Свидание в черном углу

1. Експедиція в жовту душу
Маленький хлопчик сидів на підлозі біля цілої купи різноманітних паперів. Там були і чисті листи А4, і набори кольорового, і декілька фотографій. В руці він тримав ножиці, і мав пляшечку клею напоготові. Довго-довго він вивчав той безлад, що був перед ним, після чого взявся за діло: обережно, затамувавши подих і ненароком висунувши кінчик язика, він вирізав контур дівчинки з однієї з фотографій. Холодними лезами він пестив край її волосся, шкіри, одягу, поки все її оточення на знімку не впало на підлогу. Після цього він, оцінивши свою роботу, знайшов фотографію нічного міста, і прийнявся визначати ідеальне місце на ньому для нового об’єкту, що не зайняло багато часу. Незабаром вирізана фігура опинилась поруч з ним, на лавочці. Це була найменш реалістична деталь пейзажу, тим більше, з-під її країв ще сочився клей. Станься таке з ним в житті, він був би схильний до думки, що розмовляє з пустотою, лякаючи перехожих, а вирізана з паперу фігура поруч з ним от-от відклеїться і відпаде. Фігура, що періодично випромінює то хмарки тютюнового диму, то заспокійливо-ніжні звуки, тримаючи в руках збірку Б.

