; в будь-якому випадку її стер би час. Офіціантки, зайняті за барною стійкою чимось своїм, відволіклись, щоб привітати несподіваних клієнтів, і, щойно вони сіли за столик в дальньому залі, миттєво принесли меню.
- Дякую, Оксанко, - вимовив один з чоловіків, примруживши очі в напрямку бейджика миловидної дівчини, що поклала на стіл дві тонкі, темні книжечки зі стравами і цінами на них.
Провівши її поглядом, другий звернувся до першого:
- Їсти хочеш?
- Чесно – не дуже.
- Ну то й добре, я теж не хочу.
Деякий час вони мовчки гортали меню і водили пальцями по ламінованих сторінках.
- Щось нічого ліпшого за липову горілку, я не бачу. Я сподівався, тут будуть настоянки якісь хоча б.
- Коньяку не хочеш?
- Та ні, спробуємо липову. Вперше таку бачу, якщо чесно.
- Закусь?
- Ти знаєш, я краще додому кілограм м’яса куплю, ніж тут одну канапку, - чоловік усміхнувся.
- І то правда. Зробимо вигляд, що все тільки починається, - другий відповів тим самим.
Вони ще раз пробіглись очами по меню, впевнившись, що дешева закуска тут відсутня. В цьому нічого страшного і немає, поїсти і вдома можна. Посмішка швидко зійшла з обличчя темноволосого чоловіка; він зняв своє кільце з середнього пальця, і заходився його катати по столу. Другий, з русявим волоссям, в цей час поклав меню на кутик столу, даючи зрозуміти офіціанткам, що клієнти готові зробити замовлення, і, спостерігаючи за кільцем свого друга, заговорив:
- Ти ж розумієш, що забороняти – абсолютно не варіант?
Співрозмовник лише повів губами і продовжив зосереджено дивитись в стіл. Чоловік з русявим волоссям продовжив:
- По-перше, подивись на себе: ти п’єш о четвертій ранку липову горілку, не закусуючи. По-друге, вже занадто пізно. Вже не той вік. Забороняти можна років до чотирьох-п’яти. Далі ти можеш лише вказувати на наслідки. Що і будь-яким чином карати, точно те саме. Твоїй доньці вже шістнадцять років, її вже не можна виховувати таким чином.
- Прекрасно розумію.
- Згадай, як ти кіряв в шістнадцять років. Хоча б пару випадків згадаєш? А вона лише раз з подружками випила, і тебе вже чорти душать. Я знаю, ти, як батько, не хочеш, можливо, навіть боїшся її такою бачити, але в першу чергу дослухайся до здорового глузду. Вона, принаймні, на ногах стояла, а тебе в її віці додому волокли твої друзі, така ж сама малолітня алкошура. Чи ти зараз відчуваєш якісь наслідки? Слава Богу, печінка ціла. Ти ж не спився, не бомжуєш. Не отримав пенсію за інвалідність, яку деякі кадри, знову ж таки, пропивають. Хоча, погодься, і ти, і красені, що в час ночі в аптеках намагаються купити настоянку глоду, починали так само. В чому ж різниця?
- Ти кажеш так лише через те, що у тебе самого дітей немає.
- Є така вірогідність, сперечатись не буду. Навіть більше тобі скажу: я впевнений, що не можу відчути те, що відчуваєш ти. Але я б і не став, в такому випадку, з тобою говорити про це, якби не один плюс: я-то ситуацію бачу об’єктивно, а ти лише з позиції батька.
- Ну-ну, - темноволосий чоловік стукнув кільцем об стіл.
- Так от, яка різниця між тобою, і аптекарськими нічними гостями?
- У мене гроші на коньяк є?
- Можеш жартувати, скільки влізе. Різниця, по-перше, в пріоритетах. Ти ніколи не пожертвуєш роботою або сім’єю заради алкоголю. Ба навіть алкоголізму, - русявий чоловік всміхнувся. – Тобто, це не залежність навіть, максимум – звичка.