2. Театр
Перехожі, корінні жителі міста, давно звикли і вже не звертають увагу на дим і пил, що настирливо намагаються заштовхати їм в ніздрі автомобілі. Гул кожної з них, спочатку низький, по мірі наближення до спостерігача, стає все вищим, і, нарешті, віддаляючись знову, переходить від елегантного «сопрано» до зичного баритону, що розчиняється в висушеному літнім сонцем повітрі. Кожен з автомобілів виступає наглядним прикладом ефекту Доплера, що для злочинно-байдужих містян є підпороговим подразником. Рівно як і крики про допомогу, до слова. Злочинно-байдужі містяни завжди занадто зайняті, щоб взаємодіяти з незнайомцями, як мінімум, тим, що вправляються в акторському мистецтві на публіці. Вчитель їх, міська метушня і кримінальні новини в газетах і по ТБ, нажаль, задає їм кожен день одне і те ж завдання: позбутись страху публічних виступів, уявляючи незнайомих людей голими. У когось це виходить краще, як-от у пубертатних підлітків, що вдягають своє тіло печерної людини в «новомодні» речі, які хтось силою думки, в свою чергу, зніме. Мода ж – ілюзія розвитку і руху вперед, ілюзія змін. Вона створює і віддаляє епохи одна від одної, поки люди залишаються незмінними, як би вони не дивувались своєму зовнішньому вигляду на старих фотографіях.
Треба сказати, вчитель у них оригінальний в своєму роді: кожні темі, що виникають разом із сходом сонця і помирають із його заходом, теми, що містять в собі, часом, речі аморальні, від порушення особистих прав людини, її життя і власності, закінчуючи порнографічними збоченнями, він викладає ультраконсервативними, пуританськими методами. Узагальнюючи, лише серйозність намірів відрізняє цю акторську школу від відвертих сцен з жінками в костюмах чорниць. Око ідеаліста, перемикаючи канали, на кожному з них бачить темне приміщення з недосконалим освітленням і дешевими декораціями, і, в той же час, відмінну гру акторів: татуйованих проституток, що кататонічно звиваються, як кішка в період тічки, пестять безнадійно старіючими пальцями свої оголені тіла, на яких залишились лише бутафорні головні убори монашок, і розпусно облизують нижню (фалічну) частину розп’яття. В цей час, їхні кокаїново-звужені зіниці обслинюють тебе поглядом, невідривним поглядом робота-шльондри.
Око ж містянина бачить пікселі. І це ж око, виховане на порнографії, псевдо-новинах і розважальних програмах, відчайдушно ховається від зустрічі зі своїм собратом. Випадкове побачення чужих органів зору є найслабшим типом соціальної взаємодії, але і воно стає безмежно лячним, поки у їх хазяїв є «справи».
Порушують сценарій вистави лише діти. Напевно, ще недостатньо навчені всім тонкощам і прийомам дорослої гри, вони хаотично бігають по сцені, здивовано питаючи у акторів «що з вами?», поки батьки не заспокоять їх силою, нагадуючи, що їх місце – молодша група, а мета – рухатись і розмовляти якомога природніше. Глядачі мають вірити, від цього залежить весь успіх. Живий їх погляд є соціально неадаптованим. Він повинен вселяти довіру і викликати аплодисменти у глядачів, які, зрештою, вже збираються йти на наступну виставу.
Але повернемся до нашої, спробуємо зібрати докупи і змазати сюжетом кожен фрагмент написаного вище. Тож, акт, припустим, перший, сцена, уявімо, перша.
Дійові особи – сам без поняття, сценарій пишу не я, будуть виходити на сцену по мірі потреби.
Сцена – місто, назва якого нікому з глядачів нічого не скаже. На задньому плані – проїжджа частина, по якій, здіймаючи масу пилу, невпинно їздять машини. Тротуар переносить безіменних, другорядних акторів. Передній план являє собою фасад будівлі і територію, належну їй. Територія відмежована високим металевим парканом із сітчастими ділянками, крізь які просвічується міська метушня в годину пік. Паркан вкритий облупленою сірою фарбою, старість якої відкрила іржаві вікна. З внутрішнього боку стоїть хлопчик, що шкалою свого віку дістав до останніх відміток тінейджерства. З напуття, очевидно, когось, хто певною мірою має над ним доволі прямолінійну владу, він ліниво приводить паркан у належний вигляд, і інструментами виступають пензлик, банка фарби і робочий, забризканий всіма кольорами веселки, одяг. Будь автор цієї експериментальної маячні режисером, він би порадив хлопцю: «Покажи мені, що від роботи ти не в захваті, що ти вважаєш її марною, і продемонструй внутрішню незгоду у зв’язку з тим, що примушують тебе до неї не по праву. В той же час, я повинен бачити, що ти виконуєш її дещо автоматично, розуміючи, що після цього завдання тебе чекає наступне, а останнє, хоча б на певний час, тобі здається міфічним. Хай не завдання, а навіть будь-яка діяльність перед тобою постає вимушеною, суцільною, безперервною, безнадійною; і ти сприймаєш це як данність, як тягар, який був звалений на тебе ще до народження, і після смерті не облишить твій облізлий горб. Такі перспективи, чи то пак, їх відсутність, ти сприймаєш смиренно, але з отруйним, по-молодому гарячим цинізмом. Нехай кожен мазок твого пензля буде ідентичним попередньому і наступному, і вкриває він сірою фарбою паркан, що не має кінця».
Прямо перед автомобілями, які з’являються і зникають за кулісами горизонту чи кутів вулиць, що перетинаються, ходить дівчинка. Вона готова в наступному році піти в школу. Проте, зараз вона зайнята іншою проблемою. Вона має схвильований вигляд. Тривога її має бути пропорційна тривозі режисера, який переживає, що дівчинка, в силу свого віку і дитячих дурощів, розгубиться, забуде текст і почне імпровізувати. Втім, своєю безпосередністю вона і виділяється серед зайнятих «справами» перехожих.
Дівчинка: Бабушка!
Обстановка залишається рівномірно хаотичною.
Дівчинка: Бабушка!
Обстановка не реагує. Лише хлопець, для якого в нудній роботі і дзижчання комара звучить піснею, повертає голову.
Дівчинка: Ба!
Хлопець посміхається, не відволікаючись від роботи. Дівчинка повертається і проходить невелику відстань в протилежний бік. Після недовгої паузи, яку вона використала, вдивляючись в далечінь, вона знову кричить.
Дівчинка: Бабуля!
Хлопець (звертаючись, скоріше, до себе, ніж до дівчинки): Кого ти кличеш? Бабушку свою? Як це мило. Обожнюю дитячу наївність майже так само, як і дитячу безпосередність.
Дівчинка (хлопця, звичайно, не чує): Ба!
Хлопець (після паузи): Я майже розумію твою довіру. Дитяча довіра – абсурдна річ, якщо узагальнити. Вона є, фактично, безмежною, і в той же час найбільш крихкою і нестійкою структурою у світі. Так-так, фізикам-ядерникам, з їхніми надважкими елементами, які живуть наносекунди, і не снилось.
Зосереджено опускаючи пензлик в фарбу, висунувши край язика, хлопець на кілька секунд припиняє говорити. Після того, раптом посміхнувшись, продовжує.
Хлопець: І це настільки гостро врізається в волохату мошонку моєї душі, що, як би ти не боровся зі хтивою рукою древнього інстинкту, виникає бажання захистити її. Можливо, і не інстинкту, але бажання, що лежить за межами свідомості. І тоді, чухаючи поранені ментальні яйця, мимоволі слідкуєш за слабким тільцем дитини, навіть незнайомої, припустим навіть, не сильно симпатичною. І спробуй щось зробити з цим нальотом ірраціональної відповідальності!
Дівчинка: Бабушка!
Хлопець: Я б тобі охоче допоміг, сонечко, чесне слово.
Пауза.
Хлопець: Ця довіра здається настільки чистою і цнотливою, що будь-яка (хай найменша) пляма на її тлі буде порушувати психічний спокій навіть людини, далекої від жартів про перфекціонізм. І так, я хлопець, і я не спускаю свою яйцеклітину щомісяця в прокладку.
Дівчинка: Бабушка!
Хлопець (театрально зітхаючи): На тому цнотливому, білосніжному тлі досить скоро, нагло і безпардонно, важкими і поношеними чоботами залишить брудні і огидні сліди декотра відстань. Ні, не соціум, не життя чи ще щось в тій же мірі невизначене і гучне. Відстань між надіями і тою сукою, що зве себе реальністю і б’є тебе по обличчю брудною білизною. Втім, і чистою теж не сильно-то приємно отримувати. 
Дівчинка: Бабушка!
Хлопець (піднімає банку фарби, підходить до входу в будівлю, і зупиняється, роздивляючись синю табличку біля дверей): Бабушка… Я б не сподівався, що бабушка, чи мама, чи будь-хто, пов’язаний з тобою узами фалопієвих труб, зробить твоє існування світлішим. Відносини між людьми – це лише пунктирні лінії. А відносини з рідними – це перший вал ілюзій, що ледь-ледь маскують безнадійну самотність людської істоти.
На останніх словах хлопець в розпачі бризкає фарбою на табличку. Сіра фарба вкриває слово «ІНТЕРНАТ».
Акт, я так розумію, другий, сцена, скоріш за все, перша.
Місцем дії є доволі великий кабінет в стилі «радянський барижний класицизм». Повна відсутність смаку та естетики. У глядачів повинно скластись враження, що от-от в кабінет зайде «тьотка» в вицвілому квітчастому платті, що мішком лежить на її циліндричній фігурі, намертво впаявшись в жирові складки, оскалить золоті зуби, дістане з клітчастого баулу зв’язку таранки разом з п’ятилітровою банкою самогону, і почне нудотно-іржавим голосом привертати увагу потенційних клієнтів – алкоголіків, що власні золоті коронки пропили ще років зо двадцять тому. Але, нажаль, глядачів доведеться розчарувати. В кабінеті за столом сидить чоловік з виглядом сільського борова, але з претензією на поважність. Напевно, директор інтернату. Навпроти нього (я б сказав, опозиційно) стоїть хлопець, що в першому акті вже з’являвся, та істеричного вигляду вихователька. Вона намагається приховати кожну огидну складку свого тіла і страх перед початком клімаксу. Як стане потім відомо, власну некомпетентність і відсутність навіть зачатків логічного мислення вона компенсує плановими емоційними зривами на своїх вихованцях. Зав’язане акуратною кучкою на голові немите волосся настільки сильно стягує шкіру обличчя, що здається, брови в будь-який момент здатні вистрілити в шибку або люстру, а ніздрі – розійтись по швах і оголити череп. Що, в принципі, вираз її обличчя ніяк не змінить. Сільський боров в костюмі важко дихає, заставляючи танцювати свої поліпи в носі і лоскотати один одного носовим волоссям.
Директор: Прізвище?
Хлопець ледь встигає відкрити рот, як простір пронизує писк істерички.
Вихователька: <username>
Директор (до хлопця): А сам розмовляти вмієш?
Вихователька: Вміє!
Директор: Помовч.
Вихователька: Вибачте.
Директор: Я до тебе звертаюсь.
Хлопець: Вмію.
Директор: Це вже плюс. Чого прийшов?
Хлопець: Привели.
Директор: Знаю, просто так до мене ніхто не ходить. Розповідай.
Хлопець: Немає що розповідати.
Директор: Ти даремно витрачаєш мій час.
Хлопець (трохи подумавши): Забризкав фарбою табличку біля входу.
Директор: Чому?
Хлопець мовчить.
Директор: Я тебе питаю! Чому ти її забризкав?
Вчителька: Він у мене вже давно напрошувався, я йому казала, а він не реагував, а я йому обіцяла, а він не вірив, а я йому триста разів…
Директор: Та помовч ти вже! Господи, дай мені сил! Ти будеш говорити зі мною сьогодні, чи ні?
Хлопець: Доведеться.
Директор: Ну так відповідай, коли питають.
Хлопець: Я не знаю, що вам відповісти. Так сталось.
Директор (голосно, перекривлюючи): Так сталось! Випадково сталось?
Хлопець: Майже.
Директор: Скільки тобі років? В штани тобі нічого «випадково не стається»? Чи, слава богу, вже навчився себе контролювати і ходити в туалет, як дорослі дядєнькі?
Хлопець: Навчився.
Обличчя сільського борова дедалі яскравіше починає нагадувати відтінком борщ.
Директор: Прекрасно! Який ти молодець! І якого ж лисого чорта ти, такий самостійний, ведеш себе, як мале дитя?
Хлопець: Я не…
Директор: Що робити з тобою накажеш? Я тебе питаю, що з тобою робити?
Хлопець: Ви ж вирішуєте.
Директор: А я вже не знаю, як з вами боротись! Може у тебе якісь ідеї є? Бо у мене вже закінчились. Вчитись нічому не хочуть, а фарбою бризкати – залюбки! Вибити шибку, розламати парту – запросто! Унітаз розбити, господи прости, розуму у них вистачає. А перестати мене ганьбити перед перевіркою – тут здібності раптово пропадають! Я на вас не маю часу! Не маю часу займатись вашою ідіотською поведінкою. Ідіотською, по-іншому ніяк не назвеш!
Поки сільський боров кричить, дзвонить телефон у нього на столі. Пропустивши декілька сигналів, товсті, бридко-волохаті пальці, один з яких відчайдушно намагається задушити золота обручка, зняли слухавку. Крик з неймовірною швидкістю перетворився на діловий тон.
Директор: Алло, слухаю. (Пауза). Зрозумів. (Пауза). Так-так, з ним намагались зв’язатись раніше, але не склалось, і він не передзвонив навіть, я в курсі. (Пауза). Такі питання вирішую не я, вам вже казали до кого звертатись. (Пауза). От спробуйте ще раз, бо я вам точно нічим допомогти не зможу, не затримуйте мене. Дякую, до побачення.
Поклавши слухавку, сільський боров декілька секунд мовчки дивився в вікно. Після, спокійнішим, але все одно роздратованим тоном, заговорив знову.
Директор: І як тебе карати?
Хлопець: Звідки я знаю?
Директор: Де у столової чорний хід, знаєш?
Хлопець: Знаю.
Директор: Ну, звичайно, він знає, окрім як їсти, нічому ж не навчились. Там треба зачистити від старої фарби стіни. Наждачку візьмеш у завхоза. Скажеш, я сказав. Зрозумів?
Хлопець: Зрозумів.
Директор: То марш звідси.
Хлопець виходить. Сільський боров та істеричка залишаються вдвох.
Директор: Хто там зараз стіну чистить?
Вихователька: <username>
Директор: Піди скажи йому, хай іде дофарбовує паркан за тим балбєсом.
Вихователька киває з усім своїм ентузіазмом і енергійно покидає кабінет.
Сцена, ймовірно, друга. Будівля інернату. Не змінилось нічого, окрім того, що перший хлопець виконує роботу за другого, а другий заміняє першого. Втім, неуважні глядачі навряд-чи помітять різницю між ними. Діалоги не потрібні. Щоб не було сильно нудно, нехай хтось з хлопців заспіває пісню. До того ж, так і працювати легше, веселіше. Шкода тільки, що пісень люди знають небагато, а роботі кінця немає.