- Відстійна звичка, скажу тобі. Хіба не мій обов’язок її вберегти від цього?
- Звичайно. Але вона що, не людина? Знову ж таки, ти зараз сприймаєш це, як якусь власну помилку, від якої ти хочеш застерегти свою дочку, так?
- Так.
- А тобі батьки не те саме казали, коли ти ще малим був? Точно те саме. Ти собі, напевно, якісь відмовки робив. Про свободу вибору, про повне усвідомлення своїх дій і готовність до наслідків. До цирозу, там, виразки або раку шлунку, ага? У всіх буває такий настрій. Але ж більшою мірою в ньому винен ти. Твоя свобода вибору полягала в тому, яким чином полегшити свої переживання, а не в тому, уникнути їх зовсім, чи ні. Тобі, значить, було певною мірою комфортно депресувати, чи що ти там робив, я не знаю. Для цього можуть бути причини, правда. Візьмемо творчість. Всі витвори мистецтва народжуються з емоцій. Чим сильніші ти переживаєш емоції – тим простіше тобі їх передати, відповідно, тим більше вони захоплюють твою публіку. Тут твоя свобода вибору теж пішла найлегшим шляхом: ти обрав джерелом емоційне дніще. Гнів, агресія, відраза, меланхолія, параноя, відчай та інші деструктивні речі. Я знаю, ти тоді був таким самим лінивим, як і зараз. Радість, наприклад, треба заробити. Для неї треба працювати, принаймні, виконувати якість дії. А от щоб отримати заряд негативних емоцій, достатньо просто забити болт на все, і розслабитись. Ну, можна ще трошки себе накрутити, але, тим не менш, ти виступаєш тут пасивною сутністю, той самий відчай в тобі поширюється сам по собі, поки ти запливаєш жиром, лежачи на дивані. Тут-то ти і починаєш задумуватись: навіщо напружуватись, якщо запій приносить стільки ж натхнення, скільки, скажімо, подорож?
- Не буду сперечатись. Мені завжди здавалось, що вся моя творчість нагадує зішкрібання засохлих помиїв зі стінок іржавого відра. Були пару моментів, коли те відро я закинув, і починав черпати чисту, свіжу і прозору воду з гірської річки, - темноволосий чоловік мрійливо задивився в стелю. – Я тоді закохався. Принаймні, мені так здавалось.
- Так, це прекрасно. Але від теми не відходь.
- Навіть не намагався.
До столику підійшла офіціантка, і поставила на стіл дві чарки з прозорою, але злегка мутною рідиною. Розмова вмить перервалась пробою горілки на запах. Русявий дещо поморщився, відчуваючи запах спирту, темноволосий же налив обом, поставив свою чарку на стіл, і прийнявся її обертати навколо осі. Він хотів щось сказати, але передумав, і запросив співрозмовника пити.
- За зустріч, - промовив він.
Чоловіки театрально підняли стопки в руках, і, пустивши по пустому ресторану легкий дзвін скла, одним махом вилили рідину собі в горлянку. Русявий підніс до зморщеного носа рукав і глибоким вдихом занюхав. Темноволосий спокійно видихнув повітря через рот, і знову прийнявся гратись зі своїм кільцем.
- Цікава річ, - злегка приглушеним голосом сказав русявий. – Принаймні, треба було спробувати.
- Доволі приємна, - беземоційно відповів темноволосий.