3. Третій закон Ньютона

Одного разу олівець випаде з твоїх пальців. Листок зімнеться, і твоя невинність народить питання: хіба це траєкторія моїх думок? Хіба може щось, окрім анемії, виключити свідомість? Саме тоді твій розум, стоячи на тлі заходу того ж сонця, що ти так чекала, сонця, якого ти так любила, натисне на кнопку. Хіба може органічна сполука повести слід грифелю вниз? І чи може тремтіння кінцівок, ця солодка вібрація, гризти твій похмільний мозок? Кістки не пробачать твою слабкість. Суглоби зростуться, аби ти не експериментувала з психікою. Залиш цікавість енциклопедіям, лягай спати. Нехай коми розставляє вчитель, хай помруть твої навички орфографії заради букв, що кесаревим розтином народжені на світ. Зап’ясток вросте в кишеню, аби не торкнутись повітря, що бачило твій ріст. Школярам міряти довжину твого тіла, й температуру вогню, яким горітиме ентузіазм. Третій закон Ньютона поставить хрест на твоєму альтруїзмі. Ти ще побачиш, як барометр насміхається з хмар. Погрожуючи вакуумом, він викрадає білий візерунок з шовкової блакиті, кожна складка якої готова зірвати дах твого будинку. Ти сама прекрасно знаєш, що жодна людина не спроможна врятувати тебе від презирства фізики до свободи вибору.
І нехай чорти проклянуть кожне слово сценарію, що люди звуть «випадком». Відпочинок для тебе стане порожнім звуком, поки ти не доведеш себе до повного виснаження. Колись ти почуєш, як розбивається скло. Твої червоні очі зустрінуть не один світанок, не кліпаючи. І, нарешті, розпластане обличчя поцілує не один десяток чужих столів. 

4. Помилка
Я звик казати (і щиро з собою погоджуватись), що поняття помилки є недосконалим. Є дії, викликані нестачею досвіду, які мають негативні наслідки для себе або для оточення. Наслідки, як правило, мають лише другорядне значення (за винятком чогось дійсно серйозного). На першому плані повинні бути висновки, нові варіанти вирішення подібних ситуацій, власне досвід, і, головне – здатність його використовувати. Важливим є також бажання його використовувати, адже в іншому випадку ми спостерігаємо варіант пасивної самодеструкції.
Але припустим, що цей термін чисто технічний. Не буду конкретизувати, нехай кожен згадає будь-яку помилку з минулого, будь-який вчинок, про який він шкодує. А тепер домалюйте за певний час до тої ситуації лист з майбутнього, що містить попередження про її наслідки. Я-от сам згадав парочку. Чи я дослухався б до попереджень? Ні. Тенденція цілком віддаватись сумнівам є ознака певних психологічних, а то і психічних проблем. Людині властиво ризикувати. Окрім того (що більш важливо), їй властиво дослухатись до виключно свого, власного досвіду, лише коригуючи свою поведінку зовнішніми порадами. На моєму місці лише я, і радники можуть себе туди лише уявно вписати. А «я» сьогодні і «я» вчора – це зовсім різні люди, до того ж, особисто зі мною не знайомі. Запискам від незнайомців довіряти складно. Більше того, навіть якщо мені випала б можливість віч-на-віч зустрінутись з тим хлопцем з минулого, який збирається зробити дурість, мої слова на нього б не вплинули. Фізичне насилля допомогло б не більше. Все тому, що людина (в нормі) діє адекватно ситуації, спираючись на свій досвід і багаж знань. Перед нею виникає декілька варіантів, з яких вона обирає найбільш підходящий, найбільш зважений і обдуманий. У хлопця, що зробив дурість, були на те причини. Менше причин було не робити її. Навіть вселись я в його тіло в той момент, я б не зміг вчинити інакше. Не отримай я досвіду в тій ситуації, я міг би не вийти в подальшому з ситуації більш відповідальної і важливої, що було б наслідком ще гіршим. В будь-якому випадку, сторонній спостерігач з острахом чекав би на неї.
Хочеться того чи ні, привертає увагу той факт, що поняття «помилка» існує лише в контексті людського індивіду або ж групи індивідів (від дуету до цивілізації). Тобто, на помилки здатні лише людські створіння. Найбільш явний наслідок цього твердження полягає в тому, що людина – єдиний носій помилок в природі, а отже, без людини не існує помилок. І, нажаль, це явище не можна назвати суто соціальним, міжосібним, адже багато вчинків людства, від малопомітних (для прикладу, викинутий недопалок) до більш глобальних (аварія нафтового танкеру в океані) несуть на собі безпосередній, різко негативний вплив на зовнішнє середовище. Цим займаються парочка організацій, але до жалюгідності безуспішно. Можна сказати, їх спроби лікування довкілля – паліативні.
Серед усього сказаного, підозрюю, що є один виняток. Одна жінка, напевно, скористалась би можливістю повернутись в минуле і виправити свою помилку. Вона б відмотала час на 2 млн років (з огляду на її поважний вік, 4,5 млрд, це не так багато), і, вагітна людством, зробила б аборт. 