- Так от, про що я там говорив? А, точно! Ти сприймав свої попойки, як вибір. Причому, ти сам про це багато думав, і сам прийшов до такого висновку. Тобто у тебе було більше причин пити, ніж не пити. То виходить, що ти з власною дочкою не до кінця чесний. Лицемірити будеш, поганий приклад. Головне, щоб вона зрозуміла те ж, що зрозумів ти: пити можна до тих пір, поки алкоголь не порушує твою соціальну адаптацію. Коли вже з’являються перші ознаки того, що спілкування з людьми, та і будь-яка взаємодія між тобою та оточуючими хоч трохи викривлюється, значить – кидай. Треба щоб вона теж зрозуміла і відчула цю межу. Ти ж не будеш ставитись до рідної доньки, як до собаки? Садити її на ланцюг і бити палкою за шкоду? Пам’ятай, що ти для неї – педагог, а не хазяїн. Вчитель. Вихователь. І її виховання цілком і яскраво відображає твої принципи. За її характер і подальше соціальне життя відповідаєш лише ти. Якщо вона зіп’ється, як ти параноїш, і піде по аптеках серед ночі купувати настоянку глоду з бомжами, то вини себе, а не її, бо це ти виховав таку людину. Це настільки очевидна річ, що її помітно навіть на тих самих собаках, хоча там виховання ведеться на рівні умовних рефлексів, а не моралі. У дурних хазяїв – дурні собаки, помічав? Так і в сім’ях. Вона цілком і повністю залежить від тебе, а ти, намагаючись замаскувати свою бездарність, звинувачуєш будь-кого, але не себе. Ну, не конкретно ти, я абстрактно кажу.
- Я зрозумів.
- її виховання – результат твоєї роботи. Результат роботи залежить же від працівника, правда?
- Так.
- І ти знаєш, як виглядає зі сторони людина, яка, наробивши шкоди на роботі, виправдовується зі словами «воно само»?
- Таких, напевно, звільняють.
- От-от, звільняють. Я ж про що. Тебе теж, в разі чого, можуть звільнити.
- Тонко, - темноволосий посміхнувся.
Русявий помахав офіціантці, і замовив ще дві чарки того ж, після чого повернувся до розмови:
- Звинувачуючи своїх дітей в чомусь, ти звинувачуєш, в першу чергу, себе. Мало хто це розуміє. Звинувачуєш себе або в безвідповідальному ставленні, або в нестачі власних ресурсів для адекватної соціуму підготовки дитини. Таких ресурсів, як розум, воля, терпіння, бажання, в кінці кінців.
- Нехай так.
- Нехай так, - перекривляв свого співрозмовника русявий. – Навіть зараз, подивись на себе зі сторони. Твоє «нехай так» означає, що ти готовий опустити руки. Я розумію, це нормально по відношенню до малозначимих речей. Але тут зберись.
- Я втомився, мені треба відпочити просто.
- Відпочинь. Може, перестанеш параноїти.
Оксанка принесла ще дві чарки і запитала, чи не хочуть джентльмени замовити щось ще. Отримавши негативну відповідь, вона з погано прихованим  здивуванням залишила клієнтів.
- Як думаєш, до них часто приходять пити горілку, не закусуючи, в чотири ранку? – спитав темноволосий, проводжаючи її поглядом.
- Судячи з її погляду, не часто. Головне, що ми виглядаємо і ведемо себе цивілізовано. Тож розслабся, - русявий посміхнувся.
- Я і не напружуюсь.
Чоловіки одночасно, як по команді, підняли чарки і мовчки випили. По залі розійшовся звук удару дна скляної чарки об дерев’яний стіл, різкий вдих носом і, згодом, голос русявого.
- Я тебе не буду грузити, ми не для того сюди прийшли. Але згадав тут історію одну. Дещо сюрреалістичну, відразу попереджую.
- Цікаво.