5. Інстинкт самозбереження
Пам’ятаєте атмосферу радянських бойовиків вісімдесятих років? Коли головний герой, відчайдушний і сміливий Ванька, з виглядом провінційного алкоголіка але незмінним чесним поглядом, женеться по всьому місту (а то і країні) за бандитами/мафією/шпіонами/продажними міліціонерами/etc. В руках Ваньки періодично (щоб глядачам не ставало нудно) з’являється потертий ТТ, по сюжету фільму він колекціонує на своєму спітнілому обличчі синці, що поступово змішуються зі щетиною, і завжди шукає помсту або справедливість. Все відбувається під характерну музику: на фоні параноїдного ритму електронних барабанів нав’язливо буркоче древній синтезатор, що на той час мав лише два ефекти: «переслідування» і  «одеська п’янка». Герой час від часу різними способами вбивав зловмисників. Бувало, смерть їх настигала не відразу; опустим ті випадки, коли довгі діалоги, коротка втеча, друге дихання і захист на кілька екранних хвилин відтерміновували смерть, присуджуючи потенційним покійникам найбільш гірку отруту – очікування смерті, що не залежить від власної волі. Особливими мені здавались ситуації, коли один з супротивників падав у прірву або на асфальт з вікна, з потягу на повному ходу тощо. Найбільш природньо, чомусь, вдавалось акторам грати той момент, коли людина відчайдушно хапається руками за якийсь виступ, рятуючи себе від миттєвої загибелі. Корінь дерева, край скелі, рука товариша, шасі вертольота виглядали доволі нейтральними. Найбільш показовими здавались запльовані сходи тамбура, за якими відкривався вид на каміння, що мелькотіло з шаленою швидкістю на повному ходу потяга. Підошви падаючого могли навіть зачепити трошки піску або трави. Тоді його пальці міцно вхоплювалися за металеву підлогу, вологу від свіжих туберкульозних харчків, роздавлювали лушпиння від соняшникового насіння, одна з рук могла підслизнутись в калюжі розлитого пива (а то і сечі), щока міцно притискалась до сліду від протекторів черевик (хазяїн яких щойно вийшов з туалету), нігті до крові дряпали залізо, і серце, напевно, зупинялось. Трошки іронічно, що мужик одночасно хапається за запльовані сходи тамбуру і своє життя, ототожнюючи їх, але дві ці дві паралелі проходять ближче, ніж будь-що інше. Крихке людське тільце розривається між двома крайнощами: з одного його кінця – безкінечна ніч, з другого – хтось наблював на підлогу прямо під носом. Інстинкт самозбереження тут виступає як патологічне, хворобливе бажання вдихати випари найбільш огидних стоків суспільства.

6. Кип’яток і гадюка (перший флешбек)
Я ледь не облився кип’ятком, заварюючи собі чай; мене паралізувало спостереження, що вода в чайнику така ж прозора, як твоя шкіра. В сусідній кімнаті почувся плач п’ятирічної сестри. Нестерпне дежа-вю; ти в такому ж відчаї молила мене не їхати додому вночі. Інтонація (ні, не схожа – однакова!) луною покотилась всередині моєї черепної коробки. Якась невидима рука потягнула корінь язика в напрямку шлунку. Я навіть не боровся з бажанням блювати, але кисло-солоний смак завмер в стравоході. Ти витирала заплакані очі об мою руку. Опік від кип’ятку заживав би швидше. Я подивився на шкіру: ледь просвічуються вени, пересохлі русла, які носили бурхливі потоки твоїх сліз. Ти була маленькою дівчинкою, яка, граючись на своєму подвір’ї, впіймала слизьку отруйну гадюку. Дитячі пальчики, вкриті бридким слизом, з останніх сил втискались у вкриту лусками шкіру, але змія, врешті-решт, звиваючись, втекла в каналізацію. 

7. Плаття з кульбабками (другий флешбек)
Поки очі заплющені – бджолине дзижчання ледь відрізняється від твого голосу. Від нього ледь відрізняється кожен звук: від дитячого плачу до собачого лаю. Літній вітер повторював твій ніжний подих в шию. Варто відкрити очі, і небо своєю блакиттю закохано вдивлялось в мої зіниці; воно засмоктувало мене в ту сапфірову круговерть, з якої я ледь вирвався. Самого горизонту сягало твоє плаття – кульбабове поле. Ти могла грайливо зірвати одну з них і подути на неї. Дрібне, ледь вагоме насіння з білими парашутиками злітало вгору, перетворюючись на хмари. Пам’ятаєш, як ми годинами дивились на хмари? Після чого ти робила граціозний оберт, тендітно проводячи пальцями по полам плаття, що хвилею відірвалось від землі, і, вслід за плавним порухом чорного, як смола, волосся, осяяла мене своєю посмішкою. Перший промінь того сонця врізався між моїми ребрами, пропаливши там діру в формі серця, яка, зрештою, вмить заросла виноградною лозою. Десь чутно твій спів – пташки перемовляються в кронах дерев. Голодна кішка здійняла вереск: чи це не ти мене кличеш? Над головою зашепотіло листя: ти приставила палець до губ – тихіше, нас почують. Або природа пародує твій голос, або я надихався фарбою.

8. Дощ і бездомний (третій флешбек)
Величезне вікно кав’ярні розділяло два світи. Сантиметр плавленого кварцу оберігав тепло, затишок, аромат свіжої кави, приємний інтер’єр від ночі, зливи і холоду. Зал був заповнений м’яким жовтуватим світлом. Лунала спокійна, дружня бесіда, що іноді переривалась тихим сміхом. За столиком насолоджувалась кавою компанія друзів; всі вони заглибились в розмову. Одна з них, дівчинка в светрі з дивовижно довгими рукавами, дещо втрачалась цікавість, її увага все більше зосереджувалась на вікні. Пальці, що ледь виднілись з-під рукавів, очевидно, в’язаного светра, періодично то ставили чашку на стіл, то підносили її до усміхнених губ, погляд же блукав по склу. Щоб не образити неуважністю друзів, вона машинально кивала головою, казала «так» чи «ні», але зміст розмови до неї долітав все меншими фрагментами. Врешті-решт, не сказавши нікому ні слова, вона піднялась, і, обережною ходою, вийшла на вулицю.
Я вирвав тебе з тої атмосфери. Бездомний, голодний, наскрізь промоклий, я міг запропонувати тобі лише прихисток в протертому пальто. Без слів, ти притиснулась до мого тремтячого тіла, прямо навпроти вікна. Сумнівне задоволення, проте ані злива, ані холод, ані темрява не порушували комфорт.
Тим не менш, перший промінь місяця, що вийшов з-за чорної хмари, зігнав посмішку з наших обличь, розірвав обійми, і, перш ніж припинити довіряти мені, ти припинила довіряти власним очам. Я поцілував тебе наостанок і продовжив бродити по місту, а ти залишилась мокнути під дощем.
Злива давно закінчилась; листя після того не раз опадало з дерев. Пробач мене. Я буду помирати раз за разом, поки ти не пробачиш мене.

9. Земля, вкрита хрестами
Подивись! Земля вкрита хрестами. Крізь музику я чую жіночий плач. Я милуюсь світанком, який не побачать тисячі очей. Світло у вікнах гасне, і не в кожному воно засвітиться знов. Все менше очей зупиняє мій погляд, і смерть, своєю кістлявою рукою, сіє зерна забуття, за кожними забитими ззовні дверима, в кожному покинутому будинку зростає дерево, коріння якого повільно руйнує все, створене людською рукою. Невидиме для живої істоти, проте кожен може побачити, як за ним доглядають, і кожен має можливість його полити в сухий сезон. Його листя вже відкидає моторошні тіні, що блукають по стінах під світлом майже згаслої свічки.

10. Світанок (злість)
Перший промінь сонця десь за горизонтом перерізав вени небу і воно, стікаючи кров’ю, набуває все більш анемічного відтінку. На його тлі все контрастніше видніються бронхоектази дерев, що інфільтративно врізались в тканину небозводу, метастазуючи до самого зеніту. Світанок розлився по рівнині блювотою, несучись хвилями в такт спазмам світила. Сонні пташки гелгочуть  вранці, немов хворі тубдиспансеру на ранковому перекурі, як після нічного затишшя вихаркують весь накопичений за час сну гній. Вітер несе сморід гниття кишок планети, і я, надихавшись ним, спльовую пісок. Мені здається, моя печінка – найздоровіша річ у цьому світі.