- Троє маленьких хлопчиків, в своєму ранньому дитинстві, хотіли привітати свого тата з днем народження. Їм здалось, йому буде приємно отримати подарунок, зроблений власними руками. Вирізали з картону листівку, прикрасили її, написали багато побажань, намалювали якісь картинки. Батьку, звичайно, було приємно, він був вдячний. Трошки пізніше, один з хлопців знайшов ту листівку, вже в більш старшому віці, будучи підлітком. На його подив, на листівці, прямо на дитячому малюнку з привітаннями, чорною ручкою, по діагоналі, був написаний номер телефону і прізвище. Виявилось, одного разу батько, розмовляючи по телефону, записав чийсь номер. Це було по роботі, і тій людині він дзвонив не більше одного разу. Будь-хто це сприйняв би, як прояв неповаги. Цей хлопець розізлився, розгнівався, і висказав батьку все, що думає. Серйозну сварку вчинив, коротше. І, звичайно, розповів своїм братам. Другий хлопець образився, закрився в собі, зовсім перестав з батьком спілкуватись. Третій хлопець взагалі втік з дому. Звичайно, знайшовся потім, але суть не в тому. Зараз розповім, - чоловік зробив паузу, коли підійшла офіціантка, щоб забрати пусті чарки. – Можна ще раз? І рахунок заодно принесіть, будь-ласка.
- Добре, зараз принесу, - Оксанка пішла.
- Так от, на чому я зупинився? Ага, чим закінчилась історія. Як для хлопців, що виховувались в одній родині, життя склалось абсолютно різним чином. Перший, той самий, що знайшов листівку і розвів сварку, сів в тюрму. Не пам’ятаю за що, але то значення не має. Тут починається сюрреалізм, але розумій, за що купив – за те і продаю. За день до смерті він видряпав на стіні своєї камери свій порядковий номер, ім’я і дату. Хто його знає, навіщо. Навіщо взагалі на стінах пишуть нікому не цікаві і не потрібні речі? Життя другого, того, що припинив з батьком спілкуватись, склалось трохи краще, він одружився, завів сім’ю, діти у нього були. Все ж, як це часто буває, з дружиною, в кінці кінців, розвівся. Жахливо страждав через це! Правда, довго переживати не довелось; він вкрай помішався і покінчив з собою. Депресивний тип був, знаєш. Перед тим він у себе на руках дряпав якісь вибачення, невідомо за що і невідомо кому адресовані. Ну, то вже справа психіатрів, розбиратись в цьому. Третій хлопець, який втік з дому, став людиною поважною. Так склалось, що він в своїх руках зосередив величезну владу. Як він помер, я не знаю (і чи помер взагалі), але знаю, що він видряпав іржавим цвяхом своє ім’я на небі.
- На небі? – здивовано перепитав темноволосий.
- Я тебе попереджував.
- Я пам’ятаю, просто уточнив.
Офіціантка принесла ще дві стопки разом з рахунком. Чоловіки одразу поклали в нього гроші, щоб думка про них не заважала насолоджуватись алкоголем. Після того, знову ж мовчки, випили.
- Йдемо? – спитав темноволосий.
- Так, пішли, - русявий одразу ж прийнявся збиратись, але потім, щось згадавши, сів на місце. – Мало не забув! Наскільки мені відомо, їхня мати все своє життя носила в собі один секрет. Одну дитинку вона не змогла народити, чи першу свою, чи навпаки, останню. Яким місцем це до тої історії? Мертвонародженій дитині взагалі байдуже до подібних дрібниць.
- Лайно твої історії, - темноволосий посміхнувся.

13. Кінець
Такі історії часто стаються з людьми. Якщо вірити статистиці – то приблизно 115 тисяч на день по всій планеті. Людині легше зрозуміти будь-що на власних помилках, ніж на прикладі. Але, в нашому випадку, людина в житті має право лише на одну таку помилку. Причому, це такий закон, який не обійдеш.
Менш глобальні речі навряд-чи закінчуються: вони припиняються. Як-от, відносини, улюблений серіал тощо. Я б не говорив про це, використовуючи слово «кінець».
От пам’ятаєте того мудреця, якому постійно задають ідіотські запитання, і він, з невідомих причин, відповідає завжди і всім? Абстрактний престарілий чоловік. Спитали у нього, що таке «кінець». Він не зміг продемонструвати це іншим чином: мудрець застрелився на очах у допитливого натовпу. Вбий він когось іншого, це була б ліпше зміна декорацій. А так можна сказати, що «мудрець закінчився».