11. День (апатія)
День – це такий період доби, коли ти ще, начебто, нічого корисного не зробив, але маєш право все скинути на те, що «ще не вечір», і якась частина тебе, сміхотворно мізерна, тонким і невпевненим голосочком каже: «Let’s do some stuff», але розжиріла свиноматка лінощів, пронюхавши своїм слинявим п’ятаком претензії раціонального, вдавлює їх округлим, вкритим потрісканими сосками пузом в підлогу свинарнику, що ти звеш розпорядком дня.
День – це час спостереження за тим, як спливає час, і планування речей, про які ти забудеш і ніколи не виконаєш. Це пора, ніби спеціально створена для того, щоб розвалитись в кріслі, закурити сигарету і задумливо спостерігати за тим, як горить твій сарай. Ти лежиш, уважно викарбовуючи в пам’яті траєкторії хмар, що летять по небу, і в якийсь момент усвідомлюєш, що найбільша концентрація тобі не допомагає, ти так і не зміг побачити, де та чи інша хмара з’являється і куди зникає. Мимохідь закрадається в думки деяка асоціація з самим собою – хоча і навіяна, скоріш за все, властивістю свідомості асоціювати з собою все навколишнє – ставити себе в чужі умови, уявляти себе учасником чужих явищ і приміряти на себе чужі речі. В такому стані здається, що ти не маєш права вмішуватись в хід речей, в оточуюче середовище – адже чужим є все, окрім власного тіла. І то, це обтягнуте шкірою опудало не перебуває в нашій безроздільній власності, а є лише взятим в оренду у вищих сил; з часом, все взяте доведеться віддати.

12. Вечір (відчай)
На цнотливо-блакитному полотні неба проступають перші бризки крові – тіло вбитого дня мляво і грузно втрачає рівновагу і розпластується десь за горизонтом. Червоний захід розмальовує простір над чорніючими верхівками сосен в наляписту абстракцію, що нагадує відеоряд фільму про domestic violence. Криваві розводи вечора відрізняються від кривавих розводів світанку тим же, чим відрізняється венозна кровотеча – ціанотична, повільна, темно-багряна від нестримної,  яскраво-червоної артеріальної кровотечі.
Тиша обережно обгризає тушу денної метушні, і вулиця переходить на шепіт. Загораються міські ліхтарі – їх молочне світло розливається по асфальту, немов з пильного індустріального вимені. Ти повільно човгаєш крізь повітря, що з кожним  вдихом стає холоднішим, крізь простір, що  з кожним кроком стає темнішим, і кожна наступна хвилина стає нестерпнішою в очікуванні закінчення дня, щоб прокинутись наступного ранку і з новими силами повторити вчорашню емоційну подорож в ідеальній точності. В цей момент розпливчастий образ сну постає перед поглядом втомлених очей як винагорода за те, що чергові вісімнадцять годин пройшли без спроби самогубства, за добросовісний опір смерті, і можливість заснути на декілька митей – це можливість отримати тимчасову насолоду вмирання, за неможливістю насолодитись власною смертю в усій її чаруючій повноті. 

13. Ніч (жах)
Ніч постає перед свідомістю людини далеко не як період доби з меншим рівнем освітленості, а скоріше як якась містична істота, яка вкриває своїм чорним крилом землю і виганяє в темряву своїх прибічників – голодних потвор, що змушені вбивати і калічити людей під прикриттям своєї непроглядної матері. Очі цих тварюк світяться божевільним вогнем всередині людських черепів, з нікчемною боязкістю шукаючих небезпеку в тому кутку простору, що є недосяжним для людських органів чуттів. Там же сотні запахів змішуються в один неподільний аромат передчуття смерті – коли хвоя нічного лісу починає пахнути шерстю вовка. В момент апогею переляку персоніфікована ніч затримує подих, притискає тулуб до землі, повільно випускає кігті в грунт, і цей момент – секунда перед стрибком хижого звіра – затримується на невизначений термін, рівно до того, як розширені зіниці жертви побачать перший промінь сонця або нерішучий проблиск штучних вогнів міста.
Окремий пункт – світло місяця. Під його срібним поглядом жодне кладовище, жодні хащі чи покинуті села не налякають так впевнено, як блідість і прозорість власної шкіри; відображення свого обличчя в дзеркалі в цей момент може залишити шрам на психічному здоров’ї на все життя. Символізм страху самого себе розбавляє абсурдність його появи в першому випадку, натякаючи, що найнебезпечнішій потворі неможливо безпосередньо поглянути в очі – лише використовуючи дзеркало можна собі уявити як виглядає той, кого треба уникати в першу чергу. 

14. Зима
Дай мне пережить еще одну зиму, не замерзнуть пьяным на улице или обгореть на теплотрассе с бомжами. Ты, кто колышет ветви деревьев и пригибает травы к земле; ты, кто поднимает солнце с промерзлой почвы и разбивает облака о горизонт. Тот космический мудак, что понятием справедливости дразнит своих игрушечных людей, кукол, для смеха наделенных разумом. Веселись, инфантильный ублюдок, но помни, что даже боги режутся бритвами и наступают на битые стекла